<<
>>

Виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення

Як указував О.С.Іофе, цей вид виселення може бути застосований при наявності підстав двоякого роду: злісне порушення житлових обов'язків наймачем або відпадання умов, при яких житлове зобов'язання зберігається1.

Так, якщо наймач, члени його сімї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил суспільного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Особам, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов'язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною.

Осіб, які самоправне зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Виселення без надання житлового приміщення провадиться, якщо наймач, члени його сім’і або інші спільно проживаючі з ним особи систематично порушують або псують житлове приміщення. Оскільки громадяни зобов'язані використовувати житло відповідно до його призначення, додержуватися правила користування ним, бережно ставитися до санітарно-технічного й іншого устаткування, недотримання цих правил може спричинити такого роду наслідки.

Закон встановлює в якості умови виселення осіб, винних у руйнації або псуванні житлового приміщення, наявність фактів про те, що ці дії носили систематичний характер, а до винного в цьому були застосовані заходи попередження і суспільного впливу, які виявилися безрезультатними (наприклад, його поведінка була предметом розгляду органів міліції, прокуратури, суду, громадських організацій).

Передбачається, що руйнація або псування здійсню валися із вини наймача. Виселенню підлягають лише конкретно винні в цьому особи - наймач даного приміщення чи хто-небудь із членів його сім'ї, що сумісно проживають із ним опікуни, попечителі, піднаймачі, тимчасові жильці та інші, які спільно проживають. Провина цих осіб може носити як характер умислу, так і грубої необережності. Вони відповідають і за дії неповнолітніх дітей. Тому, якщо в житловому приміщенні мешкають інші члени сім'ї, що не здійснювали дій спрямованих на пошкодження приміщення, то вони не підля гать виселенню. Вимогу про виселення винної особи можуть заявити як наймодавець, так і громадяни, що мешкають у да ному будинку або квартирі, у тому числі й інші члени сімї наймача. Не можуть служити підставою виселення наймача руйнація або псування житлового приміщення, якщо вони відбулися не з його вини. Наприклад, аварія водопроводу, теп ломережі, каналізації, електроустаткування й ін., тобі виникли із об'єктивних причин.

На думку ряду вчених винне поводження особи може виявлятись не тільки в активних діях, але й у формі бездіяльності, невиконання яких-небудь обов'язків.

Псування або ушкодження житла може виявлятися в різних формах: в ушкодженні стін, підлог, устаткування будівлі, у псуванні й ушкодженні не тільки жилих кімнат, але і місць загального користування.

Під систематичністю необхідно розуміти скоєння двох і більше таких правопорушень. При цьому необхідно, щоб до винної особи попередньо були застосовані міри попередження суспільного впливу.

Житло призначене для постійного проживання в ньому. Але мають місце випадки, коли житло здається виробничим і торговим організаціям, в ньому утримуються тварини і т.п. Закон не дозволяє цього. В такому вирішенні питання зацікавлений і власник житла. Такі дії, з точки зору житлового законодавства, розцінюються як використання жилояп приміщення не за призначенням, а тому є підставою для виселення із нього без надання іншого.

До таких підстав відноситься і систематичне порушення правил суспільного співжиття, чим створюють неможливі умови для проживання інших в одній квартирі чи одному домі.

Розірвання договору соціального найму житла і виселення без надання іншого помешкання, відповідно до ст. 116 ЖК УРСР, припускається у випадках:

- протиправної винної поведінки особи, що створює своїми діями неможливість спільного проживання в одній квартирі або цілому будинку;

- систематичного характеру таких дій;

- безрезультатності заходів попередження або суспільного впливу і продовження винним негідної поведінки.

Як зазначено у правовій літературі, протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов'язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші в квартирах і на подвір'ї а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню в квартирі або житловому будинку. Місце учинення винною особою таких дій значення не має (у квартирі стосовно Членів сім'ї або інших проживаючих із нею осіб, у загальній квартирі стосовно інших її користувачів або в окремій квартирі стосовно сусідів, інших мешканців будинку).

Оскільки мова йде про навмисні дії, виключається відповідальність осіб, що страждають слабоумством, душевнохворі або іншими захворюваннями. Не може ставитися питання про виселення всіх проживаючих у квартирі осіб, якщо навмисні винні дії чинить наймач житла або один із членів його сім'ї,

Деякі наймачі або члени їх сім'ї в силу своїх професійних занять змушені виконувати значну частину роботи вдома (займатися машинописом, грати на музичних інструментах, користуватися швейною машиною і т. п.). Утворювані в зв'язку з цим незручності не можуть розглядатися як обставини, що спричиняють виселення з мотивів неможливості спільного проживання, якщо ці дії не порушують встановлених правил користування жилим приміщенням, якими забороняється, наприклад, грати на духових інструментах із відкритими вікнами або балконними дверми; грати на інструментах в квартирі і на подвір'ї з 23 до 7 години ранку (п.

22 Правил користування приміщеннями житлових будинків... ПКМУ № 572 від 8 жовтня 1992 р.).

Виселення через неможливість спільного проживання може мати місце лише при систематичному порушенні винним правил суспільного співжиття. Водночас, як роз'яснив пленум Верховного Суду УРСР у п. 17 постанови від 12 квітня 1985 р., при розгляді справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК УРСР осіб, що систематично порушують правила суспільного співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або житловому будинку, варто виходити з того, що при антигромадському поводженні, що продовжується, виселення винного може бути й у випадку повторного порушення, якщо раніше вжиті заходи попередження або суспільного впливу не дали позитивних результатів.

Доказом застосування мір попередження і громадського впливу можуть служити постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, офіційні застереження, рішення суду або третейського суду про притягнення до відповідальності, протоколи або постанови громадських організацій, трудових колективів, що засудили дії винного. Одні лише факти звернення у відповідні органи зі скаргами на порушення правил суспільного співжиття без застосування до винного заходів впливу цими органами не є підставою для виселення.

Законом не встановлений період, протягом якого можуть враховуватися факти порушень правил, що мали місце, суспільного співжиття, тому порушення позову про виселення ставиться у пряму залежність від часу застосування заходів впливу за попередні порушення. Пред'явлення позову про виселення слідом за застосуванням відповідного заходу впливу не може бути визнано правомірним, тому що мається на увазі, що такі вимоги можуть бути заявлені лише у випадку, коли після застосування заходів впливу до винної в порушенні правил суспільного співжиття особи його поведінка не змінилася і скоєні нові неправомірні дії, що і послужило підставою розглядати їх як несумісні з установленими правилами суспільного співжиття.

Проте в кожному конкретному випадку суд може дати їм оцінку і з урахуванням давнини скоєних дій, їх характеру і наступного поводження винного розв'язати суперечку, що виникла.

Виселення без надання іншого житлового помешкання обумовлено ще і безрезультатністю застосованих до винної особи заходів попередження і суспільного впливу.

Як роз'яснив пленум Верховного Суду УРСР у п. 17 постанови від 12 квітня 1985 р., є, зокрема, міри попередження, застосовувані судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також міри суспільного впливу, прийняті на зборах мешканців будинку або членів ЖБК, трудових колективів та інших громадських організацій за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих указівок щодо можливого виселення).

Систематичне порушення правил суспільного співжиття може призвести не тільки до виселення із займаного житла. Це крайня міра. Закон допускає, щоб до особи, яка систематично порушує загальнолюдські правила співжиття, були застосовані й інші санкції. Замість виселення вона може бути зобов'язана зробити обмін свого житла на інше житлове помешкання, зазначене зацікавленою в обміні стороною.

Надане для відселення в порядку обміну житлове приміщення в цих випадках може бути по розміру і менше належної частки жилої площі, що раніше ним займалася. Але в усіх випадках цей обмін повинен провадитися відповідно до встановлених правил обміну житлових помешкань.

Ініціювати процес виселення осіб, що систематично порушують правила суспільного співжиття, можуть зацікавлені в цьому особи. До таких можна віднести наймодавця, наймача житла, членів його сім'ї, сусідів по будинку або по квартирі, уповноважені на те громадські організації і т. д.

Виселення осіб, що позбавлені батьківських прав, якщо їх спільне проживання із дітьми, по відношенню до яких вони позбавлені батьківських прав, визнано неможливим. Виселення без надання іншого житлового помешкання застосовується до осіб, позбавлених у встановленому законом порядку батьківських прав, якщо спільне проживання з дітьми, у відношенні до яких вони позбавлені таких прав, визнано неможливим.

При вирішенні цього питання до уваги беруться ті самі підстави, що були причиною позбавлення батьківських прав, а саме: жорстоке ставлення до дітей, систематичне пияцтво, аморальна поведінка, спонукання до крадіжок, учинення скандалів та інший згубний вплив на них. Основна спрямованість даного правила полягає у тому, щоб уберегти дітей від негативного впливу особи, позбавленої батьківських прав (або обмеженого в батьківських правах), створити їм належні умови для проживання. Тому при вирішенні даної категорії справ, на думку О.А. Пушкіна, не потрібно встановлювати систематичність неправомірної поведінки вказаних осіб, не потрібно застосування до них заходів попередження і громадського впливу.

У випадках, коли всі діти, у відношенні яких судом ух валене рішення про позбавлення батьківських прав, оприді лені у дитячі установи або до родичів, їхні батьки не підлягають виселенню із займаного житла на цій підставі.

З урахуванням досить широко поширеної практики примусового обміну житловими помешканнями з метою ліквідації житлових конфліктів та, як зазначав П.І. Седугін, виходячи з їх гуманних розумінь, закон (ч. 2, ст. 116 ЖК України) передбачає, що замість виселення без надання житлової площі суд може зобов'язати відповідні особи зробити обмін житла, що займається, на інше помешкання, визначене зацікавленою стороною. При відмові особи від обміну вона може бути виселена без надання іншого житлового приміщення. Примусовий обмін можливий тільки із дотриманням загального порядку обміну, встановленого законом. Вимоги про виселення з житлового помешкання можуть бути заявлені одним із батьків, опікуном, районним відділом народного освіти, комісією зі справ неповнолітніх при виконавчому комітеті місцевого органу самоврядування або прокурором.

Таким чином, для задоволення вимоги про виселення осіб, що позбавлені батьківських прав, якщо їх спільне проживання із дітьми, по відношенню до яких вони позбавлені батьківських прав, визнано неможливим, необхідні дві умови:

1. Рішення суду про позбавлення особи батьківських прав стосовно дітей, що спільно проживають із нею;

2. Неможливість їх спільного проживання в жилому приміщенні. Докази на підтвердження неможливості спільного проживання можуть бути подані органами опіки і піклування, житловими органами, опікуном (попічителем), родичами і т. д. або отримані судом при розгляді справи про виселення шляхом допиту свідків, дослідження інших доказів. Позов про виселення особи, яку позбавили батьківських прав, суд може розглядати як окремим провадженням, так і при розгляді справи про позбавлення її батьківських прав по відношенню до своїх дітей.

<< | >>
Источник: Мічурін Є.О та ін.. Житлове право України. 2004

Еще по теме Виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення:

  1. Принцип права на свободу та особисту недоторканність, ведоторканність житла.
  2. 10. Виселення із займаного приміщення
  3. Висеення з житлових будинків, що загрожують обвалом.
  4. Виселення з житлового будинку (житлового приміщення), що підлягає переустаткуванню в нежилий.
  5. Виселення громадян у зв'язку з капітальним ремонтом жилого будинку
  6. Інші випадки виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.
  7. Виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення
  8. Виселення осіб, що самоправне зайняли житлове приміщення
  9. Виселення громадян у випадку визнання ордера недійсним
  10. VI. Розірвання договору найму службових жилих приміщень і виселення.
  11. 5. Припинення договору найму житла і виселення із гуртожитків
  12. Виселення