<<
>>

2. ОРГАНИ УРЯДОВОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

Під Австрією суспільні відносини майже не змінилися. Панівним класом і надалі залишилася шляхта, яку авст­рійський уряд поділив у 1775 р. на магнатів, рицарів і так звану трудову шляхту.

Основна частина останньої пе­реходила фактично на становище вільних селян. Вони звільнялися від панщини та інших феодальних повинностей. Міське населення поділялося на міщан, які користу­валися певними привілеями, і так званих жителів, котрі сплачували спеціальний податок. Кріпосне селянство пов­ністю залежало від поміщиків. Патентом (так іменува­лись акти імператора) 16 червня 1786 р. у Галичині було врегульовано розмір панщини та інших феодальних повинностей, які ліквідувала революція 1848 р.

На окремому становищі перебувало єврейське насе­лення. Воно становило 1 млн. осіб. Половина євреїв про­живала у Галичині. З метою зменшення єврейського на­селення австрійський уряд 1773 р. заборонив євреям всту­пати у шлюб без дозволу влади та сплати відповідного податку, позбавивши їх також права орендувати землю, млини, корчми тощо. Проте суспільна і господарська дискримінація стосувалася головним чином незаможних євреїв.

Австрійська абсолютна монархія була багатонаціональ­ною державою, і в ній XVIII ст. посилився процес цент­ралізації державного управління. Так звана Прагматична санкція 19 квітня 1713 р. стала фактично першим норма­тивним актом щодо всіх австрійських земель, який визна­чив їх складовими та невід'ємними частинами Австрії. Однак до середини XIX ст. в Австрійській монархії виді­лилися три групи країв: німецькі (Австрія, Штирія, Край-на, Трієст тощо), слов'янські (Чехія, Моравія, Галичина з Буковиною), угорські (Угорщина, Закарпаття, Хорватія тощо).

Спадковий монарх зосереджував усю законодавчу, ви­конавчу і судову влади. Він вважався єдиним джерелом права, видавав найвищі постанови, патенти, мандати, едикти, резолюції. Свої функції імператор виконував за допомогою особистої канцелярії.

Дорадчим органом при ньому була Придворна канцелярія, що декілька разів змі­нювала назву і проіснувала до 1848 р. У 1774—1776 і 1797—1802 рр. існувала окрема канцелярія для Га­личини.

Після загарбання Галичини австрійський уряд скасу­вав інститут польських шляхетських сеймиків, і патентом 13 червня 1775 р. був створений галицький становий сейм у Львові з дуже обмеженою компетенцією. Фактично цей сейм організовано 1782 р. як дорадчий орган при губер­наторові. Він складався з представників трьох соціальних груп. До першої входили князі, графи і барони, а також архієпископи та інфулати (особи, котрі мали звання єпис­копа, але не управляли єпархією). До другої групи нале­жало рицарство, тобто всі інші дворяни, до третьої — мі­ські депутати — по два від найбільших міст (фактично цим правом користувався лише Львів). Сейм обирав по­стійний Становий комітет з семи членів (по два від маг­натського, рицарського і духовного станів та представник міського стану). Усунула ці декоративні установи рево­люція 1848 р.

Фактичним керівником краю вважався губернатор. Від призначався австрійським імператором і наділявся широ­кими повноваженнями. При губернаторові знаходилося губернське правління з департаментів, що відали окреми­ми галузями управління. З 1772 р. по 1849 р. у Галичині змінилося 14 губернаторів (першим був граф А. Перген). Всі вони, за винятком останнього — польського магнат» В. Залеського — були заможними і впливовими австрій­ськими німцями. Але після революції 1848 р. політика германізації змінилася політикою полонізації. У Гали­чині, населеній переважно українцями, повна політич­на, економічна і культурна перевага надавалася поля­кам, які постійно залякували Відень «російською не­безпекою».

Територія Галичини спочатку була поділена на шість. циркулів у межах колишніх польських воєводств, що, у свою чергу, поділялися на 18 дистриктів. У 1782 р. поділ на дистрикти ліквідували. Залишився поділ на 18 цир­кулів, які називалися також округами. З 1786 р. по 1849 р, до складу Галичини як 19-й циркул входила Буковина.

