<<
>>

4.5. Судовий розглядцивільно правових і господарських конфліктів

Основоположні засади системи судочинства щодо вирішення конфліктів у цивільно правовій та господарський сферах визначено в Конституції України. Так, принцип

верховенства права означає підпорядкованість діяльності судових органів та всіх учасників судового процесу праву як способу вираження державної волі українського народу.

Законність судочинства полягає в обов'язку суду, всіх учасників судового розгляду неухильно дотримуватись норм права.Розглядаючи справу та ухвалюючи рішення, суд керується виключно законом. Пору При здійсненні правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки

закону і нікому не підзвітні. Жодні державні органи, політичні партії,

громадські організації, посадові особи не мають права впливати на

них. Самостійність суддів гарантується законодавчо визначеною

процедурою здійснення правосуддя в цивільній та господарський

сферах, таємницею наради суддів при винесенні рішення, відповідальністю за неповагу до суду і втручання в його діяльність.

Цивільне судочинство спрямоване на охорону прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ відповідно до чинного законодавства. Територіальні суди розглядають справи у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, якщо

хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків,

коли рішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів; справи, які виникають з адміністративно правових відносин і

справи окремого провадження.Зміст і специфіку процесу судового розгляду і вирішення цивільно правових конфліктів відображають принципи цивільно процесуального права. До них, зокрема, належать [117, с. 27–36; 122, с. 25–61]:

• диспозитивність, основу якого становить можливість всіх заінтересованих осіб, які беруть участь у справі, вільно здійснювати свої

права, розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії;

• об'єктивна істина, тобто відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи;

• змагальність, завдяки чому забезпечується можливість сторонам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі, свободу надання ними суду доказів і

доведення перед судом їх переконливості;

• процесуальна рівноправність сторін, тобто рівні можливості сторін для здійснення своїх процесуальних прав і обов'язків;

140

шення вимог законності призводить до прийняття необґрунтованого рішення або його

скасування. Коли особи не дотримуються

норм закону, до них можуть застосовуватися

санкції (наприклад, відмова в прийнятті апеляційної скарги в разі порушення терміну її подання). Здійснення правосуддя неможливе

без додержання норм процесуального права. • безпосередність судового розгляду, тобто обов'язок суду, як правило, сприймати докази у справі з першоджерел і досліджувати їх

безпосередньо в судовому засіданні. Сторони конфлікту, інші особи,

які беруть участь у справі, мають можливість увійти в особисті зносини зі складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окремих питань подавати свої доводи, міркування та заперечення, здійснювати всі інші передбачені процесуальним законодавством дії;

• раціональна процесуальна форма, яка полягає у створенні найбільш сприятливого порядку (раціонального цивільного судочинства) для процесуальної діяльності суду, для доступу в цивільний процес у справі всіх заінтересованих осіб і їх процесуальної діяльності.

Раціоналізм характеризується доступністю цивільного процесу, наближеністю суду до населення, його публічністю, простотою і зрозумілістю;

• усність судового розгляду, що сприяє гласності і безпосередності судового розгляду.

Усна форма спрощує процес, робить його доступним і динамічним, надає більші можливості судові керувати розвитком процесу. Разом з тим усна форма процесуальних дій оптимально поєднується з письмовою (заяви, скарги, подання сторін; рішення, ухвали, постанови суду).Основне місце в розгляді й вирішенні цивільно правових конфліктів належить суду. Він, як орган держави, що здійснює правосуддя,

розглядає цивільну справу і виносить рішення, яке має обов'язковий

характер, спрямовує дії інших учасників процесу.

Діяльність суду із розгляду й вирішення цивільно правових конфліктів здійснюється в певній логічній послідовності за стадіями

процесу:

• порушення цивільної справи за заявою заінтересованої сторони;

• підготовка цивільної справи до судового розгляду;

• розгляд і вирішення справи у судовому засіданні;

• апеляційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої

інстанції;

• касаційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої та

апеляційної інстанції;

• перегляд рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв'язку нововиявленими та винятковими обставинами;

• звернення судового рішення до виконання.

Порядок цивільного судочинства передбачає вчинення процесуальних дій судом і учасниками процесу в законодавчо визначені про141цесуальні строки, що забезпечує своєчасний розгляд і вирішення

правових конфліктів.Універсальним способом судового розгляду цивільно правових

конфліктів є позовне провадження. У такий спосіб розглядаються

справи з цивільних, трудових, сімейних та інших правовідносин, що

ґрунтуються на рівності їх суб'єктів. Для справ позовного провадження характерна наявність сторін з протилежними інтересами і

спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які

передаються на розгляд суду.Сторонами в цивільно правовому конфлікті є позивач і відповідач. Вони є головними учасниками позовного провадження. Позивач,

як правило, є ініціатором порушення справи, бо вважає, що його право є порушеним або є предметом спору. Відповідач — особа, яка на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорювання його права і охоронюваних законом інтересів.Істотною умовою виникнення цивільних процесуальних відносин

є цивільна процесуальна правоздатність (здатність мати цивільні

процесуальні права і обов'язки) та цивільно процесуальна дієздатність (здатність особисто здійснювати свої права в суді чи доручати

ведення справи представникові) сторін. Цивільна процесуальна правоздатність громадян виникає з моменту народження і припиняється

зі смертю. Юридичні особи мають процесуальну правоздатність з моменту виникнення. Ліквідація дії юридичної особи веде до припинення її процесуальної правоздатності. Цивільна процесуальна дієздатність громадян настає в повному обсязі із досягненням повноліття,

тобто з 18 років. Юридичні особи мають процесуальну дієздатність з

моменту виникнення.

Визначальною особливістю процедури судового розгляду цивільно правових спорів є функціональна активність сторін. Для забезпечення виконання процесуальних функцій сторони, згідно з Цивільним процесуальним кодексом, мають численні процесуальні права.

Відомий український правознавець М. Й. Штефан поділяє їх на такі

групи [122, с. 82–84]:

1. Права, які характеризують повноваження на порушення провадження у справі (права на пред'явлення позову, зустрічного позову;

вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його постановив; права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і

ухвал; про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за

нововиявленими обставинами та ін.).

1422. Права на зміни в позовному спорі (права позивача на зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних

вимог, на відмову від позову; права відповідача на повне або часткове

визнання позову; права сторін на укладення мирової угоди; доповнення, зміна апеляційної і касаційної скарги або відмова від них та ін.).

3. Права на подання і витребування доказів та участь в їх дослідженні (права сторін подавати до суду свої пояснення; подавати письмові та речові докази; вимагати залучення у справу свідків і призначення експертизи. При розгляді справи — ставити питання один одному, свідкам, експертам, представникам органів державного управління і громадськості. Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал,

постанов та ін.).

4. Права, пов'язані із залученням до справи всіх заінтересованих

осіб (права вимагати від суду залучення до справи співучасників,

третіх осіб, органів державного управління).

5. Права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єктивності розгляду справи і виконання судових постанов (права сторін заявляти клопотання про відводи суддів, прокурора, експертів,

перекладача і секретаря судового засідання).

6. Права на участь у судових засіданнях з розгляду справи і в здійсненні процесуальних дій в суді першої інстанції, в провадженні

справи в апеляційній і касаційній інстанціях та в стадії перегляду

справи за нововиявленими та винятковими обставинами (на особисту участь і ведення справи або за участю чи через представника; на

пояснення, заяви і виступи в суді рідною мовою і користування послугами перекладача та ін.).

7. Інші права (приєднання співучасників до апеляційної та касаційної скарги сторони; передання справи на вирішення третейського

суду та ін.).

На сторони цивільно правового конфлікту покладається загальний обов'язок добросовісного користування належними їм процесуальними правами, а також спеціальні обов'язки, які полягають у виконанні певних процесуальних дій (суд може визнати обов'язкову

участь відповідача у справах про стягнення аліментів; кошти на оплату свідків, експертів, проведення огляду на місці вносить наперед

сторона, яка порушила відповідне клопотання тощо).Цивільний процесуальний кодекс встановлює для сторін рівні

можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав. Але це

143лише формально юридична рівність, яка не є тотожною реальній рівності. Так, громадяни, які не мають належної юридичної підготовки

або коштів на оплату послуг кваліфікованого адвоката, об'єктивно є

слабшою стороною в суді, що відбувається на засадах змагальності.

Принцип процесуальної рівності сторін у поєднанні з принципами

диспозитивності та змагальності надає лише можливість досягнення

рівності сторін у процесі вирішення спору.У судовому розгляді цивільно правових конфліктів можуть брати

участь кілька позивачів або кілька відповідачів, права, вимоги та

обов'язки яких не виключають одне одного. Усі процесуальні співучасники рівні в правах та обов'язках як один щодо одного, так і стосовно іншої сторони.

Єдиним шляхом судового установлення фактичних обставин конфліктів є судове доказування. Цивільний процесуальний закон дає

вичерпний перелік засобів доказування: пояснення сторін і третіх

осіб; показання свідків; письмові докази; речові докази; висновки

експертів. Предметом доказування слід вважати коло юридичних

фактів, від установлення яких за допомогою доказів залежить правильне вирішення цивільного спору.

Розгляд справи здійснюється шляхом послідовного вчинення судом і учасниками процесу комплексу процесуальних дій, що становлять певні частини (підстадії), кожна з яких має свої завдання і відповідний зміст:

1) підготовча — суд вирішує питання щодо можливості розгляду

справи в цьому судовому засіданні, при цьому складі суду, секретареві судового засідання, при наявних особах, які беруть участь у справі,

інших учасниках процесу (свідків, експертів, перекладачів) та наявних доказах;

2) з'ясування фактичних обставин справи — дослідження наявності чи відсутності юридичних фактів, що становлять предмет доказування;

3) судові дебати — промови сторін та інших осіб, що беруть участь

у справі, в яких висловлюються підсумкові висновки щодо дослідження обставин справи та пропозиції, чи підлягає задоволенню правова вимога і на підставі яких законів;

4) заключна — постановлення судом рішення.

Процедура прийняття судового рішення сторони — це та нормативна модель, яка визначена процесуальним законодавством. Вона

полягає в тому, що суд має відповідно до застосованих норм права і,

144враховуючи фактичні обставини справи, постановити законне й

обґрунтоване рішення.Вирішення судом конфлікту передбачає передусім захист цивільних прав та інтересів, що, згідно з Цивільним кодексом, відбувається

шляхом [116, с. 185–187]:

• визнання права (застосовується у випадку спору щодо наявності у суб'єкта цивільного права чи цивільного обов'язку);

• визнання правочину недійсним (може мати місце у випадку укладення заперечувального правочину);

• зобов'язання припинити дію, яка порушує право (можливе щодо триваючого правопорушення. Наприклад, зобов'язування припинити розповсюджування твору до вирішення спору судом);

• відновлення становища, яке існувало до порушення (застосовується у разі, коли необхідно поновити порушене право. Наприклад, у

випадку визнання правочину недійсним);

• примушування до виконання обов'язку в натурі (полягає в адресованій зобов'язаній особі вимозі вчинити дію або утриматися від

дії);

• зміна правовідношення (полягає у реорганізації правовідносин,

перетворенні одного обов'язку в інший, покладенні на боржника нового обов'язку);

• припинення правовідношення (застосовується у разі невиконання чи неналежного виконання особою обов'язків або зловживання

цивільним правом. Це може бути, наприклад, розірвання договору

оренди, купівлі продажу);

• відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (можуть застосовуватися у випадку завдання майнової

шкоди);

• відшкодування моральної (немайнової) шкоди (застосовується

у випадках заподіяння особі фізичних і моральних страждань внаслідок порушення її цивільного права або інтересу);

• визнання незаконним рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (полягає у скасуванні, позбавленні юридичної

сили такого акта).Вирішення конфлікту у суді передбачає можливість прийняття

мирової угоди. Мирова угода — це двостороннє волевиявлення, яке

спрямоване на врегулювання спору шляхом взаємних поступок.

Втім, остаточне рішення, як і в інших способах завершення судового

145розгляду справи, належить суду, який має перевіряти й затверджувати мирову угоду. Мирова угода не повинна суперечити закону або порушувати чиїсь права та законні інтереси. Наслідком затвердження

судом мирової угоди є припинення провадження у справі. Тому не

слід сприймати мирову угоду як безпосереднє врегулювання конфлікту самими учасниками, вона є актом судової влади.Мирова угода може бути укладена сторонами на будь якій стадії

процесу, у тому числі на стадіях апеляційного, касаційного й виконавчого провадження.Правом укладання мирової угоди чинне процесуальне законодавство наділяє позивача та відповідача. Проте фактично закон виходить з того, що суд має сприяти мирному вирішенню конфлікту, бо

передбачає, що розгляд справи по суті починається із запитання, чи

не бажають сторони закінчити справу мировою угодою. Значення

мирової угоди може бути посилене у новому процесуальному законодавстві наданням суду повноважень сприяти укладанню мирової

угоди.

Підвищення ефективності судового розгляду цивільно правових

конфліктів пов'язується з модифікацією процедури передусім щодо її

спрощення, гнучкості, оперативності судочинства з одночасним збереження гарантій, які надаються учасникам процесу традиційними

нормами, інститутами, режимами. Так, В. В. Комаров пропонує здійснити реконструкцію судочинства шляхом напрацювання достатньо

автономних процедур, що передують судовому розгляду і мають

впливати на спрощення судочинства за рахунок розширення обсягу

підготовлених дій сторін до судового розгляду. Серед таких процедур — специфічні режими явки сторін, обмін змагальними паперами,

дослідження доказів, наради суддів із сторонами [46, с. 45].Певні особливості має розв'язання правових конфліктів у госпо+

дарських судах. Згідно з Господарським процесуальним кодексом України господарським судам підвідомчі спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи у спорах про визнання недійсними актів з

підстав, зазначених у законодавстві; справи про банкрутство; справи за

заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати України з питань, віднесених законодавчими актами до їхньої

компетенції. Статистика свідчить про інтенсивну діяльність господарських судів з розгляду і вирішення конфліктів між суб'єктами господарювання. Так, у 2003 році господарськими судами розглянуто 218 тис.

146справ (у 2002 р. — 221 тис.); за рішеннями місцевих господарських судів стягнуто коштів на загальну суму близько 15 млрд грн [84, с. 11].Право на звернення до господарського суду мають суб'єкти підприємницької діяльності (підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, у тому числі іноземні, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи). Сторони,

за винятком окремих важливих категорій спорів, мають право застосовувати заходи досудового врегулювання господарського спору.Процес судового вирішення конфліктів у господарський сфері регулюється Господарським процесуальним кодексом України. Цей

важливий акт регламентує: порядок провадження справ у господарському суді; досудове врегулювання господарських спорів; питання

підвідомчості справ; коло учасників господарського процесу,

становище в ньому судді, сторін, третіх осіб, прокурора, інших осіб;

порядок прийняття позовної заяви та підстави для відмови в її прийнятті; дії судді з провадження у справі, готування її до розгляду; поняття, види і процедуру надання та оцінки доказів; набрання рішенням, ухвалою, постановою законної сили; зміст і форму наказу господарського суду про виконання рішення, процедуру відстрочення або

розстрочення виконання зазначених судових документів, повороту

виконання рішення, постанови та ін.

Господарський процес — це встановлена нормами процесуального

права форма діяльності господарських судів, яка спрямована на захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів суб'єктів господарювання.Господарській процесуальній формі вирішення конфліктів притаманні такі ознаки:• нормативність — полягає в тому, що вона встановлюється в законодавстві певного рівня;

• безперечність — відображає обов'язковість дотримання форм реалізації процесуальних норм у діяльності учасників процесу. Інакше

процесуальна дія учасника господарського процесу не порушує тих

правових наслідків, на які вона спрямована;

• системність — відображає необхідність структурувати процесуальний регламент в єдине ціле. Порядок судового розгляду не може

бути відмінним і особливим для кожного спору;

• універсальність (є похідною від цивільної процесуальної форми) — відображає її застосування до вирішення різних господарських

конфліктів без будь якої диференціації. Подальший розвиток госпо147дарського процесу за своїми складовими наближується до цивільного процесу.

Розв'язання господарських спорів ґрунтується на різних процесуальних засадах, використовуються різні способи регулювання. Так,

для регулювання конфліктів, що виникають із договорів між приватними особами у процесі господарської, підприємницької діяльності,

повною мірою придатні засади приватного права. У вирішенні конфліктів підприємців з державою, наприклад, щодо оподаткування,

наслідків недобросовісної конкуренції застосовуються публічно правові засади, діє імперативний метод регулювання. Отже, з одного боку, господарський процес є владною діяльністю господарського суду

щодо застосування норм матеріального і процесуального права, що

припускає владне начало у механізмі господарського регулювання, з

іншого — формою примусового здійснення суб'єктивних прав в основному в тих галузях права, які будуються на рівності, диспозитивності їх суб'єктів.

У випадках, передбачених законодавством, суб'єкти господарськоправових конфліктів можуть вдатися до досудового врегулювання

спорів шляхом звернення до контрагентів з письмовою претензією.

Але, не зважаючи на те, що порядок досудового врегулювання спору

встановлено нормами Господарського процесуального кодексу, подання претензії, визнання й задоволення претензійних вимог є добровільним урегулюванням спору. На цьому етапі господарський суд

не втручається у відносини між сторонами, хоча у передбачених випадках (у спорах, що виникають з договору перевезень, договору про

надання послуг зв'язку, договору, що стосується державного замовлення) без застосування досудового врегулювання неможливе і звернення до господарського суду.

Досудове врегулювання не поширюється на певні види спорів

(про визнання договорів недійсними; про визнання недійсними актів

державних та інших органів підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом

інтереси підприємств та організацій; про стягнення заборгованості за

опротестованими векселями; спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово кредитних установ; про звернення стягнення на заставлене майно).

Законодавством встановлено особливий порядок вирішення кон+

фліктів, пов'язаних з банкрутством. Так, до учасників процедури

банкрутства віднесені сторони (кредитори та боржник), арбітражний

148керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор),

власник майна (орган, уповноважений управляти майном боржника), а також у випадках, передбачених законом, інші особи, які беруть

участь у провадженні у справи про банкрутство (Фонд державного

майна України, державний орган з питань банкрутства, представник

органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника). Особлива роль у процедурі банкрутства належить арбітражному

керуючому. На різних стадіях процедури банкрутства він наділяється повноваженнями з розпорядження й контролю за майном боржника, керує фінансовим оздоровленням підприємства або безпосередньо організовує продаж майна банкрута. Він має право давати приписи, що мають обов'язкову силу для боржника, накладати заборону на

дії адміністрації щодо відчуження майна боржника або навіть особисто очолити неплатоспроможне підприємство на час здійснення окремих процедур банкрутства.Судовий розгляд справи про банкрутство відбувається протягом

трьох засідань: підготовчого, попереднього та засідання, яке є визначальним для долі боржника.

Підвідомчий господарським судам спір сторони можуть передавати

на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб. Третейськими судами тут можуть бути як

спеціально створені для розгляду одного спору органи, так і постійно

діючі спеціальні арбітражі (Міжнародний комерційний арбітраж та

Морська арбітражна комісія при Торгово промисловій палаті України).

Проте господарські суди, в які були реформовані у 2002 році арбітражні суди, що вийшли з державного арбітражу, інколи ще тяжіють

до режиму арбітрування. “Досить поширеними є порушення судами

ст. 43 Господарського процесуального кодексу України щодо повного,

всебічного і об'єктивного встановлення обставин справи, — зазначає

голова Вищого господарського суду України Д. М. Притика. — Суди

не завжди з'ясовують фактичні обставини справи, права і обов'язки

сторін спору, що призводить до неправильного застосування норм

матеріального права у вирішенні спору. Трапляються також випадки,

коли суди вчиняють певні процесуальні дії без елементарного дотримання вимог процесуального закону щодо наявності належних підстав для цього” [84, с. 16]. Судова реформа має сприяти подальшому

вдосконаленню процесуальної діяльності судів.149Слід також зазначити, що у певному розумінні суд обмежений у

своїх діях нормами права. Його завданням є визначитися щодо застосування норм відповідних галузей права. Інколи це ускладнюється

через суперечливість і заплутаність законодавства.

Крім того, як слушно зазначає Н. П. Осипова, процедура прийняття судового рішення має соціальну, соціально+психологічну скла+

дову. Проблема об'єктивності, неупередженості, незалежності судових рішень належить до категорії вічних. Протягом століть і тисячоліть усі країни і народи намагаються її вирішити, але поки що —

безуспішно.

Діяльність судів являє собою особливий вид застосування права,

який полягає у встановленні юридичних фактів, охоплених гіпотезою норми права, у прийнятті владного рішення про необхідне або

припустиме поводження громадян або юридичних осіб (дозвіл, розпорядження, заборона) і в застосуванні юридичних санкцій до осіб,

які порушують закон. Водночас правосуддя — це свідома, цілеспрямована діяльність людей (тільки яких називають суддями), що управомочені вирішувати долі інших людей і які вступають при цьому в

численні складні зв'язки з учасниками судочинства, нерідко заінтересованими у результатах справи, що розглядається, вирішуючи соціальні конфлікти [76, с. 136]. Виходячи з цього пропонуються такі

шляхи підвищення ефективності правосуддя [76, с. 136–139]:

1. Використання математичних методів, що допомагатиме на підставі статистичної залежності екстраполювати поведінку учасників

судового засідання, визначати вплив на судове рішення.

2. Урахування соціальних характеристик суддів: вплив на вибір варіанта рішення зовнішніх чинників, вплив взаємодії сторін процесу,

фахового рівня, особистісних характеристик суддів.

3. Використання комп'ютерів, що допоможе ефективно працювати

з алгоритмами судових дій. Справді, всі кодекси світу — це ретельно

розписані алгоритми, керуючись якими, судді повинні приймати рішення. За допомогою комп'ютерів юридично підготовлені фахівці,

особливо в цивільному і господарському судочинстві, мають можливість комплексно оцінити кожний доказ, швидко врахувати і зіставити норми великої кількості чинних законів, указів, постанов.

4. Соціологічна експертиза в суді, особливо тоді, коли потрібно

конкретизувати оціночні поняття з соціологічним змістом.

5. Розширення практики соціологічного тлумачення як одного з

підходів до тлумачення права.

150Процес вирішення кримінально правових конфліктів має встановлену процесуальним законодавством послідовність:• порушення кримінальної справи;

• досудове розслідування кримінальної справи;

• віддання обвинуваченого до суду;

• судовий розгляд справи;

• апеляційне провадження у справі;

• касаційне провадження у справі;

151

<< | >>
Источник: В. М. Іванов, О. В. Іванова. Юридична конфліктологія : Навч. посіб. для студ. вищ.навч. закл. / В. М. Іванов, О. В. Іванова. — К. : МАУП,2004. —224 с.: іл. 2004

Еще по теме 4.5. Судовий розглядцивільно правових і господарських конфліктів:

  1. Поняття та види цивільно-правових угод
  2. 21. Поняття цивільно-правової відповідальності.
  3. 22. Види цивільно-правової відповідальності.
  4. 39_Кримінальна та цивільно-правова відповідальність за екологічні правопорушення.
  5. 65. Одержання хабара (ст. 368 КК). Одержання незаконної винагороди працівником держ. підприємства, установи чи організації (ст. 354 КК). Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань (ст. 355 КК).
  6. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань
  7. 4.5. Судовий розглядцивільно правових і господарських конфліктів
  8. Зміст
  9. Поняття та ознаки юридичної особи в різних цивільно-правових системах
  10. № 26. Розмір цивільно-правової відповідальності.
  11. № 40. Випадки зменшення розміру цивільно-правової відповідальності.
  12. № 72. Поняття цивільно-правової відповідальності.
  13. № 90. Види цивільно-правової відповідальності.
- Административное право зарубежных стран - Гражданское право зарубежных стран - Европейское право - Жилищное право Р. Казахстан - Зарубежное конституционное право - Исламское право - История государства и права Германии - История государства и права зарубежных стран - История государства и права Р. Беларусь - История государства и права США - История политических и правовых учений - Криминалистика - Криминалистическая методика - Криминалистическая тактика - Криминалистическая техника - Криминальная сексология - Криминология - Международное право - Римское право - Сравнительное право - Сравнительное правоведение - Судебная медицина - Теория государства и права - Трудовое право зарубежных стран - Уголовное право зарубежных стран - Уголовный процесс зарубежных стран - Философия права - Юридическая конфликтология - Юридическая логика - Юридическая психология - Юридическая техника - Юридическая этика -