§ 1.3. Поняття та напрями дослідження системи забезпечення прав дітей

Дитинство, якщо його розглядати як об’єкт забезпечення (включаю­чи охорону та захист) становить більш широке коло суспільних відносин ніж забезпечення прав дитини. Однак останні становлять центральну ланку, та є вихідними засадами «забезпечення дитинства».

Ознака системності на сьогодні є однією з вихідних методологічних засад забезпечення прав, свобод та інтересів дитини (далі - забезпечення прав дитини) як соціально-правового інституту. Насамперед, це обумов­лено різноманітністю проявів такої діяльності, високим ступенем інтег­рованості окремих компонентів інституту забезпечення прав дитини до інших сфер державного управління та міжгалузевим характером її рег­ламентації. І. В. Блауберг та Е. Г. Юдін вважали, що практика вирішення великих комплексних проблем у сфері управління породила особливу методологію, яка дістала назву системного аналізу (виник під безпосе­реднім впливом методологічних ідей системного підходу)^[111].

Система - слово грецьке, буквально означає ціле, складене з частин. В іншому значенні - порядок, визначений правильним розташуванням частин і їх взаємозв’язками^[112]. Найбільш загальним поняттям, яке позна­чає всі можливі прояви систем, є «системність». За переконанням Ю. П. Сурміна розуміти цей термін варто у двох значеннях. Перше ста­новить ототожнення системності з об’єктивною, незалежною від людини властивістю дійсності. Інше під системністю має на увазі накопичені людьми уявлення про саму властивість, тобто вона являє собою гносео­логічні явище, деякі знання про системи різної природи. Гносеологічна системність - досить складне і різноманітне явище, що виявляється в трьох аспектах: системний підхід (виконує орієнтаційну функцію), сис­темний метод (виконує пізнавальну функцію), системна теорія (виконує пояснювальну функцію)^[113].

Забезпечення прав дитини становить сукупність як ідеальних (фор­мально закріплених) норм, так і конкретних заходів, обумовлених цими нормами, які цілком мають об’єктивний характер, і до того ж є результа­том людської (громадської чи державної) діяльності. Н. М. Оніщенко під час з’ясування теоретико-методологічних засад формування та розвитку правової системи зосередила увагу на двох основних напрямах дослі­дження: а) системному (вивчає сукупності взаємозв’язків та взаємодій всередині правової системи, розглядає правову систему як форму органі­зації, що здатна адаптуватися до соціальних змін, забезпечити пошук оптимальних політико-правових рішень); б) ціннісно-нормативному^[114].

Системний підхід як принцип забезпечення прав дітей втілює як пі­знавальну (теоретичну), так і практичну діяльність людей. Термін «під­хід» означає сукупність прийомів, способів впливу на кого-небудь, у ви­вченні чого-небудь, веденні справи тощо. Системний підхід полягає в тому, що будь-який більш-менш складний об’єкт розглядається як від­носно самостійна система зі своїми особливостями функціонування і ро­звитку. Ґрунтуючись на ідеях цілісності і відносної незалежності об’єктів, що знаходяться в єдності, принцип системності передбачає по­дання досліджуваного об’єкта як певної системи, яка характеризується:

а) елементним складом; б) структурою як формою взаємозв'язку елемен­тів; в) функціями елементів і цілого; г) єдністю внутрішнього і зовніш­нього середовища системи; д) законами розвитку системи і її складо- вих^[115]. У системному підході центральним поняттям є «система», яке ті­сно пов’язане з цілою низкою інших понять - «структура», «організація», «зв’язок», «ставлення», «елемент», «управління» тощо^[116].

Фахівець з логіки, методології науки і теорії систем А. І. Уйомов за­значав, що характерні риси діалектико-матеріалістичного розуміння зв’язків між явищами знаходять своє вираження в системному підході, а

саме: 1) об’єктивність зв’язків між явищами, їх незалежність від нашої свідомості означає і об’єктивність систем; 2) суттєвість зв’язків між явищами означає, що річ завжди існує в якійсь системі; 3) різноманіття типів зв’язків визначає і відповідне різноманіття типів систем, утворе­них за допомогою цих зв’язків; 4) оскільки будь-який зв’язок є взає­мозв’язком це означає, що на одному і тому ж субстраті можуть бути побудовані принаймні дві системи, що відрізняються один від одного напрямком зв’язків між елементами; 5) з універсальності взаємозв’язків випливає універсальність системи, іншими словами, будь-які об’єкти можуть бути представлені як деякі системи; 6) рефлексивність зв’язків означає, що система не обов’язково передбачає розчленування об’єкта на протипоставлені один одному елементи; 7) будь-яка система існує в деякому середовищі^[117].

Можна припустити, що система забезпечення прав дітей одночасно може розглядатися як: а) сукупність наукових (теоретичних) уявлень про засади забезпечення прав дітей (гносеологічне явище);

б) комплексна практична діяльність суб’єктів забезпечення, заснована на нормах позитивного права, спрямована на досягнення загальної корисної мети (корисно-правова діяльність); в) методологічна засада правового регулювання, організації та здійснення такої діяльності на підставі нау­кових здобутків. Такий підхід дає можливість побачити діалектику ди­намічного і статичного рівнів забезпечення прав дітей як соціально- правового феномену.

Система забезпечення прав дитини, як і будь-яка інша система діє в деякому середовищі. В нашому випадку, цим середовищем є багатоша­рова оболонка, яка включає:

- по-перше, суспільство (філософами суспільство розглядається як продукт взаємодії людей, система соціальних зв’язків, що утворює осно­ву і середовище власне людської життєдіяльності^[118]) та суспільні відно­сини;

- по-друге, державу (це центральний та основний інститут політич­ної організації суспільства, соціально-політичний механізм, що виникає в класовому суспільстві з метою організації і впорядкування соціально неоднорідного суспільства, вирішення конфліктних ситуацій, забезпе­чення відповідного рівня соціальної стабільності системи, її цілісності та безпеки^[119]);

- по-третє, правову систему (за визначенням Н. М. Оніщенко «пра­вова система - це об’єктивне, історично закономірне правове явище, яке включає взаємозв’язані, взаємозумовлені та взаємодіючі компоненти: право і законодавство, що втілює його, юридичні установи, юридичну практику, механізм правового регулювання, суб’єктивні права і обов’язки, правову діяльність і правовідносини, правосвідомість і куль­туру, правову ідеологію, законність і правопорядок, юридичну відпові­дальність та ін.

- по-четверте, ювенальну політику (О. В. Максименко визначає її як особливий вид діяльності держави щодо формування засад забезпечення та захисту прав дитини^[121]. На думку Н. М. Крестовської ювенальна полі­тика держави в широкому сенсі є системою законодавчих та норматив­них актів, організаційних заходів щодо встановлення та підтримання но­рмативного життєзабезпечення дітей, підлітків та молоді. Ювенальна політика, яка містить ідеологічний блок, тобто вироблення стратегії дія­льності політичних інститутів у певній сфері, не тільки має реалізовува­тися на основі законодавства, але й сама є основою та соціальним дже­релом формування особливої галузі права - ювенального права^[122]);

- по-п’яте, систему ювенального права (Н. М. Крестовська визначає її як комплексну галузь українського права, що є ціннісно орієнтованою системою матеріальних, процесуальних та організаційних правових норм, спрямованих на забезпечення виживання, розвитку та соціалізації дитини, шляхом закріплення особливого статусу дитини як суб’єкта права, встановлення компетенцій інших суб’єктів права, зобов’язаних опікуватися справами дітей, і регулювання відносин, одним із учасників (безпосереднім або через представника) яких є дитина^[123]);

- по-шосте, систему ювенально-правових відносин (це врегульовані нормами ювенального права суспільні відносини, які виникають між ді­тьми та іншими суб’єктами ювенального права з приводу реалізації прав та обов’язків дитини, захисту прав дитини або охорони дитинства^[124] - фактично мова ведеться про правові відносини з приводу забезпечення прав дітей);

- по-сьоме, систему забезпечення прав і свобод людини взагалі, оскільки цей компонент утворює основу прав дитини зокрема.

О. В. Негодченко розглядає таке забезпечення як складову механізму ре­алізації прав і свобод людини. Зазначений механізм включає в себе еле­менти, що сприяють створенню умов для здійснення прав і свобод, охо­роні й захисту їх від правопорушень, відтворенню порушеного права людини. До цих елементів науковець відносить: а) гарантії здійснення прав і свобод людини; б) юридичні елементи механізму реалізації;

в) процес практичного втілення можливості та необхідності у дійсність;

г) умови й фактори цього процесу^[125].

Представлена модель середовища абстрактно становить уявну піра­міду, попереднє коло якої утворює підґрунтя для всіх наступних. Центральне місце цієї піраміди, в нашому випадку, посідає система за­безпечення прав дітей, яка одночасно є елементом попередніх систем, тобто одиницею, властивості і функції якої визначаються її місцем в ра­мках цілого. Така модель дає розуміння «рефлексивності» зв'язків між системами, де властивості, структура та функціонування кожного окре­мого кільця піраміди (самостійної системи), з урахуванням власної мети та призначення такої системи, обумовлені властивостями попередніх кі­лець. Ця модель пояснює «лабільність» системи забезпечення прав ді­тей, під якою можна розуміти мінливість характеристик системи. Про­гресивні і регресивні процеси у системі забезпечення прав дітей віддзер­калюють зміни, що відбуваються в суспільстві, державі, правовій системі та ювенальній політиці держави тощо^[126].

Головною метою системи забезпечення прав дітей є створення необ­хідних умов та сприяння у фактичній реалізації прав та свобод дитини, виходячи з раціонального консенсусу її об’єктивних потреб та суб’єктивних інтересів. Така мета обумовлює власну структуру та поря­док функціонування системи забезпечення прав дітей. При цьому, вихо­дячи з окресленої мети названої система, вона виконує регулятивну, правозастосовну, правоохоронну, захисну, превентивну та забезпечува­льну функції.

На підставі аналізу доктринальних положень юридичної науки та практики забезпечення прав дитини О.

Більш узагальнене бачення структурно-функціонального аспекту за­безпечення прав дитини пропонує О. М. Дручек. Таке забезпечення, на її думку, здійснюється у межах: а) інституційного; б) нормативного; в) організаційного; г) ресурсного рівнів (підсистем)^[129].

Уявлення про структурно-елементний склад системи забезпечення прав дітей як міжгалузевого соціально обумовленого та нормативно ви­значеного явища стає більш повним, якщо під час його формування ви­користовувати такі методи пізнання як аналіз та синтез. Елемент - не­розкладний (у даній системі) компонент теоретичних побудов; будь- який об’єкт, пов’язаний певними відношеннями з іншими об’єктами в єдиний комплекс. Зв’язок елементів системи позначають терміном «структура»^[130]. На нашу думку, такими первинними елементами систе­ми забезпечення прав дітей є: а) дитина та її правовий статус; б) дорослі особи з їх правами та обов’язками щодо дитини; в) органи влади (поса­дові особи) та їх компетенція у цій сфері; г) норми права, які закріплю­ють права і свободи дитини, визначають права та обов’язки інших фізи­чних та юридичних осіб щодо реалізації, охорони, захисту та відновлен­ня прав дитини; д) норми моралі та релігії, етнічні традиції та звичаї; е) теоретично-прикладні уявлення про забезпечення прав дітей в різних галузях наукових знань; ж) заходи забезпечення прав дітей (правові, со­ціальні, економічні, організаційні, профілактичні, освітні, виховні, пси­хологічні, інформаційні, санітарно-медичні і т. ін.). Способи зв’язків цих елементів за «горизонталлю» (між однопорядковими елементами, на­приклад: «батьки - дитина»; «норми однієї галузі права») або вертикал­лю (між елементами різних рівнів, наприклад: «громада - дитина»; «правоохоронні органи - порушники прав дитини»; «прийняття акту правозастосування на підставі або на виконання норми закону») утво­рюють компоненти більш складного характеру.

Більш-менш сталі та апробовані поєднання різних елементів, форма­льно визначених у правових нормах утворюють багатоскладні компоне­нти (інститути), які можна вважати певними формами або напрямами (якщо розглядати цю діяльність у науковому контексті) забезпечення прав дітей. Серед основних таких форм забезпечення прав дітей можна назвати: надання адміністративних послуг; опіку та піклування; позбав­лення батьківських прав; представництво інтересів дітей (прокуратурою, іншими державними та недержавними органами); надання правової до­помоги дітям, сім’ям з дітьми; цензуру (на підтримку суспільної моралі) інформаційного контенту з боку держави; соціальний захист; запобіган­ня та протидію домашньому насильству; ювенальну превенцію; ювена­льну юстицію, встановлення юридичної відповідальності за порушення прав дітей тощо.

Правовою основою вказаних форм забезпечення прав дитини є нор­ми різних галузей права. В деяких, за обсягом регулювання правовідно­син, переважають норми сімейного права (наприклад, позбавлення бать­ківських прав - статті 164-170 СК України), в інших цивільного (опіка та піклування - гл. 6 ЦК України) або кримінального права (особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх - розділ XV КК України); порядок здійснення судочинства та кримінальних прова­джень з цих питань регулюються нормами ЦПК України або КПК України. Певні їх сукупності утворюють складові частини норма­тивної підсистеми. При цьому, для визначення місця правових норм, що регулюють фактично будь-які з приведених відносин, можна виділити два основних види подібних відносин: внутрішні та зовнішні. На прик­ладі опіки Н. А. Д’ячкова зазначає, що внутрішні відносини складають ядро цього інституту, оскільки саме в них реалізується мета опіки - охо­рона особистих та майнових прав осіб. У зв’язку з цим норми, які регу­люють названі відносини, займають в інституті опіки основне місце. У формально-юридичному аспекті у цих відносинах відсутні владні заса­ди, їх суб’єкти є рівними. До зовнішніх відносин авторка відносить дві групи правових зв’язків: а) відносини, що ґрунтуються на засадах влади і підпорядкування - між державними органами різної компетенції (міс­цевими виконкомами і відділами по охороні здоров’я, соціального за­безпечення тощо, а також відносини між органом опіки та піклування та опікуном)^[131]. Останні взаємозв’язки є об’єктом регулювання переважно норм адміністративно-правового характеру. Аналіз приведеного витягу з роботи Н. А. Д’ячкової, а також інших досліджень, які стосуються окре­мих форм системи забезпечення прав дітей (у різноманітних галузях юридичних наук) дають можливість зробити припущення, що у будь- яких відносинах, які становлять окрему форму такого забезпечення мо­жна виділити адміністративно-правовий компонент правового регулю­вання. В деяких формах забезпечення прав дітей норми адміністратив­ного права формують безпосереднє ядро таких правовідносин.

Крім окремих наведених вище форм (напрямків) системи забезпе­чення прав дітей, системний аналіз дозволяє виділити у структурі цієї системи ще певні комбінаторики елементів, які групуються за сферами державного управління (адміністрування): забезпечення прав дітей у сфері охорони здоров’я; у сфері освіти; у сфері культурного та спортив­ного виховання; у сфері інформаційного забезпечення; у сфері соціаль­ного забезпечення; у правоохоронній сфері тощо.

Другий основний напрям дослідження системи забезпечення прав дітей - ціннісно-нормативний, який на відміну від першого (системно­го), за переконанням Н. М. Оніщенко (на прикладі правової системи) ви­ходить з урахування культурно-історичного, духовного змісту системи, яка ґрунтується на ідеалах свободи, рівності, справедливості^{[132] [133].}

Наукові погляди стародавніх часів характеризуються засудженням турботи про хворих дітей, невизнанням цінності життя дитини, прагнен­ням до законодавчого закріплення обмеження дітонародження. У серед­ньовіччі ставлення до дитини як і до інших аспектів людського буття формувалось під впливом тогочасних релігійних переконань, що зумо­вило, з одного боку, засудження дітовбивства, а з іншого - визнання не­рівності дітей за статевою ознакою, обґрунтування дотримання суворої дисципліни, підкорення волі дитини. Епоха Відродження характеризува­лася появою припущення, що дитина є цінністю і має право на гідне життя. В епоху Просвітництва внаслідок розширення світогляду людини з’явились ідеї про необхідність розширення прав дитини, толерантного ставлення до неї з боку її батьків, розширення особистої свободи дити-

133 ни, виховання у дусі поваги до прав людини.

У ХХ столітті вивчення дитини та дитинства здійснювалось на стику соціології та педагогіки в рамках соціально-орієнтованого інтеграційно- го підходу, засновником якого був Ф. Шлейєрмахер. Першим, хто звер­нув увагу на включення дитини до окремих сфер суспільного буття та визначив коло державних інститутів, які так чи інакше контролюють її життя був У. Бек. Він виділив управлінську складову, розглядаючи її в контексті примусового освітнього процесу. Як вважає О. Ю. Клименко, це дало можливість розглядати дитинство в контексті соціально сформо­ваного явища, що обумовило необхідність соціального захисту такої со­ціально-демографічної групи як діти. В наслідок еволюції поглядів у межах соціологічних досліджень цього феномену дитинство було висві­тлено як певна культурно-історична цінність^{[134] [135].}

Якщо казати про культурно-історичні та духовні витоки змісту сис­теми забезпечення прав дитини в Україні то як вказують Н. Г. Мозгальова з І. Г. Барановською: «З давніх-давен в українській родині панували традиції, які вбиралися з молоком матері. Дітей виховували на знаннях, практичних справах, діях, які відображали матеріальне і духовне буття, історію рідного народу та були спрямовані на формування світогляду, розвиток культури і духовності молоді», «В українській родині дбали про виховання дітей від народжен­ня», «Осягаючи народну мудрість, молодь наслідувала старших в організації своєї життєдіяльності»^⁵.

У 2019 році виповнилося 100 років з дня створення Фонду порятунку дітей (Save the Children Fund), однією з найстаріших благодійних органі­зацій Європи і найпершою створеної спеціально для надання допомоги дітям усього світу. Засновниками фонду стали сестри Еглантайн і Дороті Джебб (Велика Британія). У 1924 році Ліга Націй прийняла Декларацію прав дитини, автором тексту якої була Е. Джебб. Це був перший випадок 136

визнання прав дитини окремо від дорослих.

О. М. Дручек доходить висновків, що формування сучасної системи захисту прав і свобод дитини відбувалося шляхом міжнародної співпраці держав у зазначеній сфері та здійснювалася у межах чотирьох етапів, змістом яких було: 1) 1923-1945 рр. (становлення) - створення Міжна­родної спілки захисту дітей (1923), прийняття Женевської декларації прав дитини (1925); 2) 1945-середина 60-х рр. (інституційне оформлен­ня) - створення Організації Об’єднаних Націй (далі - ООН) і Дитячого фонду ООН (далі - ЮНІСЕФ), прийняття Загальної декларації прав лю­дини (1948), Європейської конвенції захисту прав людини і основних свобод (1950), Декларації про права дитини (1959); 3) середина 60-х рр. - до 1989 р. (розвиток і поглиблення) - об’єднавчі процеси в Європі, прийняття Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права та Міжнародного пакту про соціально-економічні і культурні права (1966), Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975); 4) з 1989 р. - прийняття Конвенції про права дитини (1989), оформлення галузі міжнародного права прав дитини. Прийняття Радою Європи Стра­тегії з прав дитини на період 2016-2021 рр. обумовлює новий етап роз­витку міжнародного співробітництва у зазначеній сфері^{[136] [137].}

Крім наведених вище міжнародних нормативно-правових актів дося­гненням сучасної світової спільноти (кінця ХХ ст.) у сфері забезпечення прав дітей стали Мінімальні стандартні правила ООН щодо правосуддя над неповнолітніми («Пекінські правила») 1985 року, Всесвітня декла­рація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей 1990 року, Правила ООН щодо захисту прав неповнолітніх, позбавлених свободи 1990 року, Керівні принципи ООН щодо попередження злочинності се­ред неповнолітніх («Ер-Ріярдські керівні принципи») 1990 року.

Питання історичної ґенези прав дитини та їх забезпечення у світово­му масштабі та в окремих країнах привертало увагу чималої кількості

дослідників: А. Х. Абашидзе, І. І. Загарницька, Ю. Ю Ілляшенко,

Н. В. Коломоєць, М. В. Кравченко, О. І. Красота, Н. М. Крестовська,

Г. Б. Михалєва, К. С. Міщенко, С. В. Несинова, Н. М. Опольська,

Ш. Д. Содіков, Л. В. Ханахмедова, О. М. Юнусова тощо. Аналіз робіт цих та інших авторів дозволяє стверджувати, що існує певний брак дос­ліджень, присвячених історичному аспекту еволюції саме системного забезпечення прав дітей. Втім такі роботи могли б створити необхідну теоретичну основу для правильного розуміння деяких проблем сучасно­сті.

Р. А. Мюллерсон стверджує, що проблема захисту людини (включа­ючи дитину (особу віком до 18 років). - Прим. авт.) на сучасному етапі розвитку людства вимагає від кожної держави нового підходу, який вті­люється в упровадженні найважливіших міжнародно-правових актів, де визначається планка, «нижче якої держава не може опускатися. Це означає, що права і свободи людини перестали бути об'єктом тільки внутрішньої компетенції держави, а стали справою всього міжнародного співтовариства». Масштаб цих прав залежить безпосередньо від розвитку «людської цивілізації в ціло­му, рівня і ступеня інтегрованості міжнародного співтовариства. Чим більш цілісним стає світ, тим більшим стає вплив, який чинять на права і свободи міжнародні чинники»^[138]. Але у дійсності - це лише бажана мета. Наприклад, деякі арабські та ісламські держави, будучи членами світо­вого співтовариства, зокрема членами ООН, не можуть відмовитися від міжнародних угод з прав людини. Але як стверджує Насер Аль Алі, бі­льшість арабських дослідників у галузі прав людини вимагає від арабсь­ких держав повернення до ісламу і прав людини в ісламі. Значна кіль­кість норм прав людини в ісламі має релігійно-моральний, а не юридич­ний характер, тим не менш, саме цією категорією звичаєвого права регу­люється багато відносин в цих країнах^[139].

У світовому масштабі права дитини та гарантії їх забезпечення ви­знані та закріплені у низці міжнародно-правових актів. Як було вже за­значено, це Загальна декларація прав людини (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р.), Конвенція ООН про права дитини (схвалена Генеральною Асамблеєю ООН у 1989 р.). Крім того, історично сформо­вані відмінності культур, релігії та традицій у деяких частинах та краї­нах світу обумовили появу таких міжнародно-правових актів як Каїрська декларація про права людини в ісламі (прийнята Організацією ісламсь­кої конференції (далі - ОІК) у 1990 р.), Пакт про права дітей в ісламі (прийнятого ОІК у 2005 р.), Африканська хартія прав і благополуччя ди­тини (прийнята на Асамблеї глав держав та урядів Організації Африкан­ської єдності у 1999 р.). У загальних рисах ці міжнародні документи ви­значають особливий статус дитини як уразливого члена суспільства, який потребує опіки та захисту з боку державних органів, закріплюють їх так звані вітальні (право на життя, здоров’я, піклування), соціальні та культурні права. Разом з тим, підходи до їх забезпечення та фактична реалізація задекларованих прав дітей з боку держав іноді мають суттєві розбіжності.

За словами представника ЮНІСЕФ в Ірані К. Волкмана ісламські уряди щодо виконання Конвенції про права дитини, перш за все, в якості умови для реалізації прав дітей в своїх спільнотах приділяють особливу увагу національній культурі та релігії^[140]. Так, правова доктрина в суто ісламських державах від самого початку будується на засадах шаріату. Категорично вбачати у цьому лише недоліки буде неправильним, адже і цей підхід має гуманістичні витоки у поєднанні з духовними традиціями цієї релігії. Наприклад, Х. М. Хамді, цитуючи неофіційну Конституцію Ісламської держави Халіфат згадує про те, що «турбота про дітей є правом та обов 'язком жінки - мусульманки чи немусульманки - доти, доки дитина потре­бує цієї турботи. Коли діти - хлопчики або дівчатка - перестають потребувати материнської турботи, то їм дається право обирати, з ким вони будуть жити. Але це право поширюється на випадки, коли жінка, що піклується про дитину, і чоловік, який відповідальний за дитину, є мусульманами. Якщо один із них є немусульмани- ном, то у даному випадку питання вирішується однозначно: дитина залишається з тим, хто є із них мусульманином»^[141]. І хоча у Пакті про права дітей в ісла­мі^[142] відзначається послаблення впливу шаріату на права людини, що наочно демонструє ст. 4, деякі дослідники відзначають, що цей документ не знайшов широкого відображення в доктрині прав людини^[143].

Крім розбіжностей у поглядах на деякі засади у доктрині прав дітей, дуже гострим є питання фактичного виконання задекларованих прав. Економічна нестабільність, соціальне розшарування різних верств насе­лення, бідність та збройні конфлікти у деяких країнах Африки, Азії, Ла­тинської Америки створюють умови для значних порушень прав дитини на життя, здоров’я, належний рівень виховання та розвитку. До основ­них небезпек можна віднести насильство у сім’ях щодо дітей, сексуаль­на експлуатація дітей, залучення їх до важкої праці, втягнення у війсь­кові конфлікти тощо^[144]. Діти особливо вразливі до порушень прав люди­ни. Серед причин такого становища Дж. Тодрес звертає увагу на меншу здатність дітей звернути увагу на порушення своїх прав, тому що вони не мають права голосувати, а також можуть не мати вербальних навичок або комунікативних здібностей, необхідних для того, щоб їх почули. Вони часто розглядаються як легкі цілі через свою вразливість. Тому і потрібно не тільки розробляти такі інструменти, як Конвенція про права дитини, а й забезпечувати їх належне виконання^[145]. М. Аль Нсур підкре­слює, що з огляду на особливості дітей необхідно юридично і реально забезпечити дотримання їх прав. Обов’язок держави полягає, перш за все, в тому, щоб піклуватися про захист прав і свобод громадян та най­більшою мірою - дітей^[146].

Українська доктрина прав дітей базується на західних (європейсь­ких) правових та культурних цінностях. М. Алінчич підкреслює універ­сальність Конвенції про права дитини, яка передбачає захист всіх важ­ливих для людини цінностей, незалежно від її віку, а також враховує спеціальні потреби та характер психофізіологічного розвитку дитини до настання повноліття: окреслює права, які не стосуються дітей (напри­клад, політичні) та закріплює додаткові обов’язки дорослих щодо підт­римання дітей враховуючи їх потреби^[147].

Вирішення питань щодо застосування прав дитини у конкретних су­спільних відносинах базується на принципі найкращих інтересів дитини, що випливає з декількох міжнародних угод, але, як зазначає Л. Дейн де­тального визначення цього принципу у міжнародних актах не має. За словами авторки, той факт, що в принципі відсутній чітко регульований зміст, сам по собі не є проблематичним. Втім це викликає питання. Чи можна припустити, що принцип найкращих інтересів дитини є оптима­льним у всіх сферах права? Чи змінюється значення найкращого для ди­тини залежно від того, в якій юрисдикції застосовується принцип? Те, що щось вважається найкращим для окремої дитини, не обов’язково означає, що це найкраще для кожної дитини^[148]. При оцінці найкращих інтересів слід бачити в цілому всі аспекти життя дитини. Це означає, що у різних випадках розглянуті обставини можуть відрізнятися, і можливо - бути оціненими по-різному залежно від конкретних факторів^[149]. ЄСПЛ підкреслює, що з’ясування та оцінка найкращих інтересів дитини є перш за все завданням національних органів влади^[150].

Отже, проведене дослідження дає підстави стверджувати, що сис­тема забезпечення прав дітей це історично та традиційно обумовлена сукупність первинних та складених елементів (форм/інститутів), спо­соби організаційно-правових зв'язків між якими обумовлюють її струк­туру та порядок взаємодії, об'єднаних єдиною метою - створення не­обхідних умов реалізації, охорони, захисту та відновлення порушених прав осіб віком до 18 років. Вказана система має суспільно-історичний характер та нормативно-правову основу, і, не зважаючи на загальносві­тове прагнення до рівня міжнародно-правових стандартів, реальна здат­ність національної системи забезпечувати права зазначеної категорії на- селения, залежить від соціально-економічних та культурно-традиційних чинників конкретної країни^[151].

Ціннісно-нормативний напрям разом з системним напрямом дослі­дження дозволяють утворити більш цілісне сприйняття елементного складу системи забезпечення прав дітей, дають можливість побачити еволюцію розвитку її окремих компонентів, та, у багатьох випадках, по­яснюють наявні в окремих країнах, традиційно обумовлені, недоліки у забезпеченні таких прав, порівняно з міжнародними стандартами^[152].