Територія Закарпаття перебувала у складі Угорщини і поділялася на комітати.

Циркули очолювали окружні старости. До їх компе­тенції належали всі адміністративні та поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. Штат циркулу був невеликий — усього» 10—12 осіб. До нього входили староста, три-чотири комі­сари, секретар, два діловоди, один або більше практикан­тів і два кур'єри. Старостів і комісарів призначав імпе­ратор, а всіх інших — староста.

Політичний устрій Галичини цілком відповідав інтере­сам шляхти. Губернський президент барон Гауер 1817 р. у звіті про перевірку восьми циркулів Галичини, надісла­ному канцлерові К. Меттерніху, розповідав про настрій польських і українських землевласників польської орієн­тації. «Загальна думка після останніх подій набула ко­рисного спрямування, особливо тому, що жителі краю пе­реконані, що тут (в Австрії. — В. К.) їх добробут і права будуть забезпечені краще, ніж у сусідніх державах». Од­нак формування адміністративного апарату в центрі і на місцях здійснювала майже виключно окупаційна влада. Галичина, за висловом деяких істориків, перетворилася а Ельдорадо для багатьох авантюристів, які могли стати впливовими чиновниками. Туди потяглися, як писав Іван Франко, довгі ряди німецьких та чеських урядників, що впродовж десятиліть «напливали до краю для служби, для хліба і кар'єри».

У Галичині наприкінці XVIII ст. налічувалось 3 тис. службовців, але тільки 250 з них — місцевого походження. З 18 окружних старост у 1783 р. був тільки один украї­нець і один поляк, з 62 циркулярних комісарів — 10 або 16% поляків. Усі інші за походженням були німцями, чехами, італійцями. Серед 18 циркулярних секретарів не знаходилося жодного галичанина, а серед 36 діловодів налічувалося всього 3 або 8% галичан. На керівні посади призначалися люди, які не тільки належали до маєтних класів, а й пройшли школу в австрійському бюрократич­ному державному апараті та звикли до хабарів. У архі­вах Відня, Львова, Кракова зберігається чимало доку­ментів, що яскраво засвідчують стиль роботи австрійських чиновників у Галичині.

Наприклад, один з перших старост львівського циркулу граф Страсольдо викрав велику суму державних грошей і втік за кордон. Свавілля стало най­характернішою рисою циркулярних установ.

Новий адміністративно-територіальний поділ у Галичи­ні вирізнявся й тим, що австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу в сільських місцевостях поміщикам (домініям), зміцнюючи таким чином феодальні порядки. З трьох кандидатів, яких вибирало село, поміщик призначав війта. Проте компетенція останнього вважалася незначною. Якщо село мало не менше ЗО дворів, війт раз на місяць звіль­нявся від панщини. Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори (лат. mandatum — доручення), яких утримували поміщики, а на посаді затверджували окружні старости.

Мандатори — це формально державні чиновники з повноваженнями від окружної влади, а фактично службовці домінії, бо платню отримували від поміщика. Влада мандаторів мала універсальний характер — вони збирали по­датки, встановлювали різні повинності, доставляли рекру­тів (у середині XVIII ст. відбувся перехід до постійної армії), виконували поліцейські функції, судили у першій інстанції, користувалися правом тілесного^ покарання, яке офіційно скасовано в Австрії законом 15 листопада 1867 р. У селах мандатори вважалися «всесильними сатрапами».

Скарги на їхні дії ніколи не давали бажаних резуль­татів, а навпаки, погіршували становище селян. Посада мандаторів у Галичині була ліквідована тільки 1856 р., в умовах переходу Австрійської держави на шлях кон­ституціоналізму. Але і тут державна влада належала земельній аристократії.

Важливу роль виконували органи поліції, завданням яких була охорона безпеки існуючого ладу і встановле­них порядків. У Львові 1785 р., а також в адміністратив­них центрах усіх інших коронних країв створювалися ди­рекції поліції. У циркулах організовувалися комісаріати поліції. Трохи пізніше — 1793 р. — у Відні було засноване Міністерство поліції, якому підпорядковувалися дирекції поліції та органи цензури.

