<<
>>

1. ПРОЦЕС ПЕРЕБУДОВИ І ЗМІНИ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ

До кінця 80-х років Україна перебувала у складі Союзу РСР. Якою ж була ця «Федеративна» держава? Коротко охарактеризуємо її.

Отже, західні дослідники — політологи, економісти, історики, державознавці вже давно (а наші — відне­давна) дійшли одностайного й беззаперечного висновку:

Союз Радянських Соціалістичних Республік був недемо­кратичною, тоталітарною, централізованою, унітарною державою, новітньою комуністичною імперією XX ст.

Тут не існувало соціальної справедливості, елементарної де­мократії, прав і свобод громадян, загальнолюдських со­ціальних цінностей. Щоправда, для партійно-державної еліти соціальні блага, матеріальний добробут, права і свободи існували. Вона отримувала високу заробітну платню, зручні особняки і квартири, медичне обслугову­вання у спецлікарнях і поліклініках, безплатні або із суто символічною оплатою щорічні путівки у спецсанаторії, обслуговування продовольчими і промисловими това­рами у спецмагазинах, службові автомобілі, дачі тощо.

Характерно, що ще 1929 р. середньомісячна заробітна плата робітників у СРСР становила 75—79 крб., а апа­ратних компартійних працівників — 400—700 крб. Чи змінилося щось надалі? Чи одержували радянські робіт­ники, селяни, службовці відповідну заробітну плату?

Держава, зосередивши 92% засобів виробництва (у середині 80-х років), диктувала свою волю трудящим. Центральні відомства забирали у трудових колективів до 9&% усіх прибутків. Для порівняння: у США частка держави в структурі власності на той же час становила 27%. Внаслідок диктату партійно-державних структур валова внутрішня продукція на душу населення була в економіці СРСР однією з найнижчих у світі. Річний по­казник (1985 р.) становив (у доларах): в США — 12532; Канаді — 12 196; Данії — 10884; ФРН — 10708; Фран­ції — 9918; Гонконзі — 9093; Іспанії — 6437; Мальті — 5319; СРСР — 4996 (68-ме місце у світі).

Робітники СРСР отримували у середньому від 20 до 35% винагороди за затрачену працю (у західних краї­нах — 60—70%).

Частка фонду оплати праці у на­ціональному доході СРСР становила 44%, а в США — 60%.

Година праці середньооплачуваних робітників становить (у доларах): в США — ЗО; Швейцарії — ЗО; ФРН — 28; СРСР — 0,59; Мексиці — 0,50; Таїланді — 0,45.

До речі, навіть К. Маркс вважав нарахування заро­бітної платні нижче від вартості робочої сили «прямим грабунком з фонду необхідного споживання робітника» Саме це стало реальністю.

У зв'язку з цим надзвичайно низьким був рівень особистого споживання населення.

В 1985 р. у розрахунках на душу населення він становив (у доларах): США — 8542; Канада — 7390 Франція — 6509; Данія — 5840; ФРН — 5819; Фінляндія — 4829; Іспанія — 4652; Нова Зеландія — 4446 Ізраїль — 3534; Греція — 3167.

СРСР у цьому списку посідав 77-ме місце (2198 доларів) нарівні з Венесуелою, Сирією, Чилі, Лівією. Обсяг майна однієї сім'ї (1985 р.) дорівнював у СРСР 7,3 тис. крб., а у США — понад ЗО тис. доларів.

Офіційна комуністична пропаганда приховувала ці факти, переконуючи трудящих, що «там», у «них» — все погано, тяжка праця, нещадна експлуатація, а в СРСР — майже райське життя: найнижча платня за житло, без­платні медичні обслуговування і освіта, на високому рів­ні — охорона здоров'я та праці, довготривала оплачувана відпустка тощо. Проаналізуємо факти і цифри, які тепер стали доступними.

Наприкінці 80-х років у СРСР 90% обладнання за­старіло, зносилось і не відповідало санітарно-гігієнічним нормам. З цієї причини на виробництві щорічно гинуло близько 14 тис. осіб. Спеціальні дослідження засвідчили, що, наприклад, шахтарі у СРСР старіли значно швидше і помирали на 20 років раніше порівняно зі середніми показниками, які і без того були невисокі. За тривалістю життя СРСР посідав 47-ме місце у світі (серед 60 країн, за якими взяті ці дані).

