Особливості релігійних систем Японії

Подібно до Індії та Китаю, в Японії існувала ціла низка різних релі­гій — синтоїзм, буддизм, конфуцианство, які вплинули на формузання культури цієї своєрідної далекосхідної цивілізації (тут необхідно зга­дати і про християнство).

Стародавні синтоїські міфи зберегли свій, власне японський, варі­ант уявлення про походження світу. Згідно з ним, спочатку існували бог Ідзанаґі і богиня Ідзанамі. Однак не їхній союз породив усе живе: Ідзанамі померла, коли спробувала народити первістка — божество вогню. Засмучений Ідзанаґі хотів було врятувати дружину з підземно­го царства мертвих, але не зміг. Тоді йому довелося діяти самому: з його лівого ока народилася богиня сонця Аматерасу, нащадкам якої було приписано зайняти місце імператорів Японії.

Синтоїзм відіграв значну роль у формуванні японського світосприй­няття, в його основі лежать п’ять концепцій. Перша — полягає у тверд­женні, що світ виник сам по собі, що він регулює сам себе, а не за допомогою верховної істоти, як це стверджується у християнстві чи ісламі. Друга — характеризує силу життя, адже початок сексу заклали боги.

Буддизм, як відомо, проник у Японію ще до Різдва Христового, од­нак рішуче впливати на психологію та культуру японців він почав тіль­ки з середини VI ст. Саме тоді до Японії почали прибувати буддійські ченці, а разом з ними й священні буддійські книги, написані китай­ською мовою. Буддизм поширився тут у формі магаяни і відіграв знач­ну роль у становленні розвинутої державності та культури. Досить за­значити, що буддизм є теоретичною основою керування державою і саме в Японії повною мірою втілився у принцип єдності політики та релігії.

Несучи в собі не тільки індійську філософську думку і буддійську метафізику, а й традиції китайської цивілізації (буддизм прийшов в основному через Китай), вчення Будди сприяло оформленню в Японії адміністративно-бюрократичної Ієрархії та деяких принципових основ системи етики і права. Цікаво, що в цій сфері не було зроблено акцен­ту, як це мало місце в Китаї, на беззаперечному авторитеті мудрості давніх і на нікчемності окремої особистості перед думкою і традиція­ми колективу в цілому.

Буддизм у Японії мав декілька сект-шкіл — синґон, тендай та інші, які, спираючись на уявлення про те, що синтоїські божества і є тими ж самими Буддами у їхніх чергових переродженнях, намагалися зблизи­тися Із синтоїзмом. В результаті були закладені основи синкретичної релігії ребу синто («Подвійний шлях богів») підтриманої японськими

імператорами. Останні заявляли, що вважають своїм й обов’язком спри­яти розвиткові як буддизму, так І синтоїзму.

Особливий внесок у зближення буддизму і синтоїзму зробила секта синґон (санскр. — «мантра»), або школа «істинних слів», практична ритуальність якої забезпечила їй необхідну популярність, оскільки її філософія була складною для мас, тимчасом як магія всюди легко сприй­малася і поширювалася. Засновником секти сингон був чернець Кукай (774—835), який дійшов висновку, що конфуцианство, буддизм та дао­сизм виходять з одних і тих самих принципів і немає потреби їх розді­ляти, Після дворічного перебування в Китаї він повернувся до Японії з великою кількістю книг і сакральних предметів І став настоятелем сто­личного храму Тодайдзі (столицею тоді було місто Нара).

Вчення і практика синґон — досить складна система. Вихідним пунктом її доктрини є положення про те, що зовсім не історичний Буд­да і ного вчення є вершиною пізнання. Історичний Будда — це постать- тінь, втілення (аватара) вищої сутності у людській формі. Завдяки цьо­му втіленню він став для тих людей, яких хотів спасти, видимим і зро­зумілим. Для вчення синґон увесь світ явищ є істиною, абсолютом, усе в цілому і в своїх частинах є також Буддою. Абсолют має дві риси: суб’єктивну абсолютну мудрість та об’єктивну логіку світу. Кожній із рис відповідає певний аспект світу (перших називають світом мате­ринського лона, а другий — світом алмазів), через це світосприйняття сингон називають двоаспектним (ребу).

Починаючи з IX ст, імператорська влада втрачає своє минуле зна­чення, функції регента-правителя опиняються в руках представників аристократичного дому Фудзивара, на жінках якого були зобов’язані з покоління в покоління одружуватися імператори. За регентів значення буддизму починає настільки зростати, що він невдовзі перетворюється на державну релігію. Наприкінці XII ст. влада в країні перейшла до клану Мінамото, його представник Бритомо оголосив себе сьоґуном (полководцем). Його воїни-дружинники отримували свою частку землі й багатства і утворили прошарок самураїв.

Увесь період сьогуната, який тривав багато століть, буддизм п вжував бути однією з основних опор влади, але в ньому відбув важливі зміни: замість старих сект прийшли нові, вплив яких зб( в країні і донині. Це, по-перше, секта дзедо (амедизм) з культом ; ного раю і його владики — будди Амітаби. Її засновник Хонен ( 1212) спростив вірування буддизму, зробивши їх більш доступним простого народу. Амітаба — це Будда,який царює в раю «чистоїзе розташованому на Заході. Містична ціль Амітаби полягає в тому дати можливість відродитися в раю кожному, хто нескінченне * разів повторює його ім’я. Іноді фразу «О, буд да Амітаба!» повтої ли як магічне заклинання до 70 000 разів на добу. З часом культ А би набув більш урівноваженого характеру, і кількість його послід* ків навіть збільшилася (нині їх налічується майже 20 млн.).

Третьою і, мабуть, найбільш відомою новою сектою ЯПОНС1 буддизму стало вчення дзен, яке проникло в Японію з Китаю на р) ХП-ХПІ ст. Але на відміну від китайської традиції, тут поважавс торитет Будди, сутр і свого вчителя, що сприяло зростанню погг ності та поширенню впливу дзен-буддизму. Дзен-буддизм з його ( Софією фаталізму і в його поєднанні з фанатичною відданістю пат увійшов до кодексу самурайської чести (бусидо) і справив вел вплив на японський національний характер. Важливе місце у ф) менті етичного релігійного життя японського суспільства зайї конфуцианство, розквіт якого припадав на XVI та наступні сто. (епоха Току ґави), Перші японські конфуцианці та їхні покровителі до певної міри піонерами —творцями нового світу, для якого неоі ний був новий світогляд. Такі правителі, як Тойотомі ХІдейосі (я ський Іван Грозний) та Ієясу Токуґава і їхні сучасники вважали світом можна керувати; така позиція постала як один із стимулів і лектуальної боротьби з буддизмом І його містичним ставлення! життя.

Конфуцианство почало відповідати світоглядним настроям еі Токугави, коли запропонувало нову філософію життя і нову косм гію. Згідно з цими концепціями, у Всесвіті Існує розумна причина: в ваючи на матерію, вона створює світ людини та речей. Причина т< рядок існують також у структурі суспільства, необхідно їх тільки зуміти, причому підкреслювалося, що цей порядок має моральний ха­рактер. Важливість конфуцианського підходу до світу зумовлювалась гим, що він пропонував нового роду єдність думки та дії, філософію політичної системи. Дотримання основних принципів дає знання, яке Дозволяє людині осягнути сутність морального порядку, завдяки чому індивід постає як моральний.

1549 р. в Японію було принесене християнство, а 1562 р, декілька провінційних князів разом зі своїми підданими прийняли його, нама­гаючись таким чином мати зиск із торгівлі з португальцями. Сперту японці поставилися до християнства толерантно, однак з прибуттям до Японії іспанських францисканців ситуація, через їхні чвари з єзуїтами, різко змінилася; починається криваве переслідування християнства. Нарешті християнський рух був змушений затаїтися повністю: із 300 000 японських християн за століття залишились малочисельні «лам­пади віри» в крихітних підпільних громадах, І тільки в наші часи в Японії нормально функціонують християнські храми, в тому числі й православні.

З XVII ст. клан Токуґава (1603-1867) зумів припинити децентралі- заторські тенденції в політиці японських феодалів і залізною рукою знову об’єднав державу, а керована ним буддійська церква перетвори­лася в низову адміністрацію для утримання населення в покорі. В цей час склалися сприятливі умови для інтенсивного проникнення в Япо­нію конфуцианства. Один із його проповідників, Ямадзакі Ансаї (1618- 1682), намагається поєднати конфуцианськІ принципи з нормами син­тоїзму. Він висунув теорію, згідно якої неоконфуцианське лі (не старе лі Конфуція, тобто церемонія, ритуал, а інше, неоконфуцианське — ве­ликий принцип, загальний порядок) — це і є та божественна сила при­роди, яка виявляється через усі традиційні «вісім мільйонів» синто- їських камі на чолі з великою Аматерасу.

Зближення в ХУІІ-ХІХ ст. неоконфуцианства з синтоїзмом зумов­лене певними чинниками. Культ давнини, великих ідеалів минулого, вивчення історії Японії, джерел її культури сприяли своєрідному від­родженню синтоїзму, зміцненню Його норм у всіх прошарках, і перед­усім самурайства з його схильністю до ідеї величі пращурів і відда­ності сюзерену. Поступово цей культ, який пропустили крізь призму конфуцианського ставлення до правителя, дедалі більше почали відно­сити саме до японського імператора — прямого нащадка великої Ама­терасу і єдиного законного правителя Японії.

З кінця XVIII ст. в країні все помітніше посилювався культ імпера­тора. На противагу буддизму, що його підтримували сьоґуни, більшість феодалів провадила реформи, які сприяли обмеженню впливу буддій­ських храмів і закріпленню норм синтоїзму. Проімператорські тенденції останнього були тепер дуже зміцнені ідеями неоконфуцианства. Влада сьоґунІв і вплив буддизму в країні слабшали, і після перевороту Мейдзі (1868) синтоїзм стає офіційною державною ідеологією, нормою мо­ралі та кодексом честі. Після поразки.Японії у Другій світовій війні синтоїзм поступово втрачає своє державне значення, його характер міняється, проте буддизм свій вплив зберігає.

У Японії склалася нова релігійна ситуація, коли країна з її могутнім промисловим і високим науковим та культурним потенціалом уже мало потребує для зміцнення свого авторитету в світлі гасел минулого. Про­те треба брати до уваги, що японська культура має чудову властивість синтезувати традиції І новації, що дозволяє японцям досягти успіху в житті та пом’якшувати жорстокі реалії сучасного світу.

Японці повною мірою використовують колосальний духовний та культурний потенціал, накопичений протягом багатовікової історії ре­лігійними системами синто, буддизму і неоконфуцианства, для нового прориву у своєму розвиткові, який виявляється на перетині технології та культури. Один із провідних спеціалістів, Масанорі Моритані, у зв'яз­ку з цим пише: «Японці, з одного боку, люблять імпортні товари, а з другого — цінують свою традиційну культуру. Кімоно, татамі, сьодзі, котацу, японське національне малярство... переносні буддійські вівтарі, народні свята, пісні й танці — все це, здається, стоїть перед загрозою зникнення, але все ще продовжує жити. Технологія, яка розвивається в тій чи іншій країні, — це один із виявів культури, і в міру того, як від­бувається перехід від предметів першої необхідності до предметів, по­в’язаних із світом почуттів, властивості виробів відчуватимуть дедалі глибший вплив національної культури.

Таким чином, технологія вже заторкнула світ культури, в тому числі й світу людських емоцій.

Усе це потребує збереження норм життя, що тяжіють до минулого, І означений процес у Японії триває, наскільки можна судити, в оптима­льній формі. Чемність церемоній (наприклад чайної), вихована століт­тями дзен-буддІйського самотренування, прагнення до зосередження, стриманості, внутрішньої самоповаги — все це виявляється і в умовах світу капіталу, що функціонує подібно до природного комп’ютера. Цьо­му сприяє І діяльність сучасних релігійних сект, які вміло пристосува­лися до нових обставин.

Численні нові секти, що зазвичай тяжіють до своєрідного японського буддизму і синтоїзму, є дуже різноманітними і суперечливими за фор­мою, обрядовою стороною, цілями та установками. Однак усіх їх об’єд­нує, на думку С. Л. Васильєва, і дещо спільне, сучасне, передусім — чітко виражена практичність, прагматичність, доцільність. Сучасні сек­ти добре враховують те, що не на тому світі, а зараз, тут, на грішній землі, людина потребує піклування й уваги. Не дивно, що кількість сект і вплив їх у сучасній Японії зростають, а найвідоміші з них (на­приклад секта Сока гакай, яка дотримується вчення Нітнрена) стають потужною соціально-політичною силою, відіграють важливу роль у культурному житті країни.

Японські релігії справили значний вплив на мистецтво, причому слід мати на увазі, що японське мистецтво (як і культура загалом) свої­ми першоджерелами має китайське мистецтво і культуру. Зрозуміло, що китайські зразки були в Японії трансформовані і поступово пере­творилися на дещо інше. Адже японське мистецтво спирається на син­тоїзм з його культом природи, роду та імператора, як нащадка Амате- расу. Значно вплинули на нього також буддійський ірраціоналізм і ху­дожні фільми далекої Індії.

У 1 тис. по Р.Х. виокремлюється ряд періодів у розвитку японсько­го мистецтва. З приходом буддизму з Китаю і Кореї в Японії великою популярністю користується корейське мистецтво, тимчасом, як у VIII ст. своєї вершини досягає народне мистецтво з властивим йому своєрід­ним реалізмом. УІХ-Х ст. в японському малярстві реалізм змінюється спіритуалістичними індійськими ідеями. В теоретичному трактаті «Кобо ДасІ» читаємо, що «езотеричні доктрини важкі для усного пояс­нення, але їх можна виразити за допомогою малярства та скульптури». Це є, наскільки нам відомо, першим в Історії мистецтва теоретичним твердженням про те, що витвори мистецтва являють собою засоби пе­редачі думки.

Поширення містичних релігійних сект спонукало будівництво свя­тинь — їх почали розбудовувати на узгір’ях, що дозволило проектува­ти їх з більшою свободою. Найчастіше розбудовувалися ансамблі свя­тинь з буддійськими і японськими пагодами. На острові Хонсю в Ісе збереглася типова група храмів давньояпонського стилю, який мав на­зву «сямаї». Святині слугують божествам, а вірним доступу до них немає; вони збудовані з товстих колод і двосхилого даху. Встановити дату їх спорудження дуже важко, оскільки властиве японцям почуття порядку примушує їх час від часу розбирати дерев’яні храми, допов­нювати їх дечим і знову збирати.

В ХІ-ХП ст, (епоха роду Фудзивара) настає розквіт японської літе­ратури; малярство стає помічником літератури — його сувої ілюстру­ють поетичні твори та романи. У подальшому на розвиток японського малярства дуже впливає дзен-буддизм. Згідно з містичною вірою в миттєве натхнення світове митці XIV-XVI ст. створюють чудові ма­люнки єдиним рухом пензля на папері. У XVII ст, розпочинається епо­ха японського мистецтва, названа епохою Токуґава, яка тривала до

XIX ст. Так з утвердженням феодальної системи японське малярство набуває традиційних форм, а мавзолеї, храми і пагоди зводилися за встановленими зразками.

У XIX ст. японське мистецтво, особливо кольорова ксилографія Хокусая і Хіросіге, отримала світове визнання і значною мірою впли­нула на європейське мистецтво. Бурхлива європеїзація на рубежі XIX-

XX ст. звільнила японське мистецтво І художню культуру від пут умов­ності і догм, однак вони й досі несуть на собі відбиток принципів есте­тики дзен-буддизму.

Ще більший вплив естетика дзен справила на оздоблення храмів і на відоме японське мистецтво планування садів (ландшафтів і домаш­ніх парків). Мистецтво розбивки таких дзен-садків І дзен-парків до- сягло в Японії віртуозності. Мініатюрні майданчики завдяки вмінню майстра-садівника перетворюються у комплекси світобудови, напов­нені глибокою символікою релігійних ідей буддизму. Так, кажучи про приношення квітів у жертву Будді, імператриця Каміо, відома воло­дарка Нари, яка правила Японією у VIII ст., пише в одній із своїх поем:

Зриваючи квіти, я рукою мимохіть їх скривджую, Нехай же стоять у полі жертвою, що вклоняються, Буддам часів минулих, нинішніх і майбутніх.

ЦІ вірші свідчать про схиляння японців перед квітами, і тому не дивно, що цей народ створив сади настільки вишуканої краси й чарів­ності.

Садове мистецтво японців сягає своїми коренями в індійський ґрунт: пророки буддизму, згідно з посланням Будди, поширювали, зокрема, ідею храмового саду.

Зауважимо, що японське садове мистецтво зазнало на собі впливу філософії джайнізму (буддійської секти), яка проповідувала любов до природи, простоту і моральне очищення. Приміром, чаювання було невід’ємною частиною культових обрядів джайністів, відтак суттєвою частиною садів стали чайні хатинки, хоча вони є не у всіх сучасних садах. Мистецтво японських садів є органічною частиною способу життя японців.

У Японії, як і в Китаї, Кореї і В’єтнамі, існує традиція воєнних ми­стецтв, метою вивчення яких була не стільки перемога над ворогом, скільки перемога над самим собою, подолання власних слабостей і недоліків. Ця традиція воєнних мистецтв (дзюдо, айкідо, карате та інші), яка має назву «кемпо», живе й досі. Майстри кемпо незмінно ставали героями народної творчості, а сьогодні вони заповнили кіно- та теле-

екрани. Самопізнання в процесі освоєння воєнних мистецтв загострю­вало сприйнятливість людиною прекрасного, живої природи, мистец­тва. Невипадково поняття культури І войовничості в історії далеко схід­ної цивілізації тісно переплітаються одне з одним.

Фундаментом цієї системи є кемпо — даосько-буддійський погляд на світ, згідно з яким останній — це порожність, небуття, на противагу греко-латинській, а пізніше християнській моделі світу як буттю. Її математичний символ — нуль, просторовий— круг, умоглядний — порожність. Але цей ідеологічний настрій несе в собі дивну потенцію, Якщо сума і добуток усієї темряви в світі дорівнює нулю, то й кожна річ окремо дорівнює нулю, тобто є примарною. Але якщо так, то Все­світ дорівнює людині, а людина дорівнює Всесвітові і може вбирати в себе всю його міць, якщо зуміти знайти правильний спосіб, шлях.

11.2.