Джерела давньоруського права

У щонайширшому розумінні джерело права — це засіб існування й вияву правових норм як певних установок у поведінці людей, що характеризуються владністю і підтримуються державним примусом. Джерела права невіддільні від поняття юридичної норми.

Вони є формою вираження правових норм. Джерела права завжди є більш-менш визначеними.

Основними джерелами права у Давньоруській державі були: звичаєве право, договори Русі з Візантією, князівське законодавство, канонічне (церковне) законодавство, Руська правда.

Домінуючим джерелом права було звичаєве право, що утворилося шляхом постійного дотримання протягом віків народних правових звичаїв та підпорядкування звичаєвим правилам правового побуту. Це історично первісна форма існування правових норм, перше джерело права. Єдиним правотворчим джерелом переддержавного періоду був сам народ, що встановлював правила суспільної поведінки і підтримання правопорядку. Предки українського народу протягом додержавної доби досягли високого рівня культурного розвитку і створили значну кількість правових звичаїв, якими керувалися в громадському і приватному житті. Ці неписані норми зберігалися у народній пам'яті у формі певних психологічних переживань, почуття справедливості й свідомості чинити так, як вказують "закони предків".

Зовнішній вияв первісних норм звичаєвого права, як правило, супроводжувався особливими обрядами-символами. Найдавнішими з них можна вважати невербальні юридичні символи (лук і меч як символ досягнення юнаком повноліття; дерен як символ передачі землі у власність; схрещені на грудях руки убивці як символ прилюдного визнання своєї вини та ін.). Правничий зміст мали також фразеологізми, приказки, віщування. Так, за допомогою віщувань, а також шляхом жеребкування вирішувалися спірні питання роду, з'ясовували, хто злочинець, вибирали юнаків у військо.

Початкове формування звичаєвого права відбувалося на основі родинних, майнових, спадкових, зобов'язальних, трудових, кримінальних та кримінально-процесуальних відносин. У сфері останніх, зокрема, поширеними були звичаї, якими встановлювалися види та способи покарань, процедури слідчих дій та суду. У літописах і повідомленнях зарубіжних авторів містяться дані про правові звичаї східних слов'ян ще до утворення Київської Русі. Це, наприклад, норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, "віри", виконання деяких процесуальних дій (присяга, "свод", ордалії, оцінка показань свідків та ін.).

У процесі становлення класового суспільства звичаї, що використовувалися в інтересах панівного класу, поступово трансформувалися в норми звичаєвого права. Оскільки їх санкціонувала держава, вони ставали загальнообов'язковими для виконання. Держава забезпечувала їх дотримання, але вони діяли переважно у сфері общинного суду. Норми звичаєвого права були тісно пов'язані з нормами моралі і вони сприймались як справедливі, моральні. На ці норми змушена була зважати і панівна верхівка.

Серед істориків права поширеною є думка, що в Давньоруській державі ще задовго до появи Руської правди діяла система звичаєвого права “Закон руський". Прямі посилання на цю самобутню систему уперше зустрічаються у русько-візантійських договорах 911 р. (ст. 5) і 944 р. (ст. 6). На думку О. М. Мироненка, характерними рисами "Закону руського" були: 1) поступовий відхід від поширеної у дофеодальному і ранньофеодальному суспільстві кровної помсти; 2) початок заміни принципу таліону (покарання, за силою рівного злочинові) матеріальним відшкодуванням заподіяних збитків; 3) наявність чітко визначених санкцій за крадіжку та інші злочини.

Важливими першоджерелами давньоруського права були русько-візантійські договори 907, 911, 944 років. Вони дійшли до нас не в оригіналах, а у вигляді копій з грецьких текстів у складі "Повісті минулих літ". Перший усний договір, укладений князем Олегом у 907 р., вважають ніби вступом до наступного договору 911 р. Договір 911 р., укладений також князем Олегом, доповнював договір 907 р. і містив норми міжнародного публічного і приватного права. Наступний договір був укладений князем Ігорем 944 року з візантійськими імператорами Романом, Константином і Стефаном.

Потрібно зазначити, що існує також договір 971 р., укладений князем Святославом з імператором Цимісхієм, але це був договір про перемир'я і ґрунтується він лише на візантійському праві.

Зміст договорів свідчить про те, що вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії (забезпечення продуктами харчування на 6 місяців, дозвіл жити у передмісті Константинополя, користуватись лазнею та ін.). У них можна знайти норми цивільного, кримінального, міжнародного, процесуального права. Наприклад, договір 911 р. містить статті, які регулюють порядок успадкування майна русів, що були на службі у Візантії, саме руськими нащадками. Статті цього договору містять норми кримінального права, що трактують відповідальність за вбивство: "...якщо хто уб'є, християнина русин чи християнин русина, — нехай умре там, де вчинить убивство". Договір 944 р. дозволяє й інший варіант дій — убивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Договори містять також чимало інших норм, що встановлюють відповідальність за крадіжку, тілесні ушкодження, розбій, пограбування тощо. Деякі з них пізніше відтворено в Руській правді.

В окремих випадках норми русько-візантійських договорів випереджають тогочасне міжнародне право. Скажімо, договір 911 р. встановлював взаємні обов'язки русів та візантійців, пов'язані зі збереженням майна розбитого об берег чужоземного корабля, поки не з'явиться законний власник. У Західній Європі в такому разі майно належало власникові берега. До норм міжнародного права належить також екстрадиція — обов'язок сторін щодо видачі злочинців.

Серед джерел давньоруського права чільне місце посідає княже законодавство (договори князів між собою, договори князів з народом, княжі устави (статути), грамоти й уроки). Договори князів між собою містили зобов'язання, пов'язані зі спільною обороною від зовнішнього ворога, утримання від дій проти сторін, які уклали угоду, тощо. Договори ("ряди") князів із народом укладалися, як правило, на віче, щоб контролювати діяльність князя, і спиралися на давні звичаї і традиції.

Тексти договорів не збереглися, але про них згадується в літописах. Княжі грамоти також мало збереглися, найдавніша з них — грамота Мстислава I (1130 р.).

Устави — це розпорядження князя на доповнення або зміну норм звичаєвого права, що діяли тривалий час і стосувалися питань державного, цивільного, сімейного, спадкового, опікунського, кримінального права. На Русі термін "устав" (від "установити")

вживався в значенні "звід правил", "закон". Серед перших з цього виду джерел збереглися відомості про "Устав Земляний" Володимира Святославича. За повідомленням Нестора Великий князь здійснив правову реформу, запровадивши усний звід законів, який містив норми державного права і визначав правове становище дружинників.

Уроки (від "уректи", тобто проголосити) стосувалися здебільшого фінансових справ держави, являли собою конкретні постанови про мито та інші податки. Відомо, що княгиня Ольга в перші роки правління пройшла з дружиною Русь від древлянської землі до Новгородчини, встановлюючи "устави й уроки", тобто утверджуючи певні податки та повинності для людності. Характерно, що грамоти, устави й уроки відтворюють процеси диференціації суспільства, взаємовідносин держави та церкви, регулювання земельної власності.

Окреме місце серед джерел права займає церковне законодавство. Воно містило норми канонічного (церковного) права, регулювало відносини між церквою й державою, усередині церкви, між церквою і паствою. Для захисту своїх інтересів церква домоглася отримання княжих церковних уставів. Відомі церковні князівські устави Володимира Святославича та Ярослава Мудрого.

Устав Володимира до юрисдикції церкви зараховував справи людей церковних, а також шлюбно-сімейні. Джерелом матеріального забезпечення церкви було визначено десятину від митних надходжень, приплоду худоби та зібраного врожаю. Устав Ярослава відтворює характерне для феодального суспільства право привілею щодо диференціації покарання (залежно від станової належності потерпілого). Вони містять заходи щодо боротьби із залишками язичництва та порушенням християнської моралі: заборони шлюбів між родичами, двоєженства, самовільного розірвання шлюбу, примусу до укладення шлюбу тощо.

Внаслідок рецепції ряду норм візантійського права набрали юридичної сили в церковних судах збірники "Номоканон" (у перекладі з грецької: закон і церковне правило), які з прийняттям християнства потрапили до Русі через Болгарію. Це були збірники норм церковного права, до складу яких увійшли правила апостолів, отців Церкви та Вселенських соборів, а також закони імператорів у церковних справах. Найдавнішими традиційно вважають "Номоканон у 50 титулах" Іоана Схоластика та "Номоканон у 14 титу- лах", авторство якого приписується константинопольському патріарху Фотію. Оскільки підпорядкована константинопольському патріархові руська церква мала користуватися єдиними канонічними нормами, номоканони у слов'янських перекладах поширилися на Русі як джерела передусім церковного права.

До Київської держави номоканони потрапили у перекладах на старослов'янську мову, що їх здійснили Кирило і Мефодій, і стали основою “Кормчих книг". Останні з поширенням і розвитком християнства доповнювалися новими канонічними матеріалами і справили неабиякий вплив на розвиток церковного права на Русі.

До рецептованих джерел права візантійського походження належить також юридичний збірник “Еклога", створений грецькими правознавцями для практичного використання в судах. Видана приблизно між 740-750 рр. за правління імператорів-іконоборців Лева та його сина Константина. Містила норми, присвячені особистим правам, норми зобов'язального та спадкового права. Було закріплено зміни в процесуальному праві, зокрема проголошувався принцип рівності усіх перед судом. Серед покарань за кримінальні злочини домінували жорстокі заходи: осліплення, відрубування кінцівок, відрізання носа, язика, хоча було скасовано смертну кару у вигляді публічного спалення, розп'яття. В окремих випадках замість членоушкоджень допускалася виплата високих грошових штрафів. Еклога певною мірою обмежувала церковні привілеї, тому наразилася на спротив духівництва. Зрештою її було оцінено як перекручення законодавства Юстиніана і скасовано.

З поширенням християнства до "Кормчих книг" також увійшло чимало положень “Прохірону", який був своєрідним практичним посібником у тогочасному візантійському судочинстві. Виданий 879 року за імператора Василія Македонянина, "Прохірон" анулював низку положень "Еклоги". Його титули містили стислий виклад норм цивільного, кримінального, почасти судового і церковного права.

Позитивний вплив на розвиток давньоруського права, крім суто візантійських джерел, справив юридичний збірник під назвою “Закон судний людем", положення якого межували із статтями Руської правди. Це найдавніша пам'ятка слов'янського права VIII-IX ст. На думку вчених, укладачем її був болгарський цар Симеон. Основу "Закону судного людем" становлять болгарське звичаєве право і "Еклога", хоча при його укладанні візантійські норми активно перероблялися з метою привести їх у відповідність до болгарської реальності. Збірник містив норми державного, кримінального, процесуального і частково цивільного права. Мав на меті охорону феодальної власності, у тому числі власності церкви. "Закон судний людем" був досить поширеним на Русі, тому не випадково існує гіпотеза про його давньоруське походження.

Відомі також компілятивні збірники візантійського права “Книги законнія", складені наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. на Русі. Вони містили переважно норми кримінального права, визначали види покарань за злочини проти держави, церкви, особи.

Рецепція візантійського права, а з ним і римського права збагатила давньоруське право новими правовими поняттями та нормами. Слід зазначити, що всі візантійські збірники при перекладах зазнавали значних змін. Тексти доповнювалися з урахуванням місцевих звичаїв та умов судочинства, що наближало ці джерела до давньоруського права.

Серед джерел давньоруського права визначне місце займає Руська правда.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП,2007. — 552 с.. 2007

Еще по теме Джерела давньоруського права:

  1. 1.1. Ранні та загальнонауковіпогляди на конфлікти
  2. § 1. Органи верховної влади та центрального управління
  3. 2.1. Історіографія зародження національних традицій державності в княжу добу
  4. 2.2. Історіографія національного осмислення козацької державності України
  5. 4.1. Виконавча влада в Київській та Галицько-Волинській державах
  6. 5.1. Судочинство княжої доби
  7. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  8. Християнство у Давньоруській державі до 988 року.
  9. ЗМІСТ
  10. Історіографія курсу
  11. Формування і розвиток Давньоруської держави
  12. Джерела давньоруського права
  13. Руська правда — видатна пам'ятка давньоруського права
  14. Характерні риси давньоруського права
  15. Завдання для самостійної роботи
  16. Риси права
  17. Джерела та характерні риси права
  18. Основні риси права
  19. Специфіка ведення сухопутної війни
  20. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