Зруйнування Аквілеї й спустошення Аттілою Північної Італії

Італійська кампанія Аттіли, як друга фаза гуно-римської війни, за всіма ознаками мала інший характер, іншу стратегічну мету, інші тактичні особливості. В першу чергу, ця кампанія повинна була стати реваншем за попередню невдачу на Заході й покаранням зухвалого Сходу.

Першим кроком Батога Божого до підготовки походу стали перемовини із союзниками. Остготи, які відпочивали в басейні Тейси (Тиси), виявили свою готовність; те саме підтвердили гепіди з Дакії. Взяти участь у нашесті на Італію зголосилися скири, батави, ріпуарські франки, очолювані сином Меровея Хільдеріком, й частина салічних франків, учорашніх сателітів Аеція [219, с. 306-307]. Проте, від подальшої участі у воєнних діях гунського союзу племен відмовилися герули (їхні вожді пересварилися й почали чергову міжусобицю) [284, с. 176]. Знову виступити разом із Аттілою проти західної Імперії не виявили бажання сусідні бастарни, венети, роксолани, алани, метиди [235, с. 232]. Другий крок Аттіли щодо організації Італійської кампанії - збільшення кількості та якості катапульт і балліст, особливо легких (цим займався Едекон) [219, с. 309]. Активно закуповувалась (як не дивно - саме у римлян) ручна зброя й обладунки [219, с. 310]. Третій важливий крок, реалізований Батогом Божим, - зміцнення суто гунської кінноти; запланована тактика ґрунтувалась тепер на її ударній силі, швидкості та маневреності. Поки Аттіла готувався до інвазії (вересень- грудень 451 р.), проти нього повстали підлеглі племена Кавказу й Прикаспія. Володар гунів для приборкання непокірних відрядив Ореста. Коли про це дізнався Аецій (частина джерел У-УІІ ст.

Однак самовпевнений Маркіан не побачив у цьому необхідності. Він вважав, що Візантії нічого не загрожує, на Аквілею ніхто не збирається нападати, оскільки вона неприступна, що Аецій перебільшує та нагнітає ситуацію. Василевс ромеїв залишився переконаним у неспроможності Аттіли напасти [548, с. 51]. Після таких невдалих перемовин, друга зустріч патриція з Валентиніаном ІІІ (знов у присутності фаворита-інтригана) завершилась його відстороненням від державних справ. Петроній тріумфував [567, с. 237]. Принижений Флавій Аецій усамітнився у друзів, в Регіум Лепіді (сучас. Реджіо-Емілія), поблизу Парми. Він навіть отримав декілька викликів до “імператорського суду”, але проігнорував їх [567, с. 238]. На початку 452 р., коли підготовка до кампанії завершилась, Аттіла зібрав своїх полководців у Буді і оголосив: у лютому починається похід; він погано себе почуває й тому склав заповіт; Аецій про вторгнення скоріш за все знає [235, с. 245]. Наприкінці березня Батіг Божий виступив з території Паннонії та Нижньої Мезії. Аецій, повідомлений про дії Аттіли, прибув до Рима з відновленими Валентиніаном повноваженнями головнокомандувача (зляканий імператор вже чекав там на нього), підняв армію і розташувався з нею на південь від ріки По.

Підійшовши до неї, Аттіла відразу почав облогу, яка тривала, за різними даними, з другої половини березня до кінця червня або початку липня, хоча майже всі тогочасні джерела тривалість облоги і сам штурм описують в різних варіантах [511, с. 76]. Ця “інформаційна” особливість, природно, знайшла відображення в історіографії. Актуалізованим залишається й ще одне питання: коли гуни перетнули Юліанські Альпи із сучасної Македонії та Чорногорії й вступили на землі Італії? Пізньоантичні історики і хроністи не називають чіткої дати і навіть декількома роками пізніше вся послідовність головних подій цієї кампанії була забута або прихована. У згадках деяких авторів V-ѴІІ ст. є фактологічні неточності й оціночна завуальованість або упередження. Наприклад, Ідацій Лемік, єпископ Акве Флавії, - достатньо обізнаний і добре поінформований сучасник тих подій, вважав, що Аттіла прийшов у Італію прямо з Галлії [142, An.

Аквілею під час свого відступу з Галлії у Паннонію. В “Хроніці” зафіксовано: “Regrediens Attila Aqueleiam frangit“ [118, ХХІУ, 132].

Лише Пріск Панійський залишив прозорий натяк на події, пов’язані з Аквілеєю, із відповідним датуванням: “Облога Аквілеї була тривалою і запеклою, однак марною, оскільки хоробрі воїни римлян чинили опір йому [Аттілі] зсередини. Врешті-решт, його армія була сповнена невдоволення і готова відступити. Аттіла випадково крокував навколо стін [міста], гадаючи, чи то згорнути свій табір, чи то залишитися далі. І тут він помітив, що білі птахи, а саме лелеки, котрі будують свої гнізда на гребенях дахів домів, переносили своїх пташенят з міста і, у протиріччя їхніми звичкам, вони несли їх у села. Будучи проникливим спостерігачем подій (у Пріска дослівно “sagacissimus inquisitor” - Я.Я.), він зрозумів це і сказав своїм воїнам: “Ви бачите, птахи пророкують майбутнє. Вони залишають місто впевненими у його загибелі й пророкують, що фортечні вежі приречені до падіння з причини ризику, якого не уникнути. Чи не думаєте [ви], що це є ознакою безглуздості або невизначеності; страх, породжений обставинами речей, які вони (птахи - Я.Я.) передбачають, змінив їхній звичай” [173, Fr. 36, р. 39]. Ці свідчення Пріска Панійського використав Йордан [147, Get. 220], Павло Диякон [168, XV, 11] і Прокопій Кесарійський [176, IV (ѴІІІ), 26.13-14]. Отже, за допомогою птахів, Аттіла розвіяв свої сумніви, переконав воїнів, і штурми Аквілеї поновилися.

Якщо розповідь Пріска містить зерно правди, то падіння міста повинно бути датовано кінцем серпня чи початком вересня. Облога, за даними Павла Диякона, тривала три місяці [168, XV, 11]. Таким чином, гуни повинні були перетнути Юліанські Альпи у травні або червні. Щодо згадуваного епізоду з птахами, О. Менхен-Хелфен наполягає, щоправда, без наведення конкретизованих доказів, на суто критичній оцінці: “Більш ніж сумнівно, що розповідь про Аттілу та лелек дозволяє виводити таку інтерпретацію.

Існує й інший важливий документ епохи, щоправда, юридичного характеру - “Novella Valentiniana 36” від 29 червня 452 р. про обов’язки “збирачів” (заготівельників) свиней, великої рогатої худоби та кіз. В означеному правовому документі міститься опосередкована інформація, швидше натяк на гуно-римську війну. У вступі імператор в пишних фразах дякує Аецію, який навіть “серед своїх воєнних турбот і звуків труб” знаходить час піклуватися про забезпечення м’ясом столиці Імперії [567, с.

Повертаючись до висвітлення облоги міста, потрібно зазначити: “Коли правитель гунів застосував машини для облоги, стіни Аквілеї були проломлені й місто піддалося штурму та пограбуванню. Ті, хто не зміг своєчасно втекти, гинули чи потрапляли в полон” [147, Get. 221]. Міські квартали зазнали великої руйнації, хоча твердження Йордана про те, що від Аквілеї не залишилося й сліду [147, Get. 222], є навмисним авторським перебільшенням; мета такої гіперболізації - переконати читача у неймовірній лютості гунів. Наступним етапом Італійської кампанії стало спустошення Батогом Божим Північної Італії. Реалізуючи свій стратегічний задум у протистоянні з Римом, Аттіла взяв під контроль майже всю територію долини ріки По. Джерела достатньо стримано коментують цей факт. Зокрема, той самий Йордан згадав лише три великі міста, які здалися гунам, - Аквілею, Медіоланум (сучас. Мілан) і Тицинум (сучас. Павія) [147, Get. 222]. Так само лаконічно готський історик повідомляє про інші “міста Венетії”, тобто міста Нижньої Італії (провінції Венетії), котрі залишились незахопленими [147, Get. 222]. Павло Диякон, як відомо, копіював Йордана, однак, залишаючись жителем Цивідалії, він був більше стурбований долею пограбованих міст Верхньої Італії. Павло спочатку виділив три міста неподалік Аквілеї: Конкордію, Алтінум та Патавіум, і далі - “всі міста Венетії”, а саме: “hoc est”, Вісетію, Верону, Бріксію й Пергамум [168, ХУ, 12]; однак, гаприклад, О. Менчен-Хелфен ставить під сумнів факт їхнього захоплення Батогом Божим [587, с. 132].

Попри існуючу, хоча й завуальовану “недомовленість” тогочасних джерел, de facto гуни переправилися через По і спустошили провінцію Емілія на південь від ріки. Після важкого досвіду з Аквілеєю, Аттіла не міг розраховувати на швидке взяття Равенни, фортечні мури якої були набагато потужнішими. Подібно до короля вестготів Аларіха, гунський керманич так само мав можливість вирушити на Рим, де перебував тоді імператор Валентиніан ІІІ. Тим не менш, армія гунів з нез’ясованих причин не перетнула Апенніни: чи то вони здійснили спробу, проте були відкинуті римлянами, чи то настільки глибоко виявились втягненими у боротьбу з Аецієм на рівнині, що Аттіла не зміг зберегти своє військо для атаки, - залишається невідомим. Можливо, чисельність гунів суттєво зменшилася через епідемію чуми. Вірогідніше, значна частина кінноти поспіхом одержала наказ повертатися у Паннонію [523, с. 216]. Єдиним джерелом інформації залишається фраза, зафіксована в Ідація: “Були спрямовані додаткові війська імператором Маркіаном і під командуванням Аеція вони [гуни] були вирізані; також вони були розбиті на своїх власних місцерозташуваннях, частково від чуми, що надійшла з неба, частково Маркіановою армією” [142, An. 452, 7].

Згідно з Павлом Дияконом, гуни захопили Медіоланум і Тицинум [168, ХУ, 12], але ці два міста не були пограбовані, і їхні жителі не зазнали насилля та нищення. Однак, зміст зафіксованого латинського молебню 452 р., що був проведений після евакуації гунів з Медіоланума, дозволяє стверджувати: візантійський історик виявився хибно поінформований. Багато будинків і церков зазнали руйнації. Ось як ті події відображені у самому молебні: “Бог всемогутній віддав помешкання міста в руки наших ворогів (...)

Що було нашою власністю, було або пограбовано грабіжниками, або знищено, піддано вогню і мечу (...) І давайте не будемо плакати про те, що впали будинки” [587, с. 132]. Базиліку собору Св. Амвросія гуни спалили і вона частково зруйнувалась. В джерелах [135, Agnel. 42] ця споруда зустрічається під назвою “Basilica nova intramurana” [587, с. 132]. Її спалення описується наступним чином: “Бог (...) не наказав своїй церкві, котра дійсно є Його церквою, бути поглиненою вогнем, однак через наші провини Він дозволив вигоріти каркасу церкви (...), скажені варвари зрівняли з землею святий дім” [587, с. 133]. Зберігся напис і у наново зведеній церкві, яка повністю копіювала знищений храм: “Храми знов прийшли до життя і були завінчані з їхніми ранніми дахами. Що полум’я пожерло, то повернулося до колишнього вигляду. Це він [владика] дарував молільникам, котрі перебудували храми Христа. Завдяки заслугам Євсевія шкідливий вогонь зник” [587, с. 133]. Гуни вбили чимало священиків та мирян, про що теж існує згадка: “Деякі священики й миряни не мали вдачі або волі для того, щоб втекти” [587, с. 133]. Тим не менш, багато хто врятувався не тому, що гуни були милосердні, а тому, що медіоланці тікали швидше, ніж гунські воїни могли їх переслідувати: перевантажені трофеями, вози гунів стали надто повільні. Аецій, у свою чергу, ймовірно, залишив міста Північної Італії для уповільнення просування військ Аттіли. Їхня втрата стала ціною врятування імперської столиці.

Аттіла, фіксує візантійська “Суда”, розташувався в імператорському палаці [191, Mediol. 405]. Картина, що висіла у центральній залі і зображувала скіфів біля ніг двох імператорів - Феодосій та Валентиніан “зухвало” сиділи на тронах, - викликала у Аттіли лють. Він наказав художнику намалювати нову картину, де король гунів стояв би на весь зріст перед імператорами, а останні, схилившись, висипали б золото з мішків йому під ноги [191, Mediol. 405]. Як підкреслює той самий О. Менхен-Хелфен, варвари, котрі приносять золото кошиками, є загальним мотивом: вони зображені на колоні імператора Аркадія, на одному з обелісків у

Константинополі, на диптисі Барберіні тощо [587, с. 137]. За свідченням більшості джерел, гунська кіннота таки пограбувала Медіолан досхочу і несподівано швидко залишила місто, попрямувавши на схід. Їжу та фураж для коней, природно, було важко знайти серед руїн і згарищ; крім того, як вже згадувалось, “хвороби вразили гунів з неба”. Найповніше про епідемію розповідає Ідацій [142, An. 452, 8]. Проспер Тірон, звичайно, теж знав, що страшна чума косить гунські лави, проте, за його інтерпретацією, заслуга врятування Італії від “орд дикунів” належала виключно Римському Папі [181, An. 452, 18.5].

Північна Італія, зрештою, перетворилась для гунів на “regio funesta” - “землю смерті”, підкреслює Ісидор Севільський [148, р. 30], як за п’ятдесят років до того для вестготів Аларіха, де згідно з повідомленням Клавдія Клавдіана, “лютувала епідемія, занесена брудною їжею і примножена спекою” [122, In Ruf. І, 320]. Становище війська Аттіли було майже ідентичне ситуації 447 р., коли він стояв під стінами Константинополя, й через початок епідемії змушений був зняти облогу візантійської столиці. Амвросій Медіоланський та Клавдій Клавдіан звернули увагу на те, що остготи, а їх багато налічувалось у складі війська Аттіли, були більш сприйнятливі до епідемічних захворювань. Батіг Божий опинився в патовій ситуації: Аецій затиснув його з двох боків на вже пограбованих західних територіях італійської Півночі, і не дозволяв вийти за їхні межі. Більшість населення залишила міста та домівки; почалась нестача провіанту й фуражу для війська. Спроби гунського керманича прорвати заслон західноримської армії в долині По виявились марними. Зате відкритим залишався шлях на Рим.

5.2.