<<
>>

Петро Арсенич Українські правники: короткі біографічні нариси

АРСЕНИЧ ЯРОСЛАВ (14.09.1887-26.06.1953), адвокат, суддя, педагог, громадсько-політичний діяч. Народився в с.Нижній Березів Косівського повіту в селянській сімї. Навчався у Коломийській гімназії, але через конфлікт із викладачем Макарушкою змушений був у 1904 p.

емігрувати до Канади.

Працював учителем у школі «Косів» і одночасно студіював право вМані- тобському університеті, який закінчив у 1917 p. Таким чином, Я.Арсенич став першим українцем, який здобув вищу освіту в Канаді і став першим українським адвокатом. Адвокатською діяльністю Я.Арсенич займався до 1935 p., коли був призначений королівським радником, а в 1947 p. — суддею в м. Давфині.

3 перших днів перебування на еміграції Я.Арсенич брав активну участь у житті української громади. Зокрема він був серед організаторів першої української учительської конференції (1907), організатором «Української Видавничої Спілки», президентом якої був 34 роки та часопису «Український голос». Крім того, він був одним зі співзасновників бурси для студен- тів-українців ім А.Коцка у Вінніпезі. Активно сприяв становленню і розвитку Української Греко-Католицької Церкви, був головою українських Народних Домів та Червоного Хреста, а також першим генеральним секретарем Конгресу Українців Канади (КУК). Похований у Вінніпезі.

БУДЗИНОВСЬКИЙ ТЕОДОСІЙ — нотаріус, громадський діяч. Працював нотарем у Станиславові, неодноразово переслідувався польською владою. B час німецької окупації допомагав єврейським сім'ям, за що був арештований гестапо і замордований у Станіславській тюрмі.

БУРАЧИНСЬКИЙ ОСИП (1877-1948), адвокат, судовий радник. Народився у с.Криворівня в сімЧ священика. Після закінчення правничих студій працював судовим радником у Чернівцях. Проявив себе чесним і сумлінним службовцем. Брав активну участь у громадській та культурно- освітній роботі, чим заслужив авторитет і повагу серед українського населення Буковини.

Виявом цієї поваги й довіри було обрання його послом до буковинського сейму на-.період 1911-1918 pp. У жовтні 1918 p. як посол від Буковини, став членом Української Національної Ради. Брав активну участь у розбудові ЗУНР як державний секретар судівництва (з січня 1919 р«). У час польської окупації Східної Галичини провадив приватну адвокатську практику у Станиславові та Львові, а в 30-х роках виїхав до Польщі, де і помер у 1948 p.

БАЧИНСЬКИИ ЛЕВКО (1871-1930), адвокат, громадсько-політичний та державний діяч. Народився у с.Серафинці Городенківського повіту. Навчався у Коломийській гімназії, де заприятелював з Василем Стефани- ком та Лесем Мартовичем, був бібліотекарем учнівського таємного товариства. Після закінчення гімназії (1891) продовжував навчання у Чернівецькому університеті, де був членом студентського товариства «Союз». Ta не маючи змоги продовжувати навчання на стаціонарі, Л.Бачинський переводиться на заочний відділ і працює в адвокатській канцелярії Теофі- ля Окуневського в Городенці. Як і його патрон, Л.Бачинський захоплюється ідеями М.Драгоманова й стає активним членом радикальної партії. Провадив значну громадсько-культурну роботу і