Месопотамська міфологія

Перш ніж вести мову про найважливіші міфи, започатковані у Ме­сопотамії, зауважимо дещо відносно умов у цій частині Близького Сходу у часи, коли ці міфи виникли.

Археологічні розкопки, що провадилися у місцях розташування давніх поселень у долині Тифу— Ефрату, показали, що цей регіон, відомий під назвою Шумер І Акад, був заселений ще в 4000 р.

Розгляд месопотамської міфології почнемо з шумерського матеріалу.

4.2.1. Шумерські міфи

У багатому міфологічному матеріалі, що став доступним завдяки наполегливій праці шумерологів, виокремлюються три міфи, поширен­ня яких є настільки значним, що їх без застережень можна назвати ос­новними. Зрозуміло, що, хоча ці три основних міфи з’являються у се­мітській міфології, їхнє походження — шумерське, тому й почнемо з них розгляд шумерських міфів.

4. 2.1.1. Міф про Думузі й і па ну

Перший Із цих міфів був тривалий час відомий як історія сходжен­ня Іштар у підземний світ і існував у вигляді фрагментів, але внаслідок майстерно проведеного дослідження професора Крамера він зараз ві­домий як міф про ДумузІ та Інану. Думузі — шумерська форма більш відомого імені Тамуз, а Інана— це, очевидно, шумерський еквівалент повелительки небес Іштар, Думузі являє собою прототип усіх богів рослинності, які помирають і оживають навесні разом із пробуджен­ням природи. У тій формі міфу, яка лежить в основі культу Тамуза, полон бога у підземному світі є основним мотивом і причиною сход­ження туди Інани. Але у ранніх версіях міфу, наведених Крамером у «Давніх близькосхідних текстах, що стосуються Старого Заповіту», причина сходження богині не пояснюється. Ми наводимо тут версію міфу за Крамером. З невідомої причини богиня небес Інана вирішує зійти у підземний світ, у «країну, звідки немає вороття», якою править її сестра, богиня Ерешкігаль.

Таким є шумерський варіант основного міфу. Можливо, поселив­шись у дельті, шумери принесли з собою давній варіант цього міфу, за яким Інана не опускається у підземне царство, щоб повернути до жит­тя свого чоловіка (брата) Думузі, або Тамуза. Навпаки, всупереч усім пізнішим версіям міфу саме Інана дозволяє демонам перенести Думузі у підземне царство замість себе, причина ж її подорожі туди не пояс­нюється, Проте у пов’язаних з культом Тамуза ритуалах[*] шумерського періоду вже вбачаємо пізніший варіант міфу. В них змальовуються хаос і запустіння, в які потрапляє країна, коли Тамуз опиняється у підзем­ному царстві, оповідається про нарікання Іштар та ЇЇ подорож у потой- біччя, щоб визволити звідти Тамуза, а завершуються вони перемож­ним поверненням Тамуза в його країну. Також зрозуміло, що згадані ритуали становлять частину культу, пов’язаного з порами року, тому цей міф цілком можна вважати ритуальним.

Не виключено, що вірогідну причину зміни первісної версії міфу треба шукати у тому фактові, що, переселившись у дельту, шумери пе­рейшли від скотарства до землеробства. Тамуз та Іштар часто зобра­жуються в обрядах у вигляді чоловічої та жіночої ялини, а ялини рос­туть не у дельті Тигру-Ефрату, а в гірському районі, звідки прийшли шумери. Більше того, на це вказує і те, що для шумерської храмової архітектури характерні спрямовані догори зикурати. Внаслідок цього первісна версія міфу могла виникнути в умовах, що дуже відрізнялися від притаманних землеробському способу життя, який шумери змушені були вести, поселившись у дельті. Є свідчення, що як семіти, так і шу­мери населяли дельту задовго до аморейського нашестя і остаточного завоювання й поглинення шумерів семітами.

4.2.1.2. Міф про творення

Другий основний міф, що існує у шумерському варіанті — дуже поширений міф про творення. Тут доречно зазначити, що в жодному з давніх міфів про творення ми не знаходимо концепції творення «з ні­чого». У всіх цих міфах творення є актом витвору порядки з первісного стану хаосу. Нижче, розглядаючи асиро-вавилонський матеріал, поба­чимо, що космогонічний міф існував там в одному головному варіанті — це широковідомий «Енума еліш» або «Епос про творення», як його те­пер заведено називати. Але у шумерському матеріалі немає нічого з ним співвідносного. Професор Крамер, на дослідженні якого ґрунту­ється наш опис, показав, що шумерську космогонію доводиться скла­дати з уривків різноманітних міфів про походження. Він постійно на­гадує, що у наших знаннях про шумерів залишаються великі прогали­ни І що багато табличок, на яких записано міф, поламані й мають бага­то лакун. Тому за сьогоднішнього рівня знань про шумерів неможливо дати повний опис їхньої міфології. Для зручності шумерські міфи можна згрупувати під трьома рубриками: походження Всесвіту, його будова й творення людини.

Будова Всесвіту. Цей аспект сюжету про творення розробляється у багатьох міфах, де оповідається про виникнення небесних тіл і різно­манітних елементів шумерської цивілізації. Перший міф пов’язаний з народженням бога Місяця Пани. Деталі цього міфу далеко не з’ясо­вані, і подальше накопичення знань про нього, можливо, внесе корек­тиви, а його загальні обриси постають такими: Енліль, найвищий бог шумерського пантеону, чиє святилище було у І-ІіпурІ, закохався у боги­ню Нінліль і оволодів нею силою. За цей вчинок Енліль був вигнаний у підземне царство. Але Нінліль, що носила дитя в утробі, не погодила­ся залишатися на землі й забажала піти за Енлілем у підземне царство. Але щоб дитя Нінліль, Нана, бог Місяця, не народився у темені підзе­мелля^ замість того, щоб стати небесним світилом, Енліль придумав складний план: Нінліль стала матір’ю трьох божеств підземного світу: що замінили там Нану, котрий відтак одержав можливість піднятися на небо.

У шумерському пантеоні бог Місяця Нана, був головним астраль­ним божеством, бог Сонця Уту вважався його нащадком, а його дру­жиною— Нангаль. У пізнішій давньоєврейській космогонії співвід­ношення змінилося і Сонце стало головним світилом, а Місяць визна­чився у жіночому роді, як у класичній міфології. Шумери уявляли собі Нану як мандрівника по нічному небу у «гуфі», округленому човні, на яких плавали по Ефрату; супроводжували бога зірки та планети, по­ходження яких нез’ясоване. Після того, як Енліль розділив небо та зе­млю й на небі з’явилося світло у вигляді Нани, Уту, зірок та планет, треба було освоїти земну частину світобудови, І є міфи, що оповідають про це. Зазначимо, що дещо суперечать логіці переконання, що міста й храми богів існували до появи людини, якою завершується діяльність богів з творення світобудови. Енліль постає як первісне джерело рос­линності, худоби, землеробських знарядь праці та ремесел цивілізації, хоча він створює їх не сам, а опосередковано, створивши молодших богів, що виконують його повеління. Щоб забезпечити землю скоти­ною та зерном, Енліль за порадою бога мудрості Енкі, вавилонського Ейї, створює двох молодших богів: Лахар — божество худоби та Аш- нан — богиню зерна, забезпечивши відтак богів їжею та одягом. Міф оповідає про достаток, створений цими богами па землі; але коли вони, випивши вина й сп’янівши, починають сваритися й забувають про свої обов’язки, їм ніде взяти те, у чому відчувають потребу боги. Аби ви­правити становище, боги створюють людину. Крамер наводить уривок з міфу про Лахара та Ашнан. На додаток до описаного раніше міфу про забезпечення богів їжею та одежею, існують різні міфи, де мовиться про Інші елементи матеріальної культури І будови Всесвіту. У великій поемі, більша частина якої ще не розшифрована, розповідається про те, як Енліль створює мотику й дарує цінне знаряддя «чорноголовому народові», щоб він міг будувати свої будинки й міста. Другий міф зма­льовує діяльність Енкі, що постачає Шумер необхідними елементами цивілізації. Міф оповідає про те, як Енкі відправляється з Шумера у мандри різними краями світу, «визначаючи долі» (шумерський¹ ііислів, що означає творчу діяльність богів, котрі встановлюють лад у Всесвіті). Спочатку Енкі відвідує Ур, потім Мелуху, що, можливо, означає Єги­пет, потім ріки Тигр та Ефрат, наповнюючи їх рибою, і, нарешті, Пер­ську затоку. Скрізь він призначає богів-заступників. Уривок з розшиф­рованого Крамером тексту цього цікавого міфу показує характер дія­льності Енкі, що сприяв розвиткові цивілізації. Далі Енкі робить бога глини Кабту покровителем мотики й форми для цегли. Він закладає фундаменти, зводить будинки і віддає їх під заступництво Мушдама та «великого зодчого Енліля». Він заповнює рівнину рослинністю та жи­вністю, будує хліви й вівчарні і призначає їхнім покровителем «царя гір» Сумукана.

