<<
>>

Утворення Давньоруської держави з центром у Києві.

Полянам судилося стати чинником державного об’єднання схiднослов’янських племен. Його полiтичним центром став Київ, побудований поблизу гирла Десни на мiсцi старого торгу, де схрещувалися важливi торговельнi артерiї, що сполучували держави Середньої Європи зi Сходом, пiвнiчнi країни з Чорним морем.

Згiдно з численними археологiчними джерелами, вже у VI-VIII ст. Київ був розвиненим господарським i культурним осередком, настiльки могутнiм мiлiтарно, що мiг успiшно претендувати на поширення своєї влади над схiднослов’янськими племенами.

Заснування Києва лiтописна легенда приписує трьом братам – Кию, Щеку, Хориву та їхнiй сестрi Либедi. «Повiсть минулих лiт» повiдомляє про Кия, який княжив «в роде своем». Вiн був у Константинополi, де прийняв «великую честь от царя», зробив спробу закрiпитися на Дунаї, побудувавши там «гродокъ Києвець». Але зазнавши невдачi, повернувся «в свой градъ Києвъ, ту животъ свой сконча». Ця розповiдь, що пiдтверджується аналогiчними звiстками вiзантiйських, вiрменських та iнших авторiв, свiдчить про iнтенсивний процес становлення давньоруської державностi i зростання її мiжнародного авторитету, формування класiв i створення передумов нового феодального ладу. Сучаснi дослiдники вiдносять зустрiч Кия з вiзантiйським iмператором на перiод активного просування слов’янських племен на Балкани, тобто кiнець VI – першу половину VII ст.

Поряд з Києвом виникають iншi мiста. Спочатку це були невеликi ремiсничоторговельнi поселення, якi згодом ставали центрами племiнних об’єднань, земель. Так, Чернiгiв став центром сiверської землi, Iскоростень – древлянської, Новгород – землi iльменських слов’ян тощо. Мiста вiдiгравали дедалi бiльшу роль у соцiально-економiчному життi слов’ян. Вироби ремiсникiв ставали предметами обмiну на продукти мiсцевого сiльськогосподарського виробництва, сприяли розвитковi торгiвлi нової слов’янської держави зi Скандинавiєю, Вiзантiєю, Захiдним свiтом i Сходом.

Київ, Новгород, iншi мiста стали важливими торговельними центрами на славнозвiсному «шляху з варяг у греки», що зв’язував пiвнiчнi країни Європи з Причорномор’ям та Вiзантiєю.

Важливим етапом у соцiально-економiчному i полiтичному розвитку схiднослов’янських племен був перiод VIII-IX ст. Вiн характеризувався подальшою феодалiзацiєю суспiльства, утворенням вiдповiдних соцiальних верств, формуванням нових територiально-полiтичних об’єднань. Арабськi джерела фiксують наявнiсть у схiдних слов’ян у VIII-IX ст. таких територiально-полiтичних утворень: Славiї (Новгородської землi), Куявiї (полянського об’єднання) i Артанiї (Арсанiї), яку бiльшiсть дослiдникiв ототожнюють з Тмутороканською Руссю (район Таманi).

Подiбний полiцентризм був характерним для багатьох країн Європи в перiод ранньофеодальної державностi. Так, Франкська держава у VI ст. складалася з трьох основних центроутворень: Нейстрiї (Пiвденно-Захiдної Галлiї з Парижем) з переважно галло-римським населенням, Австразiї (пiвнiчно-схiдного регiону), де переважали схiднi франки та пiдвладнi їм племена, i Бургундiї. Австразiї, де домiнували дрiбнi й середнi землевласники – опора королiвської влади, судилося у VII ст. вiдiграти консолiдуючу роль у новому об’єднаннi Франкської держави.

У Данiї в VIII-IX ст. видiлилося чотири полiтичних центри: Еллiнг в Середнiй Ютландiї, Хедебю у Пiвденнiй Ютландiї, третiй – на островi Зеланд i четвертий – у Сконi на пiвднi Скандинавського пiвострова. У другiй чвертi Х ст. конунг Горм Старий започаткував утвердження централiзованої феодальної влади в Данiї, її найвищим щаблем було утворення на початку XI ст. великої Датської держави, до якої на кiлька десятирiч були приєднанi Англiя i Норвегiя.

Процес розкладу родоплемiнного устрою i формування феодальних вiдносин, як i в країнах Захiдної Європи, супроводжувався у схiдних слов’ян iнтенсивною воєнною дiяльнiстю, низкою походiв та завоювань. Джерела зафiксували надзвичайну активнiсть Русi в цей перiод на Чорному морi. В пам’ятцi вiзантiйської агiографiчної (житiйної) лiтератури «Житiї св.

Стефана Сурожського» наводиться розповiдь про похiд на Кримське узбережжя наприкiнцi VIII ст. князя русiв Бравлiна, який «силен зело, плени от Корсуня й до Корча, со многою силою прийде к Соурожу (сучасному Судаку – авт), за 10 дьний бишася зле межоу себе. И по 10 дьний вниде Бравлин, силою изломив железная врата и вниде в град и зем мечь свой». Тут також наводиться епiзод про хрещення Бравлiна, що свiдчить про досить високий рiвень соцiального розвитку схiдного слов’янства на межi VIII-IX ст. В iншому вiзантiйському творi такого ж самого жанру – «Житiї св. Георгiя Амастридського», написаному не пiзнiше 842 р., розповiдається про вторгнення Русi в Амастриду (мiсто поблизу сучасного турецького мiста Синопа), яке поширилося на значну територiю малоазiйського узбережжя Чорного моря, що в тi часи належало Вiзантiї. Причому обидва джерела вiдзначають високi бойовi прикмети дружин русiв.

Починаючи з VII ст., постiйним суперником Русi на пiвденному сходi стає могутня Хозарська держава, яка поступово пiдкорила окраїннi слов’янськi поселення. Головним її центром був Iтиль поблизу гирла Волги, звiдки велося опанування Каспiйського узбережжя. Над Доном було збудовано фортецю Саркел, що мала загрожувати схiднослов’янським племенам, якi дедалi енергiйнiше натискали на захiднi володiння Хозарського каганату. Хозари контролювали важливi торговельнi шляхи з Європи на Схiд i на Кавказ, що неминуче вело до загострення вiдносин з Давньоруською державою, яка прагнула утвердитись не лише на Чорному, але й на Азовському i Каспiйському морях.

Дослiдники зазначають, що на IХ ст. припадає завершення тривалого перiоду формування Київської держави. В нiй, як i у «варварських» королiвствах Захiдної Європи, сформувалася родоплемiнна знать – князь, бояри, дружинники – яка захоплювала землi сiльської общини – «вервi», обкладала вчорашнiх вiльних даниною i поступово робила їх феодальне залежними. Причому головною формою експлуатацiї на Русi була продуктова рента, а не вiдробiтки, як у феодальних державах Захiдної Європи.

Вiдчуження новим привiлейованим класом феодалiв додаткового продукту, створеного дрiбним селянським господарством, вiдбувалось у формi данини.

Саме в цей перiод виникають численнi городища-замки – гнiзда феодального панування. Вже для IX – початку Х ст. лiтописи називають 12 мiст: Київ (862), Новгород (862), Ростов (862), Полоцьк (862), Ладога (862), Бiлоозеро (862), Муром (862), Iзборськ (862), Смоленськ (882), Псков (903), Чернiгiв (907), Переяславль (907).

Рiзноманiтнi джерела дають можливiсть побачити тi соцiальнi верстви Русi IХ ст., становлення яких свiдчить про посилення процесу феодалiзацiї. Вищою ланкою багатоступiнчастої феодальної iєрархiї був «великий князь Руський», або як називали його схiднi джерела – каган (хакан) – титул, рiвнозначний iмператорському. Згадка про вживання цього титулу русами мiститься i у так званiй «Бертинськiй хронiцi» (839). В нiй розповiдається про прибуття у складi вiзантiйського посольства до iмператора Людовика Благочестивого «деяких, котрi говорили, що їх, тобто їх народ, звуть Рос, i яких, як вони говорили, цар їх, по iменi Хакан, вiдправив до нього (вiзантiйського iмператора – авт.) заради дружби». Ця титулатура знаходить пiдтвердження i у звiстцi арабського письменника Iбн Даста (X ст.), який свiдчить: «Русь має царя, який зветься Хакан-Рус». У давньоруському пам’ятнику «Словi о законi i благодатi» митрополита Iларiона читаємо: «похвала кагану нашому Володимиру» i «кагану нашому Ярославу».

Наступна ланка – «свiтлi князi» – князi союзiв племен, що були тiсно зв’язанi з великим князем i «всяким княжьем», тобто князями окремих племен. Крiм князiв формувалося боярство, тобто знать, зв’язана службовими вiдносинами з князем. Воно подiлялося на «великих бояр», «бояр» i «мужiв». Далi джерела називають гостей-купцiв, а також основну масу населення – «людей», смердiв i челядь, рабiв.

Яскравою сторiнкою в iсторiї ранньої Русi є перiод князювання у Києвi Дiра i Аскольда, вбитих за лiтописною версiєю Олегом – родичем варязького князя Рюрика – у 882 р.

На думку багатьох дослiдникiв, вони були потомками Кия, останнiми представниками мiсцевої династiї. До цього слiд додати, що бiльшiсть iсторикiв не вважають їх спiвправителями. Польський iсторик XV ст. Ян Длугош, який використав низку невiдомих нам давньоруських джерел, писав у зв’язку з цим: «Пiсля смертi Кия, Щека i Хорива, їх дiти i нащадки по прямiй лiнiї панували над Руссю на протязi багатьох лiт. Нарештi спадщина перейшла до двох рiдних братiв – Аскольда i Дiра». В цей час до складу Русi Київської (Куявiї) входили землi полян, древлян, дреговичiв i, частково, сiверян (з Чернiговом).

Найбiльш видатними зовнiшньополiтичними подiями цього перiоду були неодноразовi походи Русi проти Вiзантiї i договори, що укладалися з нею. У 860 р. Русь вчинила переможний напад на Константинополь. Результатом успiшного походу Аскольда було дипломатичне визнання Вiзантiєю Русi, i, як зазначає «Повiсть минулих лiт», з того часу «нача ся прозивати Руська земля». За часiв князювання Аскольда вiдбувся важливий етап у християнiзацiї Русi. Її хрещення, за свiдченням константинопольського патрiарха Фотiя, пов’язане безпосередньо з походом на Вiзантiю русiв, якi, за словами патрiарха, «надмiрно загордившись, пiдняли руку на ромейську iмперiю».

Подiї 60-х рокiв мали певний резонанс у Захiднiй Європi. Про них йдеться, зокрема, у листi римського папи Миколая I до вiзантiйського iмператора Михаїла, у якому згадується напад слов’ян-язичникiв на Константинополь.

Iмена Аскольда i Дiра були добре вiдомi у тогочасному свiтi. Арабський iсторик Аль-Масудi, який жив на два столiття ранiше Нестора, зазначає; «Перший мiж слов’янськими королями – король аль-Дир; вiн має великi мiста, великi залюдненi землi, до столицi його держави приходять мусульманськi купцi з рiзним крамом». Iнше арабське джерело тих часiв характеризує Київ як «найближче мiсто русiв до країн iсламу, мiсто благодатне, де перебувають царi. Вiдтiля вивозять рiзноманiтне хутро i дорогi мечi».

На середину IX ст. у Схiднiй Європi склалося два державних об’єднання схiдних слов’ян; на пiвднi – Русь iз центром у Києвi i iльменськi слов’яни з центром у Новгородi.

В третiй чвертi IX ст. у Новгородськiй землi утвердилася династiя, родоначальником якої був Рюрик. Бiльшiсть iсторикiв вказує на його норманське (варязьке) походження, iншi висловлюють припущення про слов’янську етнiчну належнiсть Рюрика. Не виключено, що вiн походив iз захiднослов’янського мiста Рерiка, або ж iз землi ободритiв. У 879 р. пiсля смертi Рюрика князiвський престол дiстався його малолiтньому синовi Iгорю, а фактичне управлiння – родичу Рюрика Олегу. У 882 р. Олег (882-912) органiзував похiд на Русь Київську, i, як свiдчить лiтопис, убивши Аскольда i Дiра, захопив Київ i почав у ньому княжити.

Численнi згадки про Русь у рiзних джерелах VIII-Х ст. свiдчать про її воєнну могутнiсть та економiчний розвиток i показують водночас штучнiсть схеми, створеної лiтописцем на догоду династiї Рюриковичiв. Згiдно з нею Дiр i Аскольд – приблуднi правителi некнязiвського роду, якi захопили владу до приходу Олега; вбивство їх останнiм цiлком виправдане. Саме з цього часу – з утвердженням роду Рюрика – за лiтописом починається могутнiсть Києва i Давньоруської держави.

Немає сумнiву в тому, що Олеговi вдалося утвердитись на Русi Київськiй лише спираючись на мiсцеву опозицiю, яка чинила опiр здiйснюванiй Аскольдом полiтицi християнiзацiї. В перiод князювання Олега влада Києва поширилася не лише на полян, древлян i сiверян, але й на новгородських (iльменських) слов’ян, кривичiв, радимичiв, хорватiв, уличiв, неслов’янськi племена чудь i мерю.

На приєднаних землях будувалися «городи», де розмiщувалися гарнiзони пiд проводом визначних дружинникiв – «свiтлих бояр». Пiдвладнi Києву племена мусили платити великому князевi данину шкiрою, воском, медом та iншими продуктами, постачати вiйсько пiд час воєнних походiв. У своєму творi «Про управлiння державою» вiзантiйський iмператор Костянтин Багрянородний так описує збирання данини, що звалося полюддям: «Коли наступить листопад мiсяць, князi їх (русiв – авт.) одразу виходять з усiма русами з Києва i вiдправляються у полюддя, тобто в круговий об’їзд, а саме в Слов’янськi землi Вервiанiв, Друговитiв, Кривичiв, Севериїв (древлян, дреговичiв, кривичiв, сiверян) i решти Слов’ян, що платять данину русам. Годуючись там протягом цiлої зими, вони у квiтнi мiсяцi, коли розтає лiд на рiчцi Днiпрi, знову повертаються в Київ».

Розширення кордонiв Київської держави далi на пiвнiч i приєднання Новгорода зумовило посилення ролi торговельної артерiї – «шляху iз варяг у греки», що проходив рiкою Невою, озером Ладогою, рiчкою Волховом, озером Iльмень, рiчкою Ловаттю до верхiв’їв Днiпра i далi до Чорного моря. Торговельна експансiя Русi на Чорноморське узбережжя викликала дальше загострення вiдносин Києва з Вiзантiєю. У 907 р. вiдбувся великий похiд Русi на Вiзантiю. Вiзантiйцi були змушенi укласти договiр з Олегом, згiдно з яким вони зобов’язувалися платити данину по 12 гривень «на ключ», тобто на корабель, виплатити певнi суми руським мiстам – Києву, Чернiгову, Переяславлю, Полоцьку, Ростову, Любечу та iншим. Для руських купцiв було обумовлено низку пiльг. У 911 р. укладено новий договiр мiж Вiзантiєю i Руссю, який сприяв утвердженню Київської держави як рiвноправного партнера iмперiї. Водночас активiзувалася полiтика Русi на Сходi. У 909-910 рр. вiдбулися походи Русi на Каспiйське узбережжя, у 912 – на Закавказзя. Наприкiнцi IX – на початку Х ст. в результатi полiтичної, економiчної i культурної консолiдацiї схiдних слов’ян завершився тривалий i складний процес утворення Старокиївської держави.

Таким чином, державне життя у схiдних слов’ян почалося задовго до так зва-ного «покликання варягiв» i утвердження династiї Рюриковичiв. Пiвденнi i пiвнiчнi схiднослов’янськi племена досить довго (до кiнця IX ст.) жили незалежним державним i культурно-економiчним життям. Причому їх об’єднання в однiй державi не привело до цiлковитої iнтеграцiї, що переконливо засвiдчив дальший iсторичний розвиток. Київська держава VI-Х ст. виконала у схiднослов’янському свiтi приблизно ту саму мiсiю, що й Франкська монархiя у романо-германському свiтi.

Можна провести певну паралель мiж монархiями Хлодвiга i Кия, що виникли як «варварськi» держави i започаткували об’єднання колишнiх племiнних союзiв. Подiбно до франкiв, якi являли собою збiрноту кiлькох германських племен – батавiв, хамавiв, хаттiв, сугамбрiв, русами спочатку називали українськi племена полян i сiверян, що заселяли Київщину, Переяславщину, Чернiгiвщину. I франки, i руси з часом дали свою назву величезним феодальним полiетнiчним державам, що вiдiгравали значну роль на заходi i сходi Європи.

Характерно, що деякi вiтчизнянi i зарубiжнi вченi прикладають до русiв i франкiв так звану соцiальну концепцiю їх походження. На їхню думку, в процесi розкладу родового ладу вiдбувається виокремлення особливих груп людей, якi стають важливим фактором формування класового суспiльства i мають виняткове значення у твореннi держави. Цi люди є вихiдцями з середовища ремiсникiв, купцiв, воєначальникiв; вони осiдають у мiстах i формуються у соцiальнi верстви. Ця згуртованiсть посилюється, коли вони роблять своїми данниками пiдвладних їм общинникiв, що оточували мiста – центри зосередження цих груп. Ще французький iсторик Фюстель-де-Куланж зазначав, що франки i бургунди початково становили саме такi соцiальнi групи, видiленi германськими племенами.

У скандинавських народiв подiбнi групи називалися варягами. У схiднослов’янських племен ними були руси. Однак пiсля того, як групами русiв була утворена Київська держава, Руссю стало називатися все її населення. Тобто соцiальний термiн став етнiчним. Саме на цей час припадає зникнення старих родоплемiнних назв схiдного слов’янства як результат розкладу родового ладу. З часом Київська держава, як i її аналог – iмперiя Каролiнгiв у Захiднiй Європi, еволюцiонує у ранньофеодальну монархiю i сприяє формуванню головних соцiальних iнституцiй феодального суспiльства.

Проводячи певнi паралелi у становленнi феодального суспiльства у Захiднiй i Схiднiй Європi, слiд водночас враховувати рiзницю у наявностi тих чи iнших його компонентiв, їх конкретний змiст, а також наявнiсть джерел, якi фiксують рiзнi полiтичнi, соцiальнi, юридичнi та iншi вiдносини.

У Захiднiй Європi, де феодальнi вiдносини формувалися за класичним варiантом, iснувала така спадщина римського суспiльства, як латифундiї, мiста, колони (що виникли в результатi соцiальної еволюцiї у напрямку до феодалiзму). Германськi племена зi своїм родовим устроєм укорiнювались у рабовласницьке суспiльство, руйнуючи його i водночас використовуючи цiлу низку його iнституцiй. Причому формування феодалiзму на Заходi вiдбувалося за активної участi армiї юристiв, законодавцiв, чиновникiв, якi брали участь у формуваннi феодальних установ i залишили багато важливих iсторичних документiв. Схiднослов’янське суспiльство формувалося в умовах безмежно далеких вiд античної Галлiї чи Iталiї, де постали першi «варварськi» держави. Нiчого подiбного до залишкiв римської цивiлiзацiї не було на територiї Давньоруської держави. Лише наприкiнцi IХ ст. розпочалося лiтописання, проте воно дає надто скупу iнформацiю про схiднослов’янське суспiльство.

<< | >>
Источник: Терещенко Ю.І.. Україна і європейський світ: Нариси історії від утворення Старокиївської держави до кінця ХVІ ст. – К.: Перун,1996. – 496 с.. 1996

Еще по теме Утворення Давньоруської держави з центром у Києві.:

- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -