§ 1.1. Концептуалізація інституту забезпечення прав, свобод та інтересів дітей в сучасних умовах

«Діти - наші створіння, запорука нашого безсмер­тя. Всі інші досягнення в нашому житті не йдуть ні в яке порівняння зі щастям бачити, як з наших дітей зростають гідні люди... »

- Бенджамін Спок

Процес продовження роду для людини вже давно перестав бути суто біологічним питанням, здобувши риси філософського, соціально- культурного та правового забарвлення.

Аналізуючи соціокультурні експлікації терміну «дитинство», а та­кож сучасні уявлення про нього, Л. В. Українець робить висновок, що розуміння дитинства традиційно зводиться до двох ключових моментів: з одного боку, воно тлумачиться як період, що має чітко окреслені межі; з іншого - йдеться про певний етап у житті людини, що характеризуєть­ся тимчасовістю, швидкоплинністю^[2]. Психологи В. К. Лосєва та О. І. Луньков кажуть, що сліди перенесених дитячих психотравм можуть серйозно спотворити життя дорослої людини^{[3] [4].}

4 культури».

На підставі зазначеного, можна припустити, що науковий та прикла­дний інтерес до дитинства як до частини людського життя у соціально- правовій сфері обумовлюється не лише необхідністю її підтримки та за­хисту в цей уразливий період, а й з огляду перспектив формування мож­ливої соціальної поведінки людини в подальшому, після дорослішання. Тим не менш, центральним елементом так званих ювеналістичних (від лат. «Juvenalis» - «юнацький») досліджень завжди залишається дитина.

Правове осмислення ролі дитини у суспільстві має давню традицію. Відповідно до неї дитинство розглядалось як період перетворення дити­ни з об’єкта батьківської влади на людину - суб’єкта права. Вироблена дещо пізніше доктрина «parens patriae» (держава в ролі батька) також не трактувала дитину як суб’єкта права, йшлося лише про зміну суб’єкта влади над дитиною. Як слушно стверджує Н. М. Крестовська сучасне розуміння прав дитини виходить з визнання цінності дитинства як особ­ливого, значущого і абсолютно необхідного періоду в житті кожної лю­дини. Базовим елементом сучасного розуміння дитинства є знання про права дитини^[5]. Природні та соціокультурні особливості дитинства (не­винність, вразливість, залежність від дорослого, допитливість, енергій­ність, націленість на майбутнє) вимагають специфічного правового ре­гулювання відносин, учасниками яких виступають діти і відносин, об’єктом яких є умови виживання та розвитку дитини^[6].

У юридичній науці інститут прав дитини представлений широкою палітрою різноманітних досліджень. В енциклопедичній інтерпретації (один з варіантів) права дитини - це комплекс прав і свобод, який хара­ктеризує правовий статус дитини з урахуванням особливостей розвитку людини до повноліття.

8

тощо.

О. В. Петришин у загальному вигляді права і свободи людини і гро­мадянина визначає як правові можливості (надбання), необхідні для іс­нування і розвитку особи, які визнаються невід’ємними, мають бути за­гальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись держа­вою в обсязі міжнародних стандартів. Виходячи з наведеної дефініції до основних ознак прав і свобод людини і громадянина належить: їх приро­дність; невід’ємність; необхідність для нормального існування; загаль­ність і рівність для кожного; гарантованість державою^{[8] [9] [10]. Сукупність об’єктивних соціальних цінностей і потреб людського буття (свободу, рівність, справедливість і т. д.), а також універсальних норм і принципів, що знаходяться в фундаменті всіх правових систем світової цивілізації}

О. П. Дзьобань та Л. Д. Байрачна об’єднують терміном «природне пра­

во»

10

Сутність ідеї природного права полягає в тому, що таке право стано­вить сукупність вимог, у своїй вихідній основі породжених безпосеред­ньо, без людської участі самими об’єктивними умовами життєдіяльності людини, тобто природним ходом речей. Норми природного права пок­ликані захищати права людини, що зумовлені особливостями її природи. Це - право на життя, продовження роду, спілкування, самоствердження, власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свободу совісті, ду­мки, слова тощо.

Втім, лише природне право не може виступати регулятором поведін­ки людей, оскільки його вимоги невизначені, неконкретні^[12]. Дитина у первісному чи тваринному середовищі є цілком беззахисною істотою (незважаючи на той факт, що у філософсько-правовому вимірі вона є по­тенційним носієм усіх природних прав людини, включаючи право на життя). Умовою її виживання є піклування про неї її батьків, а з часом ця функція стала розповсюджуватися у соціальному суспільстві на гро­маду, і нарешті, - на правову державу («утримання та виховання дітей- сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу» (ч. 3 ст. 52 Конституції України).

Для того щоб стати регулюючим чинником, норми і принципи при­родного права повинні бути втіленими в нормах позитивного права. По­зитивне право виступає як інший, необхідний та істотний елемент пра­вової реальності. Воно являє собою правові норми, оформлені як систе­ма законодавства, підтримуваного силою даної держави в даний історичний період^[13].

Закріплення прав дитини державою у спеціальних, формально зага­льнообов’язкових правилах поведінки - так званих, юридичних нормах є однією з необхідних передумов їх здійсненності й захищеності. Таке за­кріплення охоплюються поняттям суб’єктивного юридичного права ди­тини. А саму систему таких норм разом з обов’язками інших фізичних осіб і державних органів щодо їх забезпечення визначає поняття об’єктивного юридичного права дитини. На сьогодні, дитина від появи на світ автоматично стає членом суспільства та володарем суб’єктивних (природних) прав. Незалежно від своєї свідомості вона застає, так би мо­вити вже сформовані певні норми об’єктивного юридичного права, які виникли до і незалежно від її народження.

Залежно від характеру регулювання ювенальних відносин Н. М. Крестовська виокремлює три традиційно сформовані ювенально- правові метадоктрини - патерналістська, протекціоністська та автономі­стська^[14]. Сама вчена у своїх наукових працях послідовно наголошує на тому, що в сучасній теорії прав дитини формується принцип автономії особистості дитини. За цим принципом дитина визнається самостійним суб’єктом суспільних відносин, не є ані «дорослим в мініатюрі», ані вла­сністю дорослих і держави^[15]. Виходячи з цього принципу, вчена підтри­мує міжнародний вектор на забезпечення участі дитини у всіх правових діях, які її стосуються, що, серед іншого, означає залучення молодого покоління навіть до участі у реалізації ювенальної політики. Нарешті Н. М. Крестовська робить висновок, що на сучасному етапі розвитку громадянського суспільства постало питання про перетворення дитини з об’єкта захисту та охорони з боку сім’ї, суспільства, держави на актив­ного учасника життя громадянського суспільства у всіх його позитивних проявах^[16]. Водночас, як зауважує М. Е. Ясеновська, державні інституції досі тримаються об’єктного підходу, коли дитина розглядається як об’єкт впливу та захисту, а не як суб’єкт правових відносин^[17].

О. О. Навроцький, під правами дитини пропонує розуміти передба­чені нормами чинного законодавства і гарантовані державним впливом можливості «самостійно» вчиняти дії, спрямовані на створення умов для її повноцінної життєдіяльності задля досягнення добробуту у всіх сфе­рах суспільного життя, а також вимагати обов’язковості вчинення таких дій третіми особами або державою у випадках, передбачених законом. Повноцінна життєдіяльність і добробут є центральними сутнісними ха­рактеристиками змістовного наповнення прав дитини, й саме соціальні умови добробуту передбачають, що у дитини є всі можливості для задо­волення потреб її всебічного розвитку^[18]. І. І. Котляр навпаки, розгляда­ючи права дитини у системі прав людини, заперечує висловлювані гіпо­тези про їх самостійність і первинність структурі прав людини.

Незважаючи на рівну здатність дорослого чи дитини мати права, створювати фактично для себе права та обов’язки або реалізовувати на­явні права особа може лише у межах наділеної дієздатності. Можливість особи самостійно та раціонально реалізовувати належні їй суб’єктивні права та нести обов’язки тісно пов’язана з розумовими здібностями та вольовими якостями, яких людина набуває з віком та життєвим досвідом (починаючи з дитячого періоду). А від так правові норми у різних галу­зях права, передбачають процес поступової адаптації особи до різнома­нітних проявів повноцінного життя у соціально-правовому сенсі. Напри­клад, відповідно до ст. 30 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідо­млює значення своїх дій та може керувати ними. У Сімейному кодексі України (далі СК України) у ст. 2 дитина самостійно згадується серед учасників сімейних відносин. Втім, якщо стосовно дорослих учасників правовідносин (жінки та чоловіка) закон каже, що вони мають рівні пра­ва і обов’язки у сімейних відносинах, то стосовно дитини міститься фо­рмулювання - «дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав...» (ч. 7 ст. 7 СК України).

Це дає підстави стверджувати, що можливості дітей та дорослих са­мостійно реалізовувати свої потреби ані з біологічної (психофізіологіч­ної), ані з соціально-правової позиції не є рівними. Навіть для дітей різ­ного віку такі можливості будуть мати суттєві відмінності, що обумов­лює існування у різних галузях законодавства таких понять як часткова або неповна цивільна дієздатність фізичної особи; загальний та мініма­льний вік кримінальної відповідальності; вік адміністративної відпові­дальності, шлюбний вік та право на шлюб тощо.

Процес трансформації «здатності» дитини мати права в «можли­вість» їх фактичного втілення чи дотримання іншими суб’єктами права стає реальним за умови об’єктивації таких природних прав у нормах- гарантіях та нормах, що створюють механізми їх забезпечення (охорони, захисту) у суспільних відносинах. З урахуванням цього, більш об’єктивними на нашу думку видаються визначення феномену прав ди­тини таких авторів як О. І. Боднарчук, Т. Г. Корж-Ікаєвої, С. П. Коталейчука, Т. Ю. Новікової, Н. М. Опольської, Ж. В. Петрочко, Т. О. Смагіної, О. А. Шульц тощо, дослідження яких за ключовими ознаками можна віднести до протекціоністської доктрини.

Ж. В. Петрочко концепт прав дитини також розглядає через сутніс- ну царину поняття прав людини. Водночас дитинство як період зростан­ня людини характеризується специфічними рисами, що, безперечно, впливають на окреслення й осмислення прав представників цієї вікової групи. Науковий пошук у рамках дослідження дав вченій змогу по- іншому розглянути права дитини, а саме як гарантовані державою мож­ливості задоволення потреб, що дають змогу дитині розвиватися відпо­відно до віку та індивідуальних задатків^[21]. Т. Г. Корж-Ікаєва права і сво­боди неповнолітніх розглядає як закріплені в законі та гарантовані дер­жавою можливості поведінки і розвитку таких осіб з урахуванням їх індивідуальних потреб і соціальних інтересів суспільства відповідно до існуючого чинного національного законодавства і міжнародного права^[22]. Наведене у дисертації С. П. Коталейчука обґрунтування відсутності у неповнолітніх основних політичних прав - через фактичну неможли­вість їх реалізовувати самостійно (брати участь у виборах, бути обрани­ми до органів державної влади) вочевидь демонструє залежність реалі­зації прав дитини від зовнішніх факторів^[23]. О. І. Боднарчук поняття «права дитини» формулює як певні специфічні потреби та можливості, встановлені міжнародними нормами та правилами, які необхідні людині віком до 18 років для існування, розвитку та досягнення зрілості. Вихо­дячи з запропонованої науковцем класифікації таких прав (права захис­ту, забезпечення дітей та додаткові права), зі змісту їх функціонального призначення, також наочно простежується характерна риса залежності прав дитини від їх зовнішнього забезпечення^[24].

В останніх з приведених бачень сутності та змісту прав дітей органі­чно простежуються їх риси, які властиві правам людини взагалі (приро­дність; невід’ємність; необхідність для нормального існування; загаль­ність і рівність для кожного), але обов’язково звертається увага на гара- нтованості таких прав державою та залежності їх реалізації від зовнішніх факторів (те, що М. Е. Ясеновська називає «об’єктним підхо­дом»), а від так, обґрунтовується необхідність їх додаткового забезпе­чення. При цьому висновки вказаних науковців ні яким чином не запе­речують тому ствердження, що дитина є суб’єктом правових відносин.

Вважаємо, що в цьому сенсі дуже вдалою є спроба дати визначення правам дитини з боку О. А. Шульц. На її думку під ними варто розуміти систему соціальних, економічних, культурних та інших можливостей, які зумовлені особливостями фізичного, психологічного та розумового розвитку дитини, що визнаються та здійснюються у певний період життя людини - дитинства, виходять з принципів природного права, загально­людських цінностей, визнаних у міжнародному праві та національному законодавстві, гарантуються державою, суспільством, сім’єю та іншими

суб’єктами права й мають особливий режим та механізм реалізації і за­хисту^[25]. На думку Н. М. Опольської права дитини - це ті можливості за­доволення потреб та інтересів дитини, реалізація яких є необхідною умовою для її нормального життя та гармонійного розвитку і здійсню­ються самою дитиною або за допомогою інших осіб. Об’єктивність їх (прав) визначення залежать від соціально-економічного рівня розвитку суспільства та нормативної гарантованості державою^[26]. У такій дефініції та наступних висновках вченої (разом з їх обгрунтуванням) ми вбачаємо своєрідний компроміс між принципом автономності особистості дитини, її самостійності у реалізації прав, який є вихідною засадою у роботах Н. М. Крестовської, О. О. Навроцького, Є. П. Филипенка,

М. Е. Ясеновської та, так званим захисно-охоронним підходом, який простежується у визначеннях прав дитини О. І. Боднарчук, Т. Г. Корж- Ікаєвої, С. П. Коталейчука, О. А. Шульц тощо.

Н. М. Опольська стверджує, що права і свободи дитини є різними поняттями, бо свободи дитини є її можливістю реалізовувати особисті потреби та інтереси, зумовлені віковими особливостями фізичного, інте­лектуального, культурного розвитку. Відмінність між правами та свобо­дами дитини на її погляд полягає у тому, що більшістю прав дитина ко­ристується із народження (право на життя, право на охорону здоров’я та ін.). А використовувати законодавчо закріплені свободи дитина до пев­ного віку не може, оскільки їх реалізація потребує певного рівня інтеле­ктуального розвитку^[27]. Взагалі права і свободи дитини мають єдину природу - і те і інше означає юридично визнану можливість для особи обирати вид і міру своєї поведінки. Відмінність полягає лише у наявнос­ті фактору зовнішнього сприяння чи навпаки невтручання як умови їх реалізації. Цілком слушною є думка Н. М. Опольської з приводу того, що свободи дитини є певною сферою автономії дитини, що законодавчо закріплена, однак вони не завжди визнаються батьками, вчителями, ви­хователями. Крім того, межа між правом батьків виховувати дитину та свободами дитини на невтручання у особисте життя, свободу віроспові­дання тощо є дуже тонкою, тому це питання складно врегулювати на за­конодавчому рівні^[28].

Держава (у втіленні уповноважених державних органів та посадових осіб) повинна сприяти створенню найкращих умов для самореалізації дитини, виходячи з її психологічних здібностей та інтересів у будь- якому з її соціальних оточень (сім’ї, класі, колективі тощо). У свою чер­гу під впливом таких соціальних факторів як несприятливі соціально- економічні умови в найближчому оточенні (середовищі) дитини, ігнору­вання дорослими природних задатків у відповідності з фізіологічним і психічним розвитком неповнолітнього індивіда в атмосфері вседозволе­ності та (або) безконтрольності формуються негативні риси дитини, що призводить до маргінальності особистості, чи фактично формування особи правопорушника. Відсутність доступу до здійснення прав і закон­них інтересів є підставою для втрати соціально-корисних зв’язків, фор­мується власна система цінностей, що, як правило, глибоко індивідуалі­зована й не відповідає соціальним норма суспільства. Змінюється пове­дінка особи, формується готовність до вчинення правопорушень^[29].

Права та законні інтереси дитини як елемент її адміністративно- правового статусу Т. О. Смагіна характеризує певними особливостями, у зв’язку з чим його можна класифікувати за двома підставами: перша обумовлено суб’єктивними і об’єктивними факторами, що визначають поведінку неповнолітнього і можливість отримання та використання ним конкретних прав і обов’язків; друга - конкретною сферою (галуз­зю), в якій неповнолітній реалізує свої права і законні інтереси. Вчена виділяє такі сфери, як освіта, охорона здоров’я, культура^[30]. За словами Н. М. Опольської інтереси дитини є ширшим поняттям, ніж права та свободи, бо це претензії на соціальні блага, які не завжди охоплюються змістом прав та свобод. Права та свободи дитини у такому баченні є юридичними способами реалізації її інтересів^[31]. І. А. Дубровська визна­чає інтереси дитини як суб’єктивно обумовлену потребу дитини в спри­ятливих умовах її існування. Такі потреби об’єктивно залежать від її ві­ку, стану розвитку. Тим часом дитина в силу притаманних їй об’єктивних і суб’єктивних особливостей не завжди усвідомлює свої ін­тереси, тому їх зміст визначається через характеристику дій його закон­них представників, органів опіки та піклування^[32]. Дитина існує, розвива­ється, проходить шлях соціалізації та формування особистості як части­на соціуму, і лише у правовому суспільстві знаходять об’єктивне втілення її суб’єктивні права, свободи, що є способом реалізації її інте­ресів - природних та духовних потреб відповідно до рівня психофізіоло­гічного розвитку. Разом з тим, розглядаючи феномен прав та свобод ди­тини доцільно не забувати й про певні її обов’язки, про які, звісно, мож­на говорити з урахуванням вікових особливостей того чи іншого періоду дитинства. Наприклад, дитина має право на освіту, але її основний обов’язок - відвідувати навчальні заклади та навчатися. Отже, цілком слушною видається ідея Д. Варгової^[33] навчання дітей їх правам і свобо­дам в діалектиці обов’язків.

До речі, дбаючи про права та інтереси дитини держава може вдава­тися і до заборон, обмежень чи зобов’язань, які стосуються як неповно­літніх, так і інших фізичних чи юридичних осіб. Наприклад, за законо­давством шлюбний вік настає разом з повноліттям. Але за заявою особи, яка досягла 16 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам (ст. 23 СК України). Незалежно від бажання людини, осіб молодших 18 років забороняється залучати до роботи в нічний час (п. 1 ч. 1 ст. 55 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України)), надурочних робіт (п. 2 ч. 1 ст. 63 КЗпП України). Закладам, у яких провадиться дія­льність у сфері розваг, або закладам громадського харчування забороня­ється допускати у такі заклади з 22.00 до 06.00 год. дітей до 16 років без супроводження осіб, які несуть за них персональну відповідальність; за­бороняється пропагування у засобах масової інформації (далі - ЗМІ) ку­льту насильства і жорстокості, розповсюдження порнографії та інфор­мації, що зневажає людську гідність і завдає шкоди моральному благо­получчю дитини (ч. 1 ст. 20-1 та ч. 4 ст. 20 ЗУ «Про охорону дитинства»). Н. Т. Сопубекова вважає, що в умовах свободи інформації така свобода не повинна перетворюватися у вседозволеність. Інтереси боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх вимагають встановлення міцних моральних і юридичних заслонів на шляху інформаційної агресії і розбещеності^[34].

З приведеного, можна зробити висновок, що у структурі «інтересів дитини» можна умовно виділити її власні наміри та бажання, які відпо­відають рівню інтелектуального, культурного та соціального розвитку дитини (суб’єктивні інтереси) та об’єктивні інтереси - зовнішні правила, які ґрунтуються на засадах моральності, наукових здобутків у галузях медицини, психології, педагогіки, правознавства тощо. Суб’єктивні ін­тереси дитини можуть втілюватися, наприклад, у врахуванні особистої прихильності дитини до кожного з батьків під час вирішення спору що­до місця проживання малолітньої дитини (ч. 1 ст. 161 СК України); праві дитини, яка досягла 14 років на звернення до суду з позовом про позбав­лення батьківських прав (ч. 1 ст. 165 СК України) тощо. Приклади об’єктивних інтересів нами були наведені абзацом вище. Отже дійсний інтерес дитини передує правам і обов’язкам незалежно від того, чи зна­ходить він пряме закріплення в законодавстві або просто підлягає «пра­вовому захисту з боку держави»^[35].

Науковий пошук у рамках дослідження дав змогу поглянути на фе­номен прав дитини, не лише як на природно надану здатність мати права та свободи, що забезпечують дитині повноцінне існування та функціо­нування, а й як на сформовану соціальними, політичними та економіч­ними процесами систему їх забезпечення, визначену у нормах позитив­ного права. Зазначена нами у дослідженні відмінність у поглядах прихи­льників різних доктринальних підходів на зміст прав дитини обумовлена лише підходом до визначення ролі держави та інших учасників ювена­льних правовідносин у забезпеченні реалізації можливостей дитини з урахуванням суб’єктивних та об’єктивних інтересів останніх^[36].

П. Наскоу-Перракі слушно зауважує, що права людини потребують механізмів реалізації; без контролю реалізація прав людини буде схожа на демократію без вільних виборів: порожня обіцянка^{[37] [38]. Вікова неадап- тованість (непристосованість) неповнолітніх до мінливих умов життя вимагає її компенсації за допомогою спеціального, підвищеного право­вого захисту осіб, які не досягли повноліття. Такий захист, передбаче­ний у законах, за переконанням Е. Б. Мельникової також вважається не­від ємною ознакою юридичного поняття неповнолітнього. На думку Н. Кантвелла, перелік прав дитини більш правильно розглядати як «ком­піляцію обов 'язків держави стосовно дітей». У цьому сенсі, вчений ви­діляє безпосередні обов’язки держав (початкова освіта, належна діяль­ність системи ювенальних (тобто дитячих) установ) та опосередковані (допомога батькам у вихованні дітей)[39]. Це дає підстави розглядати за­безпечення прав дітей як окремий інститут правового регулювання та наукової уваги.}

Зараз у наукових працях, пов’язаних із забезпеченням прав дітей складається ситуація одночасного застосування науковцями близьких за значенням та поєднаних протекціоністською метою термінів. Т. Ю. Новікова захист прав і законних інтересів неповнолітніх називає одним з пріоритетних напрямків державної (ювенальної, - прим. авт.) політики. У зв’язку з цим захист прав дитини О. В. Максименко вважає найважливішим напрямом адміністративно-правової діяльності держа­ви^[40]. Виникнення необхідності у такому захисті пов’язується з наявністю конкретного порушення прав дитини, протиправних дій щодо неї або конфліктом інтересів дитини з іншими фізичними особами, включаючи членів її сім’ї або посадових осіб. В. О. Левченко заходи захисту дитини також ототожнює з наявністю посягань що загрожують дитині, а також їх попередженням^[41]. О. І. Боднарчук розглядає «соціальний захист прав дітей» як суспільні відносини з приводу відновлення порушеного права дитини та/або підтримання його реалізації правовими засобами у випад­ку настання несприятливих життєвих обставин^{[42] [43].}

Словникове тлумачення слова «захист» означає 1) дію за значенням захищати (обороняти, охороняти когось, щось від нападу, замаху, удару, ворожих дій і т. ін.; стежити за недоторканістю чогось, багато робити для цього); 2) охорону, заступництво, підтримку; 3) укриття; місце, де можна захиститись, заховатись від когось, чогось і т. ін.. С. Я. Вавженчук зауважує, що поняття «захист» та «охорона» не є чітко визначеними та розмежованими за своїм змістом та сутністю, наявними є розбіжності у самому тлумаченні зазначених понять: одні лінгвісти вважають, що вказані терміни є тотожними і можуть визначатися один через одного; інші - процес захисту включають до складу охорони як один з його складових елементів. Відповідно, і в правовій сфері чіткого визначення співвідношення цих понять на сьогодні не існує. Аналіз ба­гатьох точок зору та діючого законодавства свідчить про те, що охорона - це більш ширше за своїм змістом поняття, яке може в деяких випадках включати в себе захист^[44].

У свою чергу, слово «забезпечення» має декілька близьких за зна­ченням варіантів, а саме: 1) надання достатніх для життя матеріальних засобів, необхідних для діяльності, функціонування чого-небудь; 2) матеріальні засоби для існування (наприклад, пенсійне забезпечення громадян); 3) охорона кого-, чого-небудь від небезпеки; 4) створення на­дійних умов, гарантування чогось (наприклад, забезпечення права на власність тощо)^[45]. Таким чином, слово «забезпечення» за значенням включає охорону, а відповідно і захист. Водночас «забезпечення» перед­бачає не лише попередження негативних чинників, що впливають на права та свободи дитини, їх усунення та поновлення прав, а й створення необхідних умов реалізації таких прав як особисто дітьми, так і в їх ін­тересах - іншими фізичними чи юридичними особами. Наприклад, коли Н. В. Коломоєць каже про питання реалізації та захисту прав дитини, фактично має на увазі забезпечення цих прав^[46]. Це вказує на більш уні­версальне значення терміну «забезпечення» у низці близьких за значен­ням слів.

На думку О. М. Дручек забезпечення прав і свобод дитини - це здій­снюваний державою за допомогою сукупності правових норм, приписів та засобів процес упорядкування суспільних відносин щодо їх юридич­ного закріплення, реалізації, охорони, захисту і відновлення^[47]. Т. Г. Корж-Ікаєва з позиції галузевого підходу під поняттям «адміністра­тивно-правове забезпечення прав і свобод неповнолітніх» пропонує ро­зуміти сукупність адміністративно-правових заходів і засобів, спрямова­них на створення відповідних умов для ефективної реалізації, охорони, захисту й відновлення порушених прав і свобод неповнолітніх^[48]. Але доцільно згадати, що таке забезпечення має міжгалузевий характер, тому можна впевнено казати, що у створенні умов для реалізації, охороні та захисті цих прав також задіяне широке коло конституційних, криміналь­но-правових, цивільно-правових, сімейних заходів і засобів. З цієї при­чини такі категоричні висловлювання, як, наприклад, з боку Л. Ю. Голишевої: «...реальний механізм захисту прав неповнолітніх вбачається нами в рамках сімейного права»^[49], - є на нашу думку неко­ректними. Не менш значущі практичні аспекти забезпечення прав дітей розглядаються вченими у межах інших галузей права. Інша річ, що в межах кожної з галузей права створюються свої механізми такого забез­печення, з урахуванням завдань та властивостей методів і форм правово­го регулювання тієї чи іншої галузі. Виділення таких механізмів забез­печення прав дітей за галузево-правовою ознакою є суто умовним при­йомом, який дозволяє краще пізнати природу та особливості цього явища з науково-практичною метою. Але у реальному житті окремі еле­менти цих механізмів мають дуже щільне поєднання і реалізуються або послідовно або одночасно, доповнюючи один одного.

Основні сфери життєдіяльності дітей і проблеми реалізації ними сво­їх законних прав та інтересів дозволяють визначити головні фактори, що впливають на неповнолітніх та потребують особливої уваги з боку дер­жави. Результатом, що характеризує ефективність діяльності щодо за­безпечення прав та свобод дитини є стан соціальної безпеки та соціаль­ної захищеності населення. Високий рівень такої соціальної захищенос­ті, на думку Л. А. Князька, може бути досягнутий шляхом правового ви­значення й закріплення прав, свобод і гарантій особи лише у поєднанні з забезпеченням їх практичного втілення^[50].

Розглядаючи структурно-функціональні аспекти забезпечення прав і свобод дитини можна підтримати висновки О. М. Дручек, з приводу то­го, що воно здійснюється у межах а) інституційного; б) нормативного; в) організаційного; г) ресурсного рівнів (підсистем)^[51]. До заходів, спря­мованих на забезпечення прав і свобод дитини О. В. Максименко відно­сить: ратифікацію міжнародно-правових актів щодо захисту прав дітей та приведення чинного законодавства України у відповідність до їх ви­мог; упровадження в життя національних і регіональних програм щодо покращання становища у сфері сім’ї та дитинства; посилення боротьби з окремими правопорушеннями в дитячому середовищі^[52].

Основною ідеєю доктрини «батьківської турботи» американської ювенальної юстиції та доктрини «турботи, захисту і контролю» анг­лійської ювенальної юстиції є положення про необхідність втручання держави до інтересів неповнолітнього в його життя і життя його родини. Доктрини виправдовують дії держави щодо визначення умов життя ди­тини в ситуаціях, коли батьки не виконують або неналежно виконують своїх обов’язків щодо утримання та (або) виховання дитини^[53]. Проте, менталітет мешканців держав пострадянського простору обумовлює чи­мало суперечок щодо можливості впровадження такого підходу на тере­нах цих країн. Навіть деякі представники Української Православної Це­ркви вважають, що впровадження такої системи може нести в собі не лише добрі наміри щодо дітей, а й небезпеку для інституту сім’ї)^[54].

Більшість держав-членів наголошують на важливості сім’ї та зо­бов’язаннях держави підтримувати її. Відмінності за обсягом і пріорите­тами уваги до сімейної політики у різних державах Г. Андерссон і А. Холландер пояснюють культурними та політичними відмінностями, наголошуючи при цьому на ролі держави в економічно-соціальному житті з метою сприяння у формуванні сім’ї. Поняття конверсії прав ді­тей та їх забезпечення базуються на судженнях про те, що є хорошим ставленням до дітей і що забезпечує їхню безпеку. Загальні дослідження свідчать, що для дітей, як мінімум, важливо задовольняти свої розумові та матеріальні потреби. Ювенальні психіатричні дослідження щодо пот­реб дітей показали важливість того, щоб останні правильно розуміли свої власні потреби і розвивали свої внутрішні ресурси з тим, щоб пос­тупово звільнятися від зовнішньої залежності^[55]. Л. Дейн слушно вказує, що оцінка найкращого для дитини - це теоретичний процес, який вклю­чає з’ясування найкращих інтересів дитини та знаходження компромісу між найкращими інтересами дитини та інтересами інших, актуальними на цей час. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) підкреслює, що встановлення та оцінка найкращих інтересів дитини є перш за все за­вданням національних органів влади^[56].

В Україні слід ширше впроваджувати ефективні технології соціаль­ної роботи, які передбачають опору на власну активність людей, зокрема і дітей, надання їм можливості брати участь у вирішенні своїх проблем поряд з фахівцями урядових та неурядових інституцій, пошук нестанда­ртних економічних рішень. Технології допомоги з боку держави та гро­мадськості, мають бути орієнтовані на розвиток внутрішніх ресурсів сім’ї, задоволення потреб дитини та реалізовані за підтримки держави.

Намагаючись розв’язати дилему доцільності та меж втручання дер­жави у механізм забезпечення прав дитини, І. В. Волощук робить висно­вок, що сьогодні стає все більш актуальним інформування як самих ді­тей, так і суспільство про права дитини, механізми їх забезпечення і за­хисту. Водночас, недоцільною є побудова дитиноцентристського суспільства, не треба применшувати обов’язків дитини по відношенню до родини, колективу, суспільства. На його думку, проблеми гаранту­вання, відновлення і захисту прав дітей найкраще вирішуються на основі взаємодії держави в особі органів влади, інститутів громадянського сус­пільства, та власне родини, в якій виховується дитина. Невід’ємною складовою механізму захисту прав дитини є властива суспільству мо­раль, ідеологія. Власне права дитини не можуть визнаватися за самоціль, а мають бути формою задоволення потреб дитини, у матеріальній і ду­ховній сферах^[57].

Ми на це питання маємо власний погляд. Вважаємо, що на сьогодні елемент забезпеченості визначений у нормах позитивного права є, і за­лишатиметься надалі обов’язковим компонентом соціально-правового феномену прав дітей. У розв’язанні суперечностей щодо превалювання однієї з метадоктрин (патерналістська, протекціоністська та автономіст­ська) у погляді на права дітей та їх забезпечення, ми вважаємо, що цей інститут (забезпечення прав дітей) у концептуальному розумінні має бу­дуватися, виходячи з принципу «субсидіарності»^[58].

У міжнародному праві «субсидіарність» (лат. «subsidium» - допомо­га) - організаційний і правовий принцип, згідно з яким Європейська Спільнота (далі - ЄС) вдається до будь-яких заходів лише в тому разі, якщо вони (з огляду на масштаби чи результати запропонованих заходів) ефективніші за відповідні заходи на національному, регіональному або місцевому рівнях. Принцип означає постійний моніторинг обґрунтова­ності дій ЄС з погляду наявних можливостей на національному, регіона­льному та місцевому рівнях (ст. 5)^[59]. Втілення цього принципи у вченні католицької церкви обумовлене загрозою надмірного домінування сус­пільства над особою. Згідно з принципом субсидіарності, невиправда­ним є переймання спільнотою на себе того, що людина може здійснити самотужки, а також доручення розвинутішому суб’єкту того, що може виконати менш розвинутий або нижче розташований суб’єкт^[60].

Отже, в нашому розумінні субсидіарний підхід у забезпеченні прав і свобод дітей має передбачати режим збалансованого правового регулю­вання та впливу або втручання (через заходи соціального, економічного, правового, культурно-виховного та організаційного характеру) держав­них органів та суспільства (місцевої громади) у ювенальні відносини з приводу створення або підтримання належних умов життєдіяльності та розвитку дитини, охорони та захисту її прав і свобод, своєчасної кореля­ції негативних факторів, що впливають на соціалізацію дитини, з тим щоб з віком вона могла повністю покласти на себе зобов’язання в рам­ках суспільства як його повноцінний член^[61]. Ювенальними відносинами у цьому контексті є відносин, одним із учасників (безпосереднім або че­рез представника) яких є дитина.

Отже зазначимо, що дослідження різних аспектів інституту забез­печення прав і свобод дітей дозволили нам окреслити основні концепту­альні ознаки цього соціально-правового явища на сьогоднішній день:

1) є результатом соціально-історичної та філософсько-правової ево­люції прав людини;

2) становить сукупність суспільних відносин, які є обов’язковим елементом об’єктивації та реалізації природних прав дитини;

3) становить сукупність заходів політичного, правового, соціального, економічного, культурно-виховного та організаційного характеру;

4) знаходить правове закріплення в нормах позитивного права, як вияв владної волі держави;

5) є об’єктом правового регулювання нормами різних галузей права: конституційного, сімейного, трудового, цивільного, цивільно- процесуального, адміністративного, кримінального, кримінально- процесуального;

6) становить органічну сукупність процесів: а) створення відповід­них умов для ефективної реалізації, б) охорони, в) захисту й г) відновлення порушених прав і свобод дитини;

7) передбачає наступні рівні реалізації: а) самозабезпечення - безпо­середньо реалізується в межах дієздатності дитини залежно від її біоло­гічного віку (юридичний аспект) та інтелектуальних і вольових здібнос­тей (фактичний аспект); б) забезпечення прав і свобод дитини через дії або рішення батьків чи інших законних представників; в) забезпечення прав і свобод дитини через громадські інститути; г) державно-правове

забезпечення - втілюється через діяльність уповноважених законом ор­ганів, посадових осіб в межах їх компетенції з урахуванням принципу субсидіарності втручання; д) міжнародно-правове забезпечення - втілю­ється через визнання національними інституціями міжнародних право­вих актів з прав дитини, моніторинг міжнародними організаціями стану забезпечення прав дітей в країні, можливості звернення до міжнародних судових установ з приводу порушених прав дитини;

8) у випадку наявності конфлікту інтересів пріоритетними є інтереси дитини з урахуванням розумного співставлення природних потреб дити­ни з суспільними інтересами;

9) передбачає взаємопов’язаність елементів, впорядкованість, підпо­рядкованість загальним принципам забезпечення прав людини - тобто є явищем системним;

10) є здатним зберігати свою якісну специфічність в умовах різнома­нітних суб’єктивних та об’єктивних факторів, що можуть змінюватися - тобто є явищем динамічним але цілісним (наприклад, у випадку вчинен­ня неповнолітньою чи малолітньою особою правопорушення (суб’єктивний фактор, що впливає на становище дитини), інститут юве­нальної юстиції покликаний, перш за все, захищати права дитини; на­вчання та виховання дітей з особливими освітніми потребами (суб’єктивний фактор) передбачає інклюзивне навчання; в умовах збройного конфлікту (об’єктивний фактор) заходи, спрямовані на забез­печення прав дітей є більш пріоритетними серед інших тощо);

11) передбачає певну дискретність структури, тобто здатність змі­нювати обсяги та характер заходів залежно від віку дитини або її соціа­льного становища (часткова цивільна дієздатність, вік адміністративної відповідальності, залишення дитини без батьків тощо);

12) є явищем публічним - тобто сім’я, громада та держава активно сприяє всебічному розвитку дитини та реалізації її прав, створює правові гарантії їх дотримання, посадові особи у кожному випадку реагують на відомі факти недотримання чи порушення прав дитини з метою припи­нення таких діянь та відновлення порушених прав. Крім того, міжнарод­ний Комітет з прав дитини може розглядати індивідуальні скарги на ймовірні порушення Конвенції про права дитини та її двох факультатив­них протоколів з боку держав-учасників, а також проводити розсліду­вання можливих серйозних і систематичних порушень прав, закріплених міжнародно-правовими актами^[62].

Уявлення про концептуальні ознаки інституту забезпечення прав ді­тей створюють методологічне підґрунтя для подальшого удосконалення системи знань про це явище, а також сприяють кращому розумінню окремих організаційно-правових форм його прояву, наприклад ювеналь­ної юстиції.