Плюралістична теорія демократії

виходить з того, що ані народ, ані особа не можуть бути головною рушійною силою політики в демократичній державі. Представники даної теорії повністю відмовились від ідеї прямої участі народу в політичному процесі.

В античній і класичній теорії окремий громадянин був головною діючою особою. Тепер він лише бере участь у голосуванні. Представницька демократія відсторонила його від безпосереднього прийняття рішень. Громадянин перестає бути діючою особою політичного процесу. Сам цей процес плюралістична теорія розглядає не як взаємодію окремих індивідів, а як взаємодію груп і групових інтересів.

Саме в групі, у міжгрупових стосунках формуються інтереси, ціннісні орієнтації та мотиви політичної діяльності індивіда. Завдяки групі особа отримує можливість політичного вираження своїх інтересів. Концепцію групової участі в політиці розробляв А.Бентлі. Він вважав, що основне завдання держави - залучення в політичний процес різних групових інтересів. На його думку, кожна група діє в своїх інтересах, більш сильним вдається нав’язувати уряду, законодавчій і судовій владі найбільш сприятливі для них моделі поведінки. Слабкіші групи програють, навіть якщо держава виступає арбітром боротьби групових інтересів.

Прихильники плюралістичної теорії демократії писали, що групи з різними інтересами нейтралізують одна одну. Чим більше маленьких лідерів, тим менша вірогідність появи великого лідера.

Плюралістична теорія демократії займалась аналізом механізму політичної участі і прийняття рішень. Цей аналіз допоміг краще усвідомити деякі факти і явища. Наприклад, як впливають певні групи тиску на прийняття політичних рішень? Адже діяльність груп тиску є закулісною, а всезагальна участь у голосуванні, формуванні політичних платформ ніби є виразом суспільної волі. Насправді лідером політичного процесу виступають групи тиску, прийняття політичних рішень переноситься всередину цих груп.

До найхарактерніших рис теорії плюралістичної демократії слід віднести: ідеї „розумного егоїзму”, особистого і групового інтересу як генератора політики; діяльність держави як арбітра, що забезпечує саморегулювання суспільства, як суб’єкта виховання демократичної культури; підтримка державою соціально-незахищених груп населення, дифузність влади, тобто її розподіл в політичній системі. В 1930-50-х рр. К.Поппер проголосив головним принципом демократичної політики розвиток і охорону політичних інститутів. Основне питання - захист політичних установ від недолугого керівництва. Він був переконаний в тому, що всі політичні проблеми в кінцевому рахунку носять інституціональний характер.

В ці роки формуються концепції демократії іншого плану. Основні протиріччя в цих концепціях - це питання про нормативну роль народу, громадян в політичному процесі. Якщо концепції „демократичного елітизму” щодо нормативної участі народу можна назвати „мінімалістськими”, то концепції іншої групи можна характеризувати як „максималістські”.

До них належить концепція „функціональної демократії” Дж.Коула. Він не відкидав ролі політичного представництва, але вважав, що економічна влада первинна по відношенню до політичної влади. Тому основні об’єднання людей - це асоціації виробників і споживачів, які виконують суспільно значущі функції. Такі колективи в своїй діяльності повинні керуватись принципом робітничого контролю і самоуправління, а на державному рівні бути представленими в управлінських органах. Важливим в цій концепції є бажання поширити демократичні принципи на промислову сферу і в цілому на трудову діяльність людей.

Ще ширше ставив питання про демократичні принципи в житті суспільства Дж. Дьюі. Демократія в політичному житті може існувати за умови, якщо вона діє у всіх сферах життя, суспільства, і тому основне завдання - утверджувати демократію як особистий спосіб життя громадян. Тільки тоді демократія в політиці матиме необхідну підтримку.

Схожі ідеї розвивав датський теолог Х.Кок.

В подальшому отримує значну популярність концепція „демократичної участі”, яка пов’язана з іменами Е.Фрома, П.Бахраха, К.Макферсона. Існує багато варіантів цих концепцій, головна їх ідея полягає в тому, що представницькі інститути на загальнонаціональному рівні і вибори, які відбуваються, не є гарантом демократії. Для того, щоб громадяни брали активну участь в політиці, необхідна соціальна підготовка їх в інших сферах. Важливою в цій концепції стала ідея „людської ефективності” політичної участі, її важливої ролі для виховання у людей почуття державної відповідальності.

А.Лейпхарт вважає, що для демократії є важливим вміння політиків добиватися взаємності і лояльного співробітництва. Цей погляд не виходить за межі мінімалістських концепцій,оскільки в концепції погоджувальної демократії мова може йти про співробітництво між елітами без помітної політичної ролі громадян.

В 1980-90 рр., коли внаслідок демократизації в деяких країнах відбулися негативні тенденції , зокрема посилення бюрократизації, почали розвиватись концепції модернізації. Р.Патнем доводив, що успіх демократії залежить від достатнього запасу того, що прийнято сьогодні називати соціальним капіталом. Слід також згадати максималістські концепції демократії Б.Барбера, Дж. Менсбриджа, К.Гоулда. Б.Барбер критикував існуючу представницьку демократію за те, що в ній відбувається відчуження громадян від політичної влади, а також відчуження між громадянами. Справжньою демократією він називає місцеве самоуправління, де відбувається масова політична участь. Сильна демократія, на думку Барбера, це управління освічених громадян, які захищають не особисті інтереси, а інтереси суспільства.

В останні роки XX ст. отримали популярність різні варіанти концепції „деліберативної демократії”. Щодо мінімалістських і максималістських доктрин ця концепція має компромісний характер. Деліберативна демократія має поєднати процеси пошуку істини з процесом підготовки політичних ухвал. Політичні рішення повинні бути наслідком широкої раціональної дискусії.

Зміни в процесі міжнародних відносин, процеси глобалізації, міжнародний тероризм поставили перед демократією значні проблеми. Важливою умовою демократії, на думку У.Ростоу, виступає співтовариство громадян, які усвідомлюють свою єдність і ідентичність. Національні держави виступають умовою, середовищем розвитку демократії. Якщо на рівні національної держави вже діяли механізми демократичного контролю над владою, то на рівні міжнародних фінансових інститутів, ТНК такого контролю не існує. Тому деякі вчені говорять про те, що демократія в майбутньому може бути лише міжнародною. Сьогодні демократія національної держави вимагає демократії в мережі міжнародних відносин.

Міжнародне право регулює взаємини між державами - членами світової спільноти. В сучасній німецькій літературі звертається увага на те, що для законів окремих держав важливою є правосвідомість звичайних суб’єктів, в той же час, у світовому законодавстві „правосвідомість” належить державам. Міжнародне право необхідне передусім окремим державам: їм слід долучити його до власного правопорядку і впроваджувати за допомогою управління та судочинства. Неприпустимою є відсутність належного правопочуття у владної і політичної еліти держав, які використовують своє становище у пошуках особливих переваг. Слід зазначити, що громадяни очікують від своїх посадовців прийняття міжнародного законодавства, яке буде служити колективним інтересам.

Від демократично побудованих окремих держав очікують збільшення шансів для світової правосвідомості. Використовуючи правове розв’язання конфліктів всередині держави, демократія має діяти так само і в зовнішніх справах, хоча відома різниця між внутрішньою і зовнішньою поведінкою.

З іншого боку, демократія - це не просто правова держава для захисту загальних благ, але й арена боротьби за реалізацію окремих інтересів. Де домінує суперництво, там не можна покладатися суто на світову правосвідомість.

В демократичних державах люди підпорядковані не лише закону. Якщо вони беруть участь у прийнятті законодавства через депутатів, ЗМІ, партії, об’єднання, виникають структурні проблеми. Стає необхідним, поряд з відповідними інституціональними заходами, чуття справедливості. Останнє вимагається від ЗМІ, об’єднань та неурядових організацій, від різних посадовців. Чуття справедливості потрібне окремій державі при заснуванні демократії, в її інституціональному та законодавчому розвитку. Необхідне чуття світової справедливості, щоб несправедливість і пригнічення у всьому світі сприймалися, розцінювались і засуджувалися рівнозначно.

До чуття справедливості додається толерантність. Вона підтримує право відрізнятися на глобальному рівні і дає змогу різним державам мати свої мови, релігійну, соціальну, правову та політичну своєрідність за умови, що вони не порушують морально-правового універсалізму.

Чуття світової справедливості та світова толерантність стають почуттям справедливості стосовно інших націй, кожна нація почуває себе на місці іншої, ненавидить брутальних порушників чужих прав, ненавидить тих, хто зневажає звичаї та погляди інших, нав’язує свою власну зверхність народам проти їхньої волі.

Соціальне чуття світової справедливості протистоїть зростанню бюрократизації, „націоналізації”, тяжіє до соціального обов’язку. Перш за все, втілюються суспільно-корисні види діяльності - допомога країнам, що розвиваються, постраждалим в результаті стихійних лих, обмін між студентами тощо.

Співіснування держав в умовах глобалізації повинне базуватись на дотриманні міжнародного права усіма державами - великими і малими, що сприяє доброзичливості, щирості та дружнім стосункам.

Таким чином, впродовж XX століття для багатьох країн Західної Європи демократія була не лише теоретичним доробком, а й предметом політичного досвіду. В зв’язку з цим, з’явилася низка спеціалізованих досліджень в галузі демократії, які сприяли суттєвому розвитку уявлень про неї. XX століття - період збагачення, конкретизації ідей про демократію, розуміння того, що не може існувати універсальна, еталонна схема демократичної організації суспільства, демократія існує тоді, коли знаходиться в русі.