<<
>>

Напрямки створення наративних джерел

Згідно з поставленими завданнями, вважаємо за необхідне визначити напрямки створення наративних джерел, поява яких стала характерною прикметою тих змін, які відбулися в корпусі історичних джерел у ранньомодерну добу, з акцентуванням на їх персоніфікованих рисах, зокрема на розгляді сукупності соціальних зв’язків їх авторів.

Тут і далі під наративами (з англ. та фр. arrative від лат. narrare - оповідання, повість) ми розуміємо, насамперед, тексти, які є формою буття оповідальних текстів, є інтерпретацією оточуючої дійсності з позиції окремого індивіда (соціальної групи, до якої він належить), та чиє виникнення (процесуальність) не пов’язані із метою негайного (!) та прямого впливу на дійсність, в чому і полягає їх головна відмінність від джерел документальних (інформаційний шар яких, у загальному розумінні, теж є текстом, певні рівні якого, однак, наділені специфічними, притаманними йому одному функціональними властивостями). Всю сукупність писемних наративних джерел тут і далі, за їх видовою належністю, ми розглядатимемо по таких основних підгрупах, як описи (оповіді) та мемуари.

Згідно зі ступенем інтегрованості авторів наративів до запорозької громади, їхньої адаптованості в цьому соціокультурному середовищі, та ставлення до неї, всі вони були віднесено нами до чотирьох груп:

1) наративи, автори яких належали до козацького середовища корпоративно - самі були запорожцями (чорноморцями), та за походженням - були їх нащадками, або ж вихідцями з «материнських» і компліментарних, по відношенню до січовиків, соціальних груп, наприклад, того ж козацтва Гетьманщини та Слобожанщини;

2) тексти, автори яких за місцем своєї військової служби і постійного мешкання були пов’язані з територією Вольностей та прилеглими до них українськими землями в складі Російської імперії та Речі Посполитої; тут виділяємо наративи авторства військовослужбовців і чиновників Російської імперії XVIII ст., не пов’язаних органічно із регіоном, для яких зв’язки з Запорожжям і контакти з його населенням були ситуативними, нетривалими, відтак, спостереження більш загальними та поверхневими, а також тих, які були добре обізнані на запорозьких реаліях, однак генетично походили з некомпліментарних етносоціальних груп - «новоросійські» офіцери-поміщики німецького, сербського, російського та молдавського походження, а також з польської шляхти Правобережної України;

3) наративні тексти «іноземного» походження - авторства дипломатів і військовослужбовців європейських країн, знайомство яких з предметом оповіді було одноразовим чи взагалі заочним, а ступінь інтегрованості в повсякденне життя та інформаційний простір запорозької громади ще більш низьким, аніж у представників попередньої авторської групи.

Серед письмових наративів, які походять із запорозького середовища, першою, відомою нам на сьогодні, пам’яткою залишається «пам’ятна записка», складена 29 травня 1734 р., через два місяці після переходу запорожців з р. Кам’янку на р. Підпільну, з кримського в російське підданство. Очевидно, що її появу спричинила винятковість події, яка сталася - те, що вона стала своєрідною віхою, рубежем двадцятип’ятилітнього періоду в історії Війська. Саме це викликало потребу в збереженні й передачі нащадкам повчального досвіду перебування «під бусурманом» і змусило анонімного запорозького оповідача взятися за перо: «сие ведомо да будет - много числом лет войско Запорожское низовое под крымскою протекциею мешкало, и в коликих местцях кошем своим чи то сечью седение имело» [698, арк.

39].

Подібно до багатьох інших вітчизняних мемуарних джерел першої половини XVIII ст., твір не містить у назві слів-маркерів, які б вказували на його видову належність, однак оперування автором висловлюваннями на кшталт «в память потомную» чи то «в незабвенную потомность» прямо вказує на мемуарний характер цих записок з точки зору їх безпосереднього творця та, зрештою, усього Війська [698, арк. 39]. Саме така функція - переказати колективний історичний досвід майбутнім генераціям січовиків, покладалася на них.

Стосовна можливого авторства слід зазначити наступне. Кінцева фраза твору - «...за кошовства тогож вышнареченного пана Ивана Малашевича велено вышеимянованногож року и дня записать» - вказує на те, що текст записки з’явився за ініціативи та під контролем зазначеного отамана. Найбільш вірогідною виглядає версія, згідно з якою її авторство було колективним: кошовий Малашевич, невідомий нам військовий писар (жоден із актуалізованих на сьогодні документів тієї доби не доніс до нас його імені) і, можливо, ще хтось із дійсних старшин чи то січових дідів. Деталізація тексту записки - точні вказівки на дати тих чи інших подій - наприклад, зруйнування Січі (12 травня 1709 р.), участі запорожців у Полтавській битві (27 червня 1709 р.), початку й закінчення переходу Війська й перевезення всього майна на Нову Січ (24 - 31 березня 1734 р.), а також насиченість його такою дрібною конкретикою, як знання того факту, що І.Малашевич належав до Пашківського куреня та був його отаманом, вказують на те, що автор/автори особисто перебували у вирі описуваних ними події, були обізнані зі всіма сторонами життя січової громади [698, арк. 39-40].

Якщо говорити про інформативний потенціал твору стосовно висвітлення в ньому особливостей соціального життя на Січі за часів перебування в підданстві Гіреїв, то видно, що головний акцент було зроблено на боротьбі конфліктуючих між собою партій - прокримської та проросійської, висуненні ними своїх кандидатів на кошового отамана, та на змінах у житті всієї громади, спричинених подібною конфронтацією. Зокрема, яскравими фарбами змальовано міжусобицю 1728 р., яка спричинила занепад Олешківської Січі [698, арк. 40].

Головною ж прикметною рисою «пам’ятної записки» 1734 р. є те, що, попри свій безсумнівний мемуарний характер, вона ще не є відображенням індивідуального життєвого досвіду, і такий стан речей, очевидно, не може бути поясненим гіпотетичною нездатністю її авторів усвідомити унікальність власного буття - невимушене оперування латинізмами та витончена барокова лексика тексту, його чітка структурованість вказують на високий рівень їх освіченості та безперечне знайомство зі зразками західноєвропейської літератури (вірогідно, й мемуарної теж). Очевидно, що причину слід шукати в іншому: історичні реалії «кримської доби», які сприяли консервації егалітарного соціального устрою Війська, унеможливлювали будь-яку декларацію авторського «Я» в обхід колективного «МИ» всього січового товариства.

Процес індивідуалізації наративних текстів, авторами яких були особи, життєвий шлях яких був пов’язаний із службою у ВЗН, розтягнувся в часі на кілька десятиліть, при тому, що завершеності так і не здобув. Наступний текст, пов’язаний саме з січовим середовищем, з’являється більш ніж через двадцять років та, знову ж таки, вийшов з-під пера кошового писаря.

Ним був Іван Афанасійович Чугуївець (бл. 1710-х - 1770) - вихідець зі шляхетного роду ногайських мурз Єдисанської орди, який, за нез’ясованих обставин, потрапив на Запорожжя (можливо, під час російсько-турецької війни 1735 - 1739 рр.), прийняв православ’я, став козаком Васюринського куреня, а згодом потрапив до вибраного кола військової старшини, ставши кошовим писарем [1077, арк. 474-476]. Кар’єра, як бачимо, непересічна. Так само непересічною була і постать І.Чугуївця - якщо зважити на те, що він вийшов на Січ достатньо зрілою особою, то залишається лише дивуватися тому, наскільки потужний інтелектуальний потенціал мала ця людина, яка за короткий термін спромоглася опанувати чужу для нього мову, грамоту та обійняти посаду урядовця, який вів і контролював усі письмові комунікації ВЗН.

На момент створення свого опису Чугуївець вже покинув запорозьку службу (з січня 1762 р.), натомість отримавши чин колезького асесора - VIII-й цивільний чин згідно «Табели о рангах», який відповідав військовому чину майора (прем’єр- і секунд-) і давав право на спадкове дворянство та посаду в Колегії іноземних справ [1340, с. 287]. Потрапивши на службу до головного зовнішньополітичного відомства Російської імперії, колишній кошовий писар, тим не менше, залишився на Україні, а не був переведений до столиці, чи то до Москви (в останній існувала філія (контора) колегії). Упродовж 1760-х років, і аж до своєї смерті (1770) І.Чугуївець перебуває в якості представника Колегії при київському та новоросійському генерал-губернатору, який мав свою резиденцію в Києві [1365, с. 45]. Поміж усього іншого, до компетенції колезького асесора Чугуївця відносився й контроль за врегулюванням порубіжних конфліктів з Кримським ханством.

Обставини, що передували створенню тексту, полягали в наступному. Перша половина 1760-х років у запорозько-ногайських відносинах ознаменувалася загостренням у стосунках січовиків із Єдичкульською ордою. Конфлікт був спричинений переведенням кримськими ханами з Кубані багатьох родів цієї орди по лівому березі у пониззях Дніпра. Заради нових поселенців довелося «потіснитися» як місцевим ногайцям-єдисанцям, так і запорожцям. Оскільки пасовиськ не вистачало, то єдичкульці, не звертаючи жодної уваги на державні кордони, перекочовували в межі Вольностей, аж до гирла р. Самари включно. При цьому козаки-зимівничани зазнавали утисків у можливості займатися традиційними промислами. Нерідкими були крадіжки худоби, пограбування ногайцями-зайдами запорожців. Загальну суму збитків від єдичкульців, станом на 1766 р. Кіш оцінив у двісті тисяч рублів сріблом. Саме тому запорожці кілька років поспіль клопотались перед російським урядом про сприяння у справі відведення Єдичкульської орди поділі від кордону та заборону її ногайцям кочувати на землях Війська [1212, с. 1857, 1859, 1862].

Оскільки київський генерал-губернатор (з 1764 р. він же й новоросійський), разом із відрядженим при ньому представником

дипломатичного відомства, здійснювали безпосередній контроль за

врегулюванням цього конфлікту, стає зрозумілим, що поява описуваного нами наративу була закономірно визначеною та неминучою, так само, як не могло бути й інших претендентів на роль її автора.

Опис було укладено І.Чугуївцем у другій половині 1766 р., коли він вже більше чотирьох років служив у Колегії, і представлено на розгляд київському та новоросійському генерал-губернатору Ф.Воєйкову. Той, у свою чергу, відіслав при реляції (від 14 грудня того ж року) копію з нього до імператриці Катерини ІІ та до Колегії іноземних справ (в поточному архіві Колегії відклався «отпуск») [455, арк. 2-3].

Повною назвою цього твору є - «Описание Запорожской Сечи состоящее в четыреx разделенияx, показують положение Сечи, всеx оной земель с выгодами и лесными дачами, також соединение татар и происходимое от оного запорожцам разорение». Тривалий час авторство опису помилково приписувалося секретареві Київської губернської канцелярії Василю Чернявському, який лише засвідчив його копію [1196, с. 79-92], відіслану до столиці, однак помилка ця увійшла до історіографічної традиції та продовжує транслюватися навіть і в наш час [1339].

Тривале перебування І.Чугуївця на Січі, його обізнаність із всіма сторонами життя запорожців, не могли не позначитися на реалістичності тексту наративу. Це помітили навіть перші його читачі з числа російських урядовців: «Описание» було охарактеризовано Ф.Воєйковим як таке, що «порядочно разкрашено», а керівництво Колегії іноземних справ відзначало той факт, що «оно зделано натуральным образом»[1212, с. 1864, 1869].

Текст опису було розподілено автором на чотири, різні за обсягом, тематичні блоки (розділи), кожен зі своїм власним заголовком і, в свою чергу, з розбивкою на підпункти (параграфи). Описання самої Січі та решти Вольностей сконцентровані виключно в першому розділі, решта ж присвячені питанням, пов’язаним із запорозько-ногайським конфліктом [455, арк. 4-13]. Окрім загального огляду території Запорожжя (з акцентуацією на топографії і особливостях адміністративного поділу на паланки), його природних багатств і господарських занять населення Вольностей, І.Чугуївець головну увагу зосередив на оповіді про звичаї та побут різних верств населення та розгляді соціального устрою Січі. Зокрема, ним було вельми детально описано склад військової старшини - соціальної групи, до якої в минулому належав і він сам, розглянуто специфіку складу населення зимівників, зроблено ряд цінних зауважень стосовно верств одружених запорожців і посполитих, які мешкали у військових слободах [455, арк. 4 зв-6].

Формально, присутність подібного розлогого екскурсу не була обов’язковою, оскільки в ньому не викладалися факти, конче необхідні для вирішення порубіжних непорозумінь. Тож можна стверджувати, що його написання своєрідним актом творчості з боку Чугуївця, спробою оформити письмово результати власних багаторічних спостережень за запорозькими реаліями. Не можна скидати з терезів і бажання передати свій цінний досвід можливим читачам - перш за все, особам, від яких гіпотетично могло залежати його подальше просування щаблями службової кар’єри.

Разом із цим, створюючи опис Запорозької Січі, І.Чугуївець виступав не тільки в амплуа мемуариста-аматора та дійсного чиновника Колегії іноземних справ - достатньо чітко простежується (особливо на матеріалах третього та четвертого розділів) намагання лобіювати ним інтереси ВЗН та навіть рідної йому Єдисанської орди (остання теж потерпала від нових ногайських новоселів - єдичкульців). Таким чином, етнічне походження та соціальне оточення суттєво вплинули на авторський текст.

Фактично, коло письмових наративів запорозького походження, створених з ініціативи самих авторів, обмежується описаними вище текстами кошових писарів - аноніма доби І.Малашевича (1734) та І.Чугуївця (1766), а також матеріалами приватного листування.

Епістолярна спадщина запорозької/чорноморської козацької старшини здебільшого представлена матеріалами другої половини XVIII ст. у складі корпусів листів Г.Лантуха, П.Калнишевського, І.Глоби, С.Білого, А.Головатого. Здебільшого, ці епістолярні джерела представлені побутовими листами, тексти яких сповна відбивають повсякденне життя козацтва, дозволяючи з’ясувати соціальні мережі всередині запорозької і постсічових козацьких громад, прослідкувати процеси соціальної диференціації, які мали місце між козацькою старшиною і рядовим козацтвом, встановити методи використання старшиною «соціальних ліфтів», реконструювати основні події в родинному та приятельському колі авторів і респондентів [232; 234; 235; 236; 241; 761-764; 766-768;779-783].

Решта відомих нам на сьогодні мемуарних джерел з’явилися завдяки їх письмовій фіксації другими особами. До найбільш знаних, поза всяким сумнівом, відносяться спогади колишніх запорожців і їх прямих нащадків (перше покоління) - М.Коржа, Г.Розсолоди, Д.Ковтуна, - записані у ХІХ ст. дослідниками історії Запорожжя та регіону взагалі.

Микита Леонтійович Корж (1731 - 1835) походив з родини запорозького козака Леонтія Тарана, що мешкала у військовій слободі Новий Кодак. Оскільки й батько, й син свого часу, до одруження, були січовиками, вони носили осібні запорозькі прізвиська, отримані у рідних куренях. На Січ Микита потрапив у семирічному віці - туди його завіз хрещений батько Яків Качало, що був військовим осавулом. Перебування Коржа на Запоріжжі фактично обмежувалося молодикуванням при хресному батьку як в курені, так і в зимівнику останнього, який розташовувався на р. Сухій Сурі. Згідно з автобіографічною розповіддю М.Корж являв собою типового запорожця- гніздюка, представника «середнього класу» козацької верстви Вольностей: через свого хресного він був наближений до статечного козацтва; явно цурався товариства гайдамацької сіроми, не відводить військовій службі центрального місця в своєму житті (принаймні, події російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр. фактично обійдені стороною в його оповіді); більшість часу проводив у господарських заняттях; за першої-ліпшої нагоди одружується; є цілком лояльним як до кошової адміністрації, так і до імперської урядової влади на місцях.

Коржеву оповідь про запорозьку минувшину було записано впродовж 1831 р. відомим церковним істориком і любителем старовини - архієпископом Катеринославським, Херсонським та Таврійським Гавриїлом (Розанов, Василь Федорович, 1781 - 1858). Небайдужий до місцевої минувшини пастир, дізнавшись про те, що в одному із селищ Катеринославського повіту - Михайлівці - мешкає живий свідок історичного Запорожжя, до того ж і сам запорожець, Гавриїл зважив за доцільне познайомитися зі старожилом і встановити з ним відносини взаємної довіри. Результатом цього була низка довгих бесід, головною темою яких стало життя-буття на Січі. Архієпископ, який був дійсним членом Одеського товариства історії та старожитностей, відразу ж зрозумів, на яку «золоту жилу» народної пам’яті йому пощастило натрапити - усе почуте від Коржа старанно записувалося, аби бути збереженим для нащадків.

Вперше ці записи, у літературній обробці та з відповідними редакторськими правками, були оприлюднені з люб’язного дозволу Гавриїла ще одним членом Одеського товариства - А.Скальковським у 1838 р. [11891190]. Рівень «адаптованості» тексту до вимог провідного освітянських часопису Російської імперії був надзвичайно високим - навряд чи колишній запорожець міг вести своє оповідання подібним штибом: «Когда именно и с каких времен Запорожье восприяло свое начало; о том достверно утвердить не могу, но когда мои предки зашли на жительство в сию Украину, то в те поры оное уже существовало» [1189, с. 490]. Цілком очевидно, що виразні сліди книжної церковнослов’янської мови у наведеній в якості прикладу фразі є результатом переказу, зробленого архієпископом Гавриїлом.

Чотирма ж роками пізніше Коржеві оповіді було видано самим Г авриїлом окремою книжкою [1191]. У цьому виданні автентичний стиль оповідача було збережено трохи більшою мірою: він зазнав меншого впливу літературної російської мови, зберігав набагато більше слідів живої української мови того часу. Наприклад, достатньо широко в тексті використовувалися вставки у вигляді прямої мови діючих осіб оповіді - рядових козаків і старшин: «...и судьи начнут их спрашивать: Яке ваше діло пани-молодці? Тогда обиженный прежде отвечает: От панове яке наше діло - от цей мене обідив» (підкреслення та транслітерація сучасною українською наші - В.М.) [1191, с. 5]. Найбільша частина подібних адаптованих цитат була зосереджена у другому та третьому розділах.

У передмові, написаній ним до видання, сам Г авриїл зазначав, що публікує усні спогади М.Коржа в тих самих словах, виразах і зворотах, які були притаманні самому оповідачеві. Це, звичайно, не більше ніж хід, спрямований на те, щоб підвищити довіру читача до «Устного повествования», адже насправді мова оповідача збережена лише в окремих місцях тексту. Решта ж є літературизованим переказом почутого Гавриїлом, який навіть стилем своїм нагадував мову всіх історичних праць, які вийшли з-під пера архієпископа Гавриїла.

На загал, текст оповіді М.Коржа складається з одинадцяти тематичних блоків - оповідань. Окрім другого, восьмого та дев’ятого розділів, присвячених подіям, які сталися після 1775 р., всі інші своєю центральною темою мають історію повсякденного життя на Запорожжі за Нової Січі: норми звичаєвого козацького права, споконвічні традиції січовиків, колоритні подробиці побуту й т. ін. - такою є оповідна канва тексту. Найбільш цінним джерелом соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст., безперечно, є розділи IV-VI: «Права запорозькі й закони», «Про смертні страти запорожців» і «Про запорозькі звичаї та обряди». У них маємо подобні описи гайдамацьких виправ січової сіроми, практик обрання курінної і військової старшини, особливостей регулювання міжособистісних відносин усередині козацької громади за допомогою традиційного звичаєвого права [1191, с. 38-66].

Поза всяким сумнівом, досвід письмової фіксації усного наративу, здійснений свого часу Гавриїлом (В.Розановим), прислужився в другій половині ХІХ ст. своєрідним дороговказом для подальших записів запорозької мемуаристики усім продовжувачам його справи. Оскільки не всі колишні січовики могли похвалитися такими гідними подиву віком і пам’яттю, які було продемонстровано М.Коржем, їх головними інформаторами стають діти колишніх запорожців, які хоча й були свідками останнього періоду існування Січі, однак самі вже козаками в ній не були.

Одним із таких запорозьких нащадків і був Іван Гнатович Розсолода (бл. 1770 - п. 1882), мешканець с. Червоногригорівки (Чернишевки), син запорожця Гната Недоступи. Влітку 1882 р., під час своїх традиційних подорожей теренами колишніх Вольностей, змогу спілкуватися із Розсолодою мав Д.Яворницький. Результатом їхніх бесід став запис Яворницьким спогадів цього козацького сина, невдовзі опублікований ним на сторінках «Киевской старины» (1883), а згодом і серед інших сюжетів в серії подорожніх фольклорно-історичних нарисів «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» [1206-1207].

Подібно до М.Коржа, Розсолода походив із родини «сидня» - його батько завів сім’ю ще за існування Січі, щоправда, зробив це, коли йому було вже більше п’ятдесяти років. Оповіді Івана Гнатовича про запорозьку минувшину базуються здебільшого на почутому від батька та на фрагментарних враженнях із власного дитинства. Вірогідно, саме тому так багато уваги приділено саме тим деталям, які якнайсильніше могли схвилювати уяву малого хлопця та закарбуватися в пам’яті на багато років уперед: колоритному вбранню січовиків, вражаюче довгим оселедцям і вусам, повсякденному побуту та дозвіллю кошового товариства і т. п. [1206, с. 499-501, 502-506].

Разом із цим, Розсолодині спогади є багато в чому унікальними - так, тільки в них ми зустрічаємо ретельне роз’яснення обставин, за яких козак міг претендувати на звання «лицаря»: запорукою цього було не просто безшлюбність та попереднє багаторічне перебування на вишколі «в молодиках», але ж і, неодмінно, відмова від особистих занять селянською працею, бодай навіть і скотарством (!). Козаки-зимівничани, навіть неодружені, згідно Розсолоди, то є «сидні, гніздюки, або гречкосії», але ж ніяк не лицарі. Той же із зимівничан, хто одружувався, отримував ще одну номінацію - «баболюба» [1206, с. 502].

Виняткову важливість зафіксованого ним самим усного наративу відзначав і сам інтерв’юер - Д.Яворницький, який оцінив його як невелику за обсягом, але надзвичайно цінну для науки оповідь з життя запорозьких козаків [1206, с. 510].

Нобілітація колишньої запорозької старшини та її подальша інкорпорація до «новоросійської» (південноукраїнської) гілки російського дворянства, які відбулися впродовж останньої чверті XVIII ст., у перспективі значно вплинули на зростання освітнього рівня та широти світогляду їх нащадків. З одного боку, по-європейському освічені діти та онуки колишніх січовиків мали достатній інтелектуальний потенціал, аби виступити в амплуа мемуаристів, з іншого ж, у їхніх очах характерні риси запорозької вдачі, які подекуди демонстрували їм батьки та діди, вже самі по собі сприймалися як явище гідне того, аби бути закарбованим у писаному слові. Показовими в цьому відношенні є спогади Дмитра Титовича Гнєдіна (1818 - 1885), поміщика та відомого земського діяча Олександрівського повіту Катеринославської губернії, онука колишнього запорозького та чорноморського старшини Антона Гниди, є надзвичайно цікавими з огляду на те, що в них знаходимо «погляд зсередини» на сімейний побут дворянської родини із запорозьким корінням. Найбільш повною характеристикою цього побуту, в викладенні мемуариста, може слугувати поняття «простота» - простота повсякденного побуту, простота вчинків, патріархальна простота відносин, яку демонструє дід-запорожець: і перетворившись на новоросійського поміщика він багато в чому продовжує бути все тим же січовиком, що не гребує зайти до селян «на пироги», виступити в ролі хрещеного батька їх дітей і т. ін. [1096-1098].

За мірою сходження в небуття старих запорожців (та навіть першої генерації їх нащадків) об’єктом фіксації і подальших публікацій ставали не тільки їх безпосередні розповіді, але ж і перекази осіб, які мали змогу спілкуватися із ними свого часу. Такими є спогади мешканців с. Нерубайського (Нерубаїв, Нерубаївки) та навколишніх хуторів, що під Одесою, про колишнього січовика Данилу Ковтуна, зібрані відомим одеським краєзнавцем О.Дерібасом (де Рібас, Олександр Михайлович; 1856 - 1937). Бодай і фрагментарні, ці відомості є надзвичайно насиченими інформативно, оскільки донесли до нас свідчення стосовно поведінкового стилю й світоглядно- ціннісних орієнтирів рафінованого представника прошарку лицарів-сіромах: переконаний холостяк, який постійно демонструє зневажливе ставлення до матеріального статку, веде аскетичний спосіб життя, натомість культивує шанобливе ставлення до волі, сили, воїнської звитяги [1312-1313].

Слід зазначити, що, на відміну від представників вищого та середнього прошарків, наративи, що походять із запорозьких низів, є одиничними, якщо не рахувати факту існування такого виду джерел як «допити» (детальніше про це див. Розділ 2.2), рахунок яких ведеться на сотні. Попри те, що «допити» є різновидом слідчої документації, випродукованої в процесі функціонування спеціалізованої судово-слідчої системи діловодства, їх можна також інтерпретувати в якості зразку мемуарного жанру, зафіксованої письмово життєвої історії особи, поданих нею ж самою біографічних відомостей про себе, фактично - інтерв’ю, хоча й створеному за вельми специфічних обставин та акцентованому, здебільшого, на різних аспектах девіантної поведінки особи, в якої це «інтерв’ю» було взято.

Серед авторів кінця XVIII - початку ХІХ ст., які полишили по собі свідчення щодо різних аспектів соціального устрою січової, а також і чорноморської громади, найбільш близькими до авторів «запорозького кола» є особи, які походили з козацького середовища Гетьманщини та за різних обставин мали змогу безпосередньо спостерігати уклад життя на старому Запорожжі та в Чорноморії (Кубані).

Архімандрит Леонтій (Яценко-Зеленський, Лука Степанович; 1726 - 1807) народився в с.Мачухи Полтавського полку в козацькій родині Яценків. Оскільки прадід майбутнього мемуариста по материнській лінії був польським шляхтичем і реґіментарем, то після прийняття постригу той починає використовувати його прізвище - Зеленський - в якості приставки до власного (очевидно, що з метою декларувати своє благородне походження). У дев’ятнадцятирічному віці Л.Яценко стає послушником Полтавського Хресто- Воздвиженського монастиря: через три роки його було висвячено на рясофорного, трохи згодом на мантійного ченця (під іменем Леоніда), а в 1759 р. і на ієромонаха (в сані священика) під іменем Леонтія. Керівництво монастиря використовувало здібного молодого ченця для виконання різноманітних доручень - зокрема, в 1750 і 1751 рр. він двічі відвідує Запорозьку Січ. У 1763 р. Леонтій відправляється в подорож по святих місцях православної віри: до монастирів і святинь Афону, Синая та Єрусалима. Подорож ця зайняла майже три роки. На зворотному шляху, який проліг через Стамбул (Константинополь), він відвідує російську амбасаду та отримує запрошення стати священиком при посольській церкві.

Роки, проведені Леонтієм на Сході, сприяли його постійному спілкуванню з освіченими людьми, яких вистачало серед службовців російської дипломатичної місії, що ще більше розвинуло його природні здібності. У Константинополі він багато читає - здебільшого твори античних авторів, ренесансних італійських письменників і сучасних йому французьких енциклопедистів, а також вивчає іноземні мови - серед особистих паперів Леонтія зустрічаються зошити із записами, зробленими європейськими та східними мовами - італійською, французькою, грецькою та турецькою.

Тож не було нічого дивного в тому, що подібні заняття врешті-решт підштовхнули й самого духовника Константинопольської місії до написання власних творів. Серед численної літературної і мемуарної спадщини отця Леонтія особливе місце посідає «История жизни младшего Григоровича» [457]. До написання головного твору свого життя Леонтій приступає в середині 1780х років (приблизно з 1785 р.). Задум його склався у Леонтія під впливом опублікованої кількома роками раніше книги подорожей Сходом його земляка В.Григоровича-Барського [1168]. Записки Леонтія несуть на собі відбиток свідомого наслідування Г ригоровичу, звідки й назва, яка є не тільки алюзією на твір «пішоходця», але й визнанням прийнятої духовної естафети у справі православного паломництва. Не можна не відзначити й того факту, що остаточно до занять мемуаристикою освіченого ченця підштовхнув і заохотив його патрон - Яків Іванович Булгаков (1743 - 1809), який обіймав посаду російського посланця при Порті впродовж 1781 - 1789 рр. [1178, с. 93].

При написанні опису свого паломницького життя Леонтій користувався тими записками («клаптиками», як він сам висловлюється), які він почав вести ще з часів перебування послушником при канцелярії Хресто-Воздвиженського монастиря. На загал твір є автобіографічним - описи різноманітних місцевостей, характеристики історичних осіб тощо, подано не відсторонено, а саме крізь призму індивідуального бачення автора, його життєвого досвіду. Для своїх спогадів Леонтій використовував популярну в XVIII ст. форму «листів», які адресував отцю Мартиніану, ієромонаху його рідного полтавського монастиря, приятелю молодих років, проведених у стінах згаданої обителі. Взагалі ж, роботі над «Младшим Григоровичем» Леонтій присвятив більше двадцяти років свого життя - з 1785 р. і включно до самої смерті (1807), довівши оповідь до 1803 р.