Щодо судової системи, то у Галичині після її загар­бання Австрією деякий час продовжували діяти старі польські суди. Але 1783 р. їх ліквідували і з 1 січня 1784 р. почав працювати шляхетський суд у Львові, а з 1787 р. — у Станиславові (тепер Івано-Франківськ) і Тарнуві (Польща). Станові шляхетські суди були судами пер­шої інстанції. Вони розглядали спочатку цивільні та кри­мінальні справи шляхти. Однак 1787 р. після утворення окремих кримінальних судів для всіх станів (спочатку в усіх 19 циркулах, а пізніше — у Віснічі, Жешуві, Львові, Самборі, Станиславові та Чернівцях) компетенцію шляхет­ських судів було обмежено до розгляду тільки цивільних справ шляхти. Шляхетські суди у Галичині та на Буко­вині проіснували до 1855 р.

Другою інстанцією для шляхетських та кримінальних судів на всій території Галичини і Буковини став Апеля­ційний суд у Львові. Останньою, третьою інстанцією для судів усієї Австрії була Верховна палата юстиції у Відні, у складі якої діяли німецький і чеський, а деякий час та­кож галицький сенати (департаменти). У 1814 р. створено об'єднаний чесько-галицький сенат.

У містах функції правосуддя виконували магістрати, рішення і вироки яких можна було оскаржити до Львів­ського апеляційного суду. Крім цього, у містах діяли окремі єврейські (до 1785 р.), вірменські (до 1790 р.), гірничі, фінансові, вексельні та військові суди.

Селяни судилися домініальними судами (фактичш мандаторами), але патент 20 жовтня 1772 р. заборони) виконувати винесені ними смертні вироки без згоди імператора.

У багатонаціональній Австрії 1848 р., як і в інших країнах Європи, відбулася революція. Вона підняла на­родні маси проти панщини, повинностей, національного гніту і безправ'я. Патентом австрійського імператора Фердинанда І 17 квітня 1848 р. оголошено, що з 15 травня 1848 р. у Галичині «всі панщинні роботи і підданські да­нини скасовуються ... за рахунок держави».

За сервітути (пасовища, ліси) селяни зобов'язувалися платити поміщикам на основі «добровільної» угоди.

Таким чином, скасування кріпосного права у Галичині відбулося «зверху» майже на п'ять місяців швидше, ніж у всіх інших провінціях імперії. Окремим актом 1 липня 1848 р. дію цього патенту уряд поширив на Буковину, а 7 вересня 1848 р. австрійський парламент ухвалив закон про звіль­нення селян на території всієї Австрії від кріпосної за­лежності, про надання їм прав громадян держави і права власності на ту землю, якою вони користувалися за спад­ковістю. Закон передбачав повну компенсацію (індемнізацію) селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річних кріпосних повинностей. За названим законом у власність селянства Галичини і Буковини перейшло мен­ше половини земельних угідь краю. Більшість селян зали­шилася малоземельними та економічно неспроможними, значну частину їх (халупників, що володіли тільки хата­ми — халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах — коморах) було «звільнено» зовсім без землі. Вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси та пасовища, за користування якими селяни були змушені відробляти або платити.

На Закарпатті, як і в усій Угорщині, феодальну залеж­ність селян скасували законом, прийнятим угорським сей­мом 18 березня 1848 р. і підтвердженим 1853 р. авст­рійським імператором Францом-Йосифом І (1830— 1916 рр.), але на таких самих кабальних умовах, як і в Галичині та Буковині.

У зв'язку з революційним рухом у країні австрійський уряд видав 25 квітня 1848 р. першу австрійську консти­туцію (так звану конституцію Піллерсдорфа), яка прого­лошувала монархічно-конституційні порядки та деякі де­мократичні права і свободи громадян. Але вже 16 травня вона припинила свою дію.

Користуючись конституційними свободами, представ­ники галицької інтелігенції та духовенства заснували

2 травня 1848 р. у Львові Головну руську раду на чолі

3 єпископом Г. Яхимовичем. Обмежену програму Ради підтримали представники Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини та об'єднатися з Галичиною у складі Австрійської монархії. Представники ж Буковини вима­гали відокремити Буковину від Галичини і виділили її в окремий коронний край зі своїм сеймом. Ця вимога була задоволена 184'9 р., що посилювало роздроблення захід неукраїнських земель,

Австрійські правлячі кола, як зазначалося, поступово змінили політику германізації Галичини, надавши керівне становище у ній полякам. Першим намісником Галичини призначили провідника політики австро-польського спів­робітництва великого польського магната А. Голуховського, який пізніше став міністром внутрішніх справ Австрії

Франц-Иосиф І 4 березня 1848 р. дарував імперії нову антидемократичну, так звану откройовану (накинену зверху) конституцію. Вона зрізувала права громадян і повноваження парламенту на користь уряду, створювала централізовану державу, в якій вся влада була зосереджена в руках імператора та його міністрів.

Березнева конституція 1849 р. у 77-й статті зазначала, що всі коронні краї (їх налічувалося 14) отримають свої крайові конституції. Для Галичини крайову конституцію надав цісарський патент 29 вересня 1850 р. Того ж дня була надана крайова конституція і для Буковини.

Крайова конституція для Галичини поділила край на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), тобто суто польський, змішаний польсько-український і суто український. Такий поділ був невдалою спробою згла­дити національні суперечності у Галичині.

Начальником крайової адміністрації був намісник, яко­му підпорядковувалися призначені сеймовими куріями президенти округів. Крайове представництво за конституцією повинне було складатися з трьох сеймових курій;

Львівська — 50 депутатів, Краківська — 58 депутатів Станіславівська — 42 депутати. Депутати обиралися пря­мими виборами при наявності майнового цензу. Компе­тенція курій зводилася, головним чином, до господарських питань, їх рішення вимагали санкції імператора.

Виконавчим органом усіх трьох курій вважався спіль­ний Крайовий виділ (комітет) з 15 членів, обраних по­рівну куріями. Спільним законодавчим органом курій був Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайо­вого комітету і по шість депутатів від кожної курії). Ком­петенція останнього зводилася до розгляду питань, які конституція вважала спільними для всього краю. Наміс­ник краю, а також президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність сеймових курій і Цент­рального виділу, беручи в обов'язковому порядку участь у їх засіданнях.

З метою введення у дію крайових конституцій для Галичини і Буковини, розпорядженням міністра внутріш­ніх справ Австрії 8 жовтня 1850 р. розділено три округи Галичини і територію Буковини на повіти. Львівський округ мав 19, Краківський — 26 і Станіславський — 18 повітів. На Буковині було створено шість повітів.

Дарована у березні 1849 р. загальнодержавна консти­туція та крайові конституції для Галичини і Буковини 1850 р. після придушення революційного руху не діяли. Згодом цісарський патент 31 грудня 1851 р. формально скасував їх. Австрія знову перетворилася на самодержав­ну монархію, в якій і мови не могло бути про автономію окремих народів. Тільки пізніше, наприкінці 60-х років, ставши двоцентровою, дуалістичною (від лат. dualis — двоїстий) державою, Австрія поступово почала ставати на шлях конституціоналізму.

Після угоди 1867 р. виникла дуалістична держава: ко­ролівство Угорщини з Трансільванією, Хорвато-Славонією і Закарпаттям, що об'єдналися під назвою Транслейтанія, та Австрія з Чехією, Моравією, Сілезією, Герцем, Істрією, Трієстом, Далмацією, Буковиною, Крайною та Галичиною. Ця частина була названа Ціслейтанією. Назви Транслей­танія і Ціслейтанія виникли у зв'язку з тим, що монар­хія Габсбургів рікою Лейтою розділялася на дві частини.

Кожна з двох держав, що увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і двопалатний парламент: Ав­стрія — рейхсрат, Угорщина — сейм, що складався з нижньої палати депутатів і верхньої палати магнатів. Назва нової дуалістичної держави не відображала, од­нак, дійсного національного складу держави. Жодна з панівних націй — ні австрійські німці в Австрії, ні угор­ці в Угорщині не мали більшості. Австрійці у Ціслейтанії становили всього 36%, а угорці у Транслейтанії — 45°/о населення. Із загальної кількості (понад 50 млн.) жи­телів монархії близько ЗО млн. становили слов'яни.

Суть угоди 1867 р. значною мірою полягала у тому, щоб пом'якшити австро-угорські суперечності шляхом пригнічення інших народів, зокрема слов'янських.

Стара Австрійська держава перейшла від бюрократично-абсолютиської до нової конституційної системи з величезними пережитками абсолютизму, що особливо чітко проявилося у національних взаємовідносинах. Осо­ба австрійського імператора (він був одночасно й угор­ським королем) проголошувалася священною і недотор­канною. Весь апарат управління складався і діяв у кожній державі незалежно від органів управління іншої частини монархії, за винятком трьох спільних міністерств: вій­ськового, закордонних справ і фінансів. Для обговорення загальнодержавних справ була створена окрема представницька установа — так звані Делегації з 60 представни­ків від австрійського і 60 — від угорського парламентів. (по 20 від верхніх і по 40 від нижніх палат). Причому окремі коронні краї мали визначену кількість представни­ків у Делегаціях: Чехія — десять, Галичина — сім, Бу­ковина — одного тощо. Делегації засідали окремо і що­річно скликалися імператором почергово у Відні та Буда­пешті. У випадку, коли Делегації не приходили до згоди, кожна з них мала право запропонувати скликати спільне-засідання, на якому суперечливі питання вже більше не обговорювалися, а відразу виносилися на голосування і вирішувалися більшістю голосів.

Одночасно з угодою 1867 р. австрійський рейхсрат прийняв 21 грудня 1867 р. конституцію, яка діяла в Ав­стрії, в тому числі й на західноукраїнських землях д& жовтня 1918 р. В Угорщині була відновлена у своїй чин­ності угорська конституція 1848 р. У певних випадках ав­стро-угорські колонізатори йшли на поступки верхівці однієї нації, щоб з її допомогою пригноблювати інші. Проголошення деяких демократичних інститутів було для правлячих кіл Австрії та Угорщини тільки вимушеним заходом, що аж ніяк не усував панування феодальних елементів у державному апараті.

Носієм вищої урядової влади в Австро-Угорщині вва­жався імператор, якому в питаннях законодавства «спри яв» парламент (рейхсрат), що складався з двох палат — верхньої палати панів і нижньої палати депутатів.

Ні в Австрії, ні в Угорщині, які формально вважались конституційними державами, не могло бути й мови про загальне виборче право. Верхня палата австрійського парламенту не обиралася, а призначалася імператором з пай-відоміших дворян імперії та верхівки духовенства. Кіль­кість членів палати панів становила від 150 до 170 осіб. Українців було лише чотири. Нижня палата парламенту до 1873 р. обиралася не прямими виборами, а крайовими сеймами. Введена 1873 р. куріальна система виборів об­межувала коло виборців. За цією системою, доповненою ще спеціальною виборчою географією, українське насе­лення, яке становило 13% населення Австрії, 1879 р. по­силало до парламенту тільки трьох депутатів (з 353), а 1897 р. — 11 (з —425).

В Австрії 1907 р. запроваджувалося загальне виборче право, але вилучалися жінки, військовослужбовці та мо­лодь до 24 років. Окрім цього, воно і надалі забезпечу­вало привілеї німецьких правлячих кіл. Так, німці оби­рали одного депутата від 40 тис. населення, поляки — від 52 тис., чехи — від 60 тис., а українці — від 105 тис.

Запровадження загального виборчого права майже не змінило безправного становища народних мас західноук­раїнських земель. Так, у с. Горуцьке Дрогобицького пові­ту (тепер Гірське Миколаївського району на Львівщині) під час перших «загальних» виборів 1907 р. було вбито чотирьох і тяжко поранено шістьох виборців. У Дрогобичі лід час виборів 1911 р. вбито 28 осіб. Спеціальна деле­гація поїхала до Відня, щоб висловити протест проти виборчих зловживань. Зокрема, у виборчі списки Дро­гобича було записано 724 особи, які ніколи й не наро­джувалися, 67 померлих, 58 осіб записано по декілька разів.

Прийнятий обома палатами закон вимагав санкції ім­ператора. Але в конституції спеціальна стаття 14 давала урядові право самому видавати закони у період між се­сіями парламенту. Рада міністрів на чолі з прем'єр-міні стром, якого призначав імператор, вважалася вищим органом державного управління Австрії. Міністри формально відповідали перед парламентом, а фактично тільки перед імператором. Окрім міністрів, котрі відали окремими галузями управління, в Австрії були ще міністри «без портфеля», які не керували якоюсь галуззю управ­ління, а повинні були стежити за інтересами певного краю. Такий характер мало створене 11 квітня 1871 р. міністерство для Галичини. Трохи пізніше, 12 серпня і879 р., було створене таке ж міністерство для Чехії. Міністрів для Галичини призначали тільки з числа поль­ських магнатів цього краю.

Міністрам підлягала крайова влада, а крайовій вла­ді — місцеві органи державної адміністрації. На чолі коронного краю стояв крайовий начальник, призначений імператором і підлеглий йому та його міністрам. Крайо­вим начальникам підпорядковувалася поліція, крайові, по­вітові органи управління, управи міст. Вони наглядали за пресою, спілками, підготовляли списки виборців, при­значали більшість чиновників, боролися зі всілякими небажаними для уряду проявами тощо. У Буковині кра­йовий начальник називався крайовим президентом, а в Галичині — намісником. Майже всі галицькі намісники (11 із 17) були польськими магнатами, які вороже ста­вилися до українського населення краю. Особливо лютим ворогом українського народу виявився намісник граф А. Потоцький, котрого у квітні 1908 р. вбив молодий сту­дент Львівського університету М. Сочинський.

До праці у галицькому намісництві, що розділялося на департаменти, як і в усьому апараті управління Галичи­ною, приймали майже виключно представників панівної польської національності, причому ще 1869 р. польська мова була введена як офіційна в управлінні та судах.

Наміснику Галичини і крайовому президентові Буко­вини підпорядковувалися повітові старости, їх призначав міністр внутрішніх справ. До відання повітових старост, що діяли одноособове, належало адміністративне управ­ління у галузі економічного життя, народної освіти, охоро­ни здоров'я, поліції. Старостатське управління було ство­рене як орган, наділений сильною владою. Основне його завдання полягало в придушенні навіть найменшого неза­доволення австрійським пануванням. У селах такі ж функції виконували війти, яких призначали повітові ста­рости.

Зміни у системі державного апарату в середині XIX ст. призвели до певних змін і в системі судових органів, до остаточного відокремлення суду від адміністрації та від­мови від станового суду. Вже 1849 р. вийшов закон про перебудову судової системи. У Галичині було створено 218 судових повітів (на початку XX ст. їх скорочено до 190) й організовано повітові одноособові та колегіальні суди (у складі трьох суддів), крайові суди і вищий кра­йовий суд у Львові, який обслуговував також Буковину. Найвищою судовою інстанцією для всієї держави став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Але незабаром повітові колегіальні суди були ліквідовані, крайові суди перейменовані на окружні, що розглядали деякі кримінальні справи з участю присяжних засідателів. Для військовослужбовців існували окремі військові суди трьох інстанцій — військовий суд, вищий військовий суд і верховний військовий трибунал. Спірні питання між під­приємцями і робітниками, а також між самими робітни­ками розглядав створений 1896 р. у Львові промисловий суд. У Дрогобичі діяв третейський суд кас взаємодопо­моги гірничих товариств. Усі судді проголошувалися незалежними і призначалися довічно імператором.

<< | >>
Источник: КУЛЬЧИЦЬКИЙ Володимир Семенович, НАСТЮК Михайло Іванович, ТИЩИК Борис Йосипович. ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ. 1996

Еще по теме 2. ОРГАНИ УРЯДОВОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ:

  1. Предмет і метод адміністративного права
  2. 12_Компетенція органів управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища.
  3. 23. Види органів виконавчої влади.
  4. 2. Вимоги процедури до діяльності адміністративнихорганів
  5. Д. Контроль за діямифедеральних органів з боку- Президента та Конгресу
  6. 2. Вплив Президента та Конгресу на дії урядових структур
  7. РОЗДІЛ 7. ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ АПАРАТУ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ ТА УПРАВЛІННЯ
  8. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  9. § 2. Організація управління в Українській гетьманській державі
  10. § 3. Центральніоргани виконавчої влади
  11. Філософська основа правової держави була сформульована
  12. Стаття 97. Обов'язки підприємств, установ та організацій, що проводять розвідувальні роботи
  13. ЗАГАЛЬНА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ СФЕРИ