Наведемо ще один міф про будову Всесвіту. Він пов’язаний з діяль­ністю богині Іпани, або Іштар, Ми вже згадували вислів «визначення долі», І коли розглядатимемо вавилонські міфи, побачимо, що пред­мет; який іменується «таблиця долі», відіграє важливу роль у кількох міфах. Такі таблиці — один із атрибутів божества, і нам відомо кілька випадків, коли їх викрадають або забирають силою. Володіння такими таблицями давало богові владу над світопорядком.

У міфі, який ми зараз розглядаємо, І на на прагне подарувати блага цивілізації своєму місту Уруку. Для цього вона хоче здобути «ме» (шу­мерське слово, яке, очевидно, означає щось, іцо дає таку саму силу, яку давало володіння акадськими «таблицями долі»), «Ме» перебуває в ру­ках бога мудрості Енкі. Тому Іпана відправляється в Ериду, де Енкі живе в Абзу, підземному океані прісної води. Енкі виявляє гостинність до своєї дочки Анапи І влаштовує на її честь великий бенкет. Звеселів­ши від вина, він обіцяє їй всілякі подарунки, в тому числі й «ме». У міфі згадується більш як сто об’єктів, що становили елементи цивілі­зації шумерів. Іпана з радістю приймає ці дари, вантажить їх на Небе­сну Баржу і відправляється в Урук. Отверезілий Енкі бачить, що «ме» в його звичайному місці немає. Згадка про місце, де зберігається «ме», вказує на те, що вони мали форму таблиць. Виявивши пропажу, Енкі посилає свого гінця Ісимуда, наказавши йому повернути «ме». Ісимуд робить сім спроб виконати доручення Енкі, але радник Інани Ніншу- бур, кожного разу збиває його зі сліду. Так богині вдається принести в Урук дарунки цивілізації. Треба зазначити, що різні міфи, що про них ми вели мову, відбивають суперництво, яке існувало між мІстами-дер- жавами Шумера. Перші зі здобутих Інаною у Енкі «ме» належать цар­ській владі: в них згадуються корона, трон і скипетр. Це наштовхує на думку, що серед мотивів, які лежать в основі міфів про будову Всесві­ту, наявна й боротьба за гегемонію в Шумері.

Створення людини. Ми бачили, як завершився міф про Лахар та Ашнан оповіддю про створення людини, яка має служити богам.

Існує інший міф про створення людини, але текст його заважкий для розуміння І неповний. Хоча шумерський міф значно відрізняється від вавилонського «Епосу про творення», в обох версіях людина ство­рена для однієї й тієї самої мети: щоб слугувати богам, обробляючи землю, і, в такий спосіб, звільнити їх від необхідності добувати собі працею їжу. В шумерському міфі боги скаржаться, що не можуть роз­добути їжу. Бог мудрості Енкі, до якого боги зазвичай звертаються в тяжкі моменти, спить, але Наму, первісно створений океан та матір усіх богів, будить його. Виконуючи вказівки Енкі, Наму й Нінмах, бо­гиня народження, з допомогою богинь, які є «добрі й царствен і май­стрині», змішують глину, що «над прірвою», і створюють людину. Таб­лички пошкоджені, текст важкий для розуміння, але з нього можна ви­добути деякі цікаві деталі. На честь створення людини Енкі влаштовує для богів учту. Енкі й Нінмах, випивши багато вина, сп’яніли. НІнмах бере глину, що «над прірвою», та створює шість різноманітних видів людських істот, єство яких, за винятком двох — безплідної жінки й безстатевої істоти — незрозуміле, Енкі вирішує, що доля останнього — стояти перед царем. Далі у міфі описаний наступний акт творення, здій­снений ЕнкІ. Він створює людину, слабку розумом і тілом, а потім про­сить Німнах допомогти цій нещасній істоті, але Німнах безсила зміни­ти що-небудь й кляне Енкі за його створіння. Одне з давньоєврейських найменувань людини — енош — походить від кореня, що має серед інших значень «слабкий» або «хворий». Цей бік людської природи ча­сто вирізняється і в давньоєврейській поезії, і згаданий цікавий мотив шумерського міфу, можливо, покладено в основу давньоєврейського погляду на людину як на істоту, що не змогла знайти призначене їй богами місце у Всесвіті. Далі ми побачимо, що вавилонський міф про творення суттєво відрізняється від описаного, і ця різниця цікава з по­гляду впливу її на давньоєврейську оповідь про створення людини.

4.2.1.3. Міф про потоп

Третій основний, вельми поширений міф— про потоп. Міф про знищення людства потопом у тому або іншому варіанті наявний у мі­фології всюди, Центральний мотив цього міфу — намір богів знищити людство. Засіб, який для цього обирається, має другорядне значення, і ми побачимо, що ним слугувала не тільки вода. Давно відомо, що біб- пійна оповідь про потоп ґрунтується на вавилонському міфі, який буде розглянуто у відповідному розділі нашого дослідження. Але до 1914 року, коли американський учений Арно Пйобель опублікував уривок із шумерських табличок, що включає епізоди, очевидно, включені в міф про потоп, не було відомо, що вавилонський варіант міфу заснований на його більш ранній шумерській версії. Після цього не було знайдено ніяких шумерських табличок, що мають відношення до міфу прр, по­топ.

Події в шумерському міфі розгортаються таким чином: у тому місці, з якого починається фрагмент, йдеться про те, що якийсь бог, напевно, заявляє про свій намір врятувати людство від знищення, яке готують йому боги. Причина такого рішення богів не повідомляється. Врятува­ти людство намагається бог Енкі, Він, очевидно, наказує благочести­вому царю Шурупака Зисудрі підійти до стіни, з-за якої він, Енкі, від­криє йому згубний намір богів і скаже, що робити, аби запобігти пото­пові, що насувається. Та частина тексту, де, імовірно, описувалося бу­дівництво ковчега, відсутня, але її існування відчувається в уривкові, що зберігся і в якому описується потоп і спасіння Зисудри.

Судячи з вавилонського варіанта міфу про потоп, повна шумерська версія містила значно більше подробиць причин потопу і будівництва ковчега, але їх опис можна відкласти до того часу, коли ми розглядати­мемо акадську міфологію. Важко відповісти на питання про те, чи від­нести міф про потоп, третій з основних міфів, до категорії ритуальних: це краще зробити після розгляду цього міфу в більш повному вигляді та у зв’язку із міфом про Гільгамеша.Крім описаних вище трьох основ­них міфів існує безліч інших шумерських міфів, які слід включити в наш перелік того, що входить у найдавніший шар світової міфології, можливо, лише за винятком єгипетської. Слід також пам’ятати, що наші знання шумерської мови не ідеальні і що значення багатьох слів цієї мови незрозумілі. Більше того, багато табличок дійшло до нас у ви­гляді уламків, за якими часто надзвичайно важко відновити текст. Тому хоча наведені тут відомості базуються на найновітніших досягненнях сучасної науки, але найімовірніше, що нові відкриття і подальші до­слідження в майбутньому зроблять необхідними окремі зміни й допов­нення,

4.2.1.4. Міф про Енкі та Ніихурсаг

Наскільки нам відомо, ця оповідь, що її переказав Крамер, з числа тих шумерських міфів, які дійшли до нас у найповнішому вигляді, не має поки що аналога в акадській міфології. У «Давніх близькосхідних текстах...» цей міф описаний як міф про рай, і деякі його риси, можли­во, були покладені в основу давньоєврейського опису раю. Ось міф у загальних рисах: дія розгортається в Дильмуні, описаному як країна чи місто й ідентифікованому з Бахрейном у Перській затоці. Головні дійові особи в ньому— Енкі, бог води, й богиня Ніихурсаг— мати- земля. Оповідь розпочинається з опису Дильмуна — чистого, блажен­ного,’ світлого місця, де тварини не шкодять одна одній, де немає ані хворібб, ані старості. У Дильмуні не вистачає тільки прісної води, але її на гфЬхання Ніихурсаг дає Енкі. Далі в міфі говориться про народжен­ня від союзу Енкі та Ніихурсаг Нінсар, або Нінбу, богині рослин. Вагіт­ність Ніихурсаг триває дев’ять днів, по дню на кожен місяць людської вагітності. Далі від Енкі зачинає Його дочка Нінсаг, яка народжує бо­гиню У ту, або, як її ще називають, богиню рослин. Не слід плутати її з богом сонця Уту, Нінхурсаг попереджує Уту, як їй слід поводити себе в разі, якщо Енкі виказуватиме їй ознаки уваги. Враховуючи ці поради, Уту вимагає, щоб Енкі приніс їй огірки, яблука І виноград як шлюбні подарунки. Енкі приносить ці плоди І Уту його з радістю приймає, в результаті їхнього шлюбного союзу виникає вісім рослин, але Нінхур- саґ не встигає дати їм назви і надати властивості, бо Енкі їх з’їдає. Розгнівана Нінхурсаг кляне Енкі страшними прокляттями і віддаля­ється. Боги — у розпачі, а Енкі вражений хворобою у восьми різних частинах тіла. З допомогою лисиці Нінхурсаг умовляють повернутися І вилікувати Енкі від його хвороб. Для цього вона створює одне за од­ним вісім божеств, по одному на кожну вражену хворобою частину тіла Енкі. Відзначають, що імена цих божеств засновані на грі слів і пов’язані з назвою вражених частин тіла Енкі. Заключні рядки поеми, можливо, вказують на те, що вісім божеств вважаються дітьми Енкі, Нінхурсаг визначає їхні долі. Цей цікавий міф не має аналогів у близь­косхідній міфології, якщо не враховувати те, що концепція золотої доби в минулому була дуже поширеною і що кровозмішувальні стосунки між батьком І донькою знаходять відгук у стосунках Сатурна й Вести у грецькій міфології.

Але у нас немає ключа для інтерпретації деталей цього міфу. Про­фесор Торкільд Якобсен сказав про нього: «Цей міф робить спробу виявити каузальну єдність багатьох різнорідних явищ, але ця каузаль­на єдність існує тільки в міфоепічному понятті. Коли рослини народ­жуються Із землі та води, це ми ще можемо зрозуміти, хоча й з деякими нюансами. В кінці міфічної оповіді, однак, божества, народжені для лікування Енкі, не виявляють внутрішнього зв’язку ані з землею, котра їх народжує, ані з водою». Міф принаймні показує, що, хоча вавилоия- ни багато чого запозичили з шумерської міфології, проте багато її еле­ментів виявилися для семітів неприйнятними.

4,2.1.5. Міф про Думузі та Енкімду

Цікавий інший шумерський міф, відгомін якого знаходимо у дав­ньоєврейській оповіді про Авеля і Каїна, яка, проте, не має його тра­гічної кінцівки. Він пов’язаний із віковим суперництвом між земле­робським та тваринницьким способами житгя. В цьому міфі Інана, або Іштар, збирається обрати собі чоловіка, їй належить зробити вибір між богом-пастухом Думу зі, або Тамузом, і богом-землеробом Енкімду. Її брат, бог сонця Уту, симпатизує Думузі, але сама Інана віддає перевагу Енкімду. Думузі сватається до Інани, твердячи, що володіє всім, що може дати їй Енкімду, і багато чим ще, Енкімду робить спробу відра­дити Думузі від сватання, запрошуючи його отримати різні дарунки, але Думузі сповнений рішучості мати Інану за жінку й, очевидно, до­сягає своєї мети, оскільки, як ми бачили, в різноманітних міфах Ду­музі фігурує як чоловік Івани,

Коли ми розглядатимемо давньоєврейський міф, то побачимо, що в основі відомої нам оповіді про Каїна та Авеля лежать різноманітні від­голоски більш давніх міфів, і не виключено, що відмова Думузі взяти дарунки бога-землероба становить основу епізоду, коли Ягве відмов­ляється від землеробських дарів Каїна.

4.2.1.6. Міф про Гільгамеша

Важливий персонаж акадської міфології — герой Гільгамеш, а згідно з епосом про Гільгамеша, він на дві третини — бог, а на одну трети­ну — людина. Але він також фігурує в шумерській міфології: три шу­мерських тексти, включених у «Давні близькосхідні тексти...» в пере­кладі Крамера мають епізоди, пов’язані з Гільгамешем. Зазначимо, що Гільгамеш — п’ятий цар шумерської династії правителів міста Урука, другої династії після потопа за шумерським відліком. Перший із цих текстів, що у «Давніх близькосхідних текстах...» має заголовок «Гіль­гамеш та Ага», відображає боротьбу ранньошумерських міст-держав за владу. В ньому оповідається про конфлікт правителя з Агою, що закінчився примиренням двох правителів, Боги не беруть участі в їхній боротьбі, і поема, якщо бути точним, не включається до шумерської міфології, ми згадуємо про неї лише тому, що вона є свідком шумер­ського походження Гільгамеша. Другий текст, що у «Давніх близько­східних текстах...» має заголовок «Гільгамеш і Гора Безсмертя», явно включає міфологічний матеріал, використаний авторами акадського епосу про Гільгамеша, про який мова піде далі. Провідний мотив по­еми — пошуки безсмертя — покладений в основу багатьох близько­східних міфів. Оскільки сюжет цього тексту запозичений і розробле­ний у згаданому вище акадському епосі, обмежимося лише його стис­лим викладом. Пригнічений думкою про всевладдя смерті й про не­можливість їй запобігги, Гільгамеш вирішує відшукати Гору Безсмер­тя. Його друг та слуга Енкіду, про якого вестимемо мову більш докла­дно у зв’язку з акадським епосом, радить йому розказати про свій за­дум богові сонця Уту. Той спочатку попереджає Гільгамеша про небез­пеку,.яка чигає на нього, але потім допомагає йому перейти через сім гір ц Досягти Гори Безсмертя— кедрової гори, на якій мешкає гігант Хувава. Після якогось незрозумілого приготування Гільгамеш І Енкіду відрубують велетню голову. Тут текст уривається. Він цікавий як свід- чення про те, наскільки значною була для шумерів проблема смерті, а також як джерело, з якого вавилоняни почерпнули матеріал для повної історії Гільгамеша в акадській версії міфу.

У третьому фрагменті про Гільгамеша, що в «Давніх близькосхід­них текстах...» має назву «Смерть Гільгамеша», тема смерті й пробле­ма безсмертя набуває подальшого розвитку. Гільгамеш бачив сон, який бог Енліль пояснює йому як відмову богів подарувати безсмертя люд­ству, але як обіцянку Гільгамешеві дати славу, багатство та військові успіхи. У другій частині поеми описані поховальні ритуали, що, як вва­жає Крамер, можуть кинути світло на значення поховальної камери, яка була відкрита Леонардо Булі під час його розкопок Ура. Можливо, шумери, подібно до давніх єгиптян, приносили в жертву дружин по­мерлого володаря та його найближче оточення. У тексті, можливо, ма­ється на увазі, що Гільгамеш помер, і наостанку воздається йому хва­ла. На цьому ми можемо полишити шумерську міфологію та перейти до акадської, тобто до асиро-вавилонської, значна частина якої, як ми вже згадували, грунтується на шумерському матеріалі. Треба пам’ята­ти, що семітські загарбники шумерів, які сприйняли шумерський кли­нопис, користувалися ним для відтворення семітської (акадської) мови, зовсім не схожої на шумерську. Тому багато зі сприйнятих вавилоняна­ми та асирійцями богів шумерського пантеону мають у акадській мі­фології семітські імена: Інана перетворюється на Іштар, Уту в Шама- ша, бог Місяця Нана на Сина, хоча найменування храмів та ритуалів часто зберігає шумерські форми. Багато молитов і замовлянь жерців виголошують шумерською мовою, що залишається мовою ритуалів І богослужінь надовго після того, як вона перестала існувати як мова розмовна, подібно до того, як латина залишилась і все ще залишається мовою Церкви, Таким чином, акадські версії шумерських міфів відби­вають і політичні умови, що змінилися за семітського владарювання, й іншу — порівняно з попередньою — ментальність семітських загарб­ників.

4.2,2. Вавилонські міфи

Для зручності ми вважаємо міфи, що описані в цьому розділі, вави­лонськими, хоча багато текстів записані асирійськими писарями і пе­ребували у бібліотеці асирійського царя Ашурбанапала. Професор (Сид­ні Сміт зауважив: «Без сумніву, асирійські писарі опрацьовували ту лі­тературу, яку вони запозичили у Вавилону, змінюючи стиль Першої Вавилонської династії і надаючи пам'яткам того вигляду, у якому вони дійшли до нас у бібліотеці Ашурбанапала». В Асирії вклонялися вави­лонським богам і відзначали ті самі релігійні свята, в той самий час і

4.2. Месопотамська міфологія__________________________________________________ 77

так само, як І у Вавилоні. До нас дійшли лише кілька специфічних асирІйських міфів і легенд, наприклад легенда про Саргона Акадсько- го, історія якої є дуже цікавою. Але в основному міфи, про які ми зби­раємося вести мову, мають вавилонське походження.

4,2,2,1, Сходження Іштар у пекло

У вавилонському варіанті міфу, як і в шумерському, не згадується причина, яка спонукала Іштар спуститися в пекло, але в кінці поеми, коли Іштар уже визволена, в ролі брата і коханця Іштар постає Тамуз, без будь-яких роз’яснень його появи в підземному царстві. В наступ­них рядках, мабуть, йдеться про радісне повернення Тамуза в країну живих. Про полон Тамуза в пеклі і про горе, завдане його відсутністю Країні живих, дізнаємося тільки із тексту, що є складовою частиною ритуалу вшанування Тамуза. У вавилонській версії сходження Іштар у «країну, звідки нема вороття», міститься загальний опис статевого без­силля, викликаного її відсутністю: «Бик не покриває корову; віслюк не запліднює ослицю; чоловік не запліднює діву». Такими словами рад­ник великих богів Папсукаль провіщає про неповернення Іштар і про його наслідки. Опис сходження богині в підземне царство в основно­му повторює шумерську версію міфу, але окремими примітними озна­ками від неї відрізняється. Коли Іштар стукає до воріт пекла, вона по­грожує знести їх і випустити всіх померлих з потойбічного світу, якщо її туди не пропустять. Ця сцена яскраво описана в поемі.

В описуваній версії міфу Іштар поводить себе більш вороже й по­грозливо, аніж у шумерській. Погрози Іштар випустити мертвих на живих — приклад вияву страху перед духами — риса, характерна для релігії вавилонян, яка виявляється в багатьох їхніх замовляннях. Про­ходячи крізь сім воріт, Іштар у кожних, так само, як Інана в шумерсько­му варіанті, залишає якусь частину свого одягу. У вавилонській версії відсутній сумний опис перетворення Іштар на бездиханне тіло спряму­ванням на неї зловісного «погляду смерті», але вона не повертається, і далі йде наведене вище звернення Папсукаля до великих богів. У від­повідь на це звернення Еа, відповідно до шумерського Енкі, створює євнуха Асушунаміра і посилає його в пекло, щоб він змусив Ерешкі- галь дати йому бурдюк живої води. Завдяки магічним чарам йому це вдається, і Ерешкігаль знехотя віддає своєму радникові Намтару наказ окропити Іштар живою водою. Іштар звільнена і повертається на зем­лю, проходячи крізь ті самі сім воріт і отримавши від кожних відібрані у неї одяг та прикраси. Але в поемі є вказівка і на викуп, який вона має сплатити. Ерешкігаль каже Намтару: «Якщо вона не сплатить викуп, приведеш її назад». Яким має бути цей викуп, ми не знаємо, але згадка про Тамуза в кінці поеми, як бачимо, має на увазі його повернення з пекла, хоча ніде й не вказується, як він туди потрапив.

Отже, існує шумерський міф, у якому розповідаєгься про вигнання Енліля в підземний світ і про те, як його супроводжувала туди Інана. Ми вказували на ідентифікацію Тамуза і Енліля в культових текстах. Видається імовірним, що з часом сходженню Тамуза в пекло у міфі почали надавати дедалі більшого значення і співвідносити це із в’я­ненням і відродженням рослинності.

Згодом, коли міф був поширений в Інших країнах, особливо виділя­ли епізод смерті Тамуза й оплакування його, витісняючи на другий план інші мотиви міфу. Так, у Книзі пророка Єзекіїля згадується про жінок Ізраїлю, які побиваються за Тамузом, а в міфі про Венеру та Адоніса ми вбачаємо грецьку версію шумерського міфу. Згадка у Мілтона річки Адоніс, яка біжить «пурпуром у море, можливо від крові пораненого Тамуза», нагадує сирійський варіант міфу.

4.2.2.2, Міф про творення

Як бачимо, у шумерському варіанті другого основного міфу, міфу про творения, головну роль у створенні світу відіграють ЕнлІль і Енкі, але в ньому беруть участь й Інші боги. У Вавилоиі ж міф про творення відігравав головну роль, бо становив зміст культової поеми чи пісні, відомої, за її першими словами, як «Енума еліш» — «Коли зверху», яку виконували під час святкування вавилонського Нового року, або Акіту. В тій версії міфу дійова особа — вавилонський бог Мардук. Він перемагає Тиамат, здобувши таблиці долі і здійснює різні акти творен­ня, описані в поемі. Сім табличок, які відбивають зміст цього міфу, були вперше виявлені під час британських розкопок Ніневії. Частко­вий переклад їх, зроблений Джорджем Смітом, опублікований 1875 р. Ентузіасти поспішили порівняти опис семи днів творення, який міс­титься Першій книзі Мойсеевій Бутгя, з сімома табличками вавилон­ського міфу, І висунути теорію, згідно з якою давньоєврейський варі­ант оповіді про творення повністю оснований на вавилонському.

Ми повернемось до цієї проблеми під час розгляду давньоєврей­ської міфології. Після публікації СмІта були виявлені й інші таблички, які заповнювали собою деякі прогалини. Більшість сучасних винахід­ників датують цей текст початком 2-го тисячоліття до нашої ери, пері­одом, коли Вавилон почав відігравати серед акадських міст-держав провідну роль. З уривків новорічної культової поеми, які дійшли до нас, ми бачимо, що двічі під час святкування нового року жерці про­мовляли «Енума еліш» як магічні замовляння.

Розкопки, проведені німецькими археологами на тому місці, де була розташована давня столиця асирійської імперії Ашур, виявили асирій- ську версію «Енума еліш», в якій ім’я вавилонського бога Мардука за­мінене ім’ям головного бога асирійців Ашура.

Ось у загальних рисах зміст поеми.

Перша табличка розпочинається описом першоствореиого стану Всесвіту, коли не існувало нічого, крім океану прісної води Апсу і оке­ану солоної води Тиамат. Від їхнього союзу народилися боги,

Перша пара — Лахму і Лахаму (згідно з інтерпретацією Якобсе­на — мул, який осів у місці злиття рік і моря) — породила Аншара і Кішар, інтерпретованих цим же винахідником як круглі горизонти неба і землі. В свою чергу, Аншар і Кішар породили Ану — небо І Нудиму- да, або Еа — бога землі і води. Тут виникає розрив з шумерською тра­дицією. Енліль, про діяння якого ми вже вели мову у зв’язку з шумер­ською міфологією, замінюється богом Еа, або Енкі, який у вавилон­ській міфології є богом мудрості й джерелом магічної сили. Потім Еа породжує героя вавилонської версії міфу — Мардука. Але ще до на­родження Мардука стався перший конфлікт між старшими богами і тими, кого вони породили.

Тиамат і Апсу роздратовані влаштованим молодшими богами гала­сом і запитують Му му, радника Апсу, як їх знищити. Тиамат не схиль­на знищити своє потомство, але Апсу і Муму складають план. їхні на­міри стають відомі богам, викликаючи в них занепокоєння, але всеви­дющий Еа складає на противагу їхньому плану свій: він надсилає на Апсу сон, вбиває його, зв’язує Муму і протягує мотузку через його ніс. Потім він будує собі священну келію, називає її «Апсу» і перебуває у глибокому спокої. В цій келії народжується Мардук, і далі йде опис його краси і могутньої сили. Перша табличка закінчується розповіддю про конфлікт між старшими, одвічними богами і молодшими. Решта дітей докоряють Тиамат за її пасивність у момент знищення Апсу і закликають її здійснити що-небудь, аби насправді знищити Апсу І його спільників. Вона робить свого первістка Кінґу провідником походу, озброює його і постачає «таблицями долі». Потім вона породжує пол­чища чудовиськ, таких як людика-скорпіон або кентавр, зображення яких ми знаходимо на вавилонських печатках і прикордонних каме­нях. Тиамат ставить Кінгу головним над воїнством і готує помсту за Апсу.

У другій табличці розповідається, як рада богів сприйняла повідом­лення про підготовку нападу. Аншар схвильований і у відчаї б’є себе по стегнах. Він нагадує Еа про його колишню перемогу над Апсу і закликає його так само вчинити розправу і з Тиамат, але Еа чи то від­мовляється виступити, чи то зазнає поразки тексту з’ясо­вується, що Утнапіштим пояснює Гільгамешу, що боги приховали таєм­ницю життя й смерті. Тоді Гільгамеш питає Утнапіштима, як йому вда­лося досягти безсмертя. У відповідь на це Утнапіштим розповідає йому історію потопу. Вона викладена в одинадцятій табличці епосу про Гіль- гамеша. З дванадцяти табличок, на яких записана поема, ця — зберег­лася найліпше. Відкриття хетських і хуритських фрагментів цього міфу свідчать про те, що він був широковідомий на Стародавньому Сході.

Спочатку Утнапіштим нагадує ГІльгамешеві, що історія, яку він збирається йому розповісти, — дещо «невідоме, таємниця богів». Він говорить про себе як про людину із Шурупака, найдавнішого з-поміж акадських міст. Еа повідомив йому через стіну його очеретяної хижки, що боги вирішили наслати потоп І знищити будь-які паростки життя, але причина цього рішення не згадується. Еа дає розпорядження ГІль­гамешеві побудувати ковчег, у який він має перенести «все живе». На­водяться розміри і форма ковчега, які свідчать про те, що ковчег мав бути правильним кубом. Утнапіштим запитує Еа, як йому пояснити жи­телям Шурупака свої дії, і Еа наказує йому сказати, що він накликав на себе невдоволення Енліля і що той виганяє його зі своєї землі. Він го­ворить жителям: «Зійду до океану, до владики Еа». Далі він повідом­ляє їм, що Енліль збирається послати їм достаток, і, таким чином, вво­дить їх в оману відносно наміру бога. Потім іде розповідь про будуван­ня і завантаження ковчега.

Далі в табличці міститься яскравий опис бурі: Адад напосилає грім, Нергал вириває ворота, які втримували води верхнього океану; «засві­тили маяки Анунаки, своїм сяйвом вони тривожать землю».

Самі боги налякані й тісняться, неначе собаки, до стін небес. Під­мовила богів знищити людство, мабуть, Іштар, тепер вона тужить над своїм діянням, і решта богів плачуть разом з нею. Буря вирувала шість днів і ночей, На сьомий день вона почала стихати. Утнапіштим повер­тається і бачить, що земля кругом рівна, неначе рівний дах, і що «все людство стало глиною».

Ковчег зупиняється біля гори Ніцир. Утнапіштим вичікує сім днів, а тоді посилає голуба, який повертається, не знайшовши притулку. Потім він посилає ластівку, вона теж повертається. Насамкінець він посилає ворона, і той знаходить їжу і не повертається. Тоді він відпускає всіх, хто був у ковчегу, і приносить жертву. Боги чують апетитні солодкі па­хощі і збираються біля жертви.

З’являється Іштар. Вона піднімає намисто із ляпіс-лазурі і клянеть­ся на ньому ніколи не забути того, що трапилось. Вона докоряє Ешіі- леві за те, що він занапастив її народ.

До жертви підходить Енліль, він розгніваний, що комусь дозволили врятуватися. Нінурта звинувачує Еа в тому, що він відкрив таємницю богів, а Еа умовляє Енліля і заступається за Утнапіштима та його жін­ку і дарує їм безсмертя. Він наказує, щоб віднині вони жили далеко, біля гирла річки. На цьому закінчується оповідь про потоп. Завершаль­ний текст одинадцятої таблички І текст дванадцятої включає історію Гільгамеша, про яку йтиметься далі.

Хоча розкопки в різних місцях Месопотамії розкрили сліди руйнів­них повенів в Урі, Кіші й Уруці, але більше ніщо не свідчить про по­вінь, яка накрила всю країну. Крім того, ступені розрухи і дати повеней для згаданих міст— різні. І все-таки в основу міфу, поза сумнівом, покладена легенда про надзвичайно велику повінь, хоча, як видно з епосу про Гільгамеша, міф цей був пов’язаний із поховальним ритуа­лом і пошуками безсмертя. Хоча немає достатньо свідчень того, що міф про потоп став, як і міф про творення, ритуальним.

Розгляньмо інші асиро-вавилонські міфи, що в останні роки стали доступними завдяки праці археологів.

4.2,2.4. Епос про Гільгамеша

Чудовий твір словесного мистецтва, до якого, як ми бачили, вхо­дить історія потопу, є наполовину міфом, наполовину бувальщиною. У ньому розповідається про пригоди напівміфічного царя Урука (в шу­мерському списку царів — п’ятого царя Першої династії Урука), про якого мовиться, що він правив 120 років.

Цей твір у давнину користувався великою популярністю і був дуже поширений на Близькому Сході.

У Богазкейському архіві були знайдені фрагменти хетського пере­кладу поеми, а також фрагмент її хетської версії. Фрагмент акадського варіанту був виявлений американцями під час розкопок Мегідо, До­речно навести слова професора Спейзера щодо цього епосу:

Вперше в історії людства глибокі і настільки ж героїчні помисли отримали прекрасне словесне вираження. Розмах і масштаб епосу, його суго поетична сила роблять його привабливим у всі часи. В давнину вплив цієї поеми поширився на різні мови й культури.

Акадська версія викладена на 12 табличках. Більшість фрагментів дійшла до нас із бібліотеки Ашурбанапала в Ніневії, Найдовший і най­краще збережений фрагмент записаний на одинадцятій табличці і міс­тить розповідь про потоп, яку ми вже розглянули.

Епос починається описом сили і геройських звитяг Гільгамеша. Боги наділили його надлюдським зростом і відвагою, про нього говорять, що він на дві третини — бог, а на одну третину — людина. Але ста­рійшини Урука скаржаться богам, що Гільгамеш, якому належить бути пастирем народу, поводить себе зухвало і деспотично. Старійшини бла­гають богів створити подібну до ГІльгамеша істоту, з якою він міг би помірятися силою, а їм дав би спокій. Богиня Аруру ліпить з глини фігуру Енкіду, дику людину степу, що має безмірну силу. Вона живить­ся травою, товаришує з дикими тваринами і п’є з ними з їхніх водо­ймищ. Вона руйнує пастки мисливців і звільняє диких тварин, що по­трапили до них. Коли один із мисливців ГІльгамеша повідомляє йому про характер і дивну поведінку цієї людини степу, Гільгамеш велить цьому мисливцеві привести до того водоймища, з якого Енкіду зазви­чай п’є разом з дикими тваринами, храмову блудницю. Мисливець так чинить, і жінка підстерігає Енкіду, поки він не приходить на водопій разом з дикими тваринами. Побачивши Енкіду, вона пускає в хід усі свої чари, і його охоплює бажання оволодіти нею. Після семи днів любовних насолод Енкіду пробуджується із забуття і виявляє, що в ньо­му щось змінилося. Дикі звірі тепер зі страхом втікають від нього, і жінка каже йому: «Ти гарний, Енкіду, ти подібний до бога». Потім вона розповідає йому про велич і радості Урука і про славу і силу ГІльгаме­ша, вона спонукає його відмовитися від свого одягу із шкіри, підстриг­тися, помастити себе пахощами і веде до ГІльгамеша.

Потім Енкіду і ГІльгамеша міряються силою, після чого укладають союз. Обоє клянуться у вічній дружбі. Цим завершується перший епі­зод епосу. Тут неможливо не згадати мотив із Книги Буття З, де Змій обіцяє Адамові, що коли він покуштує забороненого плоду, він стане мудрим і подібним до Бога, який знає добро і зло.

Навряд чи можна мати сумніви в тому, що відомий нам текст епосу був складений із різних міфів і народних переказів, поєднаних у худож­ньо-цілісний твір з центральною фігурою Гільгамешем.

Наступний епізод оповідає про пригоди ГІльгамеша й Енкіду, коли вони пішли до вогнедишного велетня Хуваве, або, як його іменують в асирійському варіанті, Хумбабе. їхня мета, як каже Гільгамеш Енкіду, полягає в тому щоб «вигнати з країни все зло». Можливо, ці розповіді про пригоди ГІльгамеша І його вірного товариша Енкіду сприяли фор­муванню грецького міфа про подвиги Геракла, хоча дехто з учених за­перечує таке припущення,

В епосі Хуваве зображений як охоронець кедрових лісів Амана, що простягались на шість тисяч «мір». Енкіду намагається відмовити сво­го друга від небезпечного задуму побороти велетня, але Гільгамеш сповнений рішучості його здійснити, і з допомогою богів у жахлйвій битві вони вбивають Хуваве і відрубують йому голову. В розповіді про цю подію повідомляється, що кедровий ліс був помешканням богині Ірнині (друге ім’я богині Іштар), таким чином утворюється зв’язок із наступним епізодом епосу,

Коли Гільгамеш повертається переможцем, богиня Іштар, зачаро­вана його красою, намагається втягнути його в любовні стосунки. Він в образливій формі відхиляє її спроби і нагадує їй про сумну долю, що спіткала усіх її коханців. Розлючена його відмовою, богиня благає Ану помститися за неї, створивши Небесного Бика для знищення міста Гіль- гамеша. Бика відправляють на землю і він здійснює спустошливий на­біг на Урук, але врешті-решт Гільгамеш і Енкіду вбивають його. Дові­давшись про це, боги збираються на раду і виносять рішення, що Енкі­ду має померти. Енкіду сниться, що його забирають до підземного сві­ту, де Нергал перетворює його на привид. У цьому епізоді міститься опис семітського уявлення про пекло.

Потім Енкіду хворіє і помирає; і ми знаходимо в поемі яскравий опис героя Гільгамеша і траурний ритуал, котрий він здійснює, сумую­чи за своїм другом, що нагадує ритуал, здійснений Ахілом, який опла­кував Патрокла.

Тут в епосі відбито усвідомлення того, що смерть —це переживан­ня жаху перед невідомим. Показано, що Гільгамеш боїться того, що йому доведеться уподібнитися Енкіду.

Гільгамеш вирішує піти на пошук безсмертя, і розповідь про його пригоди на цьому шляху становить наступний розділ епосу. Гільгамеш знає, що єдиний смертний, котрий отримав безсмертя — це його пре­док Утнапіштим, і вирішує розшукати його, аби вивідати в нього таєм­ницю життя й смерті. На початку своїх мандрів він потрапляє до під­ніжжя гір Машу, вхід на які охороняє чоловік-скорпіон і його дружина. Людина-скорпІон говорить йому, що жоден смертний не перейшов цих гір і не подолав прихованих у них небезпек, але, оскільки Гільгамеш відкриває йому мету своєї подорожі, сторож пропускає його і він іде шляхом сонця. Дванадцять років мандрує Гільгамеш у темряві, доки не приходить до бога сонця Шамаша, який говорить йому, що всі його спроби марні.

Але богові сонця переконати Гільгамеша не вдалося, і пошуки три­вають. Гільгамеш приходить на берег моря до «вод смерті». Тут він знаходить іншого сторожа, Сидурі, «господарку богів». Вона також намагається переконати його не пробувати перейти море смерті, гово­рячи, що ніхто, крім Шамаша, не може цього зробити. Вона радить йому насолоджуватися життям, допоки можливо, словами, на диво подібними до віршів 7-9 із дев’ятого розділу Еклезіяста.

Важко втриматися від висновку, що пізніший давньоєврейський мораліст був знайомий з цими рядками Епосу.

Але герой відмовляється прислухатися до порад Сидурі й рушає далі, до останнього етапу свого небезпечного шляху На березі ГІльга- меш зустрічає Уршанабі, який кермував ковчегом Утнапіштима, і ве­лить йому переправити його через води смерті. Уршанабі радить Гіль- гамешеві піти до лісу і зрубати 120 стовбурів, кожен довжиною в шіст­десят ліктів. Ці стовбури мали послужити йому жердинами, якими він буде відштовхувати човен. Кожного разу, відштовхнувшись жердиною, він має кинути її і брати Іншу, щоб не торкатися фатальних вод смерті. Гільгамеш послухався поради Уршанабі і прибув врешті до житла Ут­напіштима. Він благає Утнапіштима розповісти, як йому вдалося до­сягнути безсмертя, котре він, Гільгамеш, так пристрасно прагне від­найти. У відповідь пращур, як ми вже знаємо, розповідає Гільгаме- шеві Історію потопу і підтверджує слова людини-скорпІона Шамаша і СидурІ про те, що боги зберегли безсмертя лиш для себе, а смерть по­клали на долю роду людського. Утнапіштим показує ГІльгамешеві, що він не в змозі протистояти навіть сну, а тим більше конечному сну — смерті. Коли Гільгамеш налаштувався повертатися назад, Утнапіштим для розради розповідає йому про рослину, яка володіє силою омолоди­ти старого і яку можна дістати, пірнувши на дно морське. Вчинивши так, Гільгамеш здобуває чудодійну рослину. На шляху до Урука він зу­пиняється біля водойми, щоб омитися й змінити одяг, і в цей час змія, почувши аромат рослини, хапає її І повзе геть, скидаючи стару шкіру. Ця деталь явно надає епосові характер етнологічного міфу, котрий по­яснює, чому змія здатна поновлюватись, скидаючи шкіру.

Епізод закінчується описом того, як Гільгамеш сидить на березі і скаржиться на свою невдачу. Він повертається в Урук з порожніми ру­ками, і на цьому, переказ мабуть, закінчувався. Але нам нині відома ще й дванадцята, завершальна табличка. Професори Дж. Гед і С.Н. Крамер довели, що ця табличка є прямим перекладом з шумерської. Було та­кож доведено, що початок цієї таблички є продовженням іншого епізо­ду, що входить до комплексу міфів про Гільгамеша. Це міф про Гільга- меша і дерево хулупу. Це, ймовірно, етнологічний міф, що пояснює походження барабана пуку і його ритуальної функції. Згідно з цим мі­фом, Інана, вона ж Іштар, взяла дерево хулупу з берега Ефрату і поса­дила його у своєму саду, збираючись зробити з нього для себе ложе й стілець. Коли ворожі сили завадили їй здійснити задумане, Гільгамеш прийшов на допомогу. З вдячності вона дала йому пуку і міку, зроблені один зі стовбура, другий з гілок дерева. Вчені Інтерпретували іД два предмети як магічний барабан і магічну барабанну паличку. Доречно зауважити, що великий барабан лісису і його палички відігравали важ­ливу роль в акадському ритуалі: опис виготовлення цього барабана і ритуалів, що їх він супроводжує, наведено в «Акадських ритуалах» Тюро-Данжена. В акадському ритуалі застосовувались і менші бараба­ни, можливо, пуку був одним Із них.

Дванадцята табличка починається шкодуванням Гільгамеша з при­воду втрати пуку і міку, котрі якимось чином зникли в пеклі. Енкіду зголосився спуститися в пекло і повернути їх. Гільгамет радить йому дотримуватися деяких правил, щоб його не могли схопити і затримати там.

Енкіду порушує всі ці правила, його хапають і не випускають з пек­ла. Тоді Гільгамеш звертається до Енліля, просить допомогти, але да­ремно; потім — до Сина, знову марно, і врешті — до Еа, який наказує Нергалу зробити дірку в землі, через яку зможе вилетіти дух Енкіду. «Дух Енкіду вилітає з надр, неначе порив вітру». Гільгамеш благає Енкіду розповісти йому про підземне царство і про тих, хто там пере­буває. Енкіду говорить Гільгамешеві, що тіло, яке він любив і в якому перебував, з’їдене червами і наповнене прахом. Гільгамеш падає на землю і плаче. Остання частина таблички дуже пошкоджена, і в пій, мабуть, йдеться про те, якою є у пеклі доля тих, хто удостоєний належ­них поховальних ритуалів, відрізняється від жалюгідної долі тих, над ким вони не здійснювались.

На цьому цикл епічних оповідей про Гільгамеша завершується. Він явно увібрав у себе основну масу ранніх шумерських і акадських міфів і народних переказів. Деякі з них належать до категорії ритуальних міфів, інші мають метою пояснити різні елементи месопотамських ві­рувань і культової практики. Загалом в основі цього переказу, як і де­яких інших акадських міфів, лежить тема скорботи людського духу, викликана фактом смерті й втратою безсмертя.

4.2.2.5. Міф про Адапа

Цій же темі присвячений інший міф, який, імовірно, був популяр­ним далеко за межами Месопотамії, оскільки його фрагмент виявлено в архівах Амарни в Єгипті.

Учений-асиролог Ебелінг ототожнював Ім’я героя — Адапа— з давньоєврейським іменем Адам, що дозволяє розглядати цей переказ як міф про першу людину. Відповідно до міфу Адапа був сином бога мудрості. Він був жерцем-правителем Ериду, найдавнішого з міст Ва- вилонії, Еа створив його «як взірець людини» і наділив мудрістю, але не дарував вічного життя. В тексті перелічені його жрецькі обов’язки, до числа яких входить постачання богів рибою. Якось він ловив рибу, коли задув Південний Вітер і перевернув його човен. У гніві він зла­мав Південному Вітрові крило, так що той не міг дути протягом семи днів. Це помітив верховний бог Ану і послав свого вісника, Ілабрата, з’ясувати, чому вітер перестав дути. Ілабрат повернувся і розповів Ану про те, що зробив Адапа. Тоді Ану велів привести до нього Адапу. Еа, котрий «знав все про небеса», дав синові пораду, як йому слід діяти. Він велів Адапі одягнути жалобний одяг і постати перед верховним божеством з розпатланим волоссям. Коли Адапа прибуде до небесних воріт, він знайде біля них двох сторожів — Тамуза і Нінгизиду. Вони запитають його, чого йому треба і чому на ньому жалобний одяг. Він має відповісти, що оплакує двох богів, котрі зникли з землі, а коли вони його запитають, що це за боги, він має назвати їхні імена. Поті­шені цим, Тамуз і Нінгизиду заступляться за нього перед Ану і відве­дуть його до верховного бога. Еа попередив сина, що, коли він постане перед Ану, йому запропонують хліб смерті і воду смерті, від яких він має відмовитись, а коли йому запропонують одяг і пахощі, він може їх взяти. Всі ці настанови слід виконувати обов’язково.

Усе сталося так, як і передбачав Еа. Адапа домігся милосердя богів, котрі охороняли ворота богів, вони доставили його до Ану, який при­йняв їх доброзичливо і вислухав їхні пояснення про те, що трапилося з Південним Вітром. Потім Ану запитав богів, які зібралися на раду, що належить зробити для Адапи, і, немовби наміряючись дарувати йому безсмертя, велів пригостити його хлібом життя і водою життя. Адапа, підкоряючись настановам свого батька, відмовився скуштувати хліба й води, але одягнув запропонований йому одяг І помастив себе прине­сеними йому пахощами.

Побачивши це, Ану розсміявся і запитав Адапа, чому він себе так дивно поводить. Коли Адапа пояснив, що відмовився від частування за порадою свого батька Еа, Ану повідомив йому, що цим вчинком він позбавив себе безсмертя. Кінець таблички поламаний, але, ймовірно, Ану відправив Адапу назад на землю, наділивши якимись достоїнства­ми і якимись недоліками. Ериду отримав звільнення від повинностей, а його жерці — особливе достоїнство, але долею людства стали хворо­би, гніт яких трохи пом’якшила богиня-цілителька Нінкарак.

У цьому дивному міфі є кілька цікавих моментів. Часто в міфах втра­та безсмертя пояснюється ревнощами того чи іншого бога, які впев­нені в тому, що боги зберегли безсмертя для себе. Ми також бачимо в цьому міфі, що зникнення Тамуза — мотив, котрий постійно повторю­ється в семітській міфології. В мотиві одягу, який боги дають, за цим міфом герою, можна побачити зв’язок з давньоєврейською оповіддю про гріхопадіння, в якому Ягве дає Адаму і Єві одяг зі шкур звіріні.· Є в цьому міфі й етнологічний момент, котрий пояснює походження тієї особливої свободи від повинностей, якою користувалися жерці Ериду.

4.2.2.6. Міф про Emana та орла

На багатьох месопотамських циліндричних печатках зображено сцени, ймовірно пов’язані з епізодами із міфологічних переказів. Вва­жається, що на деяких печатках зображені епізоди з життя Гільгаме- ша, але лише окремі з них можна з впевненістю ідентифікувати з тим чи Іншим текстом. Тому особливо цікавим є те, що на одній із ранніх печаток, безсумнівно, можна побачити епізод з міфу про Етана.

У ранніх шумерських списках першою після потопу згадується ди­настія Кіш а, а її тринадцятим царем вважається Етана — пастух, який вознісся на небо. На печатці зображена фігура, що піднімається на спині орла над землею, де пасуться вівці, а два пси дивляться вгору на люди­ну, що вознеслася.

Міф про Етана містить іншу модифікацію вже знайомого мотиву, але в цьому випадку він пов’язаний не зі смертю, а з народженням. Безліч разів переданий із уст в уста, цей міф виявився переплетеним з народним переказом про орла і змію,

Міф починається з опису стану, в якому опинилось після потопу людство, позбавлене пастирства царя. Знаки царської влади —скипетр, корона, тиара і пастуша палиця —лежать перед Ану на небесах. Творці доль — великі Анунаки — підтверджують, що царська влада призна­чена Етані, Але щоб забезпечити спадковість царської влади, потрібен спадкоємець, а в Етани немає сина. Етана щоденно приносить жертви Шамашу і молить бога подарувати йому сина: «О володарю, хай зійде це з уст твоїх, подаруй мені траву народження, вкажи мені цю траву, зніми з мене тягар і витвори від мене ім’я». Шамаш наказує цареві перейти через гору, там він знайде яму, і в цій ямі — ув’язненого орла. Він мусить звільнити орла, і той поведе його до трави народження,

Тут до поеми включена народна казка про орла та змію. З давніх- давен орла та змію пов’язує урочиста клятва дружби.

Гніздо орла, де мешкали його пташенята, містилося на вершині де­рева, а змія та її дитинчата жили біля підніжжя. Вони домовились обе­рігати і забезпечувати їжею дитинчат одне одного, Але орел затаїв зло у серці своєму і порушив клятву: доки змія була на полюванні, він зжер її дитинчат. Коли змія повернулася І побачила, що її дім пустий, вона звернулася до Шамаша, благаючи його помститися порушникові при­сяги., Щамаш навчив змію, як заманити орла, поламати йому крила і заточцти його в яму. Там і лежав орел, марно волаючи у своєму горі до Шамцша і прохаючи його про допомогу.

Тут з’являється посланий Шамашем Етана і звільняє орла, і той на знак вдячності обіцяє Етані доставити його до трону Іштар, де він змо­же отримати траву народження. Цей момент розповіді зображений на

циліндричній печатці. Поема мальовничо оповідає про етапи підне­сення, на кожному з яких ландшафт зменшується і зовсім зникає. Текст таблички уривається в середині опису спуску на землю, але оскільки у списку царів є ім’я сина і спадкоємця Етани, можна зробити висновок, що у поеми був щасливий кінець.

Варто зазначити, що казка про орла та змію містить один із найдав­ніших елементів словесності цього роду: у ній молодший із пташенят орла наділений мудрістю і попереджає свого батька, що порушувати клятву небезпечно.

У міфі відображений ритуал народження, як в епосі про Гільгаме- ша простежуються сліди поховальних ритуалів.

4.2.2.7. Міф про Анзу

Це ще один міф, який можна ідентифікувати із зображенням на ци­ліндричній печатці. Поема зображує ще один аспект теми життя і смерті, що, як ми бачили, дуже поширений в акадській міфології.

Анзу зображений на печатці у вигляді птаха. Франкфорт називає його птахолюдиною, але скоріше за все його слід вважати одним із божеств другого ряду — можливо, це бог пекла, який, будучи жахли­вим породженням Тиамат, ворогує з вищими богами. На його ім’я час­то натрапляємо в ритуальних текстах, і він завжди у конфлікті з вели­кими богами. Інша тема цього міфу, яка звучить також у тексті про Етану — це значення і сакральний характер акадської царської влади.

Неповний варіант міфу, який дійшов до нас, розпочинається повід­омленням про те, що Анзу викрав «таблиці долі», які належали до атри­бутів царської влади. Ми вже знаємо з епосу про творення, що Мардук відібрав у Кінгу «таблиці долі», ствердивши таким чином своє верхо­венство серед богів. Про Анзу мовиться, що він викрав ці таблиці в Енліля, доки той мився, і полетів з ними у свої гори. На небесах — сум’яття, і боги збираються на нараду, щоб вирішити, кому доручити вбити Анзу і повернути таблиці.

Уся ця сцена дуже близька до аналогічного місця в епосі про тво­рення. Закликають різних богів, але вони ухиляються від виконання цього завдання, і врешті-решт Лугальбанда, батько Гільгамеша, береться роздобути таблиці. Він вбиває Анзу і забирає таблиці. У гімні Ашурба- напала ми знаходимо Ім’я Мардука, згаданого там як бог, «котрий роз­бив череп Анзу».

В одному із текстів, відомому як коментар до ритуалу, згадуються перегони як частина ритуалу під час святкування вавилонського ново­го року; при цьому пояснюється, що перегони означають перемогу Ні- нурти над Анзу.

У ритуалі створення барабана лілісу, перекладеному Тюро-Данже- ном у його «Акадських ритуалах», відбувається вбивство чорного бика, і перед тим, як бика заколюють, жрець шепоче магічні слова в кожне вухо бика по черзі. У замовлянні, яке нашіптується у праве вухо бика, жертву називають «Великим биком, що ступає по небесному лугу», а в ліве вухо — «виродком Анзу». Звідси видно, що цей давній міф віді­гравав важливу роль у вавилонській ритуальній традиції.