<<
>>

Нормативно-правова регламентація інституту перегляду судових рішень адміністративних судів

Перегляд судових рішень адміністративних судів України займає важливе місце серед конституційних гарантій судового захисту, однак, слід зазначити, що належна реалізації будь-якої гарантії, в тому числі і тієї, що закріплена на рівні Конституції України, потребує належного правового регулювання.

Адже як слушно зазначає П.М. Рабінович, цінність правового регулювання - це його реальна позитивна (корисна) значущість для існування і розвитку особи, соціальних спільнот, груп, об’єднань, для всього суспільства загалом [225, с. 158]. Правовим регулюванням, підкреслює В. Селіванов, охоплюються все більш різноманітні сторони суспільного життя, а юридичної форми набувають основні та найважливіші комплекси суспільних відносин у різних сферах людської діяльності, які потребують не просто законодавчої форми, а її змістовної правової наповненості. У цьому плані спеціальні юридичні знання про особливості та прояви права, правового регулювання, що досягаються правознавством, дозволяють свідомо і точніше розібратися у тих соціальних процесах, які піддаються юридичному впливу з боку держави і вимагають свого юридичного оформлення з одночасним наповненням його правовим змістом [233, с. 14; 300].

Враховуючи зазначене вище, вважаємо за доцільне розпочати розгляд проблемного питання, що представлено у даному підрозділі дисертаційного дослідження із визначення сутності поняття «правове регулювання». Зазначимо, що незважаючи на значну теоретичну розробленість, в науковій літературі ще й досі не сформовано єдиного підходу щодо тлумачення зазначеного терміну, що в свою чергу також обумовлює велику кількість точок зору щодо його розуміння.

Виходячи з етимологічного розуміння терміна «регулювати» як: «1) упорядковувати, налагоджувати; 2) направляти розвиток, рух чого-небудь з метою привести до порядку, в систему; 3) приводити механізми і частини їх до такого стану, за якого вони можуть правильно, нормально функціонувати» [304, с. 549]. У Великому тлумачному словнику сучасної української мови термін «регулювати» означає «впорядковувати що-небудь, керувати чимось, підкоряючи його відповідним правилам, певній системі» [388, с. 1207; 58]. Регулювання ж повинно бути спрямованим на досягнення поставлених цілей, певного, заздалегідь осмисленого результату, який існує у вигляді абстрактної моделі; регулювати - означає знати внутрішню будову, організацію об’єкта регулювання, принципи його функціонування та трансформації [168, с. 69; 18].

Щодо тлумачення поняття «правове регулювання», то у «Великому юридичному словнику» зазначається, що під зазначеним терміном слід розуміти процес впливу держави на суспільні відносини за допомогою юридичних норм; ґрунтується на предметі і методі правового регулювання [25, с. 524]. В.М. Корельский та В.Д. Перевалов пишуть, що правове регулювання - це цілеспрямований вплив на поведінку людей і суспільні відносини за допомогою правових (юридичних) засобів [261, с. 257; 296; 309]. О.Ф. Скакун акцентує увагу, що правове регулювання - це здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток [242, с. 488; 296]. Відповідно до точки зору В.І. Гоймана, правове регулювання має своїм початковим моментом специфічну діяльність держави (її нормотворчих органів), пов'язану з виробленням юридичних установлень та визначенням юридичних засобів забезпечення їх «дієвості.

В цьому аспекті, продовжує вчений, змістом правового регулювання охоплюється різноманітна діяльність нормотворчих органів держави, пов'язана з вибором типу, методів, способів регламентації, визначенням співвідношення нормативних та індивідуальних засобів регулювання, тобто формуванням того юридичного інструментарію, який об'єктивно є необхідним [264].

І.П. Петрова та Д.Г. Мулявка обстоюють позицію, що правове регулювання слід розуміти як різнобічний вплив на суспільні відносини всіх правових явищ, у тому числі правових ідей, принципів правового життя суспільства, які не втілені в юридичні форми (закони, нормативно -правові акти тощо) [182, с. 10; 296]. У своєму дисертаційному дослідженні О.І. Осауленко прийшов до висновку, що правове регулювання включає в себе не будь-яку владну діяльність уповноважених на те органів і посадових осіб, а лише ту, що має на меті спрямувати в чітко визначене русло поведінку учасників суспільних відносин, упорядкованих за допомогою норми права і базованих на ній індивідуальних актів [169, с. 121].

У навчальному посібнику «Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права» М.В. Кравчук доводить, що правове регулювання - це здійснення за допомогою правових норм та інших юридичних засобів впливу на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування, розвитку та захисту [1133]. Автор слушно зазначає, що цілями правового регулювання є: закріплення за допомогою юридичних засобів існуючих суспільних відносин; стимулювання розвитку та поширення суспільних відносин, які відповідають загальнодержавним та загальносуспільним потребам та інтересам; створення умов для виникнення і розвитку нових необхідних типів і форм суспільних відносин; усунення суспільно небезпечних та суспільно шкідливих відносин [113]. І.М. Погрібний пише, що правове регулювання - це здійснюваний за допомогою системи правових способів і засобів вплив на суспільні відносини з метою їх закріплення, охорони й розвитку відповідно до суспільних потреб [187, с. 11; 296]. В.М. Сирих стверджує, що правове регулювання - це діяльність держави і суспільства, здійснювана в процесі підготовки й прийняття норм права, їх реалізації в конкретних відносинах та застосування державного примусу до правопорушників з метою досягнення стабільного правопорядку в суспільстві [258, с. 148; 87].

С.С. Шоптенко зазначає, що правове регулювання - це здійснювана державою в особі її уповноважених органів та посадових осіб діяльність з підготовки, прийняття та реалізації правових норм з метою впорядкування, закріплення та охорони суспільних відносин [296, с. 61]. У своєму науковому дослідженні автор прийшов до висновку, що можна виділити такі властивості правового регулювання: це різновид соціально -державного регулювання суспільних відносин; це цілеспрямований, організований за своєю спрямованістю, результативний вплив на поведінку людей та суспільні відносини; за його допомогою відносини між суб’єктами і об’єктами управління набувають правової форми; завжди пов’язане з певними, реально існуючими суспільними відносинами; здійснюється за допомогою цілісної системи норм права та правових засобів; має за мету впорядкування, закріплення та охорону суспільних відносин [296, с. 61].

Таким чином, під правовим регулювання інституту перегляду судових рішень адміністративних судів слід розуміти цілеспрямовану діяльність держави, яка полягає у тому, щоб за допомогою відповідних інструментів здійснити належне забезпечення та реалізацію такої конституційної гарантії, як право на перегляд судового рішення. Слід також зазначити, що така діяльність в переважній більшості виражається у прийнятті та реалізації правових норм.

В свою чергу, правова норма, зазначає М.М. Марченко, - це загальнообов’язкове правило соціальної поведінки, що встановлене або санкціоноване державою, яке виражене публічно у формально-визначених приписах, як правило, - у письмовій формі і яке охороняється органом держави шляхом контролю за його дотриманням і застосування передбачених законом заходів примусу за правопорушення [159, с. 217; 103]. А.В. Міцкевич правову норму визначає у такий спосіб: «це загальнообов’язкове правило соціальної поведінки, встановлене або санкціоноване державою, виражене публічно у формально визначених приписах, як правило, в письмовій формі і охоронюване органом держави шляхом контролю за його дотриманням і застосування передбачених законом заходів примусу за правопорушення» [159, с. 217; 139]. Т.В. Кльонова переконана, що правова норма - це не команда або декларація, а правило соціально-позитивної поведінки з регламентованими умовами застосування, гарантоване державними примусовими заходами. ЇЇ триелемента структура стабільна і обумовлена загальним призначенням - регулювати поведінку людей [79].

