Г. Захист від кримінальної відповідальності
Захист доцільно поділити на два типи: «відсутність доказу» (ВД) та «реальний захист». Захист типу ВД є захистом, що грунтується на прагненні заперечити окремі елементи правопорушення, типово ментальний елемент mens rea.
Реальний захист допускає всі елементи даного правопорушення, але намагається знайти привід або виправдати скоєння правопорушення певною додатковою причиною.1. Захист типу ВД
Головними у захисті типу ВД є «помилка у факті», «помилка у праві», «інтоксикація» та «розумова відсталість». До захисту типу «помилка у факті» або «помилка у праві» звертаються, щоб показати, що обвинувачений, може, й не мав відповідного наміру скоїти злочин, оскільки обставини злочину були інші, ніж йому здавалося . Захист типу «добровільної інтоксикації» часто застосовується для доведення того, що обвинувачений не мав здатності до відповідного особливого наміру через інтоксикацію 75. Розумова відсталість, де вона визнається як тип захисту, може бути застосована для доказу того, що через цей психічний стан обвинувачений був уведений в оману, помилився або не зміг створити необхідний mens rea .
Захист типу ВД у загальному праві трактується по-іншому, ніж у МРС. Взагалі, дотримуючись більш жорстких, ніж МРС, поглядів, загальне право дозволяє застосовувати цей тип захисту для заперечення лише особливого, а не загального наміру . Результатом даного обмеження є те, що захист типу ВД загалом тільки знижує тяжкість злочинної поведінки; він не виправдовує її повною мірою. Наприклад, хоча добровільне сп'яніння може заперечувати навмисність у справі вбивства без пом'якшуючих обставин, воно не заперечує злочинного наміру, вимоги загального наміру для вбивства. Таким чином, попри ступінь інтоксикації обвинуваченого у справі вбивства, він може бути засудженим за вбивство, злочин загального наміру78.
74 Див., напр., Green v. State, 221 S.W.2d 612 (Tex.Cr.App.
1949) (обвинувачений у крадіжці не мавнаміру назавжди позбавити іншу особу кількох свиней, оскільки помилково вважав, що вони належать
йому). Помилка щодо покарання за що-небудь у кримінальному праві не служить захистом, навіть коли
ця помилка базується на пораді одного з адвокатів. Сентенція ignorantia legis neminem excusat (незнання
закону не є виправданням) глибоко вкорінилася в англо-американській юриспруденції. Проте є
відмінність поміж незнанням самого кримінального права та незнанням цивільних законів, що вплива
ють на елемент даного кримінального злочину, як у вищенаведеному прикладі. Див. взагалі Dressier,
прим. 1, §§ 13.01-13.03. Але див. Lambert v. California, 355 U.S. 225 (1957) (відповідний процес з покаран
ням обвинуваченого за ігнорування закону, який вимагає реєстрації злочинців у поліції, коли вони не
знають цієї вимоги).
75 Див., напр., Heideman v. United States, 259 F.2d.943 (D. C. Cir. 1958) (обвинувачений не мав наміру
крадіжки через сп'яніння і тому не є винним у грабежі).
76 МРС та приблизно дюжина штатів визнають розумову відсталість як тип захисту для всіх
злочинців. МРС § 4.02(1). Ряд юрисдикцій взагалі не визнають її. Bethea v. United States, 365 A.2d 64 (D.C.
App. 1976), сертифікат відхилено, 433 U.S. 911 (1977). Інші резервують розумову відсталість лише для
випадків убивств. State v. Cooper, 213 S.E. 2d 305, 319 (N.C. 1975). Ще інші обмежують її правопорушен
нями з елементами особливих намірів. United States v. Browner, 471 F.2d 969 (D.C. Cir. 1972). Див. Dressier,
верхня прим. І, § 26.01-26.03.
77 Див. вище, де розглянуто особливий та загальний наміри.
Див., напр., People v. Langworthy, 331 N.W. 2d 171 (Mich.1982) (сп'яніння не є виправданням при звинуваченні у зґвалтуванні, злочині загального наміру).
Кримінальне право 467
Обмеження захисту типу ВД елементами особливого наміру піддавалося критиці як алогічне . Зрештою, інтоксикацію або помилку в факті легко визначити як такі, що заперечують елемент загального наміру вбивства (заздалегідь обдуманий намір) як особливого умислу.
Очевидно, що цей ступінь «особливості» даного наміру є неприйнятним. Наприклад, у випадку крадіжки зі зломом помилка у факті не повинна заперечувати наміру проникнення в зайняте помешкання, але може бути використана для заперечення узагальненого «особливого» наміру скоїти тяжкий злочин усередині. Обмеження елементами особливого наміру можна краще всього пояснити не з точки зору логіки, а як політичне рішення, що особи, до яких застосовують дані типи виправдання, заслуговують на деяку полегкість, але не повинні бути цілком виправдані. В результаті МРС, що не розрізняє загальний та особливий наміри, визнає застосування захисту типу ВД для заперечення будь-якого елементу вини обвинуваченого. Проте він робить один виняток: добровільна наркотична або алкогольна інтоксикація не може заперечувати необачності — граничної вимоги загального наміру МРС, необхідної для основної кримінальної відповідальності . Очевидно, що виняток для інтоксикації є політичним вибором, покликаним обмежити здатність обвинувачених заперечувати вину, посилаючись на використання наркотиків чи алкоголю.