Щоправда, у СРСР була ще інша система охорони здоров'я — елітарна (для компартійно-державної номенк­латури). Отже, якщо затрати держави на медичне об­слуговування однієї особи становили в середньому 80 крб. на рік, то в елітарній системі — 1750 крб.

Занижені суми витрат на цю систему становили 130—135 млн. крб. на рік. Очолювало її «Четверте управління» при Міністер­стві охорони здоров'я СРСР.

Чимало людей не мали вільного часу для відновлення витрачених сил (якщо згадати ще й про понадурочні ро­боти, затрати часу на доїзди до праці, вистоювання у чергах тощо), 20% робітників і службовців у СРСР (22 млн. осіб) у народному господарстві мало лише 15 днів відпустки, хоч за розрахунками спеціалістів треба було мінімум три тижні. До речі, розмір оплачуваної відпустки робітникам наприкінці 80-х років становив: у Японії — 17 днів, Індії — ЗО днів; Франції, Італії — місяць;

ФРН — шість-сім тижнів, з них чотири тижні обов'язко­во влітку; Голландії — 36 днів.

Всього на соціальні потреби (освіта, охорона здоров'я тощо) 1987 р. у СРСР було витрачено 187 млрд. крб., а в США — 500 млрд. доларів (тільки на рівні федерального бюджету).

Стабільні ціни на продовольчі та промислові товари, низька платня за житло також ще не були показником високого життєвого рівня. У перерахунку в процентах до середньої зарплати та з урахуванням якості вони вияви­лися не нижчими, ніж у розвинутих капіталістичних краї­нах. Окрім цього, загальна площа житла у СРСР на людину становила 16 м2, у США — 48. Знову ж таки, мільйони людей роками, десятками років стояли у чергах на отримання квартири. Натомість, представники пар­тійно-державної номенклатури отримували особняки і квартири без особливих труднощів. Наприклад, один з перших секретарів Львівського обкому КПУ мав багато­кімнатний, двоповерховий особняк, член бюро того ж об­кому — квартиру загальною площею 214 м2 (на трьох осіб), секретар обкому — квартиру житловою площею 90,3 м2 (на двох осіб), член обкому, начальник управ­ління народної освіти — квартиру житловою площею 104,9 м2 (на трьох осіб) тощо. Таких прикладів можна навести безліч.

Комуністична тоталітарна система знищувала, вироджувала людей духовно, роблячи їх бездушними гвинтиками, маріонетками режиму. Офіційна пропаганда перекручувала історію, політику, дійсність.

Славослів'я кому­ністичного режиму, КПРС стало повсякденною нормою поведінки. З непокірними розправлялися нещадно. Для цього існував репресивно-терористичний орган — КДБ з величезною всеохоплюючою мережею шпигунів, донощи­ків, інформаторів, яких завербовували, не гребуючи ніякими засобами — шантажем, погрозами, фальшивими обіцянками. Всупереч законодавству прослуховувались телефонні розмови громадян, контролювалося їхнє листу­вання, встановлювалася прослуховувальна апаратура.

Репресії, терор стали нормою повсякденного життя. З 1921 по 1954 р. за так звані контрреволюційні злочини було засуджено 3 777 380 осіб, у тому числі до вищої міри покарання — 642 980, до ув'язнення в таборах, в'язницях і висилки у Сибір і райони півночі — 2 369 220, до за­слання — 765 180 осіб.

Певним знаряддям у системі духовного поневолення людей була Російська православна церква (РПЦ). Ще під час приходу більшовиків до влади був заарештований патріарх РПЦ Тихон, але він написав покаянного листа, пообіцявши бути лояльним до влади і співпрацювати з нею, тому його випустили на волю. «Співробітництво» держави і церкви особливо тісним виявилося у період сталінського режиму. Для повсякденного контролю над керівництвом РПЦ постановою РНК СРСР 14 вересня 1943 р. була утворена Рада у справах РПЦ на чолі з полковником держбезпеки Г. Карповим.

Повний контроль над діяльністю церкви, заміщенням церковних посад продовжувався з боку державних орга­нів й надалі. У березні 1986 р. відділ пропаганди ЦК КПРС підготував, а Секретаріат ЦК КПРС затвердив «записку», де Раді у справах релігій доручалося підготувати пропозиції щодо «впорядкування підготовки кадрів духовенства».

При відправленні церковних молебнів священнослужи­телі закликали прихожан молитися за здоров'я керівників партії та держави. На міжнародній арені РПЦ повністю захищала і проповідувала політику партії, намагалась впливати на діяльність зарубіжних церков у вигідному для радянського керівництва дусі. Характерним щодо цього є підготовлений службами КДБ «відкритий лист» патріарха Пімена (червень, 1988 р.) президенту США Р.

Рейгану, який було опубліковано у радянській та американській пресі.

Органи КДБ «брали на гачок» скомпрометованих релі­гійних діячів. Зрештою, навіть студенти духовних семіна­рій, закінчуючи навчання і бажаючи одержати парафію, змушені були підписувати зобов'язання про співпрацю з КДБ. У всіх релігійних громадах також діяли агенти та інформатори держбезпеки. Агентами КДБ були митропо­лити РПЦ. Теперішній патріарх Алексій II мав агентур­ну кличку «Дроздов», митрополит Московський Ювена­лій — «Адамант», митрополит Мінський Філарет — «Островський», митрополит Воронезький Мефодій •— «Павло». Тільки за згодою П'ятого управління КДБ мож­на було висвятитися у сан митрополита.

Усі контакти РПЦ з іншими церквами, з Ватиканом знаходилися під жорстким контролем КДБ. Так, у складі релігійної делегації СРСР, що 1983 р. відправилась у Ванкувер на шосту асамблею Всесвітньої Ради церков, зі 63 осіб 47 були агентами чи співпрацівниками КДБ.

Агенти КДБ — служителі РПЦ та інших релігійних громад виконували не тільки разові завдання, а й про­водили цілеспрямовану пропаганду прокомуністичного характеру. З непокірними церквами, громадами, священ­нослужителями розправлялися нещадно. Така доля спіт­кала, наприклад, Українську Греко-Католицьку Церкву. На інсценізованому і спрограмованому органами держбез­пеки 1946 р. у Львові «соборі» вона була ліквідована, храми і майно її конфісковано, священнослужителі ре­пресовані.

Та й православна церква всіляко переслідувалась. За­чиняли руйнували храми, каплиці, хрести, забороняли проведення релігійних свят, обрядів, традицій. Левову частку пожертвувань віруючих забирала у церкви дер­жава.

Куди ж ішли величезні прибутки держави? Перед­усім — на утримання величезного чиновницько-бюрокра­тичного та партійного апарату. !В процентному відношенні до всього населення у СРСР він був найбільшим у світі. Тільки міністерств і центральних відомств налічу­валося понад 300. Дев'ять відсотків державного бюджету йшло на військові цілі (для порівняння, у США — 5%» ФРН, Франції, Японії — по 3—4%).

Галасуючи на весь світ про «мирну суть», «мирну політику», невпинну «бо­ротьбу за мир», СРСР насправді був найбільшою мілітарною силою на земній кулі — з найбільшою сухопутною армією, ракетними та бронетанковими військами. Не припинялася ескалація озброєнь, військового потенціалу загалом. СРСР вважався одним з найголовніших (разом зі США) поставників озброєнь на зовнішній ринок. Він втручався або був ініціатором військових чи політичних конфліктів у всіх регіонах земної кулі. З народних кош­тів, тобто за рахунок власного народу, СРСР насаджував у світі і підтримував вигідні для себе режими, форми правління тощо.

Тільки 1989 р. так звана економічна допомога слаборозвиненим країнам становила 12 млрд. крб. (1/4 валового доходу країни). Боржниками СРСР були Ефіопія — 2,8 млрд. крб., Алжир — 2,5, Ангола — 2, Єгипет — 1,7, Лівія — 1,7 млрд. крб., Мозамбік — 800 мли крб., Танза­нія — 300 млн. крб. тощо. Борги так і не були погашені. Половину цієї «економічної допомоги» становили військо­ві поставки.

Субсидування економіки країн так званої народної демократії у межах РЕВ теж обходилось у 8—10 млрд. крб. на рік, Куби — 1 млн. крб. щодня.

За рахунок партійних, а найголовніше, державних коштів КПРС надавала систематичну допомогу «брат­нім» партіям і рухам усіх континентів, їх налічувалося:

23 — в Європі, 31 — Америці, 27 — у Африці, 17 — в Азії. Так, компартія Італії одержала від КПРС 44 мли доларів, США — 40 млн., Франції — 34 млн. тощо. За рішенням КПРС через КДБ надавалась фінансова під­тримка страйкарям за рубежем, всім силам і організа­ціям, які так чи інакше виступали проти існуючого там" режиму, влади. Так, КПРС щедро фінансувала страйк» в Англії 1966, 1970, 1972, 1974 рр. тощо. У 1984 і 1985 рр. ЦК КПРС знову розпорядився виділити англійському союзові шахтарів 1 млн. конвертованих карбованців, що були перераховані через банки у Варшаві та Дубліні Чимало англійських страйкарів безкоштовно відпочивали на курортах Радянського Союзу. КПРС розпоряджалася золотими запасами країни, щедро черпаючи золото, старо­винні дорогоцінні прикраси з державної скарбниці, Ал­мазного фонду тощо.

Характерною була і національна політика партії, .держави. Мета її не відрізнялася від мети царської Росії — зберегти під своєю владою захоплені різними спосо­бами землі та народи. Щоправда, за нових умов ця політика здійснювалася витонченіше і продуманіше, зокрема, під гаслами «інтернаціоналізму», створення єдиного «радян­ського народу» шляхом зближення всіх народів і націй країни. Насправді це означало звичайнісіньку русифіка­цію всього населення країни. Загальнодержавною мовою стала російська — нею складалися всі державні доку­менти, проводились партійні з'їзди, наради і конференції, і велася документація у республіках, краях, областях і нижчих адміністративних ланках. Російська мова зви­чайно була мовою спілкування у правоохоронних органах, збройних силах, адміністративних структурах. Майже тільки російською видавалася наукова і навчальна література, у Москві складалися навчальні програми вузів, шкіл. Столиця СРСР керувала усім виробництвом, розподілом і споживанням у країні, буквально всім життям. У галузях виробництва, політики, освіти, культури все було суворо регламентоване і кероване Москвою.

Так звані союзні й автономні республіки, національні краї й області жодних реальних атрибутів незалежності або автономії не мали. Недарма на заході називали Ра­дянський Союз тоталітарною імперією, «імперією зла». З ненавистю до західного, «не соціалістичного способу життя», жорстокістю і нещадністю щодо опонентів, су­противників, інакомислячих він був пострахом для всього світу, окрім, звичайно, тих держав і режимів, які насадив чи утворив сам, фінансував, підтримував і де правили його маріонетки, вірні слуги і виконавці. Якщо ж народ пробував бунтувати, застосовувалось військо (Польща, Угорщина, Чехословаччина та ін.).

Однією з таких «квазідержав» у складі СРСР була Українська Радянська Соціалістична Республіка. Фор­мально вона мала багато атрибутів державності — тери­торію, герб, прапор, гімн, свої вищі та місцеві органи влади й управління тощо. Але вона не мала своїх гро­шей, збройних сил, отже, реальної влади і самостійності у розв'язанні питань державного значення. Всі дії державно-партійного керівництва республіки скеровувалися з Москви. Інакше й не могло бути, адже заміщення усіх .важливих посад в Україні теж проходило тільки за зго­дою Москви.

У 1990 р. тодішній голова Держплану, а згодом прем'єр-міністр незалежної України В. Фокін в інтерв'ю кореспондентові «Літературної України» за 5 квітня зазначив: «Те, що ми комусь поставляємо і від кого одер­жуємо — міраж. З союзних республік усе надходить до загальносоюзної миски, звідки й усі сьорбають... Дирек­тивне виділяються кошти, фонди, ліміти споживання, одне слово, все те, від чого залежить розвиток економіки, рівень життя... Слід визнати, що централізований розпо­діл — це ретельно продумана система утримування республік на повідку. Причому подеколи визначальну роль при розподілі відіграють не результати праці, а ступінь прихильності того чи іншого столоначальника».

Україну міцно тримали на повідку в складі Союзу РСР. З одного боку, проти невдоволених, інакомислячих застосовувались нещадні репресії, терор. Передусім ви­нищували інтелектуальну еліту нації, інтелігенцію. По­чинаючи з часу встановлення влади більшовиків (а особ­ливо у сталінські часи) в Україні були знищені тисячі вчених, письменників, інженерів, вчителів та ін. Згадаймо хоч би сфальсифікований процес «Спілки визволення України» (1930 р.), коли було засуджено й знищено близько 50 видатних науковців, письменників на чолі з академіком С. Єфремовим; численні процеси 60—80-х ро­ків над так званими дисидентами, шістдесятниками, чле­нами Української Гельсінської групи на чолі з М. Руденком та П. Григоренком, патріотами, які боролися за незалежність України, захист прав людини.

Зрештою, репресії більшовицько-комуністичним режи­мом застосовувались не тільки щодо еліти, а й усього українського народу. Це сумнозвісний штучно організо­ваний голодомор в Україні 1932—1933 рр., внаслідок якого загинуло декілька мільйонів селян. Це голод 1947— 1948 рр. Це масовий тероризм, криваві репресії органів НКВС у західних областях України в 1945—1955 рр., масові депортації населення з цих областей. Це Чорно­бильська трагедія, що стала закономірним результатом злочинної недобросовісності, гонитви за орденами й по­честями партійно-державних керівників.

З іншого боку, під виглядом «інтернаціоналізму» та «зближення націй» проводилася продумана, систематич­на денаціоналізація українського населення України, його русифікація. Народ намагалися позбавити найдо­рожчого — своєї мови, історії, традицій, культури. Укра­їнська мова була зведена до ролі другорядної, непотрібної.

Фальсифікувалася, замовчувалася, перекручувалась українська історія. Тенденційними, однобокими, підігна­ними під комуністично-догматичну ідеологію й політику були здебільшого наукові дослідження, зокрема, у галузі гуманітарних наук, навчальна література тощо. Невпинно скорочувалася кількість українських шкіл. Навіть у ве­ликих обласних центрах Сходу і Півдня України (Мико­лаїв, Одеса) їх не було. У Харкові, де 2/3 населення українське, зі 150 шкіл 1993 р. існували дві українських. У вузах викладали тільки російською мовою. Понад по­ловина театрів ставили вистави російською мовою. Не кращою була ситуація у кінематографі. Одеська кіно­студія із 60 фільмів випустила лише три українською, Українська мова всіляко витіснялася з наукового вжитку, діловодства.

Отже, що дало 74-річне панування більшовицько-ко­муністичного режиму в Україні? Поряд з певними еко­номічними здобутками, досягненнями у галузі техніки, медицини, космічних досліджень відбувалося фізичне знищення багатьох мільйонів українців: їх вбивали, за­катовували, репресували, засилали на каторгу. Заборо­нялася віра в Бога. Принижувалася мораль, українські традиції, мова, культура. Економіка працювала на ком­партійно-державну еліту і військовий комплекс. Більшо­вицький режим — це десятки тисяч юнаків, котрі заги­нули за утопічні ідеї в Афганістані, Анголі, Угорщині, В'єтнамі. Це мільйони карбованців і доларів, відірвані від вдів і сиріт, інвалідів та рядових трудівників на розкошування компартійних керівників — власних і за­рубіжних. Це нещасна експлуатація і винищення природ­них ресурсів України, її екологічне знищення — Чорно­билем, хімією, затопленням її родючих чорноземів. Це переслідування, репресії, ліквідація українського інтелек­туального потенціалу — науковців, митців, учителів, лі­карів, письменників, священиків. Це нищення українського народу як окремої історичної нації.

Створена більшовицько-комуністична тоталітарна ім­перія наприкінці 70-х—початку 80-х років почала про­являти всі ознаки неперехідної кризи — економічної, по­літичної, соціальної. Кризи зазнала і штучно створена, побудована на диктаті й насильстві так звана світова система соціалізму, зокрема її європейська частина.

Ставала все очевиднішою необхідність проведення до­корінних реформ політичної системи країни, економіки, соціальних відносин загалом. Це розуміли і деякі партій­но-державні керівники Союзу РСР.

Зрештою, квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС на чолі з М. Горбачовим проголосив курс на перебудову. Завдання оновлення всіх сфер життєдіяльності вимагало глибоких перетворень, передусім в економіці, докорінної перебудови організаційних структур, форм і методів ді­яльності органів управління.

Спочатку перебудова йшла нібито енергійно, її пов'я­зували з первісною «революційною» ейфорією, утопічними надіями на швидке поліпшення життя звичайними ко­мандними методами. Насправді перебудова виявилась типовою, з усіма притаманними їй недоліками, револю­цією «згори». Вона «планувалась» як обмежена у часі, суворо контрольована з центру, з Москви операція, що мала на меті оновлення, оздоровлення всіх структур, старих систем, імперії загалом. Були прийняті відповідні закони, у тому числі закон СРСР про державне підпри­ємство (об'єднання) тощо.

Розгорнулася така перебудова і в Україні. У квітні 1988 р. Верховна Рада УРСР схвалила так звану гене­ральну схему управління народним господарством респуб­ліки. Ця схема повинна була забезпечити організаційні основи переходу від командно-адміністративної системи до економічних методів управління господарством. Відбу­валося скорочення управлінського апарату: скасовано 103 республіканські органи управління, ліквідовано 14 міні­стерств і відомств, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо. Раду Міністрів перейменовано у Кабінет міністрів (1991 р.).

Відбувалася певна демократизація діяльності Рад на­родних депутатів. Так, 4 березня 1990 р. пройшли вибори до Верховної Ради, 25 обласних, 469 районних, 439 мі­ських, 120 районних у містах, 820 селищних та 8996 сіль­ських Рад. Вперше на 450 мандатів у Верховній Раді претендувало близько 3 тис. кандидатів; 84,55% виборців взяли участь у голосуванні. Депутатський корпус значно оновився. До складу Рад було обрано чимало депутатів від різних громадських політизованих організацій. Однак більшість депутатських місць здобули представники ста­рого державного апарату, партійні функціонери, госпо­дарські керівники старих структур. Вперше 15 травня 1990 р. Верховна Рада почала працювати у парламент­ському режимі. Перша сесія тривала не два-три дні, а 60 робочих днів. Активізації та демократизації її роботи сприяло утворення в парламенті групи з депутатів-демо­кратів Народної Ради на чолі з І. Юхновським. Верховна Рада прийняла ряд важливих законів. Серед них — про зміни й доповнення до Конституції, вибори народних де­путатів, нову українську національну символіку тощо.

Впроваджувалися орендні відносини у господарстві, кооперативні форми, підприємства переводилися на госп­розрахунок, самофінансування. Почали виникати «асоціа­ції», «концерни», «малі підприємства» тощо.

Економіка України справді потребувала докорінних перетворень, її структура тривалий час була зорієнто­ваною на виробництво засобів виробництва, добування сировини й палива. На Україну припадало близько поло­вини виробництва чавуну Союзу, 10% — сталі, прокату, третина видобутку вугілля, 60% — залізної руди, 20% — валового збору зерна, 50% — цукру та олії. Тільки у трьох галузях — вуглевидобуванні, чорній металургії та маши­нобудуванні було зайнято 2/3 усіх працюючих у промис­ловому виробництві.

Водночас близько 80% підприємств були союзного-підпорядкування. На них вироблялося 95% усієї промис­лової продукції, яка розподілялась із центру. Україні залишалися переважно шкідливі відходи та екологічні проблеми. Незважаючи на перебудову, у промисловості зберігався всеохоплюючий контроль міністерств і відомств, держзамовлення, різного роду нормативи. Окрім цього, технологія, як правило, була відсталою, обладнання — застаріле, спрацьоване.

Скрутне становище склалося й у сільському господарстві України. Його потенціал вважався одним із най нижчих серед галузей народного господарства. Фондоозброєність тут була нижчою на чверть, енергоозброєність — на 42%. На працівника припадало лише 15 тис. крб. основних фондів (у США — 97 тис. доларів), енергетичних потужностей — відповідно 33 і 142 к.с. Техніка застаріла. Щорічні витрати на ремонт становили 20% балансової вартості (в США — 7%). Щорічно 11,3 тис. га сільсько­господарських угідь вилучалося з використання для несільськогосподарських потреб. Рівень оплати праці у колгоспах і радгоспах був на 15—20% нижчим, ніж в ін­ших галузях виробництва.

Дуже загрозливою стала демографічна ситуація. За 15 років (на 1990 р.) чисельність сільського населення зменшилась на 3,5 млн. осіб. У деяких регіонах України половину сільських мешканців становили люди пенсійного віку. Перебудова нічого суттєвого тут не змінила. Що­правда, почали утворюватись різні агрокомбінати, агро­фірми, селянські спілки, з'явилися так звані колективні, сімейні підряди, фермерські господарства, але це не мог­ло кардинально розв'язати проблему.

Отже, економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів. Сама модель реформи, сконструйована у центрі, об'єктивно приводила до розладу економіки. Переведення підприємств на самофінансування в умовах відомчого диктату стало для них руйнівним за­ходом. Це штовхало підприємства до збільшення цін на свої товари, повного ігнорування інтересів споживача.

Після 1987 р. союзний уряд прийняв 11 постанов про під­вищення у промисловості заробітної плати, проте без будь-якої компенсації в обсягах виробництва. Внаслідок цього грошова маса в Україні без забезпечення її товаром;

зросла на 10 млрд. крб., що викликало різке розбалансування споживчого ринку, інфляцію, зростання цін.

Загострилася екологічна ситуація в Україні. На її території (вона становила 2,7% загальносоюзної), зросли-технологічні навантаження, оскільки тут було зосереджено майже чверть загальносоюзного промислового та аграр­ного потенціалу. Промислові гіганти потребували величез­них земельних площ, інтенсивно споживали енергію, си­ровинні та водні ресурси, отруювали навколишнє середо­вище. Тут було розміщено сім із 14 атомних електро­станцій. За оцінкою деяких зарубіжних спеціалістів, що­річні втрати України від погіршення її екологічного стану становили 15—20% валового національного прибутку і були найбільшими у світі. За кількістю технологічного бруду на душу населення Україна посідала перше місце-в Європі, зони екологічного лиха охопили понад 15% її території. Перебудова не розв'язала і цієї проблеми.

Припинилося зростання національного доходу, розбалансувалась економіка і споживчий ринок, поглиблюва­лась безгосподарність, безконтрольно зростали ціни, заго­стрилися проблеми забезпечення населення продовольст­вом, товарами першої необхідності.

Однак не сама перебудова була винна в цьому, а недостатня її глибина. Косметичні засоби перебудови не могли зупинити загальної кризи, яка охопила всі сторони життя тоталітарної імперії. Низи не хотіли більше жити по-старому, а верхи не могли керувати по-старому, дик­таторськими, командними методами.

Окрім цього, перебудова не змінила суті влади, полі­тичної системи, диктату центру, Москви, «керівної і спря­мовуючої» ролі комуністичної партії, яка, ставши, по суті, директивною державною структурою, й надалі намагалася. будувати утопічне комуністичне суспільство, силою тяг­нути всіх до «світлого майбутнього».

Проте до цього часу покірні, залякані, затероризовані народні маси почали бунтувати. Зрештою, прояви опору, бунту, як виявилося, неодноразово повторювалися у різних. регіонах імперії, але вони старанно замовчувалися, засе­кречувались. Тепер це стало неможливим. Увесь світ-потрясли події у Тбілісі, Вільнюсі, де виступи мирного,, неозброєного населення проти влади були жорстоко, за допомогою війська, придушені. Радянський Союз, як відо­мо, всіляко підтримував національно-визвольні рухи в усьому світі, допомагав різним народам у боротьбі з імперіалізмом. Але він і сам був імперіалістом та колонізатором. Отже, коли справа торкнулася його сам поневолених ним народів Східної Європи, своїх народів — тут негайно відкидалися всілякі сумніви щодо того, як зберегти «єдину і неподільну» Росію. Саме > сію, бо так званий Радянський Союз був тільки декларативною політичною вивіскою єдиної тоталітарної уні­тарної імперії.

<< | >>
Источник: КУЛЬЧИЦЬКИЙ Володимир Семенович, НАСТЮК Михайло Іванович, ТИЩИК Борис Йосипович. ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ. 1996

Еще по теме 1. ПРОЦЕС ПЕРЕБУДОВИ І ЗМІНИ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ:

  1. 2.2. Генезис ідеї європейської єдності та європейська правова інтеграція
  2. 3.1. Основні юридичні ознаки сучасної правової системи України
  3. 3.2. Ідентифікація правової системи України з романо-германським типом
  4. Особливості післявоєнної відбудови та стабілізації. Країни Західної Європи та Північної Америки у другій половині XX ст.
  5. § 2. Кабінет Міністрів України
  6. ЗАГАЛЬНА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ СФЕРИ
  7. АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ І ТЕНДЕНЦІЇ ЙОГО РОЗВИТКУ
  8. 5.2. Козацьке судочинство та його традиції
  9. ВИСНОВКИ
  10. 1. ПРОЦЕС ПЕРЕБУДОВИ І ЗМІНИ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ
  11. Органи автономної влади й управління
  12. Реформування законодавства. Розвиток галузей права
  13. Дослідження пореформеного поміщицтва: досягнення й перспективи
  14. СРСР - Іран - США: геоекономічний «нафтогазовий трикутник».
  15. Радянсько-іранські відносини у поза нафтовому секторі економіки