Л.С. Явич доводить, що правова норма - це таке загальне правило, яке регулює суспільні відносини шляхом надання їх учасникам суб’єктивних прав і покладання на них відповідних юридичних обов’язків [307, с. 117; 306]. На переконання С.С. Алексєєва, правова норма може бути визначена як загальнообов’язкове (загальне) правило поведінки, що походить від держави та нею охороняється, надає учасникам суспільних відносин даного виду юридичні права та покладає на них юридичні обов’язки [9, с. 31-32]. І.А. Сердюк, вважає, що правова норма - це формально визначене правило поведінки загального характеру, що здійснює справедливий з точки зору домінуючої частини населення регулятивний або охоронний вплив на суспільні відносини, походить від держави чи громадянського суспільства; його реалізація гарантована можливістю застосування державного примусу [236, с. 135].

Заслуговує на увагу визначення запропоноване П.М. Рабіновичем, автор наголошує, що правова норма - це формально-обов’язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний характер, встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю [226, с. 99]. В.С. Нерсесянц під правовою нормою розуміє загальнообов’язкове правило соціальної поведінки, встановлене чи санкціоноване державою, виражене публічно у формально-визначених приписах, як правило, в письмовій формі, і охоронюване державою шляхом контролю за його дотриманням і застосуванням передбачених законом мір примусу за правопорушення [220; 239].

На слушну думку В.О. Котюка, правова норма відрізняється від інших соціальних норм і норм природного права наступними ознаками [110, с. 44-45; 73]: 1) правова норма - це таке правило поведінки, яке регулює найбільш важливі суспільні відносини, на відміну від інших соціальних норм; 2) правова норма - це формально визначене правило поведінки, яке зафіксоване в нормативно-правовому акті по законам формальної логіки і граматики; 3) це правило поведінки встановлене або санкціоноване державою чи її окремими органами і має офіційний характер на відміну від інших правил поведінки; 4) правова норма є загальнообов‘язкова для виконання всім населенням і посадовими особами державних органів. Ці норми права повинні (зобов’язані) виконувати також іноземні громадяни і особи без громадянства, а також всі посадові особи найвищих органів державної влади; 5) це правило поведінки формулюється у вигляді юридичних прав і обов‘язків суб‘єктів суспільних відносин; 6) правова норма - це правило поведінки, яке охороняється державною владою від порушень, а у випадку порушень держава застосовує юридичні санкції; 7) ці правила поведінки можуть змінюватись або відмінятись тими державними органами, які їх приймали або вищестоящими органами [ 110, с. 44-45; 73].

Таким чином, в рамках представленого наукового дослідження під правовою нормою слід розуміти офіційно встановлене державою право особи (юридичної чи фізичної) на перегляд рішення адміністративного суду. Правова норма також визначає правило поведінки, якої повинні дотримуватись як судді, так і учасники судового спору під час перегляду відповідного рішення адміністративного суду. Слід зазначити, що правові норми знаходять своє об’єктивне вираження в нормативно-правових актах.

Нормативно-правовий акт, на переконання В.М. Хропанюк, є одним з основних джерел права сучасної держави. В ньому виявляється більшість правових норм, які регулюють найважливіші з точки зору особистості, її інтересів і потреб суспільні відносини. Інші джерела права (правові звичаї, судові та адміністративні прецеденти) загально регулятивною значимістю не володіють. Вони відіграють часткову, допоміжну але додаткову роль в регулюванні суспільних відносин. В нормативно -правових актах закріплюються норми, які враховують інтереси більшості і меншості у цілому, координують їх залежно від конкретних економічних соціальних, національних та міжнародних відносин в даний історичний період [280, с. 239; 644]. Відповідно до точки зору В.С. Нерсесянца, зазначений термін охоплює широкий комплекс актів правотворчості, що приймаються органами законодавчої, виконавчої, а іноді й судової влади. Нормативно-правовими актами, на його переконання, вони називаються тому, що містять норми права. По суті дане поняття є синонімом поняття «законодавство» в широкому сенсі. Це основне джерело права в країнах романо-германського правового сімейства [220, с. 272]. І. Биля наголошує, що нормативно-правовий акт стає пріоритетною формою права завдяки таким перевагам: за допомогою його чітких і ясних формулювань досягається найбільш точний і повний вираз юридичних норм, що забезпечує єдине розуміння правових приписів усіма суб'єктами правовідносин; саме нормативні правові акти можуть бути оперативно видані, змінені та відмінені, що є важливим з огляду на ріст темпів сучасного суспільного розвитку; положення нормативних актів носять високий рівень узагальнення, що дозволяє охоплювати регулюванням широкі сфери суспільного життя; завдяки певним ознакам нормативно-правові акти легко систематизуються, що в подальшому дозволяє легко здійснювати пошук необхідного документа; структура та стиль нормативних актів полегшують пошук необхідних положень; нормативно-правові акти є письмовими документами, що дозволяє швидко доводити до відома всього населення зміст нових правових положень [20, с. 1].

О.Ф. Скакун зазначає, що нормативно-правовий акт - це офіційний акт волевиявлення (рішення) уповноважених суб'єктів права, який встановлює (змінює, відмінює) правові норми з метою регулювання суспільних відносин. Нормативно-правовий акт виконує дві рівновеликі функції: функцію юридичного джерела права; функцію форми права, тобто є способом існування й виявлення норм права [240, с. 338-339; 260]. На думку В.М. Корельского та В.Д. Перевалова нормативно-правові акти - це домінуюче джерело права у всіх правових системах світу, вони мають низку переваг: можуть видаватись оперативно, змінюючись в будь-яких своїх частинах, що дозволяє швидко реагувати на соціальні процеси; нормативні акти, як правило, певним чином систематизовані, що дозволяє легко здійснити пошук потрібного документу для застосування або реалізації дозволяють точно фіксувати зміст правових норм, що допомагає проводити єдину політику, не допускати суб'єктивного тлумачення і застосування норм; підтримуються державою, нею охороняються. Нормативно-правовий акт - це офіційний документ, створений компетентними органами держави і містить загальнообов'язкові юридичні норми [261, с. 288289].

В. Косович пропонує під нормативно-правовим актом розуміти офіційний письмовий документ, який приймається (видається) уповноваженим на це державним суб'єктом нормотворення у визначених законом формі та порядку, встановлює, змінює чи скасовує формально-обов'язкові правила поведінки певного (нормативно визначеного) кола не персоніфікованих суб'єктів, на яких він вчиняє прямий (безпосередній) регулятивний вплив, та розрахований на невизначену кількість реалізацій чи застосувань» [108, с. 280]. А.С. Піголкін під нормативно-правовим актом розуміє акт правотворчості, вихідний від компетентного державного органу, який містить норми права. При цьому теоретик вказує, що нормативно-правовий акт розраховано на регулювання заздалегідь необмеженого числа випадків і діє безупинно [160, с. 165; 193].

Досліджуючи сутність поняття «нормативно-правовий акт» слід також вказати точку зору Д.В. Журавльова, як який з урахуванням наукових поглядів вчених, які займаються проблемами теорії права, виокремлює наступні найсуттєвіші ознаки нормативно-правового акту: а) нормативно-правовий акт - це основне джерело права більшості країн світу; б) ухвалюється чи санкціонується уповноваженими органами держави, їх посадовими особами, іншими суб’єктами правотворчості і є їх одностороннім волевиявленням; в) має зовнішню форму у вигляді певного письмового документу; г) містить нові норми права, нормативні приписи, чи змінює, скасовує чинні; д) приймається згідно з чітко визначеною процедурою; є) має юридичну силу, що відображує співвідношення з іншими правовими актами, місце і роль у системі законодавстві; ж) надає волі суспільства офіційного характеру [64, с.54-55].

Таким чином, узагальнюючи зазначені вище точки зору науковців, вважаємо, що в контексті представленого наукового дослідження під нормативно-правовим актом слід розуміти офіційний документ, який оформлено відповідно до встановлених чинним законодавством правил, та дія норм якого спрямована на врегулювання інституту перегляду судових рішень адміністративних судів. Вважаємо, що в рамках нашого дослідження найбільш доцільно розглядати нормативно-правові акти, що регламентують інститут перегляду судових рішень адміністративних судів, в залежності від їх юридичної сили.

Так, П.М. Рабінович під юридичною силою розуміє властивість нормативно-правових актів, яка розкриває їх співвідношення і залежність за формальною обов’язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апараті держави [226, с. 89]. Ми схильні підтримати точку зору О.Ф. Скакун, яка доводить, що юридична сила нормативно-правового акту - це його специфічна властивість мати чітко визначене місце у ієрархії інших правових актів та залежати за формальною обов’язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб’єктом нормотворчості [240, с. 337; 39].

Отже, розглядаючи нормативно-правові акти дія яких спрямована на регламентацію інституту перегляду судових рішень адміністративних судів за юридичною силою, в першу чергу слід Конституцію України, яка була прийнята 28 червня 1996 року. Як слушно зазначає Т.В. Чехович, Конституція України - це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який є Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливіші суспільні відносини, містить норми прямої дії, має особливий порядок прийняття, внесення до нього змін і доповнень та його захисту, гарантування [285, с. 99].

Автор доводить, що Конституція України як головне, системоутворююче джерело конституційно-правового інституту державної влади має ряд характерних ознак: по-перше, Конституція за своєю сутністю є Основним Законом, що виражає волю Українського народу і політику держави; по-друге, за змістом Конституція має найвищу юридичну силу; по-третє, норми Конституції є нормами прямої дії; по-четверте, Конституція приймається і вводиться в дію відповідно до передбаченої законом спеціальної процедури. Спеціальна процедура передбачена і щодо внесення змін і доповнень до Основного Закону. По-п’яте, чинне законодавство передбачає спеціальний механізм правового захисту, гарантування Конституції [285, с. 99]. Слід відмітити, що Основний Закон визначив, що однією із ключових засад судочинства в Україні є обов’язковість судового рішення та забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Таким чином, зазначений нормативно - правовий акт закріпив за кожною особою право оскаржити рішення суду, однак детального регулювання зазначеного інституту він не здійснює.

Поряд із Конституцією України, важлива роль у регулювання інституту перегляду судових рішень належить Міжнародним нормативно-правовим актам, які були ратифіковані Верховною Радою України. Розповсюдженими видами міжнародними нормативно-правовим актами є: Конвенції, Декларації, Угоди, Пакти та інші. Так, відповідно до ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого 16 грудня 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН, ратифікованого Указом Президії ВР Української РСР № 2148-08 від 19 жовтня 1973 р., кожна держава зобов’язується забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої порушені, ефективний засіб правового захисту і розвивати можливості судового захисту [141; 104]. Крім того, даний Пакт визначає, що кожен, кого було засуджено за будь -який злочин (чи правопорушення), має право на те, щоб рішення суду по його справі було переглянуто вищестоящою судовою інстанцією згідно з законом [141].

Обов’язково в рамках представленого наукового дослідження слід також вказати Конвенцію про захист прав людини та основних свобод [94], відповідно до ст. 13 якої, кожен, чиї права та свободи, закріплені в Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту в державному органі, навіть якщо це порушення було скоєно особами, які діяли в офіційній якості. Зазначений нами перелік Міжнародних нормативно-правових актів не є вичерпним, однак аналіз їх положень дає змогу прийти до висновку, що вони фактично визначають напрямок діяльності держави у сфері захисту законних прав та інтересів осіб у судовому порядку, в тому числі і щодо перегляду судових рішень.

Наступний рівень нормативно-правових актів, який ми розглянемо в рамках представленого підрозділу - це Кодифіковані нормативно-правові акти. Кодифікація, на слушну думку К.Г. Волинки - це форма докорінної переробки діючих нормативних актів, спосіб якісного упорядкування законодавства, забезпечення його узгодженості і компактності, а також звільнення системи законодавства від застарілих норм. Вона спрямована на те, щоб змістовно усунути протиріччя між правовими нормами [44, с. 151]. В.Н. Хропанюк до основних ознак кодифікації відносить те, що: а) кодифікаційною діяльністю займаються лише компетентні правотворчі органи на підставі конституційних або інших законних повноважень; б) в результаті кодифікації створюється новий нормативно-правовий акт, охоплюючий норми, що суттєво відрізняються від раніше діючих; в) кодифікаційний акт є збірним актом, оскільки в ньому зводяться воєдино норми, які знаходились раніше в різних актах; г) кодифікаційний акт є основним серед актів, які діють в певній сфері суспільного життя; д) нормативно-правові акти, що створюються в результаті кодифікації, розраховані на тривалий період регулювання суспільних відносин [280, с. 247-248]. Одним із най розповсюджених видів кодифікованих нормативно-правових актів є Кодекси.

В рамках ж нашого дослідження особливу увагу слід приділити Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року, який визначає

юрисдикцію, повноваження адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ, порядок звернення до адміністративних судів та порядок здійснення адміністративного судочинства [85]. В контексті перегляду судового рішення зазначений нормативно-правовий акт відіграє важливу роль, адже в ньому визначаються: 1) інстанційна підсудність адміністративних справ; 2) підстави для перегляду судового рішення; 3) порядок подання заяви про перегляд судового рішення та вимоги до цієї заяви; 4) строки перегляду заяви про перегляд судового рішення; 5) порядок перегляду рішення;

6) встановлюється заборона брати участь у перегляді рішень для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого ставиться питання. Таким чином, КАС України є один із ключових нормативно-правових актів, в якому визначаються основні засади перегляду судових рішень адміністративного судового, як конституційної гарантії судового захисту.

Ще один кодифікований нормативно-правовий акт, який обов’язково слід вказати є Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року, основним завданням якого є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством [86]. У рамках нашого дослідження значення нормативно-правового акту полягає в тому, що його норми визначають те, з приводу чого може виникнути спір в адміністративному суді.

Не менш важлива роль у нормативно-правовій регламентація інституту перегляду судових рішень адміністративних судів відводиться законам України. Відповідно до точки зору С.С. Алексєєва, закон - це нормативний юридичний акт вищого державного (представницького) органу чи безпосередньо народу, що має вищу юридичну силу та містить первинні (відначальні) правові норми країни [10, с. 82]. На переконання О.Ф. Скакун, закон - це нормативно-правовий акт представницького вищого органу держави (або громадянського суспільства (безпосередньо народу), який регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і обов’язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури [242, с. 316; 164]. Ю.А. Тихомиров підкреслює, що правове регулювання з використанням законодавчої форми користується в суспільстві більшим авторитетом, до нього сформовано і особливе психологічне ставлення, що забезпечується складною системою засобів, якими володіє держава [268, с. 54; 164].

Так, розглядаючи такий рівень нормативно-правових актів, як закони в першу чергу слід вказати Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року [216], який визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд. В контексті нашого дослідження, значення вказаного нормативно-правового акту полягає у тому, що норми закріплюють: 1) особи мають право на перегляд судового рішення у визначених законом випадках; 2) відповідно до статті 13 Закону, судові рішення не можуть бути переглянуті іншими органами чи особами поза межами судочинства, за винятком рішень про амністію та помилування; 3) принцип гласності та прозорості перегляду судового рішення, зокрема, відповідно до статті 11, інформація про суд, який розглядає справу, сторони спору та предмет позову, дату надходження позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги, заяви про перегляд судового рішення, стадії розгляду справи, місце, дату і час судового засідання, рух справи з одного суду до іншого є відкритою та має бути невідкладно оприлюдненою на офіційному веб-порталі судової влади України, крім випадків, установлених законом [216]. Таким чином, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року лише опосередковано визначає правові засади регулювання інституту перегляду судових рішень адміністративних судів, він лише закріплює право особи на перегляд судових рішень судів загальної юрисдикції, до яких відносять адміністративні суди. Однак, серед важливих здобутків вказаного нормативно-правого акту є закріплення в ньому норми про спеціалізацію судів, і неможливість перегляду справи адміністративного суду будь-яким іншим судом.

Крім зазначеного вище нормативно-правового акту слід також вказати закони, які не здійснюють прямої нормативно-правової регламентації інституту перегляду судових рішень, однак визначають загальні аспекти діяльності адміністративних судів і прийняття ними судових рішень, чим опосередковано впливають на регулювання досліджуваного нами інституту:

- Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року [207], який визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд;

- Закон України «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 року [204], який визначає порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства;

- Закон України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 року, який визначає правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень [208];

- Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року

[200].

На останньому етапі представленого наукового дослідження хотілося б приділити увагу підзаконним нормативно-правовим актам, під якими слід розуміти нормативні акти, видані на основі закону, відповідно до закону і спрямовані на його виконання шляхом конкретизації законодавчих приписів

або встановлення первинних норм [243]. Слово «підзаконний», зазначає О.Ф. Скакун, не означає меншу юридичну обов'язковість цього акта порівняно з нормативно-правовим актом. Підзаконний акт володіє необхідною юридичною силою. Щоправда, його юридична сила не має такої ж загальності і

верховенства, як це властиво закону. Проте він посідає важливе місце в системі правового регулювання, оскільки забезпечує виконання законів шляхом

конкретизованого, деталізованого нормативного регулювання усього комплексу суспільних відносин [243].

Серед підзаконних нормативно-правових актів, в контексті

представленого наукового дослідження, в першу чергу слід вказати Постанову Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення в

адміністративній справі» від 20 травня 2013 року, який було створено з метою забезпечення правильного й однакового застосування адміністративними судами норм Кодексу адміністративного судочинства України при ухваленні рішення суду [213]. Відповідно до зазначеної Постанови, найважливішим результатом здійснення правосуддя адміністративними судами є ухвалення судового рішення. Під судовим рішенням пропонується розуміти акт

правосуддя, ухвалений згідно з нормами матеріального та процесуального права і згідно з конституційними засадами та принципами адміністративного судочинства є обов'язковим до виконання на всій території України [213]. Крім того, в даному нормативно-правовому акті більш детально визначається порядок касаційного та апеляційного перегляду рішення адміністративного суду.

Таким чином, узагальнюючи все представлене у даному підрозділі дисертаційного дослідження, хотілося б в котре наголосити на важливості існування інституту перегляду судових рішень адміністративних судів та на необхідності його належного правового регулювання. У підсумку також відмітимо, що основна роль у нормативно-правовій регламентації інституту перегляду судових рішень адміністративних судів, на даному етапі розвитку адміністративного судочинства, належить саме КАС України. Однак, на наше переконання правове регулювання досліджуваного інституту потребує вдосконалення, зокрема ми вважаємо доцільним розробити та прийняти Положення «Про порядок перегляду судових рішень адміністративного суду України», в якому необхідно більш змістовно розкрити порядок перегляду судових рішень адміністративних судів, а також інших аспектів цього інституту, зокрема мова йде про мету, завдання, функцій, і т.д. перегляду судових рішень.

1.4.

<< | >>
Источник: ГЛУХАНЧУК ОЛЕГ ВАСИЛЬОВИЧ. ДИСЕРТАЦІЯ ПЕРЕГЛЯД РІШЕНЬ АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ ЯК КОНСТИТУЦІЙНА ГАРАНТІЯ СУДОВОГО ЗАХИСТУ. Київ - 2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме Нормативно-правова регламентація інституту перегляду судових рішень адміністративних судів:

  1. 5.3. Судочинство в умовах Української революції
  2. ЗМІСТ
  3. ВСТУП
  4. Нормативно-правова регламентація інституту перегляду судових рішень адміністративних судів
  5. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