<<
>>

2.1.6. Права

Одним із компонентів об’єкта злочину є також права потерпілих. Їх порушує переважна більшість злочинів. Це – беззаперечний факт. Тому в теорії кримінального права ця проблема не залишилася без уваги.

Позиції вчених із цього приводу можна звести до трьох груп. Перша концепція висловлювалась юристами ще в ХІХ – на початку ХХ ст., особливо представниками нормативної теорії. Так, К. Біндінг зазначав, що всі злочини порушують кримінально-правові норми, а останні забороняють порушення певних суб’єктивних прав. Оскільки суб’єктивні права Біндінг розглядав як поняття, рівнозначне правовим благам, він дійшов до катего- ричного висновку, що правове благо є основним об’єктом злочину, оскільки більшість тяжких злочинів, як він уважав, є порушеням тільки цих благ.

Представник класичної школи А. Феєрбах у посяганні на суб’єктивне право вбачав суттєву і навіть виняткову ознаку злочинного діяння. Зокрема, злочин він визначав як діяння, що порушує погрозу кримінального закону і посягає на чиєсь право. Аналогічною була думка Спасовича В. Д. Зокрема, він писав: «Злочин – протизаконне посягання на чиєсь право, настільки суттєве, що держава, вважаючи це право однією з необхідних умов співжиття, за недостатністю інших охоронювальних засобів, захищає непорушність його покаранням».

Прибічники концепції об’єкта злочину як суспільних відносин, критикуючи зазначені вище теорії, дотримувались протилежної позиції та не вводили право навіть до структурних частин об’єкта. Наприклад, Глістін В. Н. категорично стверджував, що безпосередньо посягнути на інтерес, як і на право (курсив наш. – Є. Ф.) або правове благо неможливо. Механізм заподіяння шкоди завжди пов’язаний із впливом злочинця на якісь елементи суспільних відносин – на його суб’єкта, на його діяльність або предмет відносин.

Третя група вчених допускає випадки, коли ті чи інші права є родовим чи безпосереднім об’єктом злочинного посягання.

Зокрема, Матишевський П. С., визначаючи об’єкт злочинів проти власності, писав, що ці діяння посягають не на фактичні суспільні відносини, а тільки на їх елементи – на право власності, відповідно до якого здійснюється володіння, використання та розпорядження майном. Далі він зауважував: «Хоча право власності є формою фактичних суспільних відносин, що лежить у їх основі, воно поряд із цим виступає як самостійне суспільне явище зі своїм змістом у вигляді повноважень власника. У цій останній якості право власності і виступає як об’єкт злочинного посягання».

Не суперечать такі висновки і чинному кримінальному законодавству. Так, розділом IV Особливої частини КК передбачено відповідальність за злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.

Хоча останнє тлумачення, на наш погляд, більш вдале, аніж два інші, розглянуті вище, не позбавлені хиб усі три позиції вчених. Перша позиція перебільшує роль права у визначенні об’єкта злочину. Не можна зводити це поняття тільки до суб’єктивних прав або прав в абстрактному розумінні. Злочини посягають на ширше коло цінностей – інтереси, соціальні зв’язки тощо. Крім того, навряд чи вірно відривати правові норми від їхнього реального змісту, про що слушно зауважували критики цієї концепції. Ще Таганцев Н. С. наголошував, що об’єктом злочину є не саме право, а втілений в ньому життєвий інтерес.

Вадою другої позиції є зведення змісту об’єкта злочину тільки до суспільних відносин. Вчені, які підтримують цю позицію, не порушують логіку, не вводячи право в структуру суспільних відносин. Але такий обмежений підхід до вирішення проблеми об’єкта не дозволяє врахувати, що в ряді випадків без дослідження порушеного злочинним діянням права важко кваліфікувати злочин (наприклад, порушення прав пацієнта як злочин, передбачений ст. 141 КК).

Більш вдалою є третя позиція вчених. Але й вона не бездоганна. Вади цієї позиції, як і попередньої, зумовлені спробою вирішити проблему в рамках концепції визнання об’єктом злочину суспільних відносин, а хибне посилання призводить до нелогічної аргументації та неточного висновку. Право не є елементом суспільних відносин.

Об’єктивне право як сукупність норм регулює поведінку членів суспільства, але не є самою поведінкою чи її частиною. Так само не є таким і суб’єктивне право. Суб’єктивне право – це на- даний людині правовий статус, повноваження діяти певним чином. Реалізується ця можливість у відносинах між людьми. Але забезпечення можливості діяти і сама дія, звісно, поняття різні. Забезпечення можливості – це тільки передумова дії, тому нелогічно відносити її до елементів дії, тим паче ототожнювати ці поняття. З огляду на викладене, не можна погодитися з думкою Никифорова Б. С., який, торкаючись питання про об’єкт злочинів проти власності, писав, що об’єктом цих діянь є право власності, яке виступає як суспільні відносини. З цих міркувань важко погодитись і з Матишевським П. С., який у наведеному вище висловлюванні стверджував, що право власності є елементом суспільних відносин.

На наш погляд, права є частиною соціальних цінностей, на які може посягати злочин, тому права людини (людей), суспільних і державних структур виступають як один із компонентів об’єкта злочинів.

Термін «права» під цим кутом слід розуміти не в нормативному аспекті (право як сукупність норм, установлених законодавством), а як права, що належать потерпілим від злочину. Йдеться про надання їм нормативним актом певного правового статусу, повноважень, відповідно до яких вони можуть мати якісь блага, задовольняти потреби, тобто, діяти певним чином. У такому сенсі правомірно застосувати і термін «суб’єктивні права». Наприклад, одним із компонентів об’єкта розкрадання є право власності, злочинів, передбачених розділом V КК України – виборчі, трудові та інші особисті права людини і громадянина. В юридичній літературі суб’єктивні права розуміються як можливість суб’єкта діяти певним чином. Таке визначення здається небезспірним. Можливість суб’єкта залежить від багатьох факторів, зокрема конкретної ситуації. Наприклад, якщо у власника вкрали майно, він має право ним володіти, користуватись, розпоряджатись, але позбавлений такої можливості.

Суб’єктивне право надає особі не можливість, а повноваження діяти певним чином, визначаючи її правовий статус. Такі права надаються Конституцією України, законами, указами Президента України, а також підзаконними актами – постановами Кабінету Міністрів України, наказами міністерств, комітетів тощо.

Як відомо, правові акти переділяються на нормативні та індивідуальні. Злочином може бути порушено норми як нормативного, так і індивідуального правового акту. Наприклад, незаконне виселення громадянина порушує установлення індивідуально-правового акту, на підставі якого він був заселений у житло і фактично реалізовані його житлові права. Але чи може бути суб’єктивне право, встановлене індивідуально-правовим актом, компонентом об’єкта як елемента складу злочину? На наш погляд, ні. Моделювання того чи того явища має бути засноване на визначенні типових узагальнюючих ознак. Особливо чітким таке визначення повинно бути у формулюванні ознак складу злочину, адже це важливо для вирішення питання про підстави адміністративної відповідальності. Таку інформацію, яка має масштабний і загальнообов’язковий характер, містять лише нормативні акти. Тому одним із компонентів об’єкта злочину можна визнавати тільки права суб’єктів, установлені саме такими актами. Що стосується прав, установлених індивідуальними правовими актами, вони можуть бути враховані у визначенні охоронюваних законом інтересів потерпілих, які є компонентами об’єкта злочину так само, як і права.

Отже, право як компонент об’єкта злочину – це суб’єктивне право потерпілого, закріплене тим чи тим нормативним актом, який надає потерпі-лому відповідного правового статусу, повноваження діяти певним чином або не вчинювати певних дій, мати певні блага тощо.

<< | >>
Источник: ФЕСЕНКО ЄВГЕНІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ ТА СИСТЕМИ ЗАХОДІВ З ЙОГО ОХОРОНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктораюридичних наук. Київ–2004. 2004

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.1.6. Права:

  1. Статья 55. Лишение права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью
  2. Статья 72. Правила сложения наказаний и зачет срока предварительного заключения
  3. Статья 141. Нарушение прав пациента
  4. Раздел V ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ ИЗБИРАТЕЛЬНЫХ, ТРУДОВЫХ И ДРУГИХ ЛИЧНЫХ ПРАВ И СВОБОД ЧЕЛОВЕКА И ГРАЖДАНИНА
  5. Статья 157. Воспрепятствование осуществлению избирательного права
  6. Статья 167. Злоупотребление опекунскими правами
  7. Статья 176. Нарушение авторского права и смежных прав
  8. Статья 177. Нарушение прав на объекты промышленной собственности
  9. Статья 183. Нарушение права на получение образования
  10. Статья 184. Нарушение права на бесплатную медицинскую помощь
  11. Статья 214. Нарушение правил сдачи драгоценных металлов и драгоценных камней
  12. Статья 236. Нарушение правил экологической безопасности
  13. Статья 240. Нарушение правил охраны недр
  14. Статья 242. Нарушение правил охраны вод
  15. Статья 250. Производство взрывных работ с нарушением правил охраны рыбных запасов
  16. Статья 251. Нарушение ветеринарных правил
  17. Статья 267. Нарушение правил обращения с взрывчатыми, легковоспламеняющимися и едкими веществами либо радиоактивными материалами
  18. Статья 272. Нарушение правил безопасности при выполнении работ с повышенной опасностью
  19. Статья 273. Нарушение правил безопасности на взрывоопасных предприятиях или во взрывоопасных цехах
  20. Статья 274. Нарушение правил ядерной или радиационной безопасности