Культ Мітри

Цей культ зберігся в Ірані з Індоіранської епохи, про що свідчать написи XIV ст. до Р.Х., знайдені на території Кападокії, де ім’я Мітри згадується поруч з Варуною, Індрою та Насат’ямі.

За панування останніх Ахеменідів Мітра зайняв місце, рівне Аху- рамазді: він був опертям царської влади, цар звертався до нього по до­помогу під час битви тощо. Пізніше МітрІ було надано езотеричних рис, він став богом таємної релігії та отримав безліч прихильників за межами Ірану. У першій половині І ст. до Р.Х. солдати Помпея, які взя­ли участь у поході проти персів, принесли культ Мітри у Рим. Незаба­ром мітраїзм поширився на всю Римську імперію, в тому числі й на його далекі провінції: Дакію, Панонію, Німеччину, Британію тощо. Під час правління імператорів Костянтина Великого (274-337) та Юліана Відступника (361-363) мітраїзм більш-менш успішно конкурував із християнством. Залишки мітраїського культу у вигляді руїн святинь збереглися у багатьох країнах південної та західної Європи.

Мітраїзм не був споконвічною іранською релігією. Поряд з іран- ькими елементами він містив елементи халдейських вірувань, засис­аних здебільшого на культі небесних тіл.

У близькому спорідненні із культом бога-сонця Мітри перебував до Р.Х.) у 535 р. до Р.Х. завоював Єгипет. Він, як І його батько, теж визнавав чужих богів, вклонявся єгипетським богам, оголосив себе фараоном і коронувався за єгипетським звичаєм за участі єгипетських жерців. Пі­сля невдалого походу на Етиопію помер 522 р. до Р.Х. на шляху до Персії за досить загадкових обставин.

З 522 р. до Р.Х. царем став Дарій 1 (522-486 рр. до Р.Х.), який поши­рив владу Персії на Тракію та Македонію, на значну частину Північної Індії, але зазнав поразки від скитів.

Так поступово в VI ст. до Р.Х. Перська держава стає світовою дер­жавою.

Усе правління династії Ахеменідів супроводжувалося постійними війнами проти повстань підкорених народів. Дарій І вів наполегливу роботу з внутрішнього впорядкування держави, створивши єдину сис­тему управління імперією, поділивши її на сатрап ії. В цих сатрап іях, які були створені із загарбаних країн, збереглися місцеві закони, релі­гія і культура. В державі Ахеменідів, в умовах релігійної строкатості, існувала досить широка віротерпимість.

Після завоювання нових територій і народів перські храми зберіга­ли традиційні релігії, приносили місцевим богам жертви, брали участь у релігійних церемоніях місцевих храмів, підтримували місцеве жрец­тво. Отже, Перська держава була країною з різними релігіями, на які покладалося завдання служити єдиному цареві. Це було незручно і не­ефективно.

Ще за часів Дарія І почалися греко-перські війни, які тривали з 500 до 449 р. до Р.Х. Вони виявили значне послаблення держави Ахемені­дів і сприяли поглибленню цієї слабкості. В 330 р. до Р.Х. Ахеменід- ська держава була завойована Александром Македонським.

Але повернімося до часів розквіту цієї держави.

Потребу в єдиній релігії, що об’єднувала б цю світову державу, як виявилося, задовольнити було не так уже й важко. Така релігія потріб­на була й для обґрунтування династичних прав тих членів династії, які добиралися до престолу. Річ утім, що коли Дарій став царем, його батько й дід ще були живі, права на престол у нього були досить хисткі. Його син Ксеркс у свою чергу мав династичні проблеми: він став царем, незважаючи на те, що мав старшого брата Артобазана— сина Дарія ■від першої жінки. Ці обставини зумовили жорстоку боротьбу за владу, і в цій боротьбі і Дарій, і Ксеркс мали спиратися на релігію. Це також стимулювало релігійні пошуки.

Походження зороастризму становить предмет тривалих суперечок науковців. Одні з них вважають, що зороастризм виник спочатку на заході Ірану, в Мідії, і звідти поширився на схід. Це так звана мідійська концепція походження зороастризму. Інші твердять, що зороастризм виник на сході Ірану, в Бактрії (тепер Центральна Азія). Остання думка переважає в сучасному сходознавстві. Отже, звідти, як вважають, він поширився на захід, аж до Мідії, де його підтримували жерці з племені магів.

Так чи інакше, але вже у У-УІ ст. до Р.Х. в Стародавньому Ірані виникло релігійне вчення, яке пов’язують з ім’ям мислителя Заратуш- три, який начебто одержав учення шляхом об’явлення.

Цю релігію ще називають маздаїзмом — за йменням головного бога цієї релігії Ахурамазди, або релігією Авести — за назвою її священної книги, прибічників її часто звуть вогнепоклонниками, чим підкреслю­ється важливе значення культу вогню. Зороастризм — це перша з так званих релігій об’явлення, тобто релігій, учення яких одержано проро­ком від єдиного, неповторного Бога.

Зороастризм виникає в умовах жорстокої боротьби племен східно­го Ірану за традиційну племінну демократію. Саме тоді у вченні Зара- туштри були сформульовані певні демократичні мотиви, а сам зоро­астризм став Ідейною основою народних рухів.

Зороастризм мав ідеологічно обгрунтувати вимогу забезпечити пе­рехід до землеробства й осілого тваринництва шляхом політичного об’єднання у стабільну державу з міцною владою. Для цього потрібен був якщо не цілковитий монотеїзм, то хоча б тенденція до нього.

Зороастризм спочатку рішуче заперечував усі культи інших наро­дів, утверджуючи лише культ Ахурамазди. Але він не міг не увібрати в себе попередню культову традицію. Поступово дозороастрійські бо­жества індоіранських племен знаходять собі місце в зороастрійському культі, дозороастрійська культова творчість вливається в зороастрій- ські культові тексти.

Якщо при вивченні зороастризму у період його виникнення ми сти­каємося з «білими плямами», то його становлення як державної релігії за часів Дарія і Ксеркса для нас більш-менш зрозуміле.

Аналізуючи напис, що зберігся на двох кам’яних табличках, так званий «Антидевівський напис Ксеркса», В.В. Струве висловив думку, що Ксеркс здійснив релігійну реформу, усунувши культи місцевих пле­мінних богів-девів, і запровадив зороастризм, визнавши єдиним богом Ахурамазду. Але це ще не було торжеством зороастризму, бо Дарій і Ксеркс боролися з культом старих богів-девів. але водночас підтриму­вали жертовні ритуали магів, зблизили їх з новим культом Авести. Але вони ще не були цілковитими зороастрійцями, їх не згадує Авеста, бо редактори Авести, мабуть, відкидали намагання і Дарія, І Ксеркса са­мим, замість Заратуштри, стати посередниками між Ахурамаздою І людством. В епоху Ахеменідів на сході Ірану Заратуштра був ще неві­домий, релігія Ахеменідів ще не сформувалася в зороастризм. Релігія Ахеменідів і релігія Зороастра, на думку В.В. Струве, мали лише спільне джерело.

Інший історик Стародавнього Ірану, М.А.

Дарій І у «Бехістунському напису» багато разів, майже в кожному абзаці, каже, що він одержав своє царювання і свої перемоги від Аху- рамазди.

Проте ще й досі існує сумнів: чи були перші Ахеменіди (Кір, Да­рій І, Ксеркс) зороастрійцями чи ні? Мабуть, вони були активними про­відниками в синтезі культур Ірану і Середньої Азії. Про це, зокрема, свідчить младоавестійський календар, де назви місяців і днів утворені з імен богів і персонажів зороастрійського пантеону і використані до­сягнення в галузі обчислення часу єгипетської культури.

8.3,1, Заратуштра

Існує дуже багато різних версій існування засновника нового вчен­ня, Заратуштри (Зороастра) — від цілковитого заперечення до ство­рення фантастичного образу надприродної Істоти. Зазначимо між іншим, що Заратуштра — це іранська форма Імені пророка, існує й інша, грецька Зороастр («той, хто приносить жертви зіркам»).

Версії про роки життя Заратуштри розкинуті в межах від XIV ст. до Р.Х. і до першої половини VI ст. до Р.Х. Відома дослідниця зороастри­зму Мері Бойс висловлює думку, що Заратуштра жив між 1500 і 1200 рр. до Р.Х. Історик XIX ст, А. Мензис вважав, що періодом його життя є час десь близько 1400 р. до Р.Х. Припускають, що він жив за шість- сім тисяч років до Александра Македонського; (дехто ж вважає — всьо­го за 258 років), або що він жив у VI ст. до Р.Х. і був сучасником Да-

рія І. Найбільш вірогідним є те, на думку І.М. Д’яконова, що він жив не пізніше як у VII ст. до Р.Х.

Місцем народження Заратуштри називають і Східний Іран, і Цен­тральну Азію, і Афганістан. Те саме стосується й місця його діяльності. Зороастрійська історіографія схиляється до думки, що Заратуштра на­родився в місті Para (поблизу сучасного Тегерана), де жили його бать­ки з роду магів Спітами. Але стверджують і інше — що він народився 589 р. до Р.Х. в м. УрмІЇ. Викладемо біографію Заратуштри в зороастрій- ському варіанті.

Життя Заратуштри від народження до самої смерті сповнене чудес, Він володів надзвичайною волею і творив чудеса: ходив, наприклад, по воді, як по суходолу. Премудрості навчався у халдеїв і досяг у цьому великої до сконало сті.

Коли він здобув освіту і став дорослим, бог Ахурамазда (Ормузд) повідомив йому своє вчення:

1. Будь чистим серцем.

2. Будь правдивим.

3. Відмовся від користолюбства.

Вказав на джерело зла — це злий дух Ариман. Заратуштра прохав у бога безсмертя, щоб повідомити цей закон і майбутнім поколінням. Але Бог відмовив йому в цьому, сказавши, що якби він подарував йому без­смертя, то незабаром він сам попросив би у Бога смерті. Ахурамазда навчив Заратуштру Авести, тобто свого слова і викликання вогню.

Після розмови з Ахурамаздою Заратуштра ще двадцять років про­жив у пустелі. Потім він прийшов до царя Гістапа і став викладати нове вчення. Проти нього одразу виступили маги, почали вимагати чудес і випробувань. Так, його зв’язали, облили їдким зіллям, а потім розто­пленою міддю. Але Заратуштра брав у руки вогонь і роздавав його іншим, бо вогонь з його рук не обпікав. Він посадив кипарис, який за кілька днів виріс у дерево в десять обхватів, а на верхівці його вмістив­ся палац.

Творячи чудеса і перемагаючи ворогів, Заратуштра успішно пропо­відував при дворі Гістапа. У нього були три жінки, він мав три сини і три дочки. За іншими джерелами, Заратуштра був жонатий і мав двох дочок. Ще за іншими джерелами, Заратуштра був жонатий тричі. Дві перші дружини, імена яких невідомі, народили трьох синів і трьох до­чок, третя жінка ХвовІ дітей не мала.

Слава про нього дійшла до Індії. До Заратуштри приїхав брамін Чен- гречхачаха, почав з ним дискутувати, але був переможений і повер­нувся до Індії проповідувати зороастризм.

Останні роки життя Заратуштри були тяжкими: при дворі Гістапа точилася міжрелігійна боротьба, у пророка було багато ворогів, Зара- туштра пішов геть у місто Балк, де й помер у 512 р. до Р.Х. своєю смер­тю (за версією стародавнього історика Зердуст-Наме), а згідно перека­зу Меджиді і Шах-Наме — вбитий туранцями.

У цій легенді чимало правди.

Інші джерела розповідають, що Заратуштра походив з родини свя­щеннослужителів, з семи років прилучався до стародавньої релігійної традиції, У тридцятирічному віці він одержав об’явлення підчас наби­рання води для виготовлення священного напою — хаоми. Облитий чистим потоком води, у чистому вранішньому повітрі він побачив ся­ючого Boxy-Монах, тобто бога Благої Думки, який привів його до Аху- рамазди та інших богів. Після того, як він бачив Ахурамазду, він потім не раз відчував його як єдиного, не створеного одвічного Творця до­бра.

Ще повідомляють, що Заратуштра, дійсно, у себе на батьківщині був визнаний пророком І мав піти у вигнання, йому дав притулок цар Каві Віштаспа у давньоіранській дрібній державі Хамун (тепер це кор­дон Ірану й Афганістану). Там він знайшов послідовників і продовжу­вачів своєї справи. Жінка цього царя— Хутаса— першою зі своїми придворними стала послідовницею Заратуштри.

Щодо смерті Заратуштри висловлюються й інші припущення: чи то він загинув від блискавки, чи то — від кинджала жерця якоїсь племін­ної релігії під час молитви, і сталося це 583 р., коли йому було 77 ро­ків.

Існує ще одна зороастрійська традиційна біографія Заратуштри.

Народився пророк у 660 р. до Р.Х. За 300 років до його народження один бик одержав дар мови і сповістив наближення об’явлення. Під час народження пророка відбуваються чудеса: цьому радіє вся приро­да, бог зла Ариман і всі його демони втікають під землю. Заратуштра народився не з плачем, а зі сміхом, а коли демони намагаються його знищити, увесь світ його захищає. Потрапивши у лігво вовчиці, в якої, щоб її озлити, були вбиті діти, Заратуштра годується молоком вівці, яка мирно живе в цьому кублі. Взагалі ж зороастрійський переказ дуже скупо описує дитинство і юнацтво пророка,

У ЗО років (десь 630 р. до Р.Х.) Заратуштра одержав перше об’яв­лення, над його головою засяяло божественне світло. За десять років він сім разів бачився з Ахурамаздою і шість — з його богами-помічни- ками Амешта-Спента. В цей же час його спокушав демон, але Заратуш­тра, озброєний щитом праведності й духовною зброєю закону, відки­нув його зазіхання.

Заратуштра починає проповідувати, але поки що даремно (послідов­ником його був лише його двоюрідний браг) а на дванадцятий рік з

драматичними подіями навертає до істини царя Віштаспу. Під час цьо­го навернення Заратуштра змагався з мудрецями, був заарештований, але чудом зцілив царевого улюбленого чорного коня і цим спонукав царя, його сина і дружину прийняти нову віру.

Там, при дворі Віштаспи, Заратуштра склав свої натхненні гімни Ґати.

Після навернення Віштаспи до зороастризму нова релігія швидко поширюється серед іранців і навіть досягає Індії, стає відомою в Греції, Заратуштра, проповідуючи своє вчення, творить чудеса: зціляє незря­чого, змагається з магами, поширює культ вогню. Але не всі навернен­ня досягалися переконанням. Заратуштра допомагав Віштаспі у його війнах за віру. Тоді йому вже було за 50 років.

Старість його не була спокійною, він брав активну участь у різних історичних подіях і загинув від руки вбивці.

Безумовно, Заратуштра був конкретною Історичною особою. Його ім’я дослівно означає «Той, хто володіє старим верблюдом». Це просте селянське ім’я, яке навряд чи дали б обожнюваній особі, підтверджує реалістичність його існування. Слід визнати геніальність Заратуштри, його вміння знайти таку ідею, яка була потрібна його часові — ідею необхідності високої моралі для існування суспільства. Що ж до тих нашарувань у його біографії, які наведено для того, щоб добре було видно процес містифікації видатної історичної постаті, то вони з’яви­лися з найкращих намірів — надати вченню авторитету його надпри­родним походженням.

Слід зазначити, що значна розбіжність у фіксуванні фактів з життя Заратуштри не зумовлена бажанням заплутати це питання, начебто ця особа не була реальною. Зовсім ні. Сумніву в тому, що Заратуштра — історична особа, як уже сказано, немає. Ця розбіжність викликана, по- перше, тим, що зороастризм являв собою яскравий спалах релігійної думки і тому навколо особи його головного засновника склалося чима­ло яскравих міфів та легенд, а міфологізація особи завжди призводить до втрати реальних орієнтирів. По-друге, яскравість, з якою зороаст­ризм проіснував майже півтори тисячі років, викликала відповідний спалах ненависті й зневаги до нього з боку його релігійних конкурен­тів ТОДІ, коли він мусив зійти з історичної сцени. Всі світові релігії напрочуд одностайно нищили і піддавали забуттю все, що було пов’я­зане із зороастризмом, хоча щедро запозичували і з його віровчення, і з культу. Адже Авеста, яка в усній традиції збереглася протягом бага­тьох століть, у фіксованому письмовому вигляді була майже¹ вимита з іранської культури. Близько семисот років зороастризм був відсутній у культурному багажі людства, він не існував для християнської та іслам­ської цивілізації.

8.3.2, Авеста

Усі релігії об’явлення мають свої священні книги, в яких виклада­ються основні ідеї віровчення і основні принципи релігійного культу. В зороастризмі такою священною книгою є Авеста, вважають, що це слово означає «настановлення, звеличення, уславлення».

Авеста виникла в першій половині 1 тис. до ЕХ. Таке датування дуже приблизне, адже мова йде про діапазон часу в 500 років (тимча- сом, як датування окремих новозаповітних книг визначається з точніс­тю до декількох десятиріч).

Тривалий час Авеста зберігалася і передавалася в усній традиції. Ще в часи Заратуштри його послідовники вважали, що письмо є вина­ходом злого бога Ангро-Майн’го і не користувалися ним для зберіган­ня думок. Потім, мабуть, з І ст. до Р.Х., Авеста згадувалася вже в запи­су, який був зроблений при Аршан ідах; до нас цей текст не дійшов. Вважають, що найбільш вірогідний запис і, мабуть, остаточна редак­ція Авести була зроблена в IV ст. до Р.Х, за часів сасанідського царя ІПапсура Другого (310-379), але він не зберігся. Цей запис при кодифі­кації тексту було зроблено спеціальним шрифтом з великою кількістю знаків, що дозволило більш-менш точно передати вимову термінів. Поряд з цим текстом був текст мовою пехлеві (письмова мова при Са- санідах). Основний запис звався «Авеста» — «основа, головний текст», а другий — «Зеид» — «викладання, пояснення». Звідси з’явилась у по­дальшому неточна назва цієї священної книги — «Зенд-Авеста».

Усі дослідники вважають, що Авеста є продуктом тривалого ста­ранного добору різних релігійних гімнів і молитов, багато з яких існу­вали ще у доавестійський період. Це — залишок широкої традиції, яка існувала до неї. Текст Авести поступово удосконалювався, змінював­ся, доповнювався, він є продуктом творчості багатьох поколінь. Але найбільш вагомий внесок у його створення зробив, мабуть, все ж Зара- туштра. Дослідники виділили цю частину, вона одержала назву Ґати. Ґати вражають глибиною і піднесеністю змісту, їх цілком можна визна­ти пам’яткою, гідною початку великої релігії — так характеризує Аве­сту історик XIX ст. А, Мензис. При запису Авеста складалася з 21 кни­ги (носк), більшість їх загинула під час вторгнення в Персію Алексан­дра Македонського, залишилася лише одна носка.

Авестійська мова, тобто мова, якою написана Авеста, має два діа­лекти: ґатський, яким написана її найстародавніша частина — Ґати — і пізньоавестійський— мова «Молодшої Авести» (цей термін роз’яс­нимо далі). Ця мова ніколи не була розмовною, вона відразу склалася як «мертва» мова, що має суто релігійно-культове призначення, мова жрецтва. Такою вона вважається послідовниками зороастризму і до­нині.

Найдавніший рукопис Авести датується 1288 р. по Р.Х., усі попередні оригінали і псевдооригінали загинули. Існують тексти Авести тільки авестійською мовою, так звані «чисті тексти», і тексти, доповнені пе­рекладами на перську мову і коментарями. їх зазвичай називають «Зенд- Авестами».

Уперше Авеста була перекладена з авестійської мови на французь­ку в 1771 р., а потім і на Інші мови. Перекладу Авести на українську мову немає.

До цього додамо, що точно не визначене й місце написання цієї священної книги: чи у Східному Ірані, чи десь у Центральній Азії, чи на стику Північно-Західного Афганістану і Північно східного Ірану.

Питання про батьківщину Авести так само спірне, як і питання про батьківщину зороастризму загалом. Останнім часом остаточно утвер­дилася думка, що нею є Центральна Азія.

Основний сюжет Авести — боротьба бога добра Ахурамазди з бо­гом зла Ариманом. У зв’язку з цією боротьбою викладається все віро­вчення і культові засади зороастризму.

Існує дві редакції Авести.

Перша —~ збірник уривків з різних частин повного комплексу, він має компілятивний характер; це, так би мовити, книга для широкого вжитку.

Друга — п’ять книг з цього комплексу, які збереглися, хоч і далеко не в повному вигляді. Вони дають нам уявлення про Авесту, яка колись існувала.

Перша книга Відевдат (Вендидат) — «Закон проти демонІв-де- вів» — це зведення юридичних і ритуальних положень, які мають літу­ргійне застосування.

Потім іде книга Ясна («богослужіння, поклоніння, жертвоприно­шення» — молитовні співи, текст зороастрійського богослужіння, який складається з магічних формул. До них входять найдавніші тексти Гом- Яшт (ст. 9-11), Ґати (ст, 28-34, 43-51, 53) і Ясна-Гаптагаті (ст. 35,

3- 41,6). Вважають, що автором Ґат є Заратуштра. Ґати є ядром, осно­вою Авести, тобто це і є Авеста в найточнішому розумінні слова, а весь інший текст збірника називають «Молодшою Авестою». З’ясова­но, що Ґати було написано специфічною релігійною мовою одного із стародавніх іранських племен, вона й увійшла в мовознавство як авес­тійська мова.

Стародавність Ясни вбачають у тому, що в ній яскраво відбиті ідеа­ли первісної племінної демократії, вихваляється мирна, землеробська праця, що свідчить про щойно здійснений перехід до землеробства і осілого скотарства, висловлюється співчуггя збіднілим.

Ясну доповнює книга Віспрат або Вісперед, що означає— «Всі глави, всі головні». Вона містить 24 розділи, звернені до окремих бо- жеств-глав.

Четверту книгу складають Яшти — гімни, присвячені окремим бо­гам.

Завершується цей комплекс Малою Авестою {Хуртак-Апастак) — виписками з попередніх текстів для широкого використання як моли­тов, тобто щось подібне до молитовника.

Дослідники вбачають в Авесті викладення історії формування зо­роастризму, розвиток його послідовниками Заратуштри, доповнення віруваннями І обрядами тих племен і народів, серед яких він поширю­вався. А, як ми знаємо, це було багато Історичних епох. Політичні, ідео­логічні й релігійні особливості тих епох, безумовно відбилися у змісті Авести, але не настільки, щоб стерти значення Ґат, вони-таки залиши­лися визначальною частиною цієї книги.

Водночас Авеста містить важливий пізнавальний філософський, історичний, географічний та інший матеріал. З Авести ми можемо ба­гато чого дізнатися про життя іранських і центральноазійських племен навіть часів розпаду первісно-общинного ладу. Це дало підставу цен­трально азійському історику В.П. Лівшищо відокремити в історії тад­жицького народу період, який він назвав «Суспільством Авести».

Авеста увібрала в себе багато матеріалів, які містять дуже важливі відомості про народи, серед яких поширювався зороастризм, і про ті часи, коли це відбувалося. Науково-І сторичне значення Авести важко перебільшити, адже це не тільки релігійна, а й культурна, мовна, істо­рична пам’ятка.

8.3,3, Віровчення Зороастризму

Зороастризм, як і будь-яка сформована релігія зі своїм Святим пись­мом має повний комплект анімістичних, міфологічних, фетишиських і магічних уявлень та ідей. З них І формуються віровчення і культ.

Розгляньмо спочатку віровчення зороастризму.

Передусім зазначимо, що віровчення Зарашуштри має своїх релі­гійних попередників у первісних релігійних віруваннях стародавніх індоіранців. ПротоіндоіранцІ, які жили в засушливих степах і пусте­лях, обожнювали воду у вигляді богині Апас. На ЇЇ честь здійснювали магічні церемонії — узливання особливих сумішей з молока, соків І листя. Другим об’єктом обожнення був вогонь у вигляді бога Атара (Агці), котрому приносили жертву також Із трьох частин: дров, пахо­щів і жиру, які спалювали. Ці жертви й становили щоденні богослу-

жіння, які звалися ясна. Місце, на якому здійснювалися ясна, звалося паві, тобто чисте місце. Чистим мали бути й усі предмети та посудини, що застосовувалися під час церемонії. Так складалася вимога ритуаль­ної чистоти.

Крім названих Апас і Атара протоіранці вшановували ще чималу кількість богів, серед яких називали Мітру, Варуну і навіть вище за них божество — Ахурамазду.

Мали вони й уявлення про душі і потойбічне життя, справляли по­ховальні церемонії. Інакше кажучи, був уже певний комплекс релігій­них уявлень.

Заратуштра впорядкував анімістичну систему протоіндоіранців, виділивши з пантеону богів двох найголовніших. Це Ахурамазда (Ма- зда) і Ангро-Майн’ю (Ахриман, Ариман) — головні дійові особи зо- роастрійського космогонічного вчення. За зороастризмом, світ є без­межним у просторі й часі. В ньому відбувається творча діяльність Аху- рамазди й Ахримана. Ахурамазда панує в світі безмежного світла і до­бра. Ангро-Майн’ю — в світі безмежної темряви і зла.

Ахурамазда протягом 12 тисяч років створив у безмежному часі об­межений час еон, який складається з чотирьох періодів. Перший пері­од— творення світу у вигляді ідей. Наприкінці цього періоду з’явля­ється Ангро-Майн’ю. Вражений світлом І молитвами Ахурамазди, він втікає в морок І починає війну з Ахурамаздою.

Під час другого періоду починається перевтілення ідей у речі, з’яв­ляється матеріальний світ, у якому є продукти творення Ахурамазди і Ангро-Майн’ю. Антидевівський напис Ксеркса повідомляє; «Бог ве­ликий Ахурамазда, котрий створив цю землю, котрий створив те небо, котрий створив людину, котрий створив добробут для людини, котрий зробив Ксеркса царем...» Ахурамазда створив Землю, Місяць, Сонце, зірки, а Ангро-Майн’ю — планети, які не підпорядковуються видимо­му рівномірному рухові небесних тіл. Ахурамазда створює благодатні місця для життя людей на землі. Ангро-Майн’ю — лихі. Волею Анг­ро-Майн’ю виникають хижі тварини, отруйні рослини, стихійні лиха. Ахурамазда створює першого бика і першу людину. Ангро-Майн’ю до­магається їхньої смерті. Але із сімені бика народжуються тварини, а із сімені першою людини — подружжя Маш’я і Маш’йої, які започатку­вали людство. Перших два періоди становлять творення світу, творен­ня основи — Бундагішн.

Наступні три тисячі років — третій період, час боротьби добра і зла. У зороастрійському віровченні цей період дістав назву «ери змі­шання», коли світ не є цілком добрим, а є сумішшю добра і зла; Саме в цей період Заратуштра одержує об’явлення людству, знання того, що воно разом з добрими богами має перемогти зло і зробити світ таким, яким його замислив Ахурамазда, тобто досконалим.

Це історія різних правителів та іранського народу у містифікованій, але досить образній, художній формі. З Авести до нас доходять окремі уривки. Головна ідея — доведення божественної суті верховної влади.

Четвертий період — це ті три ТИСЯЧІ років, які світ існуватиме після Заратуштри. Отже, за зороастрійськими уявленнями, людству лиши­лося жити десь 300^400 років! Під час четвертого періоду через кожну тисячу років до людства йдуть перші три рятівники. Всі вони — сини Заратуштри, їх звуть Саушиантами. Річ у тім, що, купаючись в озері (Кансав’я), Заратуштра залишив там своє ім’я. І коли у цьому озері будуть у якийсь певний час купатися відповідні дівчата, то вони зава­гітніють рятівником і народять його. Коли прийде третій рятівник, від­будеться останній бій між добром і злом. Тоді почнеться третя ера в історії людства, ера, коли добро буде відокремлене від зла, а останнє — знищене вогнем і розтоплене металом; добро стане загальним, смерть — переможена, світ — оновлений і в такому вигляді існувати­ме довічно. Перед нами — яскрава есхатологічна картина, яка малює майбутній кінець світу і настання царства добра і справедливості. Зо­роастризм уперше в історії релігії висунув детально розроблену есха­тологічну систему.

Отже, основою вчення зороастризму про світ є дуалістичне вчення про два первоначала світу — добро і зло. Ця концепція проходить чер­воною ниткою І у зороастрійському розумінні людини.

Людина — продукт Божого творення, її створив Ахурамазда і при­значив для добра. Але людина має свободу волі, вона може піддавати­ся впливові зла і сприймати його. Ангро-Майн’ю зовсім не байдужий до людини. Він є покровителем войовничих кочовиків, які нападають на землеробів. Ангро-Майн’ю також пестить дику фауну (гадів, комах, термітів тощо), які шкодять землеробові. Тому людина має коритися Ахурамазді, який є заступником землеробів, осілого життя, домашніх тварин. Вірний Ахурамазді має цінувати добро і світло, займатися зем­леробством, знищувати дику фауну.

Боротьба добра І зла неодмінно завершиться перемогою добра. Тоді все людство об’єднається, виникне єдина держава з єдиною мовою. Оскільки людина має безсмертну душу, то за участі в боротьбі на боці Ахурамазди її душа отримає райське блаженство від стража загробно­го світу Сраоша, а ті, хто підтримує Ангро-Майн’ю, будуть піддані очи­щенню вогнем у пеклі.

Яким є характер анімістичного пантеону зороастризму: пантеїстич­ним чи монотеїстичним? Щодо цього існують різні думки.

Дослідники помітили, що в «Ґатах» Заратуштри поруч з Ахурамаз- дою немає інших богів. Це дало підставу твердити, що зороастризм — монотеїстичний або, принаймні, має міцну тенденцію до монотеїзму. Цим, так би мовити, підносився авторитет зороастризму серед релігій стародавнього світу, які всі до одної були політеїстичними.

Насправді ж зороастризм ще весь у полоні політеїзму, хоча й послі­довно ієрархізує богів. Проголошуючи Ахурамазду головним богом, він не визнає його єдиним — поруч з ним весь час діє Аигро-Майн’ ю.

Ахурамазда веде невпинну боротьбу з Ангро-Майн’ю. Він — могу­тній, але не всемогутній, сам він не може знищити зло і Його джере­ло — Ангро-Майн’ю— і потребує в цій справі допомоги богів і лю­дей. Таким чином зороастризм уникає суперечності між всемогутніс­тю бога і наявністю зла, яке він не знищує, суперечності, яку не може вирішити послідовно монотеїстичний іслам.

Дарій І у «Бехистунському написі» зазначає, що допомогли йому Ахурамазда, а також «інші боги, які існують».

Крім того, поруч з Ахурамаздою зороастризм визнає багато друго­рядних богів. Це передусім Амешта-Спента (Безсмертні святі) — шість еманацій і помічників Ахурамазди, що їх він створив за допомогою Спента-Ман’ю (Святого Духа), теж важливої надприродної особи.

Амешта-Спента складають почт Ахурамазди, якого супроводжують його Hi позитивні якості. Кожен з Амешта-Спента керує певною части­ною божественного господарства Ахурамазди.

Ось вони:

Boxy Манах (Вогу Мано, Баман) — блага думка, добрий ро­зум, глава І страж живого творіння Ахурамазди;

Аша Вахішта (Аша Вагіста, Арцибегешт) — краща істина, велика святість, геній вогню;

Снента Армайті (Спента Арматі, Спендармат) — святий мир, божественне благочестя, богиня землі;

Хшатра Вар 'я (Кматра Вайр 'я, Шахревар) — бажана, до­сконала влада, володар металів;

Харватат (Гаурватаг, Кордат) — цілісність, добробут, здо­ров’я;

Америтат (Амеретат, Амердат) — безсмертя.

Завершує цей пантеон богів сам Ахурамазда, і всі вони утворюють «Сімку єдиносущих», сім верховних духів, які заступаються за сімку благих творінь: людину, худобу, вогонь, землю, небо, воду й рослини.

Але це ще не все. Зороастрійський пантеон має численних функ­ціональних богів. Життя від сходу Сонця до полудня перебуває під за­хистом бога Хавані, бог Рапітвіна переймає цю естафету від полудня до другої половини дня, потім іде частина дня до заходу» якою керує божество Узаярина. Від заходу до полуночі ця роль належить Айвісут- римі. З полуночі до сходу Сонця ніччю володіє Ушахіна. Так доба роз­поділяється на п’ять страж, у кожній стражі вичитуються молитви від­повідному божеству. Звідси пішов п’ятикратний намаз у мусульман.

Численні яшти (гімни) Авести присвячені окремим богам: яшт 5-й — богині вод і родючості АрвІ-Сурі, яшт 14-й — богові війни й перемоги Вертрагне, яшт 17-й — богині доброї долі і щастя Ami, яшт 19-й — божеству землі Заму, найдовший гімн Міхр-яшт присвячений богові Мітрі, про якого йтиметься окремо. Пантеонові богів, яких очо­лює Ахурамазда, відповідає пантеон девів, які є військом Ангро-Май- н’ю. Так, богові Воху Манах протистоїть дев Ака-Мацах (Зла думка), богові правди Аша — лев брехні Друг. Серед девів зла: Араска — за­здрість, Зарван— старість, Варена— хтивість, АзІ— жадоба, Айш- ма — гнівливість. Девам допомагають яту (ворожбити) і парина (пері), що шкодять природі та людині, нові і корпани —ворожі зороастризму князі та жерці, ашемаугі— зло вчителі, шкідливі істоти, храфетра— змії, жаби, комахи тощо. Ось такий величезний злий світ протистоїть Ахурамазді, тому й не дивно, що він потребує допомоги в боротьбі з ЦИМ СВІТОМ.

У зороастризмі є свій символ віри. Він так викладений в Авесті: «Визнаю себе шанувальником Мазди, послідовником Зороастра. Зрі­каюся демонів-девів, приймаю віру Ахури. Вклоняюся Амешта-Спен- та, молюся Амешта-Спента. Ахурамазді доброму, всеблагому, належить все благе». Далі йде визнання дуалізму світу, вимога зрікатися зла і боротися з ним, визнавати авторитет Ахурамазди в усьому, суворо до­тримуватися зороастрійських моральних вимог. Такий характер має віровчення зороастризму.

8.3.4. Міфологія Зороастризму

Міфологія зороастризму аж ніяк не колоритна та багата, проте вель­ми цікава. У найперших текстах «Авести» зображується чотириярусна модель Космосу: орбіта зірок, яка співвідноситься із благими думка­ми; орбіта Місяця (благі слова), орбіта Сонця (благі дії) та особлива світло випромінювальна сфера, де мешкає Ахурамазда зі своїм почтом; царство ж Аримана — у пеклі. Ряд міфів детально описують історію протистояння та боротьби добра і зла. Згідно з одним із цих варіантів ця історія, яка розпочалась із золотого століття, вступає потім у період жорстокого конфлікту, який завершується катастрофою, при цьому пе­ред кінцем світу настає жахлива зима, а сам він гине у вогні, після чого

все починається знову. Інші версії — більш оптимістичні — передба­чають перемогу сил добра; тут у ролі рятівника світу виступає сам бо­жественний Зороастр.

Справжнім творцем усього сущого, в тому числі й неба, землі та людини, вважається Ахурамазда, але спочатку в іранській міфології першолюдиною вважався їма (аналог інодоарійського бога смерті Яме), який за бажанням Ахурамазди займався землеробством та скотарством і творив добро, Прийшов час і запишався їма, перестав виконувати бажання Ахурамазди, за що й був вигнаний з раю, і всі люди позбави­лися безсмертя. Саме після цього розпочалася епоха боротьби добра та зла. Тексти «Авести» згадують про те, що їма став на бік неправ­ди — вчинив гріхопадіння. В них є місце, де розповідається про попе­редження Ахурамаздою їми про загибель світу й затоплення та про те, що йому потрібно збудувати фортецю й розмістити у ній по парі усіх тварин та птахів кожного виду, а також усі види рослин. Зв’язок остан­ньої міфологами із близькосхідною ідеєю великого потопу очевидний.

Не виключено, що міфологеми райського життя, гріха та покаран­ня, як і розробка проблеми безсмертя душі, мають давньоіранське по­ходження. Ідея безсмертя душі пов’язана Із сенсом зороастризму, її сти­сло можна виразити так: «Добрі думки, добрі слова, добрі дії» (Авес­та: «Відрікаюся від злих думок, злих слів та злих дій»). Добрі думки, слова та дії — це три стадії, через які проходять душі благословенних у країну вічного щастя; злі думки, слова та дії — стадії, що їх прохо­дять душі, засуджені на темний морок пекла. Міфологія зороастризму розробила есхатологічне (звернене до майбутнього) вчення про кінець світу та свого роду «Страшний Суд», про поділ усіх людей на правед­ників та грішників. При цьому сам Зороастр допомагає душам пере­йти через межу, яка відокремлює світ живих від світу померлих — ча­рівним мостом Чинват: для праведників — міст широкий, для грішни­ків — вузький, як лезо бритви,

Підпорядковуючись загальному закону еволюції, ортодоксальний маздаїзм в іпостасі зороастризму з часом розчленувався на секти та став основою багатьох єресей не тільки в Ірані, а й поза його межами. Однією із гілок зороастризму вважається зерванізм — культ обожне­ного часу, тобто вічності. Зерванізм є наслідком наявних з давніх-да­вен у маздаїзмі монотеїстичних тенденцій. Зерваністи виходили з пе­реконання, що Ахурамазда й Ариман аж ніяк не є творцями світу, про­те самі собою уособлюють творіння вищого єдиного бога — Зервана. Зерванізм був також виявом фаталістичних тенденцій у маздаїзмі, які обхідним шляхом потрапили до ісламу, ставши однією з головних рис цієї світової релігії. Іранська концепція часу-вічності, яка є винятком ортодоксального зороастризму, потрапила у маніхейство, де Зерван ша­нувався як бог-батько світла, який панує у найвищому царстві; його атрибутами є божественність, міць та розум.

Із коренів маздаїсько-зороастрійських вірувань на межі V і VI ст. виріс великий суспільно-релігійний рух — маздакізм. Маздак був зо- роастрійським магом та придворним сасанідських царів, він створив свою релігійну систему на основі вчень Бундоса, який жив у Римі у Ш ст., і Мані, а також використав ідеї зороастризму. Подібно до своїх попередників, він твердив, що основою буття є світло та темрява, або добро та зло, але на противагу їм вважав, що тільки світло наділене волею дії, свідомістю та мисленням, тими ас ом як темрява сліпа та не­розумна, діє тільки завдяки випадку. Внаслідок цього зло буде перемо­жене добром остаточно. Маздак твердив, що наслідком зіткнення міц­них космічних сил є будь-яке зло у світі: ненависть, класова нерівність, несправедливість та пов’язані з ними війни, вбивства й пожежі як ве­ликі нещастя людства,

Головну причину усіх цих нещасть Маздак вбачав у нерівному роз­поділі усіх земних благ та жінок. Щоб її уникнути, треба знищити при­ватну власність та впровадити єдність як майна, так і жінок. Все має ділитися порівну між чоловіками, як і вода, земля, пасовиська тощо. Доктрини Маздака були спрямовані проти інтересів панівної еліти. Незважаючи на суворі переслідування, в тому числі й за династії аба- сидських халіфів, маздакізм проіснував до XIV століття.

УIII ст. виникло маніхейство, яке отримало значне поширення мало не у всьому світі, від Риму до Північної Африки і Китаю. Маніхейство, яке може бути охарактеризоване як система теософічного синкретиз­му, увібрало в себе елементи зороастризму, християнства, буддизму та гностицизму (релігійно-філософська доктрина, яка містить у собі хри­стиянство, східну містику та грецьку філософію). Згідно з маніхейством, в основі світу — два елементи: світло та темрява, добро і зло; Існують два царства — світла, де перебуває бог, і темряви — де живе сатана. Між світлом і темрявою споконвіку точиться боротьба, Цьому дуаліз­мові Космосу відповідає дуалізм людського життя. Людина має дві душі, які постійно змагаються між собою — добро та зло; чисті думки та почуття мають своїх антагоністів — злі думки та почуття. З однієї душі випромінюються добра воля, милосердя, терплячість, знання тощо, з іншої — егоїзм, ненависть, злість, дурість. Увесь Всесвіт коли-небудь загине та потрапить у пекло, де сильний вогонь зробить справу загаль­ного очищення. Це станеться тоді, коли ангели, які тримають небо, ві­дійдуть убік. Тоді обрані потрапляють у рай, а грішники — у пекло. Ті, хто тільки частково виконував волю бога, перейдуть в інші тіла, а по­тім настане кінець світу. Добро і зло у цьому разі знову повернуться до вихідного стану; боротьба між ними закінчиться, однак обидва цар­ства розділятиме непрохідна перешкода. Перед нами — своєрідний пе­симізм, який Існував тисячу років.

Нам, сучасним людям, не просто зрозуміти культ священного вог­ню, складну космогонію, світосприйняття давніх іранців або їхнє ба­чення світу, далеке від нашого. Тут на допомогу приходить відома чаша Джамишда, ім’я якого згадується в дуже давні часи Індоіранської єдності мов. Це була дивовижна чаша: в ній відображалося усе, що робилося у світі. В будь-який момент, дивлячись у свою чашу, шах Джамшид міг бачити і знати про все. Фірдоусі детально змальовує про­цес створення великої чаші:

...Чотири кути не годились. Та дивним і неточним був світ на листі шестиграннім;

Та для дзеркала кругле було дано Окреслення. Таким і залиши­лось воно.

Опис чаші Джамшида відповідав уявленню іранців про створення Всесвіту, який здавався їм у вигляді сфери, що має три сутності: небо, землю та підземне царство. Небо — це одночасно Сонце, Місяць та зірки, причому за Сонцем лежить рай, де живе Ахурамазда — іран­ський Зевс, та добро. Земля — місце добра та зла, які змішуються у безперестанній боротьбі. У нижньому царстві перебувають духи на­клепу, заздрості та стихійного лиха. Символічний образ чаші Джам­шида є виявом бажання бачити мікрокосм у макрокосмі, вірити у зв’я­зок усього сущого в природі, яке набуває своєї досконалості у реаль­них речах — одна із дивовижних властивостей мислення давніх іран­ців. На основі такого світосприйняття розвивалася багата образотвор­ча міфологія: хижі грифони, люті бики— символи родючості землі, пантери та цапи, крилаті напівзвірі-напівлюди, джини, У музеях світу, зокрема Ермітажі, зберігаються золоті браслети з грифонами; гривні з головами орлів; персні з оленями та грифонами; золота подвійна чаша, прикрашена по зовнішній сфері птицями та пальметою — знаком Сон­ця. Все це не просто красиві речі; кожна з них уособлює в собі частину, а іноді й повний комплекс міфологічних уявлень давніх іранців, для яких уречевлений та духовний світи були злиті воєдино.

Релігійні уявлення про споконвічне змагання Ахурамазди та Ари- мана у масштабі Космосу за душі людей сприяли створенню філософії стійкості людини та своєрідної етики. І ця релігійна філософія вияви­лась впродовж усієї тривалої історії давньоіранського мистецтва тим стрижнем, вагомим як для замовників, так і для виконавців, завдяки якому воно ніколи не було «мистецтвом заради мистецтва».

Як і давні греки, на філософію та культуру яких великий вплив спра­вила ідея боротьби світла і темряви, іранці вважали людину виміром усіх скарбів світу та джерелом усіх земних дій, і хоч на відміну від еллінського мистецтва в іранському було набагато менше скульптур­них зображень богів, портретів героїв у їхньому людському вигляді, цікавість до людини, її духовного горіння та правдивості простежуєть­ся у мистецтві давньоіранського світу не менш яскраво. Наприклад, греки не соромилися зображувати титанічні зусилля людини подолати темряву, демонів, чудовиськ. Кам’яні рельєфи із людськими фігурами, напруженими, лютими, ображеними, що долають ворогів, скульптури, витесані в монолітних кам’яних блоках палаців, нескінченні сцени бо­ротьби героїв з демонами неправди та зради в малярстві — відкриття іранського мистецтва.

Ідея священного Космосу втілена в іранському мистецтві в такому символі, як небесна, запряжена чотирма кіньми, колісниця, що уособ­лює чотири стихії — вогонь, вітер, воду, землю. Точніше, ця космічна колісниця уособлює собою ідею зв'язку Всесвіту та людини; пізніше цей зв’язок знайшов своє відбиття в образі вершника, що наздоганяє ворога. Такою колісницею, моделлю зв'язку Космосу і людини, є неве­ликий, розміром з долоню, золотий візок, знайдений в Амудар’їнсько­му скарбі.

Але глибокий сенс композиції можна зрозуміти не відразу: коні, погонич, що стоїть з віжками у руках, їздець, який уособлює вогонь величі — Фари. Але тільки-но сконцентруймося,— І перед очима — вогняна колісниця: летять коні, швидкі, як сам час. Світ затьмарюється перед очима здивованого погонича: він не знає, як впоратися зі стихія­ми, що розбурхалися у плині часу. Коні гризуть вудила, коні борються,' гасне сонце, настає ніч. Один із коней (цей кінь — вогонь Атар) жере інших. Світ гине у поховальному прощанні, згоряє до останнього ка­мінця, щоб уранці повернутися у початковій своїй величі, у німбі вог­ню Фарна, який огортає добрі дії. Жителями Стародавнього Ірану цей образ прочитувався у всіх його образно-поняттєвих зв’язках одразу. Тож ця колісниця — не тільки один із сюжетів мистецтва, а й центральний мотив у світосприйнятті людини ірапомовного Сходу.

Ще однією лінією зв’язку між Космосом та людиною виступає від­повідно до світосприйняття давнього іранця архітектура поховальних споруд. Не слід забувати, що іранці-землероби віддавали мерців вог­ню, аби священна стихія Ахурамазди — земля — не була заиечищена мертвим тілом. За своїм світосприйняттям вони не могли так, як, на­приклад, давні єгиптяни, допустити перетворення тіла у мумію І не могли будувати для мумії піраміду. Душа мала з'єднатися з тілом в од-

ній зі стихій — у повітрі. Згідно з символікою індоєвропейського сві­ту, якої дотримувалися іранці, гробниця мусила мати форму, схожу на Всесвіт, як вони собі його уявляли. Такою формою й була мандала — «коло, вписане у квадрат», де коло — лінія чаші землі та чаші неба, яку можна побачити, а квадрат — чотири сторони світу. Такими були й споруджувані гробниці — будинки для майбутнього життя. Такими ж були й храми та палаци, міста-храми І тис. до Р.Х. Зазначимо, що пізні мавзолеї мусульманського часу— відомий Гур-Емір, мавзолей Шахі- Зинда у Самарканді або гробниця Ісмаїла Семані в Бухарі —несуть на собі архаїчний відбиток, наслідують давні традиції зодчества. А тра­диція наказувала не порушувати форму мандали, яка склалася тисячо­літтями; архітектурні форми виявилися більш живучими, аніж давньо­іранські вірування,

У Стародавньому Ірані релігія відігравала колосальну виховну роль. Особливе значення для іранців мала правда; Геродот підкреслював, що вони передусім ненавидять неправду, бо вона тісно пов’язана з Арима­ном. Відповідно виховувались давньоіранські хлопчики та юнаки. Спра­ведливість, яка має свого небесного представника в особі Аші, є прак­тичним виявом правдивості та основним поняттям у Авесті; вона — норма світового життя, як і взагалі Аша — принцип усіх добрих жит­тєвих стосунків, а утвердження та виконання справедливості — мета світового руху. Есхатологія Авести висуває цілу низку юридичних рі­шень з точним вимірюванням та розрахунком за принципом непідкуп­ної справедливості. Ця добродійність виявляється у вихованні юнаків; цар КамбІз наказав здерти шкіру з неправедного судді та посадив його сина як суддю на стілець, який було обтягнуто шкірою батька— за великою жорстокістю деспота можна побачити високу повагу до спра­ведливості.

Вірність, третя форма вияву основного естетичного принципу, за­тверджується завдяки уособленню у Мітрі як святому ідеалі, і часто повторюваному настановленні про те, що порушення клятви є недоб- рочинністю так само, як і лжевчення, є свідченням розуміння іранцями певного співвідношення релігії та моралі (хоча принцип вірності час­то порушувався у перській політиці). Так само, як і вічна чистота, ро­зумілась не тільки як літургійний, але і як реальний моральний стан, що яскраво виявляється у статевій моралі. Головну роль тут відіграва­ла дійсна недоторканість та повага до людської гідності, наприклад, для жінки ганебним вважалося віддаватися багатьом чоловікам; до розпусти також ставилися негативно. За принципами Авести, людині личать старанність та працьовитість, миролюбність та милосердя, про­тилежне ж вважалося гріхом.

8.3.5. Етика Зороастризму

В Інтерпретації Зарагуштри етика набула божественного, справді космічного сенсу, вона була перетворена на релігію. Сенс зороастриз­му полягав у тому, що все суще поділялося на два полярно протилеж­них табори — світ світла та добра й царство темряви та зла, між якими постійно точиться непримиренна боротьба, що є основою світового процесу як на Землі, так і поза її межами, у світі богів. Ахурамазді допомагають у цій боротьбі духи світла та чистоти, істини та добра, Ариманові — сили зла. І аж ніяк не випадково давні маздаїські божес­тва у зороастризмі почали уособлювати високі поняття справедливості, благочестя, благомислення. Нема нічого дивного у тому, що гімни Аве­сти закликали людей бути доброзичливими, помірними у своїх помис­лах та бажаннях, готовими жити в мирі та злагоді, допомагати ближ­ньому, Схвалювались чесність та вірність, засуджувались злодійство, наклеп, злочин.

Порівняно з релігіями, які передують зороастризмові, останній ба­гато чого досяг в обгрунтуванні й захисті загальнолюдських норм мо­ралі. Попередні релігії обмежувалися соціальними нормами, визнача­ючи передусім ставлення людини до своїх суспільних обов’язків, а вже потім — до інших людей. Зороастризм посилює увагу до особи, І тут він підноситься до рівня релігій об’явлення. В зороастризмі склада­ється певна етична система.

Зороастрійська етика в своїй основі має триаду: добра думка, добре слово і добра справа. Вірний усе своє життя мусить збирати ці елемен­ти триади, накопичувати їх запас.

Найбільшим злом зороастризм вважає смерть, яка виходить від Ан- гро-Майн’ю. Вона з’являється з волі бога вже в час творення і діє увесь час. Смерть примушує душі залишати матеріальний світ і повертатися в нематеріальний. Але це не є простим поверненням — твориться ви­щий суд, що його здійснює бог Мітра, якому допомагають боги Орао- ни і Ратну. На посмертному суді бог справедливості Рашну кидає на одну шальку терезів усе добре, зібране вірним, а на іншу — все зле: злі думки, злі слова, злі справи. Наслідком зважування є вирішення долі душі людини: вона потрапляє або в рай до Ахурамазди, або в пекло до Ангро-Майнїо. Якщо душі належить бути в раю, то її веде вгору ши­роким мостом чарівна дівчина — даена, яка уособлює совість кожної людини. Якщо ж людина приречена до пекла, то міст стає вузьким, як лезо кинджала, а огидна відьма хапає душу і тягне вниз у пекло. Вва­жають, що опис цих яскравих картин вищого суду належить самому Заратуштрі. Запам’ятайте ці образи. Ви їх зустрінете в ісламському ві­ровченні!

Важливість зороастрійської моральної триади підкреслюється гім­ном Ахурамазді (який зветься Ормаду-Яшт); він починається так:

Прославлю благодумкою, благослів’ям і благодіянням благодумку, біяагослів’я і благодіяння. Віддаюсь усьому благодумному, благосл ів- ному і благодІянному і зрікаюсь усього злодумного, злослівного І злодіянного.

Згідно з моральною концепцією зороастризму, справжній послідов­ник Ахурамазди не може бути пасивним, бездіяльним. Ось тому зоро­астризм засуджує чернецтво, пустельництво, відречення від світу. Що ж до аскетизму, то він вважається виявом перемоги духів зла над лю­диною. Головна благочесність зороастрійця — землеробство і скотар­ство, своєю працею він висловлює поваїу до Ахурамазди і ганьбить девів. «...Коли з’являється зерно, деви впрівають,— йдеться у Від- еваті, — коли з’являється млин, деви бентежаться; коли з’являється борошно, деви починають голосити; коли з’являється хліб, деви ляка­ються ще більше». Собаку, який стереже худобу, Авеста цінує мало не як людину, вимагає її добре годувати, не дозволяє бити; вовка ж треба знищувати.

ЗороастрІйська мораль становить певний крок у розвиткові загаль­нолюдської моралі, хоча вона й має досить абстрактний характер.

8,3,6, Зороастрійський культ

Зороастрійський культ розвинувся з первісного фетишизму і первіс­ної магії і спочатку мав примітивний характер. Послідовники Заратуш- три промовляли свої молитви Ахурамазді на вершинах гір і пагорбів, на берегах рік, перед домашнім вогнищем. Жерцями були старійшини роду або родини. їм допомагали виконавці ритуалів і обрядів, фахівці цієї справи — атравани. Весь культ був спрямований на додержання культової чистоти й утримання від нечистого. Ідея очищення найкра­ще уособлювалась вогнем. Тому в культі зороастризму особливе місце надається вогню, який начебто має універсальну силу очищення від усього злого, поганого.

Згодом зороастрійський культ набуває ідейного й ритуального ускладнення. Кожне слово, кожна дія, кожен рух набирають потаємно­го смислу. На долю жрецтва випадає тлумачення їх. Атравани стають знавцями віровчення і традицій, вони — у центрі культових церемоній.

З утвердженням зороастризму як державної релігії могутніх Імпе­рій культ набрав подальшого ускладнення й пишноти. Були побудовані величні храми з вівтарем на південь, інші культові споруди. Але в них не було зображень богів. Обов’язковою частиною зороастрійського культу є молитви. Головна молитва, що ‘її склав сам Заратуштра, зветь­ся «Ахуна-Ваїра», чи «Ахунвар». Текст її такий:

Як найкращий владика, так і суддя, якого вибирають у згоді з істиною! Стверджуй силу дій, що здійснюються від життя, яке при­водять з Благим помислом, заради Мазди, заради владики, пастиря бідних.

Читають її авестійською мовою — це надає їй, на думку вірних, надзвичайної магічної сили.

Підчас зороастрійського богослужіння відбувається символічне жертвоприношення: богам приносять у жертву хауму — сік розтертої особливої рослини з наркотичними якостями, він змішується з моло­ком, це так звана сома. Потім — прісний корж, драунах, і якась фрук­това їжа — міазду. Жертвоприношення може бути приготоване лише жерцями з продуктів, що їх приносять вірні. Його частково спалюють на вогні, який запалюють з особливими церемоніями, а що залишило­ся — з’їдають жерці й вірні. Під час цих церемоній читають Авесту,

ЗороастрІйці носять спеціальні елементи одягу, які свідчать про їхню належність до цієї віри. Це — стахр пайсанха або судра — натільна сорочка, розписана зірками з невеликим гаманцем біля комірця на озна­ку того, що вірний усе життя мусить збирати добрі думки, слова і спра­ви. Вірному також належить носити авіанхану — шнур, яким користу­ються як поясом і зав’язують вузлом спереду і ззаду.

Зороастрійський культ включає в себе чимало свят. Це передусім сім щорічних свят на честь Ахурамазди. Ці свята встановив особисто Заратуштра.

Ряд свят запозичено із дозороастрійського життя Індоіранських пле­мен. Це свята, пов’язані з певним періодом року, вони звуться гахан- барами (чи гахамбарами). їх шість: перший гаханбар святкували в се­редині весни, другий — в середині літа, третій — на початку осені, це свято збирання врожаю, четвертий — відзначає кінець осені, повер­нення худоби з пасовиськ додому, п’ятий — у середині зими, шостий — на початку весни, в дні весняного рівнодення. Гаханбар триває п’ять днів. Він складається з двох частин: Афрингану — богослужіння з мо­литвами з Авести і Бадж — богослужіння з жертвами.

Особливо урочистим є святкування Нового року — Ноуруза, який відбувається в останній день шостого гаханбара, в день весняного рів­нодення. Зазначимо, що у зороастрійців історично існувало декілька календарних систем. Загалом їхній рік налічує 360 днів, п’ять останніх днів року — це дні особливих молитов за душі предків, на четвертий рік до них додається ще один день. Останній день шостого гаханба­ра — це день народження Заратуштри.

Під час усіх свят вірні обов’язково вживають священний напій — хауму, який викликає у них почуття релігійного піднесення І, на думку вірних, має надзвичайно позитивне магічне значення.

На завершення огляду зороастрійського культу розповімо про зоро- астрійські поховальні обряди.

Як уже зазначалося, смерть у зороастрійців — найбільше зло. Коли настає година смерті, жрець вимагає від вмираючого каяття і вливає йому в рот та вуха хауму. Це виглядає як причащання. Дослідник ре­лігії С. Ренан припускає думку, що, можливо, звідси походить анало­гічний християнський обряд. Мертве тіло є продуктом перемоги ЗЛИХ сил, вони втілюються в це тіло, ховаються в ньому. Звідси---------------------------------------------------------------------------------- все, ЩО

пов’язане зі смертю, з трупом, є нечистим. Землю, де померла людина, протягом року не можна ні зрошувати, ні засівати. В дім, де був небіж­чик, вогонь можна запалити або внести знадвору взимку через дев’ять днів, а влітку — через місяць.

Багато чого в поховальних обрядах зороастрійців запозичено ними у своїх предків.

Давньогрецький історик Страбон (64/63 рр. до Р.Х. — 23/24 рр. по Р.Х.) розповів про поховальні обряди стародавніх каспіїв, які жили на південному узбережжі Каспійського моря. Вони вбивали голодом тих, кому виповнювалося сімдесят років, Трупи померлцх виносили в пус­тельні місця і спостерігали за ними. Якщо їх з’їдали птахи, то це була ознака посмертного блаженства, якщо звірі чи собаки — таке собі ща­стя. Але якщо трупів ніхто не торкався— це означало для покійника нещастя.

Цей принцип поховання успадкували зороастрійці. Мертвих не елід закопувати в землю, віддавати воді або вогню, це опоганює природні стихії. Трупи виносили на високі, сухі, кам’янисті місця і закріплюва­ли так, щоб не можна було розтяпи їхні кістки. Коли їх з’їдали пта­хи — це добре, звірі — це вже погано.

Тепер зороастрійці ховають померлих у круглих баштах мовчання------

дакма, які всередині мають три концентричні амфітеатри із заглиблен­нями для розміщення мерців: у зовнішньому— чоловіків, середньо­му — жінок, внутрішньому — дітей. Роздягнені тіла були їжею шулі к. Обгризені кістки скидалися до колодязя у центрі дакми. Вважалося, що у дакмі збираються на свої бісівські ігри деви; це закляте місце, Його можуть відвідувати лише особливі служителі,

ЗороастрійськиЙ культ,· як найбільш консервативний бік релігії, за­лишається незмінним вже десятки століть.

8.3.7. Розквіт Зороастризму

За Ахеменідів зороастризм переживав часи свого першого розквіту, хоча про цілковите і повне прийняття його Кіром, Камбізом і Дарі єтл упевнено твердити не можна.

Річ у тім, що швидке розширення території світової імперії, що на­роджувалася, робило більш доцільною політику віротерпимості, ніж активну підтримку державної релігії і навернення до неї. Кір не був похований за зороастрійським культом, його тіло було забальзамоване і покладене до гробу. Син Кіра Камбіз також не дуже виявляв прихиль­ність до зороастризму, хіба що затвердив і особисто впровадив у прак­тику хваєтвадату — шлюб між кровними родичами. Коли він вирішив одружитися зі своєю рідною сестрою, то спитав у суддів, чи є такий закон, який дозволяє чоловікові побратися з сестрою, коли ВІН цього побажає. Судді відповіли, що такого закону вони не знайшли, але вони знають інший закон, який дозволяє цареві персів робити те, що він забажає.

І Камбіз, і його спадкоємець Дарій 1 та інші перські царі також не були поховані за зороастрійською традицією. І все ж, незважаючи на це, за Ахеменідів зороастризм став державною релігією світової на той час Імперії.

331 р, до Р.Х. в Малу Азію вдерся Алексаидр Македонський І за п’ять років завоював усю Ахеменідську державу. Він виявив досить державної мудрості, також проводячи політику віротерпимості, хоча, як видно з історичних джерел, зороастрійські громади зазнали лиха від звичайних для тих часів воєнних погромів і грабежів.

Після смерті Александра Македонського територія Ірану склала елліністичну державу Селевкидів.

У середині III ст. до Р.Х. на межі Ірану і Туркменистану утворилась Парфянська держава, в неї згодом увійшла і територія Ірану.

У парфянському Ірані не було єдиної релігії. Найпоширенішим був культ сонячного бога, роль якого виконували боги різних релігій. Ним виступав семітський Ваал, іранські Ахурамазда, Мітра, навіть грець­кий Зевс. Отже, релігійні запозичення були цілком узвичаєні. До того ж у Парфянський державі поступово починає поширюватися христи­янство (а на сході — утверджується буддизм). В умовах такої релігій­ної конкуренції в Парфянському царстві простору для розвитку зоро­астризму не було.

З початку І ст. до Р.Х. Парфія змушена провадити боротьбу з Ри­мом, потім з Персидою. Зрештою вона входить до складу утвореної на основі Перейди нової іранської держави Сасанідів, яка швидко утвер­дилася і завоювала Південну Аравію, Сирію, Палестину, навіть Єги­пет і створила серйозну загрозу Візантії.

У СасанідськІй державі утверджувався феодальний лад. Разом зі становленням феодальних стосунків відбувалось І вдосконалення зо­роастризму, остаточно склалися його догми, був записаний канон Аве­сти.

В Ірані часів Сасанідів за умов посилення централізованої держав­ної влади вплив зороастризму невпинно зростає, він тіснить своїх ре­лігійних конкурентів і стає державною релігією. В цей період буду­ються пишні зороастрійські храми. Вони споруджувалися так, щоб у них не проникало сонячне світло, бо у вівтарі підтримувався невгаси­мий священний вогонь. У храмі відбувалися молебні зі співами і чи­танням священних текстів, що їх переписували і розповсюджували переписувачі. Храми мали чималі землеволодіння, а жерці входили до верхівки панівної верстви населення.

В епоху СасанІдІв у зороастризмі під впливом монотеїзму, юдаїзму та християнства з’являється і посилюється тенденція до монотеїзму. Так, Ахурамазду й Аримана інколи називають породженням якоїсь вищої сили, чи то безмежного простору— Тиаші, чи то безмежного часу — Зрвана.

Але, як будь-яка інша велика феодальна держава, cacai йде ький Іран увесь час був підданий впливові відцентрових феодальних устремлінь, великі феодали майже завжди бажали політичної незалежності від шахської влади, Це значно послабило державу, і вона не могла проти­стояти арабській експансії. У VII ст. араби-мусульмани, завоювавши Іран, почали насаджувати іслам і викорінювати зороастризм.

8.3.8. Історична доля зороастризму

Після загибелі Сасанідської держави зороастрійські громади зазна­ли з боку мусульман численних утисків, їх спіткали значні труднощі в переписуванні Авести, і тому ті її частини, які не мали безпосередньо­го стосунку до культу, тобто не були текстами обрядового значення, під час переписування випускалися і були поступово втрачені. Прикро, адже цими втраченими текстами були історичні й філософські та богословські твори, що входили в повний текст Авести.

У VII—XIII ст. по Р.Х. встановилося панування халіфату, зороастризм прийшов у занепад. Вперті зороастрійці, що не бажали навертатися до нової релігії, мусили тікати в Індію, де їхні нащадки — парси — спові­дують цю релігію і тепер. В Ірані зороастрійців зараз називають гебра- ми.

До зороастрійців відносять і єзидів (живуть в Іраку, Туреччині, Вір­менії), які у своє віровчення внесли певні елементи християнства та ісламу. Вони вшановують не тільки добрих, а й злих духів. Злий дух уособлюється у павичі. Відповідно до цього у них існують свої ритуа­ли. Мусульмани І християни звуть єзидів «гортомолами», «шануваль­никами диявола». До єзидів пристає частина курдів Іраку та Ірану.

1976 р. кількість зороастрійців у всьому світі становила 129 тисяч. Зокрема: в Індії — 82, Пакистані — 5, Ірані — 25 (з них у Тегерані — 19), у Великобританії, Канаді та США — 3 тисячі.

З 60-70-хрр. з’являються місцеві асоціації зороастрійців, 1960 р. відбувся І Світовий конгрес зороастрійців у Тегерані, II і ПІ Світові конгреси відбулися відповідно 1964 і 1978 рр. у Бомбеї.

У зороастризмі вперше в історії релігійної думки були висловлені ідеї щодо походження зла, його місця в світі загалом, щодо ролі та діяль­ності людини у світовому процесі, потойбічної відплати та у зв’язку з цим — зовсім нові уявлення про потойбічний світ,

Ідеї зороастризму справили великий вплив на розвиток філософ­ської І релігійної думки. Цей вплив позначився на стародавній грець­кій філософії (зокрема, на філософії Пітагора, стоїків, Сенеки тощо), а через неї — на всій світовій історії філософії. Зороастризм мав безпо­середній вплив на юдаїзм і християнство, особливо на їхні секти і течії, як-от гностицизм, маніхейство. Під впливом зороастризму перебував і буддизм, його північний напрям — магаяна. Відчув цей вплив і іслам. Інакше кажучи, зороастризм наклав свій відбиток і на релігії стародав­нього світу, і на сучасні світові релігії. Але сам зороастризм світовою релігією не став, хоча, здавалось би, мав для цього досить підстав. Цьому завадила надто вже специфічно Іранська національна пристосо­ваність.

У період з VI ст. до Р.Х. до VII ст. по Р.Х., протягом всього часу існування грандіозної, світової, як на той час, Імперії Ахеменідів, по­тім Парфянської, Сасанідської держав, зороастризм був найвпливовІ- шою релігією епохи. Він успішно протистояв елліністичному й рим­ському Заходу, був серйозною загрозою цілісності християнства. Це — перша в історії релігії релігія об’явлення,

8.4.