Після його смерті весь особистий архів архімандрита було передано працівниками російського посольства в Стамбулі (Константинопольської місії) до Азійського департаменту Міністерства закордонних справ. Майже століття рукописи недбало зберігалися в підсобних приміщеннях Міністерства, звалені в купу з іншими нерозібраними документами та книгами (3 з 13 томів при цьому було незворотно втрачено), аж поки їх не було «відкрито» в 1903 р. Вони відразу ж привернули до себе увагу істориків - насамперед, істориків церкви, та стали об’єктом публікаторської активності [1172]. Ще одну частину записок архімандрита Леонтія - ту, яка стосувалася його відвідин Запорожжя, видав Д.Яворницький під назвою: «Две поездки в Запорожскую Сечь Яценко- Зеленского, монаха Полтавского монастыря в 1750 - 1751 гг.» [1214].

Духовний сан мемуариста, безперечно, вплинув на вибір ним тематичної і сюжетної лінії оповіді в спогадах: у центрі уваги залишаються справи, пов’язані із внутрішнім церковним життям на Січі та у всіх Вольностях, взаємовідносин запорозьких духовників з монастирями «волості» - Межигірським і Полтавським [1214, с. 7-8, 11, 64-65].

Попри подібну «сконцентрованість» саме на темах, дотичних до церкви, спогади Леоніда містять чимало цінних свідчень повсякденного життя запорожців, при чому настільки деталізованих, що їх можна розглядати в якості таких що відносяться до мікрорівня січової екзистенції.

Наприклад, описуючи події, які сталися на Січі наприкінці вересня та початку жовтня 1751 р., та були пов’язані зі спалахом епідемії чуми під час традиційних зборів запорожців для відзначення шанованого у ВЗН свята Покрова Пресвятої Богородиці, він не тільки викладає загальний перебіг, але й виявляє свідоцтва глибокої інтеграції до громади - багатьох курінних отаманів і рядових козаків він знає по іменах [1214, с. 83-84].

Надзвичайно цінними є зображені в спогадах Леонтія психологічні типажі представників різних верств запорозького козацтва: «сидня», в зимівнику якого на р. Московці він зупиняється на ночівлю під час своєї першої поїздки на Січ; січової сіроми-бурлаків, яка часто не має сорочки на плечах, однак зверхньо ставиться до всіх, хто не сповідує її цінностей; гайдамацьких ватагів - Григорія Похила-Письменного та Івана Голого [1214, с. 1-3, 5, 37-43, 46-51].

У цілому ж, ставлення Яценка-Зеленського до запорожців є напрочуд компліментарним, доброзичливим - з усього видно, що констатуючи наявність певних людських слабостей у частини січовиків, він не засуджує їх аж занадто суворо, вдовольняючись лише м’якими пастирськими сентенціями. Натомість, скрізь по тексту розкидані такі його «теплі» висловлювання на адресу запорожців і Запорожжя в цілому: «паны-молодцы», «добродии», «славное товариство», «славное наше Запорожье» [1214, с. 34, 38, 66, 99].

З-поміж наративів, авторами яких були вихідці з козацького середовища Гетьманщини, які, проте, не були прямо пов’язані з історичним Запорожжям часів Нової Січі, на особливу увагу заслуговують біографічні спогади колишнього чорноморського старшини Івана Івановича Мігріна (1770 - 1850) [1145].

Він був нащадком козацько-старшинського роду, приналежного до Полтавського полку, представники якого з другої чверті XVIII ст. починають служити в регулярному російському війську, отримують офіцерські чини та, відповідно, дворянство. Зокрема, дід і батько І.Мігріна мали поручницькі чини. Шлях Мігріна до чорноморців був випадковим, звивистим, і багато в чому авантюрним: сімнадцятирічним юнаком він розпочинає службу секретарем Золотоноського нижнього земського суду, але з початком чергової російсько- турецької війни піддається на підмовляння свого приятеля та тікає до діючої армії, маючи в своєму активі лише бажання вийти в люди та письмовий «вид на звание значковаго товарища войска малороссийскаго» [1145, с. 2].

Попри те, що сам Мігірін походив з козацького стану, свій вступ до Чорноморського війська і він сам, і його рідні сприйняли як подію екстраординарну: сам він розцінює її як вимушений крок, до якого він був примушений відсутністю можливості вступити до «регулярних»; родина була більш категорична - дізнавшись про те, що їх малолітнє чадо стало «вірним запорожцем», вирішили, що «будучи обольщен и увлечен такою сволочью - казаками, не могу научиться от них ничему доброму, кроме воровства и разбоя, и что, заразившись их примером, и сам могу сделаться таким же» [1145, с. 8].

Оцінка, як бачимо, дещо несподівана - адже Мігріни сам із козаків, однак цілком передбачувана, якщо зважити на те, впродовж останніх півстоліття представники цього старшинського роду будь-що намагаються інтегруватися до російського дворянства. З одного боку, чорноморці (колишні запорожці) для Мігріна «свої»: у його викладенні, він радий зустріти їх, не цурається бути визнаним земляком, з іншого ж, усіляко намагається підкреслити своє «благородство», через що й наражається постійно на зауваження й «розпеканції» з боку начальства в особі А.Головатого. Так, він згадує випадок, коли не побажав знаходитися в одному приміщенні з іншими чорноморцями тому, що вони одягнені «просто» та непоказно, однак трохи згодом, з подивом, з’ясував, що всі вони - офіцери, а значить і дворяни [1145, с. 5].

Чорноморська (запорозька) «простота» - фактор, до якого він звикає лише з часом і дуже непросто. Текст спогадів взагалі, практично через сторінку майорить згадками про «патриархальную простоту нравов», про те, що «тогда было как то просто» й подібними [1145, с. 9-10]. Втім, повна інтеграція Мігріна до чорноморців не доводиться - в колі його спілкування знаходяться виключно старшини, причому старшини найвищого рангу (сам він на той час обіймає тихі й «хлібні» посади при кошовій (згодом військовій) канцелярії). Спогади ж його, особливо, якщо зважити на те, що писалися вони наприкінці 1840-х років, коли сам він уже був статечним і поважним поміщиком, здебільшого відображають спосіб існування козацької старшини, для більшості з якої її перебування у Війську було не більш ніж знаряддям для скорішої і омріяної інтеграції до дворянства.

Представники наступної з груп авторів наративів, тематично дотичних до соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст., демонстрували достатньо високий рівень обізнаності на внутрішніх січових справах - як слідство своїх постійних контактів із різними групами козацтва. Більшість із них провели на Півдні та прилеглих до нього землях значну частину чи навіть усе своє життя, проте «своїми» ані запорожці для них, ані вони для запорожців не були та бути не могли. Близькі територіально, але відмінні за етнічним походженням, соціокультурним середовищем, до якого належали, вони створили власний образ Запорожжя і запорожців - образ малопривабливий, відверто ворожий, одним словом, цілком пропагандистський. Зрештою, саме наративи даного спрямування ідейно обґрунтували необхідність ліквідації ВЗН та допомагали тиражувати шаблонно карикатурний образ соціального укладу на Запорожжі впродовж багатьох десятиліть наперед. Поза всяким сумнівом, такий стан речей був спричинений як тривалою російською імперською експансією в причорноморському регіоні, так і тривалим запорозько-польським протистоянням на Правобережжі. У обох випадках головним антагоністом по відношенню як для російського дворянства, так і до польської шляхти, виступали січовики.

Ведучи розмову про умови, в яких відбувалася «російська» складова наратогенезу, слід зазначити, що процеси імперського просування на Запорожжі у часі відбувалися паралельно із європеїзацією життя вищої соціальної верстви населення російської держави. Запроваджена Петром І обов’язкова державна служба дворянства, як цивільна, так і військова, сприяла підняттю освітнього рівня представників цієї категорії. Влиття до дворянського стану численних вихідців з європейських країн, навчання дворянської молоді за кордоном, або ж вдома вчителями-іноземцями, з одного боку, сприяли духовній емансипації російської знаті, з іншого ж, сприяли поширенню в інтелектуальному просторі нових жанрових різновидів наративних текстів, перш за все, мемуарів і епістолярій.

Так, ще на початку XVIII ст. серед російських письмових наративів, у центрі оповідання яких стоїть запорозьке козацтво та різні аспекти його буття, можна було згадати лише записи розповідей ченців і паломників, які під час подорожей на Афон відвідали Запорозьку Січ у Олешках. Маємо кілька таких, серед яких найбільшою інформативністю вирізняються оповіді старця, що у 1719 р. певний час перебував при дворі царівни Наталі Олексіївни (сестри Петра І) [523, арк. 312-313]. Попри те, що вони фактично є записом автобіографічних розповідей, здійснених сторонніми особами, прагматична мета фіксації та сконцентрованість оповідача саме на Запорожжі, дозволяє нам виокремити їх з-поміж неструктурованого усного наративу тієї доби. Фактично, в даному випадку маємо справу з різновидом таких російських (руських) середньовічних текстів як «х0жение» - формою подорожніх записок, у яких мандрівники-прочани викладали свої враження від побаченого на шляху до святих місць.

Однак, вже з 1730-х років можна констатувати появу нових наративних жанрів, авторами яких є представники російського дворянства. Серед тих, які прямо дотичні до теми дослідження, слід відзначити описи Запорожжя - як окремі оповідні лінії, так і в складі більш широких тематичних сюжетів.

Серед наративів, текст яких суцільно та виключно був сконцентрований на Запорожжі, однією із перших, за часом створення, слід назвати працю Семена Івановича Мишецького (1716 - після 1773) - «История о козаках запорожских, как оные из древних лет зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся» [568, арк. 1-32 зв].

Попри те, що цей твір є одним з найбільш повних описів життя на Січі та є безперечним лідером за рівнем використання дослідниками історії запорозького козацтва, стосовно постаті самого автора нам відомо надзвичайно мало. Зокрема, ми знаємо, що він походив з новгородського відгалуження цього князівського роду та був сином Івана Дмитровича Мишецького (1683 - 1723). Враховуючи те, що станом на початок війни двадцятирічний С.Мишецький вже мав нижчий офіцерський чин - підпоручика, причому чин цей був інженерним, можемо припустити, що за логікою він мав лише напередодні закінчити Кадетський корпус в Санкт-Петербурзі, перший в Російській імперії начальний заклад, який готував фахівців з фортифікації, причому належав до першого з його випусків (корпус почав діяти з 1732 р.).

Впродовж 1736 - 1740 рр. молодий офіцер перебував при новій Запорозькій Січі, закладеній на р. Підпільній, беручи участь в керівництві зведенням фортифікаційних споруд навколо неї та Новосіченського ретраншементу. Крім того, що Мишецький був фортифікатором, він, очевидно, мав фах геодезиста - йому доводилося чимало попоїздити теренами Півдня, картографуючи околиці міст Переволочної, Кременчуга, Ізюма та фортець Української укріпленої лінії [1351].

Невдовзі після закінчення російсько-турецької війни Мишецький виходить у відставку та одружується. Очевидно, що заняття створенням опису Запорожжя займало помітне місце в житті відставного офіцера: як відзначив ще перший публікатор «Истории» Йосип Бодянський (1808 - 1877), її протограф, створений приблизно 1740-го року, було перероблено і розширено автором щонайменше тричі - в 1750, 1761 і наприкінці 1760-х років. У якості первинного тексту виступає та його частина, в якій С.Мишецький веде оповідь про особливості буття та устрою, звичаї і порядки на Запорожжі: розділи 5, 8-15 (із загальної кількості 16) [1160, с. VII-VIII, 1-3].

Саме в тексті цих розділів («описаний», як називає їх сам Мишецький), найбільш повно виступає їх авторське, наративне начало - з усього видно, що їх писала людина, яка безпосередньо мала змогу спостерігати за січовиками, в той час як решта є більш пізніми компілятивними вставками, створеними на основі використання праць інших авторів, перш за все, того ж Г.Міллера (1760). Відзначимо при цьому, що вплив текстів обох авторів був взаємним, про що вже йшлося вище (див. Розділ 1.1). також треба зауважити, що попри те, що до нашого часу не дійшло оригіналів протографа - праця Мишецького відома в кількох пізніших списках, - маємо погодитися з тією думкою, що цей російський офіцер, скоріш за все, занотовував основні враження від знайомства з життям на Січі ще впродовж 1736 - 1740 рр. Можливо, вони носили й характер щоденних записів.

У контексті тематичного спрямування дослідження найбільшу цінність становлять наведені С.Мишецьким відомості стосовно особливостей функціонування потестарних структур: системи виборності курінної і військової старшини, кола її повноважень і функцій. Матеріал цей носить практично документальний характер: в результаті багаторазової верифікації його визнано цілком вірогідними і неупередженим. Оскільки зміст їх є добре знаним і буквально «розібраним на цитати» поколіннями істориків, не будемо зупинятися на деталізованому переказі загальновідомого, вдовольнившись констатацією їх автентичності та достовірності. Достатньо рівне ставлення С.Мишецького до запорожців, очевидно, має пояснюватися тим, що він контактував із ними в самі перші роки по поверненню січовиків з-під кримської протекції, коли конфронтація з російським урядом ще не увійшла в активну фазу.

На загал, щоденники з другої третини XVIII ст. стають найбільш широко поширеними в порівнянні з іншими жанровими різновидами наративних текстів російського походження. Авторами їх, зазвичай, були військові російського регулярного війська та чиновники різних відомств (насамперед, дипломатичного), які перебували на Півдні та занотовували основний перебіг подій у своїх щоденниках («журналах» - від фр. joumal (щоденний (запис)). Для цих категорій, у ряді випадків ведення щоденних записів було не тільки бажаним, але й обов’язковим - наприклад, у разі виконання посольської місії, командування угрупуваннями військ під час війни й т. ін.

Типовим представником цієї категорії російського служилого дворянства був Олександр Федорович Нікіфоров (? - після 1773 р.). Настільки типовим, що з його біографії нам відомі здебільшого лише подробиці його служби. Так, в 1742 р. він, у чині поручика Новотроїцького драгунського полку, перебував в Стамбулі (Константинополі), виконуючи місію з повернення російських полонених згідно з умовами Бєлградського миру. В 1744 р. Нікіфоров здійснив подорож до Бахчисараю, де й знаходився тривалий час, узгоджуючи конфліктні питання запорозько-кримських взаємин. Упродовж 1745 - 1747 рр. його знову тричі відряджали до турецької столиці, а в 1749 р., вже в чині секунд-майора Київського гарнізону, його, в якості голови, було делеговано на Січ у запорозько-татарську комісію. З кінця 1763 р. до початку 1765 р. О.Нікіфоров виконував обов’язки російського консула в Криму, а після повернення він отримав посаду надвірного радника та місце в Київській губернській канцелярії, де й служив аж до початку 1770-х років [1249].

У подорожньому журналі російського поручика Олександра Нікіфорова впродовж серпня-листопада 1744 р. було зроблено чимало нотаток стосовно соціальних характеристик запорозької громади, представники якої перебували в Бахчисараї та його околицях: її ядро становили неодружені січовики, які не побажали перейти під російську протекцію десятьма роками раніше. Їх кількість значно зросла після закінчення війни за рахунок допливу людності з Запорожжя та Гетьманщини. Необхідність здобуття коштів для прожитку штовхала частину з них шукати праці у наймах, що, зрештою, позначилося на тих специфічних назвах, під якими вони фігурують у російських та турецько- татарських документах того часу - «аргати» (наймити) та «ренджипери» (поденні робітники) [417, арк. 1-66 зв]. З щоденника Нікіфорова також видно, що кримська влада, чудово відчуваючи, з одного боку, небезпеку перебування у своїх володіннях такого неспокійного елементу, а з іншого, його корисність з огляду на перспективи притягнення інших груп запорожців, робила спроби взяти його під свій контроль: зокрема, над ними було поставлено отаманом запорожця Андрія Щербину; до найближчих планів ханського уряду входило щонайшвидше переселення козаків з Криму до Буджаку, та заснування там ними власного Кошу [417, арк. 50, 52].

Подорожні щоденники (журнали) більш високого за рангом російського дипломата та державного діяча - князя Григорія Івановича Шаховського (1706 - 1774), написані під час його подорожі з Москви до Константинополя та назад упродовж 1759 - 1760 рр., є вельми цінними своїми замальовками з повсякденного життя населення «Польської України» за часів найбільшого розмаху гайдамацької активності в регіоні. У своїх щоденних записах авторові вдалося передати тривожну атмосферу щоденного буття та складні колізії взаємовідносин основних контрагентів - запорожців, місцевого українського селянства, містечкового єврейства, польської шляхти [749, арк. 86 зв;750, арк. 25 зв].

Релікти запорозьких виборних практики, відновлених чорноморцями під час російсько-турецької війни 1787 - 1791 рр., знайшли своє відображення в щоденнику службовця (перекладача) Колегії іноземних справ Цебрикова Романа Максимовича (1763 - 1817), відрядженого під Очаків до канцелярії Г.Потьомкіна, який він вів під назвою «Дневник очевидца» [757; 1092]. Особливий інтерес становлять записи, зроблені мемуаристом впродовж квітня- вересня 1788 р., основу яких склали його власні спостереження за традиціями та звичаями «вірних запорозьких козаків». Зокрема, ним було вельми реалістично описано та прокоментовано процедуру виборів військового отамана І.Сухини, замість вбитого напередодні С.Білого, яка відбулася 4 липня 1788 р. Фактично, маємо авторську рефлексію чи не на останній вияв справжнього народоправства у «вірних козаків» [757, арк. 81 зв-82]. Останню, тому що вибори, які відбулися, не були сприйняті Г.Потьомкіним і замість обраного самими козаками кошового він, кількома днями пізніше, призначив іншого - З.Чепігу.

Подекуди щоденники/журнали російських офіцерів вищого рангу - генералітету, не тільки велися впродовж тривалого часу, але й вміщували інші наративи, поява яких не була прямо пов’язана з поденним веденням записів. Досить показовою в цьому відношенні є мемуарна спадщина князя Олександра Олександровича Прозоровського (1732 - 1809). Цей російський генерал був учасником Семилітньої війни, російсько-турецької війни та війни з польськими конфедератами 1768 - 1774 рр. російсько-турецької війни 1806 - 1812 рр. і наприкінці кар’єри отримав чин фельдмаршала [1431, с. 4-11].

Значна частина служби О.Прозоровського була пов’язана з теренами сучасної Південної України. Під час першої російсько-турецької війни за царювання Катерини ІІ він мав під своїм головуванням дві похідні команди ВЗН, був особисто знайомий з П.Калнишевським, а відтак і добре обізнаним у запорозьких (також і в кримських) справах. Отримані відомості Прозоровський використав при написанні свого опису Запорожжя (причетність до створення цього «Описания» останнього кошового отамана Запорозької Січі П.Калнишевського засвідчував і сам князь) [1111, с. 349].

У червні 1770 р. опис було надіслано Прозоровським на розгляд віце- президентові Військової колегії Захару Чернишову. На сьогодні маємо кілька републікацій цього твору, оригінал якого зберігається серед рукописних зібрань Державного історичного музею в Москві [748]. Перші дві публікації припадають на ХІХ ст. Їх було зроблено, ймовірніше за все, з копій екземпляра «Описания», який належав віце-президентові Військової колегії З.Чернишеву. Обидва рази авторство О.Прозоровського (не кажучи вже про фігурування в якості головного інформатора останнього кошового П.Калнишевського)

зазначено не було [1113; 1174]. Наступного разу публікації цього опису було здійснено в складі видання великого наративного комплексу, автором якого був О.Прозоровський [1111, с. 349-355], а також в археографічній публікації документів і наративів, присвяченій постаті останнього кошового отамана ВЗН П.Калнишевського [1167, с. 376-382].

У цілому, текст складався з тридцяти одного, різних за величиною, тематичних блоки - «пункта». Вони являють собою добірку найрізноманітніших відомостей стосовно території Вольностей, місця знаходження найбільших військових слобод і заняття їх населення, воєнного потенціалу ВЗН, звичаєвого права на Січі й т. ін. Описові соціального устрою Запорожжя автор присвятив пункти 9-18, 24-31. Оскільки мотивація створення опису була суто прагматичною, Прозоровський зосереджується на питаннях, пов’язаних зі специфікою взаємовідносин між різними станами та соціальними верствами запорожців, визначає механізми управління козацькою масою з боку військової старшини. Так, він звертає увагу на збільшення числа одружених козаків в останні 10-15 років й фактичне відсунення неодруженої сіроми від політичного життя - «лицарі», які мешкають по куренях на Січі, нараховують не більше як тисячу-другу від загального числа козаків, у масі своїй люмпенізовані та використовуються старшиною в разі необхідності обратися на ту чи іншу посаду [1167, с.351, 355].

Висновки, до яких приходить він, є достатньо передбачуваними: внутрішнє життя на Січі нині є повністю підкореним владі невеличкої групи старшин на чолі з кошовим отаманом, які вміло експлуатують ідеологію запорозької старовини, причому виключно з метою подальшої концентрації влади та накопичення багатства [1167, с. 351, 355].

Вважати їх надуманими та упередженими важко, оскільки запорозька історія останнього десятиліття напередодні ліквідації ВЗН і справді рясніє прикладами соціального протистояння - заворушення на Січі наприкінці 1768 р., бунти в дунайських командах 1772 - 1773 рр. й ін. Зрештою, й самі прогнози Прозоровського справдилися - в червні 1775 р., в оточеній російським військом Січі практично не знайшлося бажаючих проливати кров на захист Коша, окрім (!) січової сіроми, яку та ж старшина в попередні роки так старанно затискала в лещата контролю.

З-поміж «російських» наративів XVIII - початку ХІХ ст., частково чи повністю присвячених запорозькій тематиці, особливо помітним явищем є ті, які було створено представниками південної, «новоросійської» гілки дворянства Російської імперії. Прикметною відзнакою більшості цих наративістів було те, що вони були нащадками іноземців, які в першій половині та середині століття виїхали на російську службу та оселилися в українських землях.

Карл фон Штофельн (після 1720 - між 1769 та 1774), з персони якого ми розпочнемо огляд даного кола авторів і з’ясування обставин створення ними наративів, був молодшим сином російського воєначальника Федора Штофельна (? - 1747), німця за походженням, який виїхав до Російській імперії у пізні роки царювання Петра І [1488, с. 434-435].

За заслуги перед російським урядом Ф.Штофельна було нагороджено численними маєтками на території Полтавського козацького полку, і тому дитинство і юнацькі роки його сина Карла пройшли переважно на Гетьманщині. Слід сказати, що попри своє німецьке коріння, Карл був добре інтегрованим у місцеве культурне середовище, гарно знав російську й українську мови, звичаї місцевого населення. Так, маємо звістку по те, що одним із денщиків генеральського синка був вихідець із Запорожжя П.Бражниченко (1747) [1077, с. 171].

Після отримання освіти у Кадетському корпусі (Сухопутний шляхетний кадетський корпус) у Санкт-Петербурзі, переважну більшість свого життя Штофельн, як і його батько, прослужив на Україні: спочатку під командуванням батька у регулярних військах Українського корпусу, а згодом - у ландміліцьких полках Української лінії. У 1760 р. його згадано як полковника Козловського поселеного ландміліцького полку [589, арк. 992]. У 1763 - 1764 рр., як інженер-полковника, К.Штофельна було відряджено до

Запорозької Січі для керівництва спорудженням валів, ровів та бастіонів Січі. Саме тоді відбулося його безпосереднє знайомство з устроєм Січі, способом життя козаків, остаточно сформувалося ставлення до запорожців [543, арк. 12 зв].

Приблизно наприкінці 1764 р. Карл Штофельн дістав чергове підвищення та отримав звання генерал-майора. У цей же час він став землевласником Новоросійської губернії. Згідно з «Планом» 1764 р. про заселення цієї губернії він отримав значні землі у Катерининській провінції. У 1765 р. ним засновано слободу Штофельнівка. За короткий час йому вдалося заселити її більш ніж 100 дворами підданців, переважно українців. Про масштаби ведення господарства у маєтку К.Штофельна свідчить той факт, що під час татарського нападу взимку 1769 р. ординцями було відігнано з його села велику кількість поміщицької худоби: табун у 1037 коней, 808 голів великої рогатої худоби, п’ятнадцятитисячну отару овець [549, арк. 287, 347 зв].

Окрім дій, спрямованих на здобуття матеріального добробуту, Карл Штофельн продовжує військову службу на Півдні. Станом на 1768 р. він отримує звання генерал-поручика та стає командиром Української укріпленої лінії. Однак, йому не судилося пробути довго на цій посаді: під час кампанії 1769 р. (восени) його розбив параліч. К.Штофельна було абшитовано. Решту свого життя він доживав у Козловській фортеці Української лінії, де мав оселю ще з часів полковництва в одноіменному ландміліцькому полку [1461, с. 458459]. Незабаром він пішов з життя. У 1774 р. його жінка Килина скрізь фігурує як удова генерал-поручика К.Штофельна [549, арк. 287].

Постать генерал-майора Карла фон Штофельна цікава для нас тим, що саме він був автором твору, який називається «Примечание какая убыль России таковых суровых и непослушъных людей иметь, как Запорозцы; противо того, какая бы прибыль была, ежели их в порядок и в хорошое состояние привести» [543, арк. 5-34; 1357]. Фактично, то був план ліквідації ВЗН, однак, низка відзначних рис тексту цього твору виводить його за вузькі межі документальних джерел і публіцистики. Прагматична конкретика плану в тексті перемежалася не тільки викладенням політичних поглядів, життєвого досвіду та громадянської позиції автора, але й достатньо розлогими описами соціального устрою Запорожжя, основою для написання яких стали особисті враження К.Штофельна від знайомства з життям запорожців. Наявність достатньо потужної мемуарної складової дає нам змогу (і змушує) розглянути «Примечание», у тому числі, і в якості оповідного тексту.

Для того, щоб краще осягнути спонукальні мотиви його створення, необхідно повернутися до часів перебування автора на Запорожжі в 1763 - 1764 рр. Саме в подіях, які мали місце в цей період, слід шукати пояснення мотивації написання Штофельном свого твору.

Приватне листування К.Штофельна та П.Калнишевського, яке інтенсивно велося між ними в зазначені роки, свідчить (принаймні ззовні) на користь того, що взаємини між ними буди достатньо приязними: запевнення у взаємній дружбі перемежалися проханнями допомоги у вирішенні власних господарських проблем і т. п. Слід зазначити, що, спираючись на підтримку Калнишевського, Штофельн намагається організувати збут продукції власних маєтків у турецький Очаків, натомість отримуючи через Січ різноманітні товари зі Сходу, насамперед предмети розкоші, вино та делікатеси [145, арк. 41-42 зв]. Звідки ж тоді з’являється подібна підступність й чорна невдячність у діях російського генерала по відношенню до кошового та всього Війська?

Можливе (й найбільш вірогідне) пояснення його вчинку криється у свідченнях князя О.Прозоровського, полишених ним у його власному описі Запорожжя (див. вище). Той прямо вказує на те, що в 1763 р. запорожці навмисно розбили об камінь на Дніпрі великий човен, яким везли до Очакова товар «одного генерала». Анонімність особи «генерала» в викладенні Прозоровського, вірогідно, пояснюється не тільки правилами гарного тону, але й напруженими стосунками останнього зі старшим братом К.Штофельна - Христофором (1720 - 1770), який на момент написання Прозоровським «Описания» (1770) мав чин генерал-поручика та був його безпосереднім начальником [1111, с. 275, 278, 353, 725]. Очевидно, саме цей епізод, який спричинив значні матеріальні збитки К.Штофельну, гострою занозою засів у його душі, змусивши виношувати плани помсти запорожцям.

Зупинимося на описові соціального устрою Запорожжя, присутньому в творі Карла Штофельна. Як вже було сказано, попри своє з самого початку негативне ставлення до Січі, російський генерал неодноразово бував у козацькій столиці, тож його враження - враження очевидця та свідка, заслуговують на неабияку увагу та мають наукову цінність (звичайно ж, за умови критичного ставлення).

Загальна оцінка Штофельном соціальної природи січової громади по тексту сформульована у фразах, які нарочито підкреслюють абсолютну «шкідливість» та «некорисність» запорожців для імперії. Запорозька Січ постає як спільнота, безмежно далека та чужа становому устрою Російської імперії: «не во всем обузданный народ» - «тогда слушаются и повинуются, когда им что уподобается», «якобы они вовсе нам неподвластны» [543, арк. 5 зв, 11 зв, 16]. Головною ж причиною подібного стану речей, на його думку, є те, що частина запорожців все ще продовжує вважати соромом одруження та заведення сім’ї, а також надмірна схильність «лицарської» частини козаків до оковитої [543, арк. 15].

Оскільки основним завданням генерал-майора фон Штофельна було за допомогою свого твору переконати імператрицю та її найближче оточення в необхідності ліквідації Січі, у своїй описовій частині він зосереджується на найбільш непривабливих моментах запорозького повсякдення.

Так, К.Штофельном було достатньо реалістично зображено механізм організації гайдамацького промислу на Запорожжі - попри те, що січова старшина при цьому виглядає не найкращим чином, свідчення з інших документальних джерел того ж часу (див. Розділ 6.2) підтверджують правдивість сказаного. Зокрема, він переповідає випадок, свідком якого був під час свого перебування в Новосіченському ретраншементі в чині інженер- підполковника. Суть його полягала в наступному: з відома Коша ватага з 13 козаків відправилася на гайдамакування до татар і невдовзі пригнала тритисячний табун коней; відразу по поверненні всі вони були повішені, а здобич розподілена між військовою старшиною [543, арк. 12 зв-13, 16].

Достатньо незвично у висвітленні Штофельна постають виборчі практики на Січі: зміна кошових, всупереч наказам російського уряду, лише ззовні відбувається за ініціативою «черни», насправді ж січова сірома в останні роки є не більш ніж знаряддям в руках окремих олігархічних угрупувань запорозької старшини. Звідси робиться висновок про те, що часи «демократії» на Запоріжжі вже «канули в Літу» [543, арк. 13].

Аксіологічне значення мемуарних фрагментів твору генерал-майора Карла Федоровича Штофельна полягає в тому, що вони дозволяють комплексно поглянути на соціальну історію Запорожжя середини XVIII ст., причому зробити погляд «з іншого боку», погляд «очима чужого».

Поява наративних текстів з-під пера ще одного «чужого» і ще одного генерал-майора, - Олександра Семеновича Пишчевича (1764 - 1815), багато в чому була закономірною. Адже можна впевнено сказати, що писання мемуарів й історичних оповідей було родинною традицією Пишчевичів. Його батько - Семен Степанович Пишчевич (1731 - 1797), який виїхав до Російської імперії на початку 1750-х років і служив у гусарських полках Слов’яносербії і Нової Сербії, полишив по собі обширі спогади про власне життя - як про службу в австрійському війську, так і про обставини його мешкання в південних степах на кордонах із Запорожжям, участі в російсько-турецькій війні 1768 - 1774 рр. й ін. [1116]. Тож синові було кого наслідувати та із кого брати приклад.

Зауважимо, що у мемуарах О.Пишчевича практично не знайшлося місця для висвітлення сюжетів, пов’язаних із історією запорозького козацтва. Головну увагу в них приділено власному життєвому шляху автора [1170]. У цьому відношенні вони є достатньо типовими та подібними до решти спогадів представників сербських родин, які оселилися на Півдні в середині XVIII ст.: побіжно згадуються запорожці в «Известии» Пишчевича-старшого; лише кількома словами про них згадав рідний племінник не абикого, а самого Петра

Текелії - Сава Текелія-Попович (1761 - 1842), якому, здавалося б, сам Бог велів досить ґрунтовно описати «запорозьку» сторінку в житті свого дядька [1236].

Пояснення такого «егоцентризму» новоросійських мемуаристів сербського походження, ймовірніше за все, коріниться в тому, що, зробивши в Російській імперії блискучі військові кар’єри, отримавши великі земельні ділянки (в тому числі й на території колишніх Вольностей) - одним словом, перетворившись на дуже успішних і впливових людей, кожен із них намагався донести до власних потомків саме цей, унікальний і дуже особистісний досвід. Центральною фігурою оповідання за таких умов міг і мав бути тільки сам автор та ще певна, достатньо вузька, група осіб, з якими йому довелося зустрітися на своєму життєвому шляху - наприклад, той же Г.Потьомкін, О.Суворов, П.Румянцев й ін., - та які суттєво вплинули на здобуття автором-предком усіх здобутків, якими він пишався перед своїми нащадками - звань і чинів, нагород і відзнак, помість і «душ»... Зрозуміло, що «якимсь там» запорожцям не могло бути відведено будь-скільки помітного місця на сторінках їхніх спогадів.

Разом із цим, повністю оминути запорозьку проблематику для них теж було ніяк неможливо, оскільки ці новоявлені новоросійські поміщики завели свої маєтки на місці колишніх запорозьких зимівників, серед їх підданців чимало було колишніх січовиків і військових посполитих, одним словом, дух колишнього Запорожжя відчувався у всьому навколо. Тому не дивно, що результатом рефлексій представників новоросійського дворянства на оточуючу запорозьку спадщину ставали писемні наративи, за допомогою яких вони намагалися представити власну версію історії ВЗН та його Вольностей. Найбільш показовими і характерними в цьому відношенні є «Примечания на Новороссийский край» того ж О.Пишчевича, створені ним на початку ХІХ ст., у другій його декаді, які тривалий час зберігалися його нащадками в родинному архіві та були згодом опубліковані В.Ястребовим [1175].

Фактично ці примітки являли собою досить безсистемні нотатки Пишчевича-молодшого з приводу різних подій в історії тієї місцевості, в якій він мешкав після виходу у відставку з військової служби у власному маєтку

Скелеве Олександрійського повіту Херсонської губернії. Тематика нарисів з її історії є строкатою: в центрі уваги знаходиться (і це цілком зрозуміло, враховуючи етнічне походження автора) заснування Нової Сербії і «культуртрегерська» (у викладенні Пишчевича) діяльність нових переселенців. Присутність «запорозьких» сюжетів, вплетених автором у загальну оповідну канву пояснюється, насамперед тим, що на контрастах і протиставленнях він намагався продемонструвати той прогрес, який, на його думку, відбувся в розвитку регіону за час його переходу від «дикости» до «упорядоченного гражданского состояния» [1175, с. 116, 121, 124, 125-128].

Оскільки на момент ліквідації Січі в 1775 р., одинадцятирічний О.Пишчевич, фактично, ще тільки переходив з дитячого до юнацького віку, то в основу його оповідання було покладено «некоторые разсказы, от стариков мною слышанные и перешедшие к ним по преданию старейших из них» [1175, с. 125-126].

Звичайно ж, зважаючи на те, що колективний образ запорожців, сформований в уяві Пишчевича-молодшого ще з дитячих років, був однозначно негативним, будь-які, навіть отримані від самих колишніх січовиків, відомості, трактувалися ним виключно у заданому заздалегідь оповідальному руслі [1171, с. 121].

Подібними ж ремарками майоріли й самі замальовки. Так, визначаючи соціальний склад січової громади, Пишчевич не просто пише про, те, що вона наповнювалася вихідцями з різних місць, але й вважає своїм обов’язком наголосити, що найбільше було таких, які скоїли у себе вдома якийсь злочин і змушені були тікати світ за очі, тобто на Запорожжя [1175, с. 127].

Зауважимо, що посилання О.Пишчевича на відомості, що подаються ним як такі, що були отримані від місцевих старожилів, не завжди є вірогідними та часто потребують ретельної верифікації. Як-от у випадку з сюжетом про те, за яких обставин і коли на Запорожжі з’явилася верства одружених козаків. Згідно з Пишчевичем, причиною цього стало те, що один січовик, заїхавши в містечко Кропивне поблизу Переяславського полку, одружився на племінниці кошового

Григорія Калниша (sic!). Проживши з нею недовго, він залишив дружину біля її матері, а сам виїхав на Запоріжжя, пообіцявши невдовзі повернутися. Теща довго чекала, але не дочекавшись його повернення, взяла свою дочку і відправилася на Січ до брата-отамана шукати забіглого зятя. Цей-то випадок, нібито і змусив кошового видати наказ, аби всі козаки, які побажали одружитися чи вже завели сім’ї «на волості», покинули Січ і зимівники та поселилися окремими п’ятьма селищами на рубежі Новоросійської губернії - у слободах Верблюжках, Петрівці, Куцовці, Зеленій і Жовтій. Подія ця, нібито, мала місце за 8 років до знищення Січі - тобто у 1767 р. [1175, с. 128].

У даному випадку в інформації пишчевичевого інформатора-старожила маємо ряд невідповідностей і безсумнівний хронологічний зсув. Це видно вже з вказівки на кошового, за отаманства якого буцімто все це сталося - «Григорій Калниш». Кошового ВЗН Калниша (Калнишевського), як це загально відомо, звали Петром Івановичем. Можна припустити звичайну обмовку і тоді, все нібито, стає на свої місця.

Однак, можна взяти за робочу версію й той постулат, що переплутано було не ім’я, а прізвище (прізвисько) отамана. Найближчим за часом кошовим на ім’я Григорій був Григорій Федорович Лантух (у 1753, 1755 - 1756, 1757 - 1758 і 1763 рр.) [1077, с. 655]. Нам відомо, що саме за часів його перебування на отаманстві, впродовж 1755 - 1756 рр., частина запорозьких земель по річках Верблюжці, Зеленій і Жовтій була заселена поселенцями Новослобідського козацького полку й від цього часу зазначені у О.Пишчевича військові слободи входили до складу згаданого полку (з 1764 р. реформовано на Єлизаветградський пікінерський полк) [1321, с. 86-87]. При цьому місцеве запорозьке населення, перш за все одружені запорожці (які, звичайно ж, вже існували на той момент як окрема верства), мали або виселитися, або приєднатися до новослобідців.

Однак не все так просто: за отаманства П.Калнишевського згадані території та населення слобод, які на них знаходилося, знову стали предметом суперечок між ВЗН і Новоросійською губернією. Навесні та влітку 1767 р. (як і у тексті Пишчевича) команди, відряджені з Січі та Г арду спробували перевести населення Верблюжок, Бешки, Жовтої та ще кількох селищ під юрисдикцію Коша, причому частина пікінерів визнала запорозьке підданство, перейшовши, в такий спосіб, до верстви сімейних козаків і військових посполитих [149, арк. 34, 48-49, 56-58, 60-62 зв]. То де ж тоді правда?

Очевидно, що у даному випадку О.Пишчевич, який не дуже добре орієнтувався в хронологічній послідовності подій запорозької історії, не сприйнявши критично, використав при створенні тексту «Примечаний» фрагмент почутої ним усної історії, в якому в єдине ціле були сплетені реальні випадки 1750-х і 1760-х років. Об’єднані територією на якій вони відбувалися, у пам’яті місцевих мешканців ці події закарбувалися, насамперед, завдяки тому, що були свідченням епохальних за своєю суттю змін в соціальній структурі населення Вольностей, коли вперше за віки існування ВЗН, і якісно, і кількісно, «сидні» починають домінувати над «лицарями». В цілому ж, оцінюючи реформаторські та колонізаційні заходи Коша часів отаманства П.Калнишевського, в останнє десятиліття існування Запорожжя, О.Пишчевич зауважує - «начали было умом жить, но поздно» [1175, с. 128].

Маємо ще кілька, дуже подібних до Пишчевичевої, «historia versus» Запорожжя. Г енетично між собою їх споріднює те, що вони походять з майже тотожного етнічного та соціального середовища, а структурно - те, що їх текст так само є лише частиною більш широкого наративного поля.

Постать Василя Миколайовича Абази (1760 - 1827) була багато в чому подібна до постаті О.Пишчевича - вони були майже ровесниками, походили з офіцерських родин, а їх найближчі предки були вихідцями з православної шляхти придунайських земель, які після невдалого Прутського походу Петра І (1711) були змушені переселитися до Російської держави. В нагороду за свою службу він отримав маєтності на землях Слобожанщини у Харківському козацькому полку. Достатньо швидко Абази пустили коріння на українській землі, породичалися з навколишньою козацькою старшиною - наприклад, мати майбутнього мемуариста (у дівоцтві Кованько) походила з козацького роду та за першим шлюбом була дружиною козацького сотника Ольховського.

У віці п’ятнадцяти років, подібно до багатьох інших дворянських «недорослей» того часу, Василь Абаза розпочав свою військову службу. В чині сержанта він був зарахований до Козловського піхотного полку, який входив до складу Українського ландміліційного корпусу (того самого, командиром якого раніше був К.Штофельн). Вийшло так, що до полку Абаза прибув на початку червня 1775 р., саме тоді, коли він вже стояв під Січчю на р. Підпільній. Тож перші півроку його військової служби в якості ординарця самого П.Текелії, пройшли в самому серці Запорожжя, у його столиці.

Немає жодного сумніву в тому, що все побачене ним в ці часи надовго відклалося в пам’яті юного унтер-офіцера, оскільки враження ці були враженнями від першого «виходу у великий світ» - до літа 1775 р. він практично безвиїзно мешкав при батьках на Слобожанщині. Саме тому навіть через півстоліття, коли на схилі свого життя В.Абаза сідає за написання своїх спогадів, їх «запорозька» частина помітно вирізняється соковитими кольорами, якими було зроблено замальовки сцен життя Запорозької Січі в останні дні її існування [1128, с. 28].

Авторською назвою спогадів В.Абази є «Век дворянства, или краткое описание жизни». Мемуари писалися впродовж 1819 - 1827 рр., коли їх авторові було вже за шістдесят. Спонукальним мотивом їх написання було, насамперед, бажання дати своїм нащадкам розгорнуту картину історії свого роду та власного життєвого шляху. Саме тому першу частину твору було присвячено історії походження роду молдавських шляхтичів Абазів, хроніці його переселення до російських володінь та мешкання на нових місцях, на Слобожанщині, аж до народження самого автора. У другій, автобіографічній, частині «Века», Абаза викладає обставини просування ним сходинками службової кар’єри в якості офіцера та чиновника. Відсутність виразних слідів впливу на текст з боку відомих пам’яток літературної та історіографічної традиції кінця XVIII - початку ХІХ ст. дозволяють вважати ту його частину, яка присвячена спогадам про перебування на Січі, автентичним авторським текстом [1128, с. 29-31; 262, арк. 132-135 зв].

Попри те, що мемуари В.Абази не носять компілятивного характеру, а представлені в них описи Січі є вельми реалістичними, в своїй оціночній частині вони несуть безліч штампів і трафаретів у зображенні повсякденного побуту та поведінкових моделей запорозького козацтва. Не буде перебільшенням сказати, що сприйняття Абазою Запорожжя є стереотипним, подібним тому, яке зустрічаємо в решті творів, авторами яких є представники української гілки російського дворянства. Запорозька «простота», зведена в ранг культу навіть у заможних січовиків, сприймається ним як вияв «простолюдства» та «отвращения от всего вежливого и благопристойного» [1228, с. 30-31].

Очевидно, що в основі подібного оцінювання запорожців В.Абазою лежали як первинна реакція на контакт з іншою, незнаною йому культурою, закарбована в пам’яті молодого дворянина «Просвіченого Віку», вихованого згідно канонів «Юности честного зерцала», так і моралізаторство людини похилого віку, яка, доживаючи віку у власному маєтку, пише свої спогади з самого початку орієнтуючись на те, що їх читатимуть його онуки та правнуки.

З-поміж текстів оповідного характеру, присвячених Запорожжю часів Нової Січі, в тому числі й проблемам його соціального устрою, які виходили з- під пера представників «малоросійського», «новоросійського» та слобідського служилого дворянства, помітно вирізняються ті, які є спробою погляду на явище, що описується, з позицій тогочасного наукового (чи то близького до наукового) знання.

Найбільш показовим у цьому відношенні є «Физическое и философическое описание от Питерсбурха до Тулы, а от Тулы до морей Азовского и Черного положения мест и причины их, и бывших степей запорожских казаков с предположением для пользы народа на сих землях обитающих, сообразно пользе государственной», яке дійшло до нас в одиничному рукописному списку [753, арк. 1-21 зв]. Автором його є анонімний поміщик Новоросійської губернії (надалі - Анонім). Стосовно його персони можна зауважити наступне. Як це видно з тексту, він походив з дворян великоросійських губерній (не виключно, що з Тульської, якщо зважити на те, що саме це губернське місто займає досить помітне місце в описі - як у назві, так і по тексту). Звідти ж виходить, що він був учасником Семилітньої війни та російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр. Скоріше за все Анонім мав досить пристойну освіту (або активно займався самоосвітою): він виписував «Труды Вольного экономического общества», на які посилається по тексту; був спроможний розлого розмірковувати про вплив ландшафтів на народи, що їх населяють, у дусі «географічного детермінізму» Ш.-Л.Монтеск’є [753, арк. 2, 5-6, 9]. Часом написання слід вважати рубіж XVIII - ХІХ ст: це підтверджується як зовнішньою атрибуцією джерела - на папері маємо водяний знак «1799», так і його текстом - розмірковуючи про кліматичні особливості регіону, автор серед «последних» згадує зиму саме цього року [753, арк. 8 зв].

На загал текст складається з десяти розділів («отделений»), кожен з яких, у свою чергу, розподілений на параграфи («члены») кількістю від двох до восьми. Основна частина твору присвячена опису Південного краю, причому опис цей є не стільки географічним, скільки економічним, господарським [735, арк. 5 зв-20]. Анонім добре знав запорозький побут,оскільки після 1775 р. отримав землю та завів маєток на землях колишніх Вольностей і, відтак, мав змогу часто спілкуватися з січовиками з навколишніх слобод. Це й дало йому змогу присвятити запорозькій проблематиці три окремі параграфи у двох розділах «Описания» [753, арк. 6-6 зв, 9-9 зв].

Подібно до решти авторів свого кола, він скептично ставиться до способу життя запорожців за Нової Січі, однак намагається підвести під це «наукове» обґрунтування. Так, він зауважує, що запорожці утворилися «принимая к себе всех бродяг» та за способом свого життя були подібні до давніх скіфів. Вони так само практично не впливали на природне оточення, не намагалися змінити його, пристосувати до більш зручних умов життя - землеробства вони не знали, віддаючи перевагу скотарству, рибальству та полюванню (і це при тому, що клімат їх краю був напрочуд гарний і сприятливий - «...самые престарелые запоросцы сказывали одну им толко известную болшую зиму 709-го года.»). Як і ці давні кочовики, запорожці, буцімто, не мали жодних сталих поселень, окрім зимівників, розкиданих по всьому степу на відстані по двадцять верст один від одного, та й то в них мешкало не більш як дві-три особи [753, арк. 66 зв]. На думку Аноніма, жага до кочового способу життя була у запорожців у крові - навіть після 1775 р. вони не тільки не бажали змінювати його, але ж і заохочували до нього нових поселенців [753, арк. 9 зв].

Подібно до російських, польські наративи відображають собою складні відносини соціальних кіл, до яких належали їх автори - правобережної шляхти та католицького духовенства - із запорозьким козацтвом упродовж другої половини XVIII ст. Ані походження мемуаристів, ані час, на якому сфокусовано їх увагу, не є випадковими, оскільки центральною темою оповідей є гайдамацькі виправи січовиків на українських землях, які входили до складу Речі Посполитої і протидія їм з боку місцевих магнатів і шляхти.

Серед представників місцевої феодальної верхівки, які були авторами текстів мемуарного жанру, в числі перших слід згадати князя Удалрика- Кшиштофа Радзівіла (Udalryk Krzysztof RadziwiH, 1712 - 1770). Він належав до тієї гілки роду, яка користувалася гербом Тромби і був сином Миколая- Фаустина та Барабари Радзівілів. Найбільшим з володінь родини був Бердичів, який було отримано в якості приданого матері автора. Саме в цьому містечку й пройшла значна частина життя автора. За свідченнями сучасників, Удалрик контрастуюче вирізнявся з-поміж решти своїх вельможних родичів: відверто нехтував світським товариством, з презирством ставився до неминучих у ньому інтриг та пліток, віддаючи перевагу читанню книжок та їх же написанню. Писав князь багато - твори з історії людства в цілому та окремих країн і народів, твори публіцистичні й моралізаторські. Втім, більша частина його спадщини залишилася непоміченою сучасниками. Виключення склали лише два рукописи: опис винайденої Радзівілом машини для очищення ставків від водоростей і невеликий щоденник, ведений ним у червні-липні 1749 р. під час участі в переслідуванні гайдамацьких ватаг в околицях Бердичева [1510, с. 2425].

Текст щоденника, - «Dyjaryjusz podjazdu mego na hajdamak6w z Berdyczowa ekspedyjowanego roku Paήskiego 1749» [992], було опубліковано лише кілька років тому польським дослідником П.Бореком [1507, 321-330]. Його відрізняє достатньо сухий та лаконічний стиль записів, який є дещо неочікуваним для пера людини, схильної до белетристики. Втім, сам Радзівіл дає можливе пояснення цьому - вже на першій сторінці щоденника (запис від 25 червня) він вказує на те, що разом із іншими шляхтичами краю, на заклик реґіментаря Української партії Слугоцького, він заступив під його начало для участі в переслідуванні гайдамаків у околицях Паволочів [1507, с. 321]. Відтак, відрядження в очах самого князя було справою серйозною, такою, яке було службою Oyczyznie та вимагало відповідного підходу в усьому - в тому числі й в характері ведення поденних нотаток.

Рис офіційного, службового стилю щоденнику надає і вставлення в нього текстів службових листів, якими обмінювався князь з іншими офіцерами Партії, - тим же реґіментарем Слугоцьким, полковником Ждановським, капітаном волоської хоругви Штрибулом, ротмістром Ростворовським й ін. [1507, с. 322, 324, 329], переказів допитів схоплених ватажників [1507, с. 326], списків захоплених гайдамаків з вказівкою на приналежність до конкретних січових куренів [1507, с. 328-329].

Втім, абсолютизувати ці хоча й достатньо показові риси радзівілового щоденнику не варто - цей магнат був типовим «книжковим черв’яком», але ж ніяк не кадровим офіцером, участь в експедиції для нього носила разовий характер, тож не виключено, що він міг свідомо обрати такий спосіб ведення свого щоденника просто для того, щоб примірити на себе (бодай і всього на десять днів) роль справжнього вояка, «мисливця на гайдамаків». Не можна відкидати й того, що це, також, було і виявом наукового стилю мислення, притаманного Радзівілу, намаганням подати матеріал якомога структуровано, з використанням бодай якихось першоджерел (ними виступили згадувані службові епістолярії, протоколи й ін.).

Вся інша інформація, вміщена в щоденнику та винесена «за дужки» псевдо-службової манери викладення, є цілком наративною, несе на собі відбиток неповторного авторського стилю: реалістично зображуються взаємовідносини запорожців із їх місцевими провідниками; викладаються міркування стосовно співвідношення «московського» та «польського» елементів у гайдамацьких загонах (на десять запорожців - лише два місцеві уродженці); описано суб’єктивні враження автора від побаченого та пережитого [1507, с. 326-327].

До того ж самого часу - друга половина 1740-х років, відноситься тематичний уривок «Wyprawa na hajdamak0w», з більш об’ємних спогадів старости Симона Закревського (1720-і рр. - ?), які було майже синхронно опубліковано П.Кулішем [1134] у перекладі російською, а також М.Грабовським у львівському часописі «Dziennik literacki» у 1857 р., мовою оригіналу [1237] (пізніше цей фрагмент було використано Д.Мордовцевим у вигляді цитованого переказу російською [1407, с. 61-70] та републіковано Г.Мосцицьким[1238]).

Стосовно постаті самого автора нам відомо тільки те, що сам він викладає у своїх мемуарах: він походив з шляхти Саноцького воєводства, де батько його мав у володінні невелике село; вбивши під час конфлікту свого сусіда- шляхтича, батько був змушений разом із дружиною і дітьми тікати на Польську Україну, і тут знайшов притулок і захист у свого рідного брата, який обіймав посаду ректора єзуїтської колегії у Вінниці. Завдяки підтримці впливового родича йому (батькові) вдалося отримати чин комісара Поберезького староства на Брацлавщині. На цій посаді він і зустрів свою смерть під час нападу на панський маєток гайдамацької ватаги (приблизно в 1743 р.) [1238, с. 21].

Здавалося б, за таких обставин, коли автор пізніших спогадів втратив батька через запорожців, його навряд чи можна було вважати неупередженим хронікером подій, однак сам він, цілком у дусі релігійного провіденціалізму свого часу та сприймав гайдамаків лише як знаряддя в руках Всевишнього, за допомогою якого той покарав батька за скоєне ним раніше смертовбивство [1238, с. 21-22]. Відтак, Закревський хоча і сповнений антипатії до запорожців, однак вияв її не носить істеричного характеру - це видно як зі стилю написання ним своїх спогадів, так і з обраного ним сюжету. В його основі лежать цілком реальні події, свідком яких став молодий шляхтич, що служив у магнатів Любомирських - текст радше лежить у площині документалістики, аніж публіцистики.

У центрі оповіді - участь С.Закревського у штурмі гайдамацького табору, здійсненому панцирною волоською хоругвою і надвірною міліцією князів Любомирських у 1747 р. Обкладені з усіх боків і заперті в Кучманському лісі поблизу подільського містечка Красного, запорожці належали до загону відомого гайдамацького ватага Івана Чуприни. Полишаючи поза увагою суто батальну канву оповідання, зазначимо, що головну цінність складають замальовки побуту гайдамаків. У їх основі лежать як спостереження самого Закревського, так і свідчення, отримані в процесі допитів захоплених у полон запорожців.

Безперечно цікавим є опис «характерництва» Чуприни - приписуваної гайдамацьким ватагам (і ефективно експлуатованої ними) риси, яка полягала в здатності до магічного впливу на оточуючий світ, а також у дарі передбачувати майбутнє [1238, с. 27]. Вельми показовими є закарбовані в спогадах Закревського типажі полонених гайдамаків з індивідуальними стилями поведінки кожного: ось вмирає під нелюдськими тортурами старий січовик, який не промовив жодного слова ляхам, а ось інший з них - зовсім молодий хлопець купує собі життя та подальшу долю (його обіцяють взяти до надвірної козацької служби Любомирських) ціною зради та виказом місця знаходження ще одного гайдамацького кошу [1238, с. 28-29].

Відзначимо, що в цілому в спогадах С.Закревського досить відчутним є вплив літературної традиції романтизму, притаманної європейській літературі кінця XVIII ст. Відповідно до цього, сюжетна лінія оповіді, попри свою реалістичність, несе в собі чимало кліше і штампів, притаманних напрямку в цілому: присутні традиційні Злодії (звичайно ж, це гайдамаки), причому головний із них наділений паранормальними властивостями та пов’язаний зі світом невидимого (силами зла); благородні Г ерої (автор у тому числі); Скарби (гайдамацька здобич), які переходять від злодіїв до героїв; прекрасні Дами (в ролі таких виступають кілька анонімних шляхтянок, яких звільняють, захопивши гайдамацький табір); Злочин - кілька десятків замордованих козаками шляхтичів, уніатів і юдеїв, та Покарання - посаджені на палю та четвертовані гайдамаки, й т. п. [1238, с. 26, 30-32].

Втім, сприймати спогади Закревського виключно як плід авторської фантазії і взірець літературного жанру, все ж таки, не приходиться, оскільки будь-який із задокументованих допитів запорожців-гайдамаків, часто міг би підказати аж декілька аналогічних, не менш драматичних (і головне правдивих) сюжетів.

Спогади ксьондза Єнджея Кітовича (J?drzej Kitowicz, 1728 - 1804), написані на зламі XVIII - ХІХ ст., за своєю тематичною спрямованістю стоять в одному ряду з записками С.Закревського та щоденником У.Радзівіла, продовжують та, багато в чому, доповнюють їх [1226; 1227; 1229]. Автор походив з родини незаможного мазовецького шляхтича, який тривалий час перебував у французькій службі: сам він народився в Парижі та перші двадцять років свого життя прожив у цій країні. Втративши батька, Єнджей повертається до Речі Посполитої та багато років поспіль служить «панцерним» у польських магнатів, у тому числі й на українських землях. Кітович брав активну участь у Барській конфедерації, а після поразки її основних сил, у 1772 р. приймає сан [1511, с. Ш-VI].

Незадовго до смерті Кітович, який на той час вже був каноніком при біскупі у м. Калишу, створює свій «Opis», який за його задумом мав не тільки дати читачеві-поляку уявлення про повсякденне життя в Речі Посполитій до її розділів, але й пробудити в ньому патріотичні почуття. Окремий розділ його праці - «О wojnie z Hajdamakami» - являє собою цінне мемуарне джерело з соціальної історії запорозького козацтва. Тут, поза всяким сумнівом, маємо свідчення безпосереднього учасника збройних протистоянь 1750 - 1760-х років із гайдамацькими загонами - тільки колишній вояк, який довго носив гусарський мєнтік, перед тим як надіти священицьку сутану, міг з такими подробицями описати переваги тих чи інших видів вогнепальної зброї, що використовувалася під час кінної атаки, відзначити надзвичайну вправність запорожців у володінні списом у ближньому бою, або присвятити кілька абзаців описові того, на який бік краще чіпляти порохівницю [1226, с. 36].

Втім, надзвичайну цінність запискам Кітовіча надає те, що він не зосереджується виключно на описові конкретних випадків своїх сутичок із гайдамацькими ватагами, але й, поміж усього іншого, проаналізувати соціальну базу, з якої підживлювалися січовики на Правобережжі, визначити специфіку функціонування соціальної мережі запорозьких симпатиків, наголосити на визначальній ролі саме запорожців в організації гайдамацтва. Великий ступінь деталей гайдамацького побуту, якими сповнено оповідь Кітовіча, наводить на думку про те, що в її основі може лежати інформація, отримана від самих запорожців - наприклад, від полонених.

Так, він наголошує на тому, що запорозьке гайдамацтво носило переважно здобичницький характер і, в цілому, було позбавлене рис етнічного чи то релігійного конфлікту: вибір поляків чи євреїв у якості об’єкту нападу диктувався їх більшою заможністю; до складу ватаг залюбки приставала люмпенізована єврейська молодь, молоді шляхтичі з кримінальними схильностями й т. п. «непевний» елемент [1226, с. 39]. Гайдамакування самих запорожців він трактує як необхідну умову отримання молодиками звання «товариша», тобто справжнього січовика-лицаря. Отримана у ватажних походах здобич ставала для них запорукою просування соціальними щаблями - половина її віддавалася молодиками своєму наставнику, а той, у свою чергу, десяту частку отриманого передавав кошовому отаману [1226, с. 40]. Статечні козаки-зимівчани, за твердженнями Є.Кітовича, рідко коли особисто брали участь у гайдамакуванні, вдовольняючись утриманням у себе здобичників узимку (за частку здобичі) [1226, с. 37-38].

У цілому, тексти, створені авторами із числа польських шляхтичів, які були безпосередніми учасниками польсько-запорозької конфронтації на Правобережжі в 1740 - 1760-х роках, характеризуються великим рівнем інформативності: відзначаючи те, що козаки-здобичники були гідними і небезпечними супротивниками, вони намагаються якомога повно та детально описати різноманітні аспекти гайдамацьких практик і соціальні витоки цього явища.

Окрему підгрупу серед наративів польського походження становлять спогади безпосередніх свідків подій літа 1768 р. на Правобережжі - Коліївщини. Трагічні події того часу справили настільки сильне враження на всіх, хто був хоч якось до них дотичний, що підштовхнули до занять мемуаристикою цілу плеяду авторів зі свого кола.

Найбільш відомими з них є спогади дітей уманського губернатора Рафала Младановича старшої за віком дочки Вероніки (у заміжжі - Кребс) [1228] і молодшого сина Павла [995]. Безпосередні свідки подій в Умані, вони були врятовані під час різанини завдяки безпосередньому втручанню І.Гонти. Як і слід було сподіватися, в центрі їх спогадів знаходиться фігура їх батька та червневі події 1768 р. узагалі, переказані крізь призму трагедії власної родини. Мемуари губернаторських дітей належать до найбільш часто використовуваних, не в останню чергу, саме завдяки своєму особистісному характеру. У цьому відношенні конкуренцію їм можуть скласти хіба що спогади ще одного поляка з Уманщини - Іренеуша Корчинського, що широко розповсюдилися в списках вже в перші роки після Коліївщини [993].

Окрім свідків подій, які мали місце власне в Умані, свої свідчення, стосовно гайдамацьких виправ весни-літа 1768 р., полишили, також, і польські автори з інших міст. Наприклад, такими є «спогади» польського шляхтича з Правобережжя Ліпомана. Оскільки сам він не перебував у вирі подій, вони являють собою авторський переказ безпосередніх свідків Коліївщини, з числа місцевих поляків і євреїв, яким пощастило залишитися живими [1233]. Соціальне походження авторів, при цьому, не обмежувалося тільки шляхтою, зокрема, серед записок маємо текст, створений ченцем-тринітарієм, належним до католицького духовного ордену Пресвятої Трійці (Ordo Sanctissimae Trinitatis) з Брацлава - «Wypadki wieknisty godne pami?ci w Ukrarnie roku...» [996].

Характерною прикметою польських мемуарних наративів XVIII ст. слід вважати наявність не тільки прозових оповідей, але ж і віршованих хронік - жанру, поширеного в Речі Посполитій ще з XVI ст. Так, Уманські події червня 1768 р. відображені у анонімній поемі «Krotkie opisanie wierszem polskim nieszcz?sliwej kl?ski w caiej Ukraine...» [994, к. 1-12 v]. На сьогодні відомо кілька її списків, які зберігаються нині в рукописних зібраннях бібліотек Польщі [889, к. 51-66 v ].

Спогади безпосередніх свідків й учасників подій Коліївщини 1768 р. з польського боку, представлені не тільки мемуарами, які вийшли з-під пера їх самих, але й літературними обробками таких спогадів, написаними/записаними через кілька десятиріч - наприкінці XVIII й на початку ХІХ століття. Достатньо характерними в цьому відношенні є літературизований родинний переказ, присвячений обороні Чорнобильського замку від гайдамацької ватаги під проводом Івана Бондаренка - «Niezdobyty zamek Czarnobylski, czyli przykladna wiernosc poddanych okazana jasnie wielmoznemu Mikoiajowi Chodkiewiczowi staroscie zmudzkiemu w czasie ukrarnskiey haydamaczyzny, przez Jana Dalkiewicza» [927]. Автором, як це видно з назви, був один із онуків (доньчиних синів) Я.-М.Ходкевича - Ян Далкевич. Твір поширювався у списках серед нащадків Ходкевича, по родинних каналах, впродовж 1820 - 1840-х років.

На тлі «мартирологів», викликаних до життя подіями 1768 р., він виглядає достатньо контрастно. В центрі оповідання знаходяться діяння польського магната Яна-Миколая Ходкевича (1738 - 1781) [1509, с. 368-369]. Антигероєм виступає гайдамацький ватаг Іван Бондаренко (? - 1768), особа цілком історична, який осаджує Чорнобильський замок і намагається, за уманським сценарієм М.Залізняка, підбурити частину його захисників (православних козаків) зрадити присязі й видати на розправу шляхту і юдеїв. Ті відмовляються (випадок поодинокий), не в останню чергу, з поваги до чеснот свого пана - Я.- М.Ходкевича, розбивають бондаренкову ватагу, а його самого страчують. Саме така «przykladna wiemosc» (взірцева вірність) стала підставою для того, щоб увічнити її у спогадах [927, с. 50-53, 55-60, 65-67].

У цілому, єдине соціальне коло, з якого походили всі автори зазначених польських наративів досліджуваного часу (після 1768 р.), споріднені, до того ж, єдністю пережитого, а звідси й спільним психологічним травматизмом, спричининим тим, що вони всі без виключення демонізують колективний образ запорозького козацтва. Запорожці постають не тільки головними ініціаторами організації гайдамацтва як такого (що, зрештою, відповідало реаліям), але й ексклюзивними натхненниками всіх нелюдських діянь, які тільки мали місце. Реалізовані в письмовій формі комплекси жертв насильства позбавляють оповіді будь-скільки тверезого погляду на мотивацію запорозької гайдамаччини, яку ми можемо відшукати в текстах авторства того ж С.Закревського чи Є.Кітовича.

Окрім наративів, що походять із запорозько-гетьманського (козацького), російського та польського середовищ, необхідно відзначити наявність певної (хоча й значно меншої у відсотковому вимірі) групи текстів, які можна охарактеризувати як «іноземні». Категорія «іноземства» при цьому означає не тільки факт підданства інших країн, а радше ступінь інтегрованості тієї чи іншої особи в соціальне життя запорозького козацтва та інших груп населення, дотичних до нього, її обізнаності із реаліями тогочасного життя в українських землях, врешті-решт, самоідентифікації людини.

Саме з таких міркувань ми відносимо до іноземних тексти, авторами яких були вихідці із інших, здебільшого європейських, країн, які за різних обставин отримували інформацію стосовно специфіки соціального устрою Запорожжя та фіксували її у своїх творах. Такими були офіцери-іноземці на російській службі, іноземні дипломати, військовослужбовці армій європейських країн, які контактували із колишніми запорожцями, що виселилися на чужину після 1775 р.

Серед представників першої категорії іноземців самою помітною постаттю є Крістоф-Герман Манштейн (Christoph Hermann von Manstein, 1711 - 1757). Він народився в Санкт-Петербурзі, в родині офіцера Ернста-Себастьяна фон Манштейна, який за правління Петра І заступив на російську службу, дослужився до генерал-поручика та обіймав посаду коменданта Ревеля (Таллінна). У 1726 р. батьки відправляють К.Манштейна в Пруссію - навчатися до кадетського корпусу в Берліні, який він і закінчив в 1729 р. Далі була офіцерська служба в різних полках прусського війська [1519, с. 248].

В 1736 р. молодий офіцер їде до Росії аби провідати родину в Ліфляндії. Рідні вмовляють його заступити капітаном на російську службу, оскільки щойно розпочалася війна з турками та з’явився шанс зробити швидку військову кар’єру. Так він опиняється на Півдні, в причорноморських степах. Завдяки дружнім зв’язкам родини Манштейнів із Б.-Х. фон Мініхом, молодий Крістоф потрапляє служити в штаб фельдмаршала. «Штабна» служба у XVIII ст. мала небагато спільного із такою ж у пізніші часи: оскільки й сам головнокомандуючий водив війська на приступ, йому намагалися наслідувати й офіцери, особливо молодь, а тому, за чотири воєнні кампанії упродовж 1736 - 1739 рр. Манштейна було тричі поранено - він вислужився до підполковника та став старшим ад’ютантом Мініха [1519, с. 249-250].

Слід зазначити, що Манштейн служив не тільки Марсу, але й Кліо - в перервах між боями та штурмами він фіксував основні події свого життя та тих історичних подій, в яких йому довелося взяти участь. Не в останню чергу це можна пояснити як особливостями особистої вдачі К.Манштейна, так і тим, що через свій молодий вік він ще не розучився «дивитися на світ широко розплющеними очима». Не дивно, що освічений офіцер, якому на той час тільки-но виповнилося двадцять п’ять років і який жадібно засвоював нову інформацію, занотовував власні враження від побаченого. Хронологічний принцип викладення матеріалу в «Записках» Манштейна, якого він суворо дотримувався, вказує на те, що він цілком міг вести щоденники, які й було покладено в основу пізніших мемуарів, написаних ним [1138].

Знайомство молодого офіцера із побутом і звичаями запорожців, безперечно, належало до одних із найяскравіших подій під час його перебування на Півдні. Вірогідно, саме тому ті кілька сторінок, які він присвятив їх описові, настільки насичені дивуваннями з приводу «чудернацьких» звичок, способу життя та навіть форм покарання на Січі [1139]. При цьому, він часто підмічав те, що залишилося поза увагою інших. Відзначимо й той факт, що його старший приятель, син самого Мініха - Ернст- Іоганн (1707 - 1788), який так само перебував при штабі армії, у своїх мемуарах стосовно запорожців полишив лише кілька сухих фраз із приводу їх участі в тій чи іншій воєнній операції [1180, с. 65].

Упадає в око той факт, що Манштейнові вдалося достатньо гарно ознайомитися з різними сторонами життя на Січі - не виключено, що він і сам міг її відвідувати. Зокрема, він не обмежується поверхневим описом процедури вибору кошового отамана товариством, а додає таку цінну та маловідому деталь, що часті зміни запорожцями свого керівництва були викликані не так їхніми звичаями, скільки тим, що російське командування, змушене зберігати добрі стосунки із козаками, кожному із новообраних презентувало кілька тисяч рублів. У такий спосіб багатіли як конкретні старшини, обрані на кошових, так і їх найближче оточення, дотичне до організації частих змін [1139, с. 22]. Версія хоча й не безсумнівна, оскільки Манштейн єдиний, хто висвітлив подібні практики, але й цілком вірогідна, якщо зважити на його близькість до фельдмаршала Мініха, який власне й нагороджував призерів симпатій січового товариства.

Звісно ж, що К.Манштейн аж ніяк не міг оминути і таку екзотичну для нього тему як безшлюбне життя запорожців і їх ставлення до жінок взагалі. Більш того, він фактично був одним із перших мемуаристів, у творі якого з’являються відповідні пасажі. Так, він пише про те, що запорожці не терпіли присутності жінок навіть у компанії їх чоловіків-незапорожців, які за різними потребами перебували на Січі й на підтвердження наводить випадок із реального життя («анекдот»), який мав місце під час війни: до такого собі підполковника Глєбова, який перебував у Новосіченському ретраншементі, приїхала дружина із служницями; дізнавшись про це, юрба запорожців оточила будинок російського офіцера з вимогою негайно вивести до них жінок «с тем, чтобы каждый мог ими воспользоваться». Владнати ситуацію вдалося тільки завдяки щедрому могоричу, який, здається, і був кінцевою метою козацької витівки [1139, с. 24].

Зауважимо, що навряд чи описаний Манштейном випадок був вигаданим. Очевидно, що йшлося про Івана Федоровича Глєбова (1705 - 1774) - майбутнього будівничого фортеці Св. Єлизавети, командира Новосербського поселення та київського генерал-губернатора, який у 1738 р., у званні підполковника та в чині асесора канцелярії Головного артилерійського управління здійснював інспекційну поїздку по російських гарнізонах, розташованих на Українській лінії та Запорожжі [1288, с. 358].

В цілому ж, ставлення К.Манштейна до запорожців важко назвати позитивним - він оцінює їх як розбійників-відчайдухів, які живуть виключно грабіжництвом не тільки у воєнний час, але і в дні миру. При цьому він наголошує, що гайдамаками, які вчиняли постійні напади в польських володіннях під час російсько-турецької війни 1735 - 1739 рр., були ніхто інші як самі лише запорозькі козаки. Викорінення гайдамацтва здавалося йому справою безперспективною з огляду на те, що російська сторона не могла вжити до них рішучих заходів через небезпеку їх виходу з підданства [1139, с. 24].

З-поміж інших чужоземців, які полишили по собі наративні тексти, тематично дотичні до соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст., не можна не згадати кількох представників європейських урядів при російському дворі. Специфіку їх мемуаротворчості краще всього розглянути на двох конкретних прикладах - англійського амбасадора, акредитованого в 1730-х роках і французького посла 1780-х років.

Першим є Клавдіус Рондо (Claudius Rondeau, 1695 - 1739), що був англійським посланцем при російському дворі впродовж 1730-х років, аж до смерті включно. Цей дипломат походив з французької аристократичної родини, змушеної покинути батьківщину через гоніння на протестантів-гугенотів у часи Людовика XIV [1159]. На відміну від офіцерів-іноземців, які служили в регулярному російському війську на півдні імперії, британський амбасадор не виїздив далі столичного Петербургу, воліючи отримувати інформацію про мешканців далеких окраїн «з других рук». Втім, це ні скільки не завадило освіченому чужоземцеві старанно занотувати все почуте ним від інших, що, зрештою, й перетворило його записки про запорожців на широко використовуване дослідниками джерело.

Достатньо прикметною рисою інтелектуального пейзажу Західної Європи першої половини XVIII ст. (а саме в цій інформаційній підсистемі з’явилися та функціонували епістолярії та записки Рондо) було те, що трансляція усіх важливих новин (та й просто цікавин) відбувалася за багатьма каналами навіть у межах достатньо вузького кола осіб - наприклад, окремо взятого подружжя. Зокрема, відомості про запорожців, переслані К.Рондо своїм кореспондентам в Лондоні, було практично синхронно продубльовано його дружиною Джейн Рондо (з 1740 р. - Vigor (за другим чоловіком), 1699 - 1783) в серії листів, писаних нею на Альбіон до її подруг, родичок і компаньйонок [1232, с. 66-68; 1516].

Джерелом знання про запорожців для подружжя Рондо, безсумнівно, виступали розповіді російських офіцерів, які мали змогу спостерігати за січовиками під час перебування на Півдні, не виключено навіть, що представників офіцерства вищого - генералітету, оскільки тільки вони очікувано могли входити до кола спілкування представника могутньої європейської держави. Крім того, сер Клавдіус прямо вказує на своє знайомство із текстом реляцій фельдмаршала Б.-Х. фон Мініха, які той надсилав до СанктПетербургу з театру воєнних дій [1159, с. 445].

Створений Рондо опис Запорожжя (а радше, переказ ним почутого), певною мірою був даниною моді - він і сам зазначає, що вважав його не зайвим тому, що «нині багато говорять про запорозьких козаків». Для нього запорожці - чергова екзотична диковина, спроможна розважити не тільки його самого, але ж і його освічених дописувачів на Британських островах, фактично, такі собі чи то «буканьєри», чи то навіть «індіанці» причорноморських степів, які для нього є не менш цікавими, аніж мешканці іспанської Південної Америки, яких він міг спостерігати, чи то про яких чув під час перебування в зазначеному регіоні в 1720-х роках, на ранньому етапі його дипломатичної кар’єри [1528, р. 365-372].

Очевидно, саме в подібній відпочатковій заданості слід шукати коріння сентенцій штибу: «запорожці являють собою вельми сильне та невтомне плем’я». Звідси ж і передбачуваний інтерес до етнографічних рис побуту запорожців: практик вибору отаманів усім Військом, описом побуту останніх, аж до вказівки на площу осібного житла кошового; екзотичних варіантів страти злочинців - побиття камінням і підвішування на гак за ребро; вимір заможності кількістю коней і худоби та такого подібного [1159, с. 445-446].

Звісно ж, що не міг він обійти увагою й такий «бренд» Запорожжя, як обітниця безшлюбності у січових «лицарів». Остання ремарка, до речі, не є авторською, а взята прямо із опису К.Рондо: його погляди на соціальну природу Січі є добре висловленими і зрозумілими - він постійно іменує запорожців рицарями, вважає їх різновидом чернечо-рицарського ордену, семирічний вишкіл молодиків-джур іменує не інакше як «спокусою» перед посвятою у рицарі [1159, с. 446].

Другим із зазначених іноземних амбасадорів XVIII ст., які полишили у своїх записках нотатки стосовно запорожців, був граф Луї-Філіп де Сегюр (Louis Philippe de Segur, 1753 - 1830), який був посланцем французького двору в Санкт-Петербурзі з 1785 до 1789 рр. Попри те, що без малого півстоліття відділяють описувані ним часи і події від опису зробленого його англійським колегою - К.Рондо, можна віднайти багато спільного як між авторами наративів, так і в самих їх текстах: аристократичне походження, дипломатична служба, опосередковані джерела інформації, сприйняття описуваного об’єкту з позицій «курйозу».

І дійсно, знання французького графа де Сегюра про січовиків не були такими, що отримані з безпосередніх джерел - усе, що він знає про них, було почуто від представників російського вищого світу, з якими він спілкувався як в самій столиці, так і під час подорожі Півднем, здійсненої ним в кортежі імператриці Катерини ІІ у 1787 р. Найбільш вірогідним претендентом на роль Сегюрового інформатора є Г.Потьомкін - колишній «козак» Кущівського куреня та один із ініціаторів ліквідації ВЗН. Тож не було нічого дивного в тому, що запорожці в сприйнятті Л.Сегюра є не більш ніж розбійниками, яких «легше було знищити, аніж підкорити», і лише воля російської імператриці перетворила їх на «корисних підданців» [1112, с. 21, 215].

На перший погляд, описання Л.Сегюром запорожців взагалі не може трактуватися в якості історичного джерела, а скоріше належить до площини белетристики. Загострення ним уваги на деяких специфічних (якщо не сказати екзотичних) рисах соціального життя запорожців багатьма його сучасниками мало сприйматися не більш ніж анекдотом, вставленим в текст його записок для надання йому пікантності, з метою привернути увагу читача до викладення матеріалу. І це при тому, що в тексті цього «анекдоту» виразно відчуваються сліди впливу античної традиції у висвітленні звичаїв населення причорноморських країв, які молодий французький аристократ міг перенести з праць Геродота, Страбона, Плутарха, Діодора Сицилійського, якими зачитувалася освічена європейська публіка Нового Часу.

Тож, можна було б вважати даний пасаж не більш ніж переказом історії про амазонок, навіяної безпосереднім перебуванням на берегах Понту Евксинського та «розказаної навпаки» (див. порівняння текстів «Записок» Сегюра та «Г еографии» Страбона).

Таблиця 3.1

Текстологічний аналіз тематичних запозичень «Сегюр - Страбон»

______________ Сегюр__________ ______________ Страбон__________
В этой странной и воинственной общине не было женщин. Пленницы, захваченные в набегах, бережно охранялись в станах, вне Сечи, и не могли перейти границы Запорожской земли. Когда По некоему стародавнему обычаю и гаргарейцы также восходят на эту гору, чтобы, совершив вместе с женщинами жертвоприношение, сойтись с ними для деторождения... Всех новорожденных женского пола
эти несчастные жертвы насилия амазонки оставляют у себя,
рожали детей, то мальчиков отцы младенцев же мужского пола
брали к себе на острова, а девочек приносят на воспитание гаргарейцам.
изгоняли вместе с матерями.______

Разом із тим, автентичні документи АКНЗС, насамперед реєстри претензій, висунутих до запорожців ногайцями різних орд, частково підтверджують правдивість інформації, почутої Л.Сегюром і переказаної ним у власних записках. Зокрема, маємо задокументовані факти увозу та утримання жінок- мусульманок у гайдамацьких куренях і станах. Попри те, що частина цих жінок були потурченими християнками, не можна вважати їх увози актом звільнення з «бусурманської неволі», оскільки ті ж самі реєстри прямо вказують на неодноразові вбивства запорожцями саме потурнаків (у тому числі й жінок), виявлених ними у ногайських аулах і кишлах [1078, с. 324, 328, 338, 340].

За таких обставин згаданих жінок і справді цілком могла спіткати сумна доля «жертв насильства», про яких згадує Сегюр, а інформативність його записок переходить на вищий щабель вірогідності.

Практично в той же самий час, коли Л.Сегюр подорожував Півднем, отримуючи різноманітну інформацію стосовно колишніх січовиків, яка зрештою лягла в основу відповідних частин його мемуарної спадщини, ті ж самі запорожці стали предметом прискіпливої уваги ще одного спостерігача. Ним був австрійський офіцер - прапорщик (fahnrich) фон Гендльовік (von

Handlowik, р.н. невідомий - після 1789), від якого до нас дійшло тільки його родове прізвище.

Оскільки поява запорожців на Військовому Кордоні Австрійської імперії збудила неабиякий інтерес публіки до цих прибульців зі східноєвропейських степів, вже через 4 роки після їх переселення у світ і вийшла невеличка праця Г ендльовіка, який безпосередньо стикався із запорожцями під час своєї служби в одному з граничарських полків - «Детальний та правдивий опис запорозьких козаків прапорщика фон Гендльовіка, який тривалий час знаходився в країні мешкання цих людей» [1222]. Праця Гендльовіка довго була майже незнаною широкому колу вітчизняних дослідників, стала доступною лише завдяки републікації, зробленій свого часу М.Грушевським (в оригіналі) [1102], і лише кілька років тому її було видано українською [1390, с. 123-128].

Головним джерелом для написання праці Гендльовіка стала стаття про запорожців на сторінках «Wiener Taschenkalender» («Віденського Календаря») на 1788 р. Її поява була далеко не випадковою: влітку 1786 р., під час оглядової подорожі Бачкою, запорожців у Сомборі (8 липня), Суботиці та Сєнті (9 липня) відвідав ніхто інший, як сам австрійський цісар Йосиф ІІ. Візит цей, за пізнішими свідченнями істориків ХІХ ст., звернув на деякий час увагу австрійського суспільства на наявність нових та ще й екзотичних насельників у Бачці [1527, о. 307]. Обставини подорожі імператора досить широко висвітлювалися в тогочасній віденській пресі, а також (як дещо запізнє відлуння цього інтересу) стали причиною появи статті під назвою «Saporoger Kosaken» («Запорозькі козаки»), вміщеної у випуску згаданого вище «календаря». Автором статті був ніхто інший, як радник російського посольства Григорій Іванович Полетика, представник відомого козацько- старшинського роду та великий любитель української й запорозької старовини [1492, с. 40, 46].

Перший з трьох розділів своєї праці Г ендльовік присвятив описові вбрання та зброї баченого ним «кошового отамана» запорожців. Очевидно, що то був котрийсь із полковників, що очолювали переселення на Військовий Кордон.

Другий - «Опис власне запорозьких козаків», і третій - «Дещо про стан та звичаї запорозьких козаків», розділи цього нарису являють собою комбінацію екскурсу в історію Запорожжя XVIII ст. із детальним описом побуту та звичаїв козаків. Зроблено це було з метою ознайомлення читацького загалу із новими підданцями австрійських цісарів.

Попри те, що значну частину відомостей Гендльовік запозичив у Полетики, можна стверджувати й те, що окремі факти було отримано ним особисто, від безпосередніх інформаторів. Зокрема, він надзвичайно колоритно описує звичаї обрання старшини на Січі, з невід’ємним протиборством антагоністично налаштованих партій козацтва. Достатньо правдиво зображено життя запорозького зимівника за Нової Січі [1103, с. 126-127].

Подібно до Л.Сегюра, Гендльовік присвячує досить розлогий опис практикам запорозького безшлюбного життя на Запорожжі: «У їх звичаях абсолютно відсутні шлюб та впорядкована любов; жінці було заборонено навіть просто зайти до Січі. Жінки, яких було захоплено під час наїздів на поляків чи татар, або приведено звідкись-ще іншим способом, повинні були жити з ними на хуторах. Коли ж козаку набридала така жінка, він безсоромно полишав її, і часто це призводило до того, що жінка за рік поперебувала у десятьох, або й більше чоловіків. Якщо з’являлися діти, то сини мали виховуватися козаками, а дочки повинні були йти з матерями. Тому у цього народу й немає правильно заведеного господарства» [1103, с. 128].

З одного боку, можна трактувати подібні сюжети як данину ницим уподобанням невибагливих читачів, які у всі часи не проти «поласувати полуничком», з іншого ж - присутність таких само пасажів у тексті Г.Полетики, людини безперечно обізнаної з реаліями запорозького життя (нехай навіть і за розповідями своїх родичів і знайомих на Г етьманщині) свідчить про потенційну правдивість подібних оповідей стосовно побутування архаїчних форм співжиття серед частини зимівничан.

Незначну інформацію відносно поселень запорожців на теренах власне Військового Кордону можна віднайти лише наприкінці третього розділу праці

Г ендльовіка. Однак цей невеликий шар інформації несе в собі чимало помилок: він весь час змішує відомості відносно запорожців з відомостями про побут сербських граничарів і русинських колоністів Бачки. Зокрема, гідним подиву є його опис запорожців, як сумлінних землеробів, які, до того ж, перейняли «німецьку систему господарювання» [1103, с. 128].

Попри свій компілятивний характер, певну фрагментарність звісток та плутаність праця Гендльовіка носить яскраво виражені риси, притаманні текстам наративного жанру, та з моменту свого створення, і на довгі роки вперед, була чи не єдиним джерелом (крім самої замітки Г.Полетики), з якого зацікавлений європейський читач міг видобути відомості про запорожців [1476].

В цілому ж, для оповідних текстів мемуаристів-іноземців характерними є такі риси, як «етнографізм», зосередженість на екзотичних і курйозних подробицях соціального устрою січової громади, слабке розуміння тогочасних запорозьких реалій і надмірна довіра до власних, не завжди неупереджених, інформаторів.

Таким чином, актуалізовані писемні наративи за темою дослідження репрезентовано кількома жанровими різновидами: мемуарами (переважають спогади та щоденники); описами та подорожніми записками; приватним листуванням; оповідними вкрапленнями в текстах публіцистичного та документального (функціонального) спрямування.

У результаті проведеного дослідження було встановлено, що напрямки створення наративних джерел з соціальної історії запорозького козацтва з кінця XVII та впродовж XVIII ст. були детерміновані загальним плином історичних процесів, що відбувалися на теренах Запорожжя, та комбінованою сукупністю відносин і взаємовпливів січової громади з рештою контрагентів.

Строкатий склад продуцентів наративних текстів, диференційований етноконфесійними і соціокультурними установками середовища, з якого походили автори, був поєднаний об’єктом описування - історичним запорозьким козацтвом досліджуваного періоду часу. Факторами впливу на

жанрову належність, ідейну спрямованість і тематичні сюжети текстів був комплекс ціннісно-світоглядних імперативів і політичних уподобань авторів - суб’єктів наратогенезу.

3.2.

<< | >>
Источник: МІЛЬЧЕВ Володимир Іванович. ДЖЕРЕЛА З СОЦІАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦТВА XYIII СТОЛІТТЯ. 2011

Еще по теме Напрямки створення наративних джерел:

  1. Огляд історіографії
  2. Аналіз використаних джерел
  3. Джерела з історії болгар України у XVIII ст.
  4. ЗМІСТ
  5. ВСТУП
  6. Огляд історико-джерелознавчих студій
  7. Теоретичні засади та методи дослідження
  8. Напрямки створення наративних джерел
  9. Специфіка створення, побутування та фіксації усно-історичних і фольклорних джерел
  10. Архівосховища країн Центрально-Східної Європи (Польща, Туреччина, Хорватія, Сербія)
  11. Класифікація документальних і наративних джерел
  12. Особливості формуляру документальних і наративних джерел
  13. Трансформація соціального устрою запорозької громади
  14. Характерні риси етосу запорозького козацтва
  15. ВИСНОВКИ
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -