<<
>>

ВИСНОВКИ

Унаслідок проведеного дослідження, ми прийшли до наступних висновків.

1. Незважаючи на актуальність аналізованої проблеми, помітною є відсутність комплексної праці з детальним розглядом та оцінкою результатів політики СРСР щодо Ірану в досліджуваний період.

Зазначмо, що в українській історіографії це питання не знайшло належного висвітлення. Праці українських істориків, як правило, присвячено вивченню інших проблем, пов’язаних з історією міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході.

Англомовна та радянська/російська історіографія хоч і відрізняється наявністю великої кількості робіт, присвячених іранському вектору радянської політики, проте позбавлена детального аналізу напрямів, способів реалізації зовнішньополітичної стратегії СРСР в Ірані та її трансформації залежно від загального стану міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході. У зв’язку з вищевикладеним уважаємо важливим проведення дослідження політики СРСР відносно Ірану в 1972 - 1989 рр., залучаючи як опубліковані, так і неопубліковані джерела. Це, зокрема, архівні матеріали, які зберігалися у фондах архівів України та Росії, мемуари, біографії, публікації офіційних документів, статті, що публікувалися в тогочасних періодичних виданнях.

2. Починаючи з 1921 р. Радянський Союз відводив Ірану центральне місце в реалізації близькосхідної політики, що розроблялася й доповнювалася відповідно до панівних у конкретний історичний період парадигм. Намагаючись не допустити посилення впливу в районі Перської затоки Англії та США, Москва ініціювала налагодження радянсько-іранської економічної співпраці шляхом укладання двосторонніх торговельних договорів.

Справжнім проривом радянського дипломатичного корпусу стало підписання 1921 р. договору між двома країнами на умовах відмови

Радянської Росії від будь-яких концесійних претензій, окрім отриманої в 1916 р. російським поміщиком Хоштарієм концесії для розробки покладів нафти в північних провінціях Ірану.

Цю угоду було покладено в основу радянсько-іранських відносин протягом кількох десятиріч до закінчення Другої світової війни.

Початок «холодної війни» на Близькому та Середньому Сході характеризується активізацією в 1946 р. радянсько-американського протистояння за контроль над Іраном, змушуючи офіційний Тегеран лавірувати між Москвою та Вашингтоном й відстоювати власні інтереси в регіоні.

Радянський Союз, вкладаючи значні інвестиції в розвиток економіки Ірану, прагнув завадити американським нафтовим монополіям установити контроль над іранським нафтогазовим експортом і тим самим переорієнтувати політику офіційного Тегерана в бік активізації відносин із США. Крім того, Вашингтон намагався не допустити посилення радянського впливу в країні шляхом фінансування іранського військово-промислового комплексу.

Як засвідчив аналіз джерел, Тегеран, маючи власні зовнішньополітичні амбіції на регіональне лідерство, зробив ставку на співпрацю із США, чим забезпечив установлення американського домінування над енергетичними потоками й політичними процесами в Перській затоці.

Нарощення протягом 1950 - 1960-х рр. могутності ВПК Ірану за рахунок поставок озброєння із США в обмін на дешеву іранську нафту хоч і відповідало основним цілям регіональної політики шаха Рези Пехлеві, але фактично переводило Тегеран під «ручне управління» з Білого Дому. Часткова втрата Іраном політичного суверенітету викликала невдоволення як серед пересічних іранців, так й іранської владної еліти. Така внутрішньополітична ситуація вимагала від шаха розпочати пошук контактів з керівництвом Радянського Союзу.

3. Налагодження відносин СРСР з Іраном на вищому рівні стало можливим у 1970-х рр. на фоні активізації радянсько-американських переговорів щодо вирішення стратегічно важливих питань, пов’язаних з міжнародною безпекою. Підписання у 1972 р. радянсько-іранського договору про розвиток економічної й технічної співпраці в умовах «розрядки» міжнародної військової та політичної напруженості стало першим проявом політики Р.

Пехлеві, спрямованої на розвиток співпраці з Радянським Союзом на постійній основі.

4. Радянсько-іранське економічне й політичне зближення досягло нового якісного рівня з початком енергетичної кризи 1973 - 1974 рр. та отримало подальший поштовх у 1978 - 1979 рр. унаслідок запровадження Вашингтоном санкцій проти Ірану через антиамериканську спрямованість ісламської революції.

Тегеран, підтримавши ініціативу країн ОПЕК щодо зростання цін на енергоресурси, намагався позбавити стратегічно важливу галузь економіки фінансового диктату з боку американських монополій. В умовах боротьби Ірану за економічну самостійність, доступність території СРСР для транзиту іранських нафти й газу виокремила основоположний чинник поступового налагодження між двома державами тісної співпраці у сфері видобування та транзиту енергоносіїв й відкриття іранського ринку для товарів радянського виробництва.

В умовах стрімкого зростання цін на нафту, що спричинило глибинні кризові явища в американській економіці на початку 1970-х рр., США були змушені піти на часткові поступки. «Нафтові шоки» (до організації яких був причетний, зокрема, і Тегеран) примусили Білий Дім ініціювати переговори щодо збільшення імпорту радянської нафти й тим самим компенсувати втрати від подорожчання енергоносіїв, що поставлялися з Ірану. Не зважаючи на те, що контракт про постачання Радянським Союзом нафти й газу до США реалізовано не було, кризова ситуація на ринку нафтогазових ресурсів, особливо після 1979 р., сприяла виходу Москви на європейський енергетичний ринок й закріпленню на ньому.

Поступове охолодження відносин між Білим Домом та режимом шаха Пехлеві, зумовлене участю Ірану в організації «нафтових шоків», активно використовував Кремль, продовжуючи нарощувати співробітництво з Тегераном в енергетичній сфері. Тим часом протиріччя між Іраном та США все більше посилювалися та досягли свого апогею в 1979 р. під час ісламської революції.

Закріплення Тегерана на антиамериканських позиціях сприяло тому, що починаючи з 1979 р.

Радянський Союз отримав в особі Ірану економічного партнера, готового в умовах санкційного тиску з боку США до подальшого політичного діалогу. Іранська владна верхівка, погоджуючись на зближення із СРСР у вирішенні питань, пов’язаних з виробництвом та транзитом нафти, прагнула вийти з міжнародної ізоляції, спричиненої ворожою американською політикою.

5. У 1970-х рр. активізація радянсько-іранського співробітництва в нафтогазовому секторі привела до збільшення ролі СРСР в господарстві країни в цілому. Пріоритетними напрямками іранської економіки, у розвитку яких була зацікавлена Москва, виступали важка промисловість та металургія. Допомога Радянського Союзу в будівництві в Ірані промислових об'єктів створювала позитивний імідж радянської держави в іранському суспільстві, прив'язувала місцеву промисловість до виробничих технологій і матеріалів радянського виробництва, а отже, формувала передумови до сталого радянсько-іранського економічного діалогу й перетворювала Іран на державу, незалежну від експорту американського устаткування, мінімізуючи тим самим вплив Білого Дому.

6. Не останню роль у процесі розвитку радянсько-іранського співробітництва відіграли промислові підприємства УРСР, зокрема Кадіївський (нині Стаханівський) машинобудівний завод, Дніпропетровський завод металургійного обладнання, Запорізьке виробниче об’єднання «Запоріжтрансформатор», Дніпропетровський верстатобудівний завод, Кабаньєвський верстатобудівний завод, Луганський тепловозобудівний завод імені Жовтневої революції та МК «Запоріжсталь». Вони не лише мали велике значення в обладнанні й запуску центральних промислових об'єктів Ірану, але й стали провідними центрами підготовки кадрів для іранської індустрії.

7. Радянський Союз, прагнучи захистити власні інтереси в Перській затоці та остаточно дискредитувати політику США щодо Ірану, удався до лобіювання іранських інтересів на міжнародній арені, зокрема в ООН. Генеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН перетворилися на своєрідний майданчик, де під прикриттям обговорень шляхів подолання наслідків ірансько-іракських конфліктів, кризи з американськими заручниками в Тегерані Кремль утілював у життя головне завдання своєї іранської політики - дискредитацію американського близькосхідного курсу перед міжнародним співтовариством та остаточне позбавлення Вашингтона важелів впливу на Іран, а отже, і зменшення його політичного значення в регіоні в цілому.

Разом із цим дипломатичне радянсько-американське протистояння було використано іранською владою для подолання своїх внутрішньополітичних проблем та встановлення регіонального лідерства в районі Перської затоки.

8. Радянський Союз у своїй політиці щодо Ірану, окрім економічних і дипломатичних методів, активно використовував також різноманітні інформаційні кампанії, метою яких було показати іранському суспільству ідеологічну спорідненість двох режимів.

Посилення інформаційно-пропагандистського впливу Москви на Іран було частиною радянської концепції близькосхідної політики й мало сприяти формуванню образу США як головного ідеологічного ворога, що стоїть на заваді перетворенню ІРІ на регіонального лідера, спроможного створити на основі ісламських цінностей новий центр сили. Вільний доступ іранського слухача до каналів радянського телерадіомовлення, розповсюдження спеціалізованої літератури, що мала висвітлювати історію, стан культури, науки та рівень релігійної толерантності до мусульман-шиїтів у союзних республіках СРСР, збільшення тиражу російськомовних книг і журналів повинні були переконати пересічних іранців, що побудова сильної й незалежної постреволюційної іранської держави можлива лише за умови встановлення військово-політичного союзу з Москвою.

Проте, як показує аналіз подій, ні активізація економічних контактів, ні ідеологічна обробка іранського суспільства не принесли Кремлю бажаного успіху. Зокрема, намагання Москви нав’язати владній революційній верхівці Ірану власне бачення основних засад зовнішньої політики, використовуючи методи інформаційної пропаганди й маніпуляції антиамериканськими гаслами ісламської революції, не лише не закінчилися вдало, але й спричинили закриття доступу радянських журналістів й публіцистів до іранського медіапростору.

Іранські ЗМІ, поставлені під контроль держави, досить швидко змогли переконати іранське суспільство в необхідності протистояння як США - «Великому сатані», так і СРСР, якому після введення військ до Афганістану надали статус «Малого сатани».

Свідченням невдачі інформаційної політики СРСР в Ірані стали численні напади на радянські посольські й консульські установи в Тегерані, а повної її дискредитації - поява у 1989 р. на фоні відновлення інформаційно-культурного діалогу між двома державами листа аятоли Хомейні до Г орбачова з планами заповнити ідеологічний вакуум, що утворився в радянських республіках у результаті політики перебудови.

Не досягла також кінцевої мети й політика Москви, спрямована на фінансування діяльності іранської лівої опозиції. Передбачалося, що опозиційні лідери та керівники лівих партій Ірану отримуючи від СРСР фінансову та військову допомогу, мали не допустити зміни вектора іранської політики в бік відновлення контактів із США. Однак керівництво Республіки Іран, відстоюючи головний постулат своєї зовнішньої політики «Ні Схід, ні Захід, тільки ісламська революція», поступово перекрили фінансування Радянським Союзом іранської опозиції, змусивши Москву відмовитися від сприяння лівим силам Ірану під загрозою розірвання стратегічно важливих радянсько-іранських інвестиційних проектів та економічних контрактів.

На фоні досить суперечливої радянської інформаційної політики в Ірані та невдач з підтримкою діяльності іранських опозиційних сил Москві вдалося лише налагодити гуманітарну співпрацю з Іраном, ставши під егідою місії Союзу Товариства Червоного Хреста і Червоного Півмісяця СРСР основним партнером з попередження продовольчої катастрофи та захисту прав іранського населення в умовах ісламської революції та ірансько- іракського конфлікту.

Таким чином, комплексний аналіз усіх напрямів радянської політики відносно Ірану дав можливість установити, що найбільш результативним виявився економічний, спрямований на активізацію співробітництва в нафтогазовому секторі та важкій промисловості. Однак зближення Москви й Тегерану в цій сфері ще не означало їхнього політичного союзу та перетворення Ірану на основного провідника радянських інтересів на Близькому та Середньому Сході. Навпаки, відсутність військової співпраці між державами на офіційному рівні, заборона діяльності прорадянськи налаштованих політичних партій свідчили про використання Іраном Радянського Союзу винятково як альтернативного ринку збуту енергетичних ресурсів та лобіста іранських інтересів на міжнародній арені на противагу США.

<< | >>
Источник: ПИЛИПЕНКО В.В.. ПОЛІТИКА СРСР ЩОДО ІРАНУ, 1972 - 1989 рр.. 2016

Еще по теме ВИСНОВКИ:

  1. І. Складання обвинувального висновку і направлення справи для попереднього розгляду її суддею
  2. Висновки
  3. 2.4. Висновки до розділу
  4. ВИСНОВКИ
  5. ВИСНОВКИ
  6. ВИСНОВКИ
  7. Висновки до розділу 1
  8. Висновки до розділу 2
  9. ВИСНОВКИ
  10. ВИСНОВКИ
  11. ВИСНОВКИ
  12. Висновки до розділу
  13. Висновки до розділу 3
  14. ВИСНОВКИ
  15. Висновки до Розділу ІІІ
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -