Загальний огляд релігійних систем Давнього Межиріччя

У цивілізації Месопотамії (або Давнього Межиріччя — регіону, роз­ташованого між ріками Тигр і Ефрат) панівну роль відігравала релігія. Початок цій цивілізації поклали шумери з їхнім пантеоном богів, де головними вважалися бог неба Ан і богиня землі Кі, що породили мо­гутнього бога повітря Енліля і бога води Еа (Енкі).

Месопотамська релігія — це релігія зірок, оскільки божества уособ­лювали в собі стихійні сили природи і водночас ототожнювалися з не­бесними (зірками та планетами). Великі боги Нанар (акадською — Син), Уту (Шамаш)та Інана (Іштар), втілені в Місяці, Сонці та Венері, пану­ють над усіма знаками зодіаку. Так, бог Син зображувався у вигляді бика, що пасеться иа зоряному пасовищі. Поряд з цим богиня Інана поставала як богиня кохання й плодючості, бог Нергал (планета Паро) відповідав за війни, хвороби та смерть, а верховний вавилонський бог Мардук ототожнювався з планетою Юпітер.Релігійна система Давньо­го Межиріччя включала в себе й етичні цінності — шумерологи пере­лічують надто довгі незрозумілі за змістом списки «ме», що інтерпре- туються як божественні, священні правила, закони, божественний по­рядок організації понять, існування і дії предметів або їхніх функцій. Таких «ме» налічується сотні, вони стосуються всього, що регулюєть­ся божествами відповідно до виконуваних ними функцій.

Для релігійного мислення жителів Месопотамії був характерний дуа­лізм буття — чітко протиставлялися такі два начала, як життя і смерть, царство неба І землі та підземне царство померлих. І не тільки проти­ставлялися, оскільки реальне буття землеробів з їхнім культом родю­чості та регулярною зміною пір року, чергуванням життя та сну приро­ди сприяло виникненню уявлень про тісний і взаємозумовлений зв’я­зок між життям та смертю, вмиранням та воскресінням. Цю законо­мірність природи й мали відбити безсмертні боги; зрозуміло, що одне із центральних місць у міфології месопотамців посіла історія про смерть і воскресіння Думузи (вавилонський Тамуз) — бога вічно живої при­роди.

У вельми населеному пантеоні богів панували певний порядок та ієрархія, починаючи з вищого бога, що був першим серед декількох «великих богів». З кінця 3-го тисячоліття до Р.Х. перше місце посідає передусім космічна трійця (Ану, Енліль, Еа) та астрономічна група (Син, Шамашта Іштар, а також Адад). Часто одне божество зливалося з Іншим (подібної до нього природи) або зв’язувалося з ним шляхом змінних споріднених відношень, або, нарешті, ділилося на декілька іпостасей.

У переліку божеств перше місце відводиться Ану. Це ім’я спочатку означало «зірка, небо», потім «бог неба», «бог» взагалі. Він втілює най­більш досконале поняття бога, він — цар богів, цар неба, цар країн і покровитель царів. У міфах Ану представлений як верховний бог, але дещо пасивний і не дуже доброзичливий щодо людей. Старовинним центром його культу було місто Урук з його відомим ансамблем свя­тинь Еана («будинок неба»). Перший місяць року І перший день місяця були присвячені йому та Енлілю. Останній, «добродій блиску, воло­дар, буйвіл, що знає призначення І вирішує долі», постає з самого по­чатку як бог землі І головний бог шумерів. Як бог землі, ВІН висловлює в сьомому місяці кожного року вустами жерців свого священного міс­та Ніпур слова вдячності й любові цареві й країні, даючи приклад іншим богам. За часів царя Хамурапі Енліль втратив популярність та посту­пився місцем богові Мардуку.

Пантеон богів Межиріччя мав безпосередній стосунок до уявлень про структуру Космосу. В епосі про створення світу розповідається, що земля побудована на зразок неба. Зодіак — це земне царство на небі, де живуть боги І відкривають себе людям в образі семи великих світів. Увесь Всесвіт поділяєгься на три світових царства, причому Ану владарює над небесним світом, Епліль — над земним, Еа живе у вод­ному світі. Ану, Енліль (акадський Бел) та Еа утворюють триаду, що панує над світом, управління ж зодіаком вони надали трьом головним світилам: Сину, Шамашу та Іштар (Сонцю, Місяцю й Венері). Четвер­тою найважливішою частиною Всесвіту є підземний світ, «світ помер­лих», звідки нема вороття; у ньому царювали богиня ЕрешкІгаль і бог Нергал. Цей володар царства померлих був дволиким — він насилав нещастя І водночас дарував життя, виступав у ролі справедливого судді. Пізніше його ототожнювали з богом Сонця.

Походження та існування світу є предметом різноманітних легенд і міфів, що змінюються з плином часу. На них також лежить відбиток шумерської культури (3 тис. до Р.Х.). Відома акадська епопея «Енума еліш» (буквально — «Коли вгорі»; так починається перший рядок пое­ми) виникла із злиття первісно незалежних міфів про виникнення бо­гів, про перемогу бога Еа над А псу (первинним хаосом), про створен­ня світу; вона також містить гімн на честь Мардука та його 50 імен. Поема розпочинається описом космічних начал— Апсу (чоловіче уособлення підземної безодні та підземних вод), Тиамат (жіноче уосо­блення тієї самої безодні або первинного океану) та Муму — підлегло­го їм духа. Після цього розповідається про народження богів та їхню боротьбу з чудовиськами. Еа і передусім Мардук ведуть цю боротьбу на боці переляканих богів.

У месопотамській філософії релігії, створеній теологами для по­значення кордонів між богами та людиною, особливе місце займає про­блема долі, безсмертя людини. Міфи пояснюють смертність людини

заздрістю богів, що зберегли безсмертя тільки для себе і лише в неба­гатьох випадках дарують людині вічне життя. Мудрий Адапа втратив безсмертя, відмовившись за порадою свого покровителя бога Еа від збіжжя і води життя, запропонованих йому богом Ану. Далі автор по­еми про Гільгамеша замислюється глибше і ставить одночасно питан­ня про мету і зміст життя. Гільгамеш, цар Урука, на дві третини бог і на одну третину людина, здійснює зі своїм другом Енкіду надлюдські вчи­нки, мандруючи незнайомими країнами і воюючи з чудовиськами. Біля трупа кращого друга він несподівано усвідомлює весь жах смерті. Гіль- гамешові вдається дібратися до безсмертного героя потопу, Утнапіш- тима, щоб у нього знайти порятунок від смерті. Від нього він дізнаєть­ся про потоп, але своєї головної мети не досягає і тому повертається до свого Урука, приречений на смерть і безрадісне Існування в підземно­му царстві померлих. Людині залишається, як каже поема, тільки на­солоджуватися у земному житті.

У месопотамській філософії релігії потойбічне життя не відіграва­ло значної ролі. Вавилонянин молився про земні блага, смерть напов­нювала все його єство жахом, бо означала істотне погіршення умов буття. Дух померлого сходив у підземний світ, темне царство божест­венного подружжя Нергала і Ерешкігаль. Царство померлих сумне, світло не проникає в глибоку темряву ночі, все тут ТЛІЄ, і від усієї зем­ної величі залишається лише жалюгідне життя тіней. Ганебно та бо­лісно залишитися непохованим. Не можна завдати ворогові більш жорстокого страждання, аніж відмовити йому у похованні або сплюн­друвати його могилу; ніде не знайде заспокоєння той, хто не знайшов спокою в труні.

За уявленням вавилонян підземне царство померлих — це велике місто з величезним палацом; сім стін оточують велику в’язницю, з якої нема вороття. Тільки інколи дух померлої людини зі згоди бога або в результаті втечі повертається у світ земний у вигляді марева, щоб шко­дити і лякати людей, які не піклуються про нього. При цьому посмертні долі неоднакові. Щасливіший шлях у тих, хто славетно загинув у бою і хто був з честю похований, порівняно з жеребом убитого, якому ніхто не влаштовує чесного поховання і про кого ніхто не піклується; добре померлому, спадкоємці якого піклуються про небіжчика. У вавилонян існувало також уявлення про рай, острів щасливих, розташований десь у гирлі ріки; живуть у ньому обрані, що отримали безсмертя. Невідо­мо, чи справді існувала віра в загробний суд, оскільки згадки про ньо­го не досить чіткі. Поряд з уявленням про небесних богів І славнозвіс­них героїв у релігії народів Межиріччя велику роль відіграли надзви­чайно давні вірування про численних нижчих духів, здебільшого злих. Це духи землі, повітря, води — анунаки та ігіги, уособлення хвороб і нещасть, що вражають людину. Для боротьби з ними жерці складали безліч замовлянь. Найбільш небезпечними вважалися «сім духів безо­дні», винуватці всяких хвороб. У замовляннях перелічуються їхні імена та «спеціальності»: Ашаку вражав голову людини, Намтару — горло, злий Утуку — шию, Алу — груди і т.д.

Семеро їх, семеро їх, в підземній безодні семеро їх... У надрах підземних безодні вирощені вони, ні чоловічої вони статі, ані жіно­чої... Вони — руйнівні вітри, жінок вони не беруть, дітей не наро­джують, жалю та співчуття вони не знають, молитов І прохань вони не чують... Вони — вигодовані на горах коні, ворогують вони з Еа, сильні серед богів вони, стають на шляху, приносять горе в дорозі. Злі вони, злі вони.,. Семеро їх, семеро їх і ще раз семеро їх...

Для захисту від злих духів (демонів) окрім численних замовляль- них формул широко вживалися амулети-апотропеї (обереги). 51 к апо- тропея проти злого демона застосовувалося, наприклад, його власне зображення в настільки мерзотному вигляді, що, побачивши його, де­мон мав з жаху втікати.

Практикувалися також різноманітні суто магічні обряди. їхні описи разом з текстами замовлянь дійшли до нас у великій кількості. Серед них — відомі обряди лікувальної, застережливої, злочинної та військо­вої магії. Лікувальна магія була перемішана, як це завжди і буває, з народною медициною, і в рецептах, що збереглися, їх нелегко відділи­ти; проте в деяких випадках магія виступає цілком явно. Ось приклад магічного рецепту проти хвороби очей:

З чорної вовни, з білої вовни з цього боку ти випрядеш; сім і сім вузлів ти зав’яжеш; замовляння ти прочитаєш: вузол з чорної вовни ти прив’яжеш на хворе око, вузол з білої вовни ти прив’яжеш на здорове око...

Від грізних наслідків «чорної магії» суспільство охороняла держав­на влада, карала тяжкими карами злочинця-чаклуна, будь-якому злу протистояв жрець, який бив ворогів їхньою власною зброєю, обрядом і магічним словом. Але в той час, коли чаклун або чаклунка справляли вплив начебто своєю власною силою, жрець виступав від імені І як знаряддя або, скоріше, як втілення своїх богів (Еа, Мардука). Він від­ганяв від себе та від інших будь-яке зло і демонічні сили за допомогою доброї божественної сили, якої був сам сповнений. Жрець володів ма­гічними знаннями, і Його дії символізували союз релігії та магії, що ускладнювало вдосконалення релігії. Впевненість в абсолютній дії об­ряду домінувала над вірою у всесильність богів, ось чому підкреслю­вався обов’язок неухильного виконання приписів служби богам.

У Вавилоні й Асирії здавна розвивалося мистецтво передбачення (або мантика), що по суті являє собою спілкування людини з божест­вом з метою інформування один одного про свої наміри. Часто боги самі показували людині майбутній хід подій, зазвичай, однак, людина сама зверталася до них у відповідності з приписами і через жерців, молитви і жертвування схиляла їх до «об’явлення», інколи давала від­повідне знаряддя, через яке божество могло висловити свою волю. Траплялося, що боги відкривали завісу майбутнього через вуста «безум­ця» або жерця, що перебував в екстазі. У VII ст. до Р.Х., наприклад, славились пророцтва жриць богині Іштар у місті Арбела. Більшу роль відігравали сни, особливо сновидіння святих, тим більше в священно­му місці: в них божество або з’являлося саме, або показувало деякі знаки, які потрібно було розтлумачити.

Вавилонське мистецтво пропікання славилося на всьому Давньому Сході й справляло відчутний вплив навіть на віддалені народи, про що свідчить значне поширення звичаю ворожби за печінкою. В епоху ел­лінізму «халдей» означало те ж саме, що й «астролог» або «волкв». На відміну від інших народів вавилоняни прагнули в основному збагнути майбутнє й зверталися до бога тільки тоді, коли в судовому процесі необхідно було з’ясувати справжнє становище речей, коли неможливо було вирішити спір між сторонами. В цьому випадку часто від однієї із сторін вимагали складання присяги або іспиту, і ображений бог мав покарати винуватця.

Уже в найдавнішу епоху у зв’язку з об’єднанням громад і утворен­ням перших держав у Месопотамії складається відособлений клас жер­ців. Жерці вважалися посередниками між богами і людьми, вчителями науки, бо будь-яке знання є релігійним об’явленням; вони — храни- телі священної літератури, оскільки дар творення мистецтва — божест­венного походження. Жерці були служителями храмів, що володіли значними багатствами, і тому були дуже впливовим суспільним про­шарком. Походили вони зі знатних родів, причому звання жерця успа­дковувалося. Зовнішність жерця мала бути бездоганною, навіть щодо зросту й ваги: тілесні недоліки роблять людину непридатною для ви­конання функцій жерця.

Поряд із жерцями існували й жриці, а також храмові прислужниці. Багато з них були пов’язані з культом богині кохання Іштар, практику­вали храмову проституцію і брали участь у оргаїстичних культах. По­ряд з цим Іштар служили жерці-евнухи, що носили жіноче вбрання та виконували жіночі танці. Культові дійства були строго регламентовані і відправлялися в храмах. Вавилонські храми, звичайно у формі схід­частих башт, являли собою вражаюче видовище, завдяки чому вони й стали приводом для створення біблійної легенди про побудову Вави­лонської башти.

Жрецтво мало стільки ж облич, скільки їх було у богів. З позицій сьогоденних уявлень надто важко вважати гармонійною людину, яка творить молитви сонячним богам — і водночас будує обсерваторію, щоб спостерігати за Сонцем, обчислювати його траєкторію і моменти затемнення; яка сповідує етичні норми— І плете політичні інтриги; яка викладає в храмовій школі божественні правила «ме» — і водно­час складає власні правила арифметики, рівнянь геометрії; яка навчає правознавства — і сама порушує закони задля досягнення своєї мети; є взірцем чистоти моралі — і одночасно опікуном храму. І все-таки цей особливий продукт цивілізації— жрецтво — у Межиріччі досяг могутності, якого не знали давньоєгипетські жерці.

Під час культового святкування нового року цар за розпоряджен­ням головного жерця ставав на коліна перед статуєю бога Мар дука. Жрець відбирав у володаря знаки царської влади, бив його по щоках і тягав за волосся, і той покірно розповідав про свою невинність і любов до богів.

Центром релігійного життя і водночас економічним І науковим осе­редком був храм. Навколо нього часто концентрувалися різноманітні жрецькі братства, що виконували й певні світські функції. Тому шу­мерське слово «санга» — можливо, найзагальнІша назва всього жрець­кого стану — позначається тим самим знаком, що І «поважати». Жрець зазвичай жив у межах храму і харчувався за рахунок пожертвувань, дарів для богів; у нього було право мати власне майно. Жерцю нале­жав храм, що, як житло богів, являв собою відтворення небесного сві­ту. В святая святих храму було зображення головного божества цього храму, в каплицях зображення інших поважаних поряд з ним богів. В покоях Упсукінаку (фатуму, долі), що відповідають покоям фатуму на світовій горі богів, боги збираються в день нового року царем богів. Такі покої існували у храмі Нінґірсу, побудованому царем Гудеа, і храмі Мардука у Вавилоні. Тут, у храмі, приносяться дари і відправляються обряди жертвоприношення; поряд з «оселею Бога» підноситься башта з уступами (зикурат), яких буває три (уособлення потрійного Космо­су), або сім. Сім поверхів відтворюють послідовність небесних східців семи планетних сфер; знизу догори кольори поверхні башти чергують­ся у такому порядку: чорний (Сатурн), темночервоний (Юпітер), світ- лочервоний (Марс), золотий (Сонце), біложовтий (В єн ера), синій (Мер­курій) і срібний (Місяць). Східчаста башта Борсипи має назву «Буди­нок семи передавачів наказів Неба і Землі» Йдеться про планети, що своїм рухом у колі зодіака оголошують волю богів.

Про функції, що їх виконували жерці, маємо не дуже багато відомо­стей. У шумерському місті-державі Урук (ПІ ст. до Р.Х.) духовний ке­рівник, так званий «енсі», виконував і функції правителя. Документи містять відомості про жерця, титулованого як «добродій», який з ча­сом отримав першість серед інших жерців. Він опікувався не тільки літургійними справами, а й прибутками. При головному храмі Єсангі- ля у Вавилоні відповідне становище займав «уригалу» — головна ді­йова особа жрецького сану під час святкування нового року. Різнома­нітні братства «співаків» брали участь у храмовому співі, жрець «калу» при цьому грав на музичних інструментах, виконував похоронний спів (під час поховання, з приводу знищення святині), молитви для задоб- рення богів і відправляв магічні обряди. Цей жрець виконував також важливу роль під час реставрації храмів, освячення статуй, нових бу­динків, каналів. У святинях здійснювали свою діяльність заклинателі, маги, віщуни, що тлумачили майбутнє і розповідали про минуле.

Іншими словами, храми в Давньому Межиріччі справді були центра­ми релігійного життя тогочасних людей.

Міфологія Межиріччя багата і різноманітна: тут можна натрапити і на космогонічні сюжети, і на перекази про створення Землі та її меш­канців, у тому числі зроблених із глини людей, і на легенди про подви­ги великих героїв, передусім Гільгамеша, і, нарешті, оповіді про вели­кий потоп. Головним героєм оповіді про потоп є цар Утнапіштим (або Атрахасис). Ім’я Утнапіштим означає «він бачив життя». Цікаво, що у кінці оповіді він приймає ім’я Атрахасис, або «дуже розумний». Утна­піштим розповідає Гільгамешеві про потоп як про містерію, таємницю богів, На раді богів вирішено було влаштувати потоп за пропозицією Бела (володаря землі), щоб покарати за гріхи жителів Сурупака, леген­дарного міста Утнапіштима. За допомогою сну Еа (бог океану) без ві­дома богів видає Утнапіштиму їхнє рішення; за його порадою цар будує ковчег, навантажує його різним добром, приводить на нього різних тва­рин і в певний момент, сповнений страху, замикається в ньому разом з майстрами, що його будували, і родиною. Жителів же Сурупака він, за порадою Еа, вводить в оману відносно своєї дивної поведінки: начеб­то Бел гнівається на нього, і тому він хоче жити у Еа. Жителям Сурупа­ка він обіцяє цілющий дощ, що його пошлють боги як благословення країні.

Шість днів І шість ночей був потоп, усі люди загинули, після цього настав спокій, і тоді, на сьомий день, Утнапіштим відкриває люк і че­рез нього випускає спочатку голуба, потім ластівку. Однак вони верта­ються, бо їм ніде сісти. Посланий після них ворон не вертається, і тоді Утнапіштим і всі мешканці ковчега виходять назовні. На вершині гори, де перед цим зупинився ковчег, Утнапіштим приносить жертву богам, які вдихають запах і кружляють у танку навколо. Іштар піднімає кош­товне намисто, що його подарував їй Ану (можливо, це дощова весел­ка) з урочистою клятвою, що вона ніколи не забуде цих днів, Підхо­дить Бел і в гніві бачить,· що одна людина з родиною врятувалася, ря­тівником же може бути тільки Еа. Але той заспокоює Бела, говорячи, що потрібно карати тільки грішників, а не всіх людей. Тоді Бел благо­словляє Утиапіштима і його дружину і дарує їм безсмертя. Цікаво, що у фрагментах шумерська оповідь про потоп не тільки в загальних ри­сах, а й у деталях нагадує біблійну легенду про Ноя.

Зазначимо, що зовсім не всі сторони життя, не вся система ідей та інститутів Давнього Межиріччя обумовлювалася релігійними уявлен­нями. Наприклад, тексти законів Хамурапі переконують у тому, що норми права були від них практично вільні. Певних успіхів народи Месопотамії досягли в науковому пізнанні світу. Особливо великими були досягнення вавилонської математики, яка виникла з практичних потреб виміру полів, спорудження каналів та різноманітних будинків. Вавилоняни споруджували зикурати, з верхніх поверхів яких вчені вели з року в рік спостереження за рухом небесних тіл. Таким чином вави­лоняни збирали й записували емпіричні спостереження за Сонцем, Місяцем, розташуванням різних планет. У ході таких багатовікових спостережень виникла вавилонська математична астрономія, чий рі­вень не поступався рівню європейської астрономії епохи раннього Від­родження. Давньогрецькі астрономи заохотилися до тисячолітніх до­сягнень вавилонської науки і протягом короткого часу досягли блиску­чих успіхів.

■ Усе це свідчить про те, що релігійна система Давнього Межиріччя, що за її образом і подобою згодом формувалися аналогічні системи інших близькосхідних держав, не була тотальною, тобто не монополі­зувала всі сфери духовного життя. Вона залишала місце для поглядів, вчинків і дій, не пов’язаних безпосередньо з релігією, і саме ця прак­тика могла вплинути на характер релігійних уявлень народів Східного Середземномор’я, починаючи від племен Сирії та Фінікії і закінчуючи античними греками. Не виключено, що вона відіграла певну роль у появі вільнодумства в добу Античності. На це варто звернути увагу тому, що інший варіант найдавнішої релігійної системи миру, давньо­єгипетський, що існував практично водночас з месопотамським, при­звів у цьому розумінні до інших результатів. Водночас не слід забува­ти, що й досі значне поширення має астрологія — дитя давньої месо­потамської релігійної системи, що більшість магічних подань тієї епо­хи вплинули на культуру багатьох народів.

4.2.