§ 1.2. Біологічний і соціально-правовий контекст основних по­нять та термінів інституту забезпечення прав дітей

, • 69,70

ліпшенням здоров я і харчування ^,.

Зміст правової соціалізації особистості Ж. В. Петрочко розглядає як багатогранний складний процес взаємодії людини і суспільства, під час якого вона оволодіває правовими цінностями, нормами й уміннями, са­мостійно орієнтується і діє в соціально-правовому середовищі у рамках тієї чи іншої соціальної ролі в інтересах досягнення бажаної мети^[71]. Природа людей пояснюється з точки зору основних можливостей люди­ни: 1) символізуюча здатність, 2) передбачуваність, 3) вікарні можливо­сті (від латин. «vicarius» - замісні, пристосувальні), 4) здатність до са­морегулювання та 5) можливість саморефлектування. Як запевняють С. Уіткомб та К. Меррелл, наведені позиції разом формують основу ве­личезного людського потенціалу і допомагають пояснити внутрішні психологічні процеси, які обумовлюють результати нашої поведінки^[72]. В тій чи іншій мірі дитина розкриває ці можливості в собі з дорослішан­ням. Внутрішні психологічні чинники пов’язані з соціальними. Поведін­ка людини формується через комплекс, взаємообумовлених взаємодій, як у родині, школі, на робочому місці, так і в громаді.

І. І. Загарницька пропонує розуміти дитинство як цілісний інтеграти­вний соціокультурний просторово-часовий феномен. Причому трива­лість входження індивіда у доросле життя - від народження до вісімнад­цяти років - жодним чином не свідчить про малоцінність дитинства, оскільки ступінь включення у закономірності буття соціуму гарантує даному феномену не лише визнання в якості одного з основних етапів людського існування, а й зміцнює його розуміння як визначальної осно­ви життєдіяльності людини та суспільства^[75]. Дитинство як соціально- культурний феномен має свою історичну логіку розвитку; в різні істори­чні епохи по-різному конструювалися та формувалися взаємини між до­рослими та дітьми, в основі яких завжди прослідковувалася соціальна та правова незахищеність дитинства. Водночас кожній суспільній формації був притаманний свій образ дитини, своє розуміння феномена дитинства і його вікових меж. Ситуація у розумінні феномена дитинства, у став­ленні до дитини та періоду її дитинства, що склалася на сучасному етапі розвитку суспільства, акцентує увагу на визнанні дитинства як структу­рного елемента суспільства, на розширенні його вікових меж, збільшен­ні турботи та уваги держави до унікальної і самобутньої функції дитинс­тва в соціокультурних процесах^[76].

Право не лише відбиває та кодифікує цю концепцію дитинства, а й формує соціальну реальність, в якій діти і дорослі живуть своїм повсяк­денним життям.

Розуміння поняття «дитини» в праві є необхідною умовою забезпе­чення прав, свобод та законних інтересів цієї вікової категорії суспільст­ва, оскільки дитина є суб’єктом права, наділяється особливим правовим статусом. Біологічні та психологічні особливості дитячого віку зумов­люють метод правового регулювання суспільних відносин, учасниками яких є дитина, або які виникають щодо інтересів дітей. Завданням зако­нодавства у сфері забезпечення прав дітей є розширення соціально- правових гарантій дітей, забезпечення фізичного, інтелектуального, ку­льтурного розвитку молодого покоління, створення соціально- економічних і правових інститутів з метою захисту прав та законних ін­тересів дитини в Україні. Різноманітність суспільних відносин, які сто­суються дитини, починаючи з моменту її народження, обумовлюють ре­гулювання цих відносин нормами різних галузей права.

Термін «дитина» набув значного поширення у побутовій та науковій мові, а поняття, які стоять за цим терміном, можуть відрізнятися в побу­ті та в різних сферах людського знання - в медицині, педагогіці, демо­графії, соціології тощо^[78]. В межах об’єкту нашого дослідження інтерес представляє юридичне розуміння того, кого ж слід вважати дитиною. При цьому, для визнання правового статусу дитини, остаточне значення може мати не словникове або енциклопедичне тлумачення цього слова, а лише його законодавче визначення. На сьогодні вихідним критерієм ви­значення терміну дитина є вікова межа - це будь-яка фізична особа ві­ком до 18 років (ст.

Значні відмінності в швидкості, з якою різні особи проходять через стадії життєвого циклу людини, давно підкреслили очевидність необхід­ності критеріїв біологічного віку, які в значній мірі не залежать від хро­нологічного віку. Наприклад, сьогодні педіатри регулярно використову­ють «показники» скелетної та зубної зрілості, а також психометричні те­сти, і таким чином можуть точно спостерігати за фізичним і психічним розвитком дітей і вивчати ендогенні або зовнішні фактори, які його за­тримують або прискорюють^[79]. О. Л. Чернецький зазначає, що «вік, як частковий аспект, можна зрозуміти тільки як системний феномен, корін­ня якого походить з біології, а сутність визначається певним рівнем со­ціального розвитку, типом культури і т. ін.»^[80].

Говорячи про 18 років - вік повноліття, законодавець приймає за ос­нову лише календарний (хронологічний) вік людини, тобто період від народження, підтверджений в офіційних документах.

Яким чином сукупність усіх цих знань про біологічні, психологічні та соціальні особливості дитини впливають на її правовий статус і пра­вову реальність у якій відбуваються суспільні процеси за участю або з приводу дитини. Визначити усі аспекти цього питання було б важко зробити навіть у межах одного комплексного дисертаційного дослі­дження, оскільки різноманітність та масштаби таких правовідносин ду­же великі. Зосередимо увагу лише на деяких (на нашу думку основних) моментах.

По-перше, міжнародна спільнота та національні уряди у нормах пра­ва визначають охорону дитинства як стратегічний міжнародний та загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпе­чення національної безпеки, ефективності внутрішньої політики держа­ви, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлюють основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини. Крім того, держава зобов’язується забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживає всіх відповідних законодавчих і адмініс­тративних заходів.

По-друге, право приймає до уваги відмінності у біологічному, психо­логічному розвитку та рівні соціалізації дитини, що впливає на обсяги її дієздатності у різних галузях права, гарантії забезпечення прав і сво­бод, соціальну підтримку та державну допомогу. Наприклад концепція про періодизацію дитячого біологічно розвитку та соціальних потреб ці­єї категорії людей знаходить відображення у низці адміністративно- правових актів України. Цивільне право дає визначення термінів «мало­літня особа», та «неповнолітня особа, пов’язуючи їх з частковою та не­повною цивільною дієздатністю фізичної особи. КЗпП України неповно­літнього визначає як особу, що не досягла 18 років. При цьому на відмі­ну від того ж ЦК України правовий статус неповнолітнього не лише прирівнюються у трудових правовідносинах у правах до повнолітніх, а й надає їм право користуватися деякими пільгами (ст. 187). Закон України «Про громадянство» виникнення деяких правовідносин з часу досягнен­ня дитиною чотирнадцятирічного віку пов’язує з її особистим волевияв­ленням (наприклад, надання згоди під час набуття громадянства).

По-третє, право встановлює певні заборони щодо вчинення деяких дій чи відносин з дітьми до досягнення ними певного віку, не залежно на­віть від їх бажання. Так, загально допустимий вік прийняття на роботу настає з 16 років. Втім, так званий мінімальний вік прийняття на роботу за умови дотримання певних вимог співпадає з періодом переходу мало­літньої дитини до іншої вікової категорії - не молодше 14 років (ст. 188 КЗпП України). А дії сексуального характеру, вчинені щодо особи, яка не досягла 14 років, незалежно від її добровільної згоди є злочином (ч. 4 ст. 152 Кримінального кодексу України (далі - КК України)).

По-четверте, право встановлює певні обмеження щодо осіб (дітей), які не досягли певного віку. Наприклад, діти віком до 16 років з 22 до 06 години можуть перебувати у закладах, у яких провадиться діяльність у сфері розваг, або закладах громадського харчування лише в присутності принаймні одного з батьків чи іншого законного представника дитини або особи, яка її супроводжує і несе за неї персональну відповідальність. Власники закладів, у яких провадиться діяльність у сфері розваг, або за­кладів громадського харчування та уповноважені ними особи зо­бов’язані вживати заходів щодо недопущення у такі заклади з двадцять другої до шостої години дітей до 16 років без супроводження осіб, за­значених у частині першій цієї статті (ст. 21-1 ЗУ «Про охорону дитинс­тва»).

По-п’яте, фізіологічні та психологічні відмінності дітей і дорослих не тільки складають основу для визнання меншою провини за дітьми, які перебувають у конфлікті з законом, а й служать причинами для ство­рення окремої системи юстиції і зумовлюють інше поводження з діть­ми^[81]. Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення 16 років. За вчинення адміністративних правопорушень до таких правопорушників можуть бути застосовані заходи впливу (зобов'язання публічно або в ін­шій формі попросити вибачення у потерпілого; попередження; догана або сувора догана; передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють). За наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану з психічною хворобою, повинно бути та­кож з’ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними; 2) ставлення неповнолітнього до вчиненого ним діяння; 3) умови життя та виховання неповнолітнього (ст. 485 КПК України) тощо.

Таким чином, біологічні, психологічні (поведінкові) та соціально - історичні, маркери (чинники) створюють основу для концептуалізації особливого статусу дитини у праві, що знаходить прояв у численних но­рмах міжнародних та національних правових актів^[82].

Говорячи про 18 років - вік повноліття, законодавець приймає за ос­нову лише календарний (хронологічний) вік людини, тобто період від народження, підтверджений в офіційних документах. Однак і суто фор­мальні вікові рамки не є універсальним визначенням дитини в праві. В одному з ратифікованих Верховною Радою України (далі - ВРУ) міжна­родних актів (набрав чинності 01.11.2008 р.) - Європейській конвенції про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про по­новлення опіки над дітьми при визначенні цього ж поняття вказується значно нижчий віковий ценз: «дитина - особа будь-якого громадянства, що не має 16 років і не має права самостійно вирішувати питання щодо місця свого пос­тійного проживання за законодавством про місце її постійного проживання, про її громадянство чи за внутрішнім законодавством запитуваної держави»^[83]. У ЗУ «Про охорону дитинства» (ст. 1) дитина визначається як особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, во­на не набуває прав повнолітньої раніше. Подібне визначення дитини мі­стить також і ст. 1 Конвенції про права дитини. За цивільним законодав­ством України повноліття особи пов’язано з його повною цивільною діє­здатністю. Водночас ст.ст. 34 та 35 ЦК України передбачають умови (юридичні факти) за якими фізична особа може набути повної цивільної дієздатності до досягнення вісімнадцятирічного віку, наприклад з 16 ро­ків. При цьому, навіть у випадку припинення існування таких юридич­них фактів (припинення шлюбу, підприємницької діяльності тощо) пов­на дієздатність за такою фізичною особою зберігається.

Інший бік співвідношення віку та термінів «дитина», «діти» підкрес­лює О. С. Автономов, коли каже, що вказані терміни в нормативно- правових актах застосовуються також і до осіб, що перетнули віковий рубіж повноліття (18 років). Так, в сімейному праві це поняття широко вживається для позначення юридично визначеного зв’язку між батьками або особами, що їх замінюють, і дітьми незалежно від віку останніх. Це цілком закономірно, оскільки діти залишаються для своїх батьків дітьми протягом усього життя^[84]. І хоча у випадках, коли український законода­вець визначає сімейні правовідносини між батьками та повнолітніми ді­тьми він переважно використовує терміни «дочка», «син», у чинному сімейному праві існують приклади застосування терміну «дитина» щодо повнолітніх осіб - ст. 206 СК України - «Стягнення з дитини витрат на догляд та лікування батьків». У спадковому праві спостерігаємо аналогі­чну ситуацію - ст. 1261 ЦК України «У першу чергу право на спадку­вання за законом мають діти спадкодавця...» тощо. Ще один цікавий факт із законодавства пов’язаний з таким соціальним статусом як «діти війни». За ЗУ «Про соціальний захист дітей війни» такою визнається особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення (02.09.1945 р.) Другої світової війни було менше 18 років. Станом на 02.09.2019 р. таким дітям війни має бути щонайменше 91 рік. Через це В. Ю. Євко стверджує, що вікова ознака дитини не є достатньою для ви­значення правового статусу фізичної особи^[85].

У національному законодавстві існує термінологічна багатоваріант- ність: «дитина», «неповнолітній», «малолітній», «підліток» та інше. І. О. Бандурка вважає, що кожне з цих визначень має право на існування, застосування й теоретичне пояснення, оскільки вживається в законодав­стві. Проте, між ними не можна ставити знак рівності. Слово «дитина», на думку вченої є лише узагальнюючим поняттям, яке визначене у бага­тьох міжнародних та національних правових актах, і використовується для позначення особи, яка не досягла 18 років^[86]. Наявність у юридичній літературі та правових джерелах таких термінів О. С. Автономов пояс­нює тим, що вікові рамки не є універсальним визначенням дитини в пра­ві. Вікові особливості психологічного розвитку стану людей в цьому ві­ці, на його думку, вимагають спеціальних підходів: для кращого розу­міння мотивації поведінки дитини при забезпеченні його прав і свобод; при оцінці протиправних діянь дитини; при прийнятті рішень про нале­жні заходи в разі вчинення дитиною протиправних діянь тощо^[87]. Втім, аналізуючи уявлення певних вчених з питань вікової періодизації чи ди­ференціації дитячого віку у нормативно-правових актах як національно­го, так і міжнародного рівня, доходимо висновку про наявність суттєвих розбіжностей (іноді діаметрально протилежних) у їх поглядах.

Наприклад, К. Валлет зазначає, що «неправова» категорія «діти» в принципі, не має юридичного впливу, оскільки в нормах законів викори­стовувався термін «неповнолітній». Поняття «діти» сьогодні становить більш широку концепцію - це група людей, яких потрібно захищати від протиправного або шкідливого контенту навколишнього середовища. Переважно ця категорія як у канадському, так і у французькому законо­давстві не відноситься до правової реальності. Однак авторка, звертає увагу на деяку еволюцію в праві щодо одночасного застосування цих обох термінів, що може призвести до певного ускладнення у правовій системі. Термін «діти» все частіше використовується судами, міжнарод­ними правовими доктринами. Так само в деяких нормах законодавець вважає за краще використовувати поняття «дитина» для позначення ка­тегорії неповнолітніх осіб віком до 18 років^[88].

Е. Б. Мельникова стверджує, що включивши до законів поняття не­повнолітньої особи, законодавці держав і всієї міжнародної спільноти встановили юридичну межу між неповноліттям і повноліттям, створив­ши тим самим автономну демографічну групу людей - носіїв специфіч­них прав і обов’язків. Таке тактичне рішення надиктоване намаганням суспільства та держави компенсувати вікову неадаптованість (непристо­сованість) неповнолітніх за допомогою спеціального, підвищеного пра­вового захисту таких осіб^[89]. Визначення терміну «неповнолітній» у «Пе­кінських правилах» також ґрунтується на підкресленні форми притяг­нення цих осіб за правопорушення до відповідальності відмінної від дорослих. При цьому поняття «неповнолітня особа» включає дитину (англ. «children») або молоду людину (англ. «young persons»)^[90].

А. Р. Куттигаліва вважає, що саме поняття «неповнолітній», з різних точок зору включає до свого складу найрізноманітніші їх категорії («ди­тина»; «діти»; частково (обмежено) дієздатний; «підліток»; «юнак»; «малолітній»), що характеризуються різними віковими періодами фізіо­логічного та психологічного розвитку неповнолітнього. За результатами соціологічного опитування різних верств населення Казахстану науко­вець робить висновок, що в свідомості звичайних людей поняття «дити­на» в більшості випадків асоціюється з уявленнями про дітей, які не мо­жуть здійснювати самостійно визначені юридично значимі дії. Разом з тим, з усіх наведених вище категорій найбільш розробленим в законо-

• • • • • • 91

давстві і висвітленим в правовій літературі є поняття «дитина».

Низка науковців (Р. А. Калюжний, А. Т. Комзюк, О. О. Погрібний, Н. В. Лесько та ін.) категорично вважають, що терміни «діти» та «непо­внолітні» не є тотожними за своїм змістом. Цілком слушним виглядає і їх обґрунтування своєї позиції, а саме - категорія «неповнолітні» ґрун­тується виключно на віковому критерії, включає в себе і осіб віком до 18 років, які не мають повної цивільної дієздатності, і тих, які набули її на підставі визначених законодавством умов^92,93. Але і у таборі прихильни­ків подібної позиції не сформовано єдиного бачення цього питання.

За переконанням Т. О. Смагіної поняття «дитина» має визначатися через категорію «неповнолітня особа» до придбання нею повної цивіль­ної та (або) сімейної дієздатності. У свою чергу поняття «неповнолітній» і «малолітній» повинні визначатися через критерій віку: неповнолітній як будь-яка особа до 18 років, а малолітній - 14 років незалежно від ная­вності або відсутності повної цивільної та (або) сімейної дієздатності^{[91] [92] [93] [94]. Н. В. Ортинська піддає критиці синонімічне тлумачення термінів «дити­на» і «неповнолітній», обґрунтовує нормативно-правову необхідність у розмежуванні таких понять, через віднесення до останніх дітей вікової межі від 14 років до повноліття (що зумовлено фізичним та інтелектуа­льним становленням цих осіб і етапом підготовки до повноліття). Розв’язання цієї проблеми вона вбачає у застосуванні такої формули: «діти = малолітні (від 0 до 14 років) + неповнолітні (від 14 до 18 < ро­ків)». Вченою стверджується, що така ж позиція має бути прийнята в за­конодавчій системі усіх галузей права[95]. Н. М. Опольська права та сво­боди дитини залежно від вікових особливостей дитини поділяє за таки­ми категоріями: права малолітніх (до 14 років), права підлітків (14-16 років), права осіб юнацького віку (16-18 років)[96]. Т. І. Дмитришина (у контексті кримінально-правового дослідження) вважає, що суб’єктів кримінальних правовідносин доцільно поділити на три групи: малолітні особи (до 14 років), неповнолітні правопорушники (14-16 років - моло­дші підлітки; 16-18 років - старші підлітки), молоді правопорушники (до 21 року). Такий поділ авторка пояснює необхідністю застосування одна­кових загальних та особливих правил призначення покарання до осіб за­значених вікових груп[97]. О. С. Яцун наголошує, що за психофізіологіч­ними та соціально-психологічними особливостями неповнолітніх доці­льно поділити на дві вікові категорії: підлітковий вік (з 11 до 14-15 років) та юнацький (з 14-15 до 18 років)[98], що вочевидь пов’язано з мі­німальним віком кримінальної відповідальності та можливістю застосу­ванням до осіб з 11 років примусових заходів виховного характеру за вчинення суспільно небезпечного діяння. Наведена класифікація викли­кає критичне сприйняття через розмитість (відсутність чіткої межі) при переході з однієї вікової категорії до наступної.}

За переконанням Ю. І. Ємець некритичне запозичення з міжнародно­го законодавства поняття «діти» щодо неповнолітніх злочинців, що за­кріплено у ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх» їй видається недоцільним. Авторка вважає, що нази­вати неповнолітнього злочинця «дитиною» суперечить українській пра­вовій традиції, адже в такому випадку йдеться не про правовий статус, а про сімейне становище. Більш логічним було б не відмовлятися від зага­льного поняття «неповнолітні», одночасно вживаючи поняття «малоліт­ня дитина» (до 14 років) та «неповнолітня дитина» (14-18 років)^[99]. На нашу думку, така заява має надмірну емоційну заангажованість. Якщо звернутися до документів пов’язаних з прийняттям згаданого вище За­кону, то у Пояснювальній записці до проекту цього правового акту та у Висновку Головного науково-експертного управління на проект цього Закону зазначено, що законопроектом пропонується привести чинне за­конодавство у відповідність із ЗУ «Про забезпечення організаційно - правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених ба­тьківського піклування» та СУ України^[100].

Н. В. Ортинська свого часу звертала увагу на проблемах понятійно- категорійного апарату у сфері правового статусу неповнолітніх, оскільки нечіткість термінів і понять спричиняє неоднозначність тлумачення но­рмативних актів. Вчена наголошувала на необхідності уніфікації розу­міння таких категорій та понять як дитина, малолітній та неповнолітній в законодавчій системі усіх галузей права^[101]. Проте така пропозиція за­лишається лише побажанням. Переглядаючи численні правові норми, які стосуються дітей, бачимо чимало прикладів диференціації правового статусу цієї категорії учасників правовідносин залежно від віку, а відпо­відно і вжиття певної термінології.

Окремої уваги вимагає вивчення співвідношення понятійних катего­рій «дитина», «неповнолітній» (назвемо їх ювенальною термінологією) у нормативних актах адміністративно-правового характеру. Досліджуючи адміністративно-правовий аспект системи попередження та припинення правопорушень неповнолітніх, поняття «неповнолітній», «підліток» і «дитина» Н. Т. Сопубекова розглядає як синоніми, за винятком випадків, коли в законах окремо виділені інші вікові категорії таких осіб^[102]. Але, нагадаємо, що позиція щодо ототожнення вказаних категорій не є зага­льновизнаною серед правознавців. Навіть серед вчених- адміністративістів є протилежні точки зору. Зокрема Т. Г. Корж-Ікаєва, з’ясовуючи особливості адміністративно-правового статусу неповноліт­ніх, межі неповноліття асоціює лише з періодом 14-18 років^[103].

Що стосується застосування цих термінів у правових актах, то ситу­ація видається ще більш складною для чіткого розуміння. Більшість за­конів, які регулюють окремі аспекти забезпечення прав дитини, у своїх нормах переважно містять саме цей термін. Законодавство дає визна­чення термінам: дитина-сирота, діти, позбавлені батьківського піклуван­ня, дитина, яка перебуває у складних життєвих обставинах тощо. ЗУ «Про прожитковий мінімум» серед основних соціальних і демографіч­них груп населення виділяє дві категорії, які належать до періоду дитин­ства: дітей віком до 6 років та дітей віком від 6 до 18 років (ст. 1). Слід підкреслити, що не зважаючи на те, що загальновизнаний вік дитинства асоціюється з періодом життя до 18 років, згідно із ЗУ «Про забезпечен­ня організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та ді­тей, позбавлених батьківського піклування» такими персонами вважа­ються особи віком від 18 до 23 років (при продовженні навчання або до закінчення відповідних навчальних закладів), у яких у віці до 18 років померли або загинули батьки, та особи, які були віднесені до дітей, поз­бавлених батьківського піклування (ст.ст. 1, 8).

В 2007 році у тексті ЗУ «Про органи і служби у справах дітей та спе­ціальні установи для дітей» (крім ст.ст. 6 і 10) слово «неповнолітні» в усіх відмінках було замінено словом «діти». Залишення слова «неповно­літній» у ст.ст. 6 та 10, на наш погляд, обумовлено тим, що у цих нормах йдеться про здійснення правосуддя щодо неповнолітніх, які вчинили кримінальні або адміністративні правопорушення, відбування покарання особами віком від 14 років, засудженими до позбавлення волі. В приве­дених випадках такими суб’єктами можуть бути виключно категорія осіб віком мінімум від 14-16 років. Наприклад, ЗУ «Про пробацію» опе­рує терміном «неповнолітній», під яким розуміє осіб віком від 14 до 18 років (ч. 1 ст. 12). У ЗУ «Про громадянство» навпаки використовується виключно термін «діти» (особи віком до 18), який протиставляється ка­тегорії повнолітніх осіб. При цьому, там, де виникнення правовідносин пов’язується з волевиявленням дитини з певного віку, законодавець ви­користовує такий словесний прийом як «діти віком від 14 до 18 років» (наприклад, ст. 16 цього Закону), що фактично є віковим періодом так званого спеціального неповноліття.

В ЗУ «Про охорону дитинства» у більшості норм застосовується те­рмін «діти», «дитина». Але поряд з цим в ст.ст. 33 та 34 там, де об’єктом правового регулювання є відносини з приводу обмеження (на підставах та в порядку, встановлених законом) прав особи на свободу та особисту недоторканість, законодавець використовує термін «неповнолітній», пе- ремежаючи його з терміном «дитина», як взаємозамінні: «Право дитини на особисту свободу охороняється законом. Затримання та арешт неповнолітніх за­стосовується як винятковий захід і тільки у випадках та порядку, встановлених за­коном. Про затримання дитини відповідні органи негайно повідомляють батьків чи осіб, які їх замінюють...» тощо. При цьому нагадаємо, що ст. 5 ЗУ «Про ор­гани і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» до зо­бов’язань підрозділів поліції включає затримання і тримання у спеціаль­но відведених для цього приміщеннях дітей віком від 11 років, які підоз­рюються у вчиненні суспільно небезпечних діянь. Це додатково вказує, на те, що навіть у цьому прикладі нижні межі неповноліття спускаються нижче 14 років. До того ж, використання різних за фонетикою, але бли­зьких (або синонімічних) за значенням слів у ЗУ «Про охорону дитинст­ва» та ЗУ «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» призводить до казусу у нормативній термінології, а саме - перший правовий акт містить терміни «спеціальні навчально-виховні за­клади для неповнолітніх», «центри медико-соціальної реабілітації непо­внолітніх», а другий - «спеціальні навчально-виховні заклади для ді­тей», «центри медико-соціальної реабілітації дітей». Створюється таке уявлення, що у двох законах йдеться про різні установи, хоча насправді це не так.

У тексті Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) також одночасно зустрічаються поняття «неповнолітній» та «дитина». Але можна підкреслити певну закономірність - у випадках, пов’язаних з адміністративною відповідальністю, законодавець тради­ційно використовує термін «неповнолітній», під яким у провадженнях щодо адміністративних правопорушень має на увазі осіб віком від 16 до 18 років (ст. 13). Водночас, і такий підхід не усуває всіх суперечностей під час уніфікованого розуміння одного і того самого терміну, навіть в межах єдиного закону. Так термін «неповнолітній» зустрічаємо серед обставин, що пом’якшують та обтяжують відповідальність за адмініст­ративне правопорушення (ст.ст. 34 та 35 КУпАП). Якщо ситуація вчи­нення правопорушення неповнолітнім (пом’якшуюча обставина) цілком вписується у концепцію адміністративної відповідальності осіб у віці з 16 до 18 років, то у другому випадку - втягнення неповнолітнього в пра­вопорушення (обтяжуюча обставина), вище приведене розуміння непов­нолітнього необгрунтовано виключає з цього переліку такі дії стосовно усіх інших осіб молодших за 16 років.

Таким чином, уявлення про ювенальну термінологію у різних галу­зях права є дуже розмитим. Навіть у сфері регулювання споріднених правовідносин, як ми бачимо, не має уніфікованої визначеності. Це ви­кликає складності, оскільки забезпечення прав дитини, як зазначалося, є діяльністю комплексною, яка заснована на міжгалузевому правовому ре­гулюванні.

Аналіз поглядів певної кількості вчених щодо ювенально-правових категорій дозволив виокремити декілька основних формул їх співвідно­шення.

Формула 1 (Е. Б. Мельникова, О. С. Автономов, Є. П. Филипенко,

Н. Т. Сопубекова та ін.) - дитина та неповнолітній є тотожними понят­тями - особа віком до 18 років, але перше з них є збірним (узагальнюю­чим) поняттям.

Формула 2 (Т. О. Смагіна, Н. В. Лесько та ін.) - незважаючи на від­сутність тотожності між ювенальними юридичними категоріями, у хро­нологічному порядку період дитинства протікає паралельно з періодом малолітства до 14 років і триває далі, а порівняно з періодом неповноліт­тя - дитинство протікає паралельно, але може завершитися раніше (як правило, починаючи з 16 років), через обставини, передбачені у законо­давстві.

Формула 3 (Н. В. Ортинська, Т. Г. Корж-Ікаєва та ін.) - категорії «неповнолітній» та «дитина» не є тотожними, а можуть розглядатися лише як частина та ціле. Остання категорія послідовно розподіляється чотирнадцятирічним бар'єром на малолітніх та неповнолітніх.

Формула 4 (Н. М. Опольська) - Термін «неповнолітній» взагалі не використовується. Категорія дитинство (дитина) включає такі підгрупи як малолітні (до 14 років), підлітки (14-16 років), особи юнацького віку (16-18 років).

Слід підкреслити, що у понятті «дитина» дійсно проявляється більш соціальна складова ніж правова, в інших поняттях «малолітній», «непо­внолітній» - навпаки (вони є поняттями суто юридичного характеру). О. С. Автономов зазначає, що неповноліття - основна юридична ознака дитини і база для ювенальної юстиції. Незважаючи на широкий спектр підходів у різних галузях права до юридичного поняття дитини, основ­ною її ознакою виступає неповноліття. Вчений підкреслює, що неповно­ліття є саме юридичним поняттям. В його основі лежать науково обґрун­товані і підтверджені практичними спостереженнями уявлення про віко­ві особливості людини, що проходить процеси фізичного і психічного дорослішання, а також соціалізації. Автор вважає, що завдяки введенню до юриспруденції категорії «неповноліття» була знайдена прийнятна для всіх приблизна вікова межа, після проходження якої людина юридично перестає бути дитиною^[104]. Як зазначає Комітет ООН з прав дитини, біо­логічні, соціальні та психологічні відмінності та потреби цієї вікової ка­тегорії осіб не лише складають основу для визнання меншою провини за дітьми, які перебувають у конфлікті з законом, а й служать причинами для створення окремої системи правосуддя у справах щодо неповноліт­ніх і зумовлюють інше поводження з дітьми^[105].

Т. Г. Корж-Ікаєва дуже радикально пропонує «уніфікувати законо­давство та вживати лише термін «неповнолітній»^[106]. Є. Ю. Колосовський вважає, що всі поняття ювенально-правової термінології доцільно вико­ристовувати у вітчизняному законодавстві, проте в питаннях притягнен­ня осіб, які не досягли повноліття, до юридичної відповідальності, у то­му числі й адміністративної, доречно використовувати саме термін «не­повнолітні». Це обґрунтовується ним тим, що саме така категорія, як вік є визначальною у вирішенні вищезазначеного питання (у положеннях КУпАП та КК України чітко зазначається, що відповідальності підляга­ють особи після досягнення ними певного віку), а поняття «неповноліт­ні», як вже вказувалось вище, акцентує увагу саме на відсутності такої категорії, як досягнення особою віку повноліття^[107]. З перспективою за­конодавчого зниження мінімального віку адміністративної відповідаль­ності (про що мова буде вестися у наступних частинах цього досліджен­ня) до 14 років це цілком слушна позиція.

Водночас, і така відокремлена соціально-правова група як діти (не­повнолітні) має підлягати подальшій нормативно-термінологічній дифе­ренціації, оскільки рівень їх самостійної участі (правовий статус) не мо­же бути однорідним протягом часу від народження до повноліття. Дуже багато питань правового характеру пов’язано з останніми роками непов­ноліття (так званий підлітковий вік). Антрополог М. Мід одна з перших поставила під сумнів універсальність розуміння підліткового віку сфор­мованого в 1950-х роках. З цього часу, дійшли згоди, що універсальне визначення підліткового віку має бути - у кращому випадку - обмежено описом як «період переходу», в якому людина, хоча більше не вважаєть­ся дитиною, але ще й не вважається дорослою [с. 30-39]^[108]. У міжнарод­них правових та інформаційних джерелах, наприклад, оглядах Всесвіт­ньої організації охорони здоров’я (далі - ВООЗ) та ін., період підлітко­вого віку визначається неоднаково: як період між 15-19 роками, 15-24 роками, або 10-24 роками. Концептуалізація цього віку залежить від су­купності біологічних, правових, соціально-історичних, демографічних та поведінкових маркерів (критеріїв). Таким чином, існують мінімальний юридичний вік для шлюбу та для дітей та інших правочинів. У багатьох країнах та традиційних суспільствах світу досі існують обряди ініціації для дівчат та хлопчиків переходу до дорослого життя. Як правило це асоціюється із заміжжям, сексуальною зрілістю, можливістю дітонаро­дження. В таких випадках юридичний вік підлітка має другорядне зна­чення, а потреба у «дорослішанні» перш за все диктується соціально - економічними чинниками, іноді релігійними тощо^[109]. Саме урахування диференціації цих біологічних, соціальних та психологічних вікових особливостей дитини в різні періоди її дорослішання закладено до осно­ви субсидіарного підходу в правовому нормуванні забезпечення прав і свобод дітей - ступень самостійної реалізації своїх прав дитиною збіль­шується з віком.

На прикладі дослідження норм кримінального права нами було ви­сунуте припущення, що термін «неповнолітній» має двояке значення: загальне - там, де законодавець згадує лише про неповнолітню особу - він має на увазі усю вікову категорію осіб до 18 років та спеціальне - там, де термін «неповнолітній» згадується разом з терміном «малоліт­ній» - це стосується осіб віком від 14 до 18 років або зазначається інший конкретний віковий діапазон, наприклад, неповнолітні у віці від 16 до 18 років тощо. Подальший аналіз норм інших галузей права підтвердив цю гіпотезу та дозволив застосовувати такий підхід при тлумаченні й інших правових актів. Так, коментуючи за цим правилом п. 1 ч. 1 ст. 41 ЗУ «Про Національну поліцію»: «Поліцейське піклування може здійснюва­тися щодо неповнолітньої особи віком до 16 років» можна впевнено ка­зати, що мається на увазі віковий період з народження до 16 років, а не від 14 до 16 років.

Отже, підводячи підсумок наведеному, нами були зроблені наступні умовиводи:

- по-перше, у юридичній науці відсутнє єдине концептуальне усві­домлення змісту та співвідношення ювенально-правових термінів таких як «дитина», «неповнолітній», а наявні погляди на це питання є подеку­ди суперечливими;

- по-друге, такий стан справ багато у чому обумовлений розмитістю визначень та відсутністю уніфікації ювенально-правової термінології у нормативно-правових актах як національного, так і міжнародного права;

- по-третє, за загальним юридичним визначенням дитиною є особа, від народження до набуття нею повноліття (18 років). В такому кон­тексті розуміння «дитини» є тотожнім терміну «неповнолітня осо­ба» (у загальному значенні) та, включає в себе й інші ювенально- правові терміни: «новонароджена дитина», «малолітній», «малолітня дитина», зокрема і «неповнолітній» (у спеціальному значенні), там, де цей вік прямо обумовлений іншими віковими межами;

- по-четверте, в нормативних актах адміністративно-правового хара­ктеру превалює переважно застосування терміну «дитина», а термін «неповнолітній» вживається, як правило, у питаннях притягнення осіб, які не досягли повноліття, до юридичної відповідальності, зокрема адмі­ністративної;

- по-п’яте, включення в окремих випадках до категорії «діти» осіб, вік яких виходить за межі повноліття (наприклад, до 23 років) не прирі­внює цих осіб в правовому статусі до дітей (неповнолітніх осіб), а лише розповсюджує на них окремі права чи гарантії передбачені тим норма­тивно-правовим актом, який встановлює таке виключення. І навпаки, набуття дитиною у передбачених законом випадках статусу дорослої особи (повної цивільної, сімейної чи цивільно-процесуальної дієздатно­сті) до настання повноліття не позбавляє її гарантій та правового статусу дитини в усіх без виключень правовідносинах;

- по-шосте, урахування біологічних, соціальних та психологічних вікових особливостей дитини в різні періоди її дорослішання є основою субсидіарного підходу в нормативному визначенні правового статусу дитини, а також створенні окремої системи правосуддя щодо дітей і зу­мовлюють інше (відмінне від повнолітніх) поводження з дітьми під час забезпечення їх прав і свобод^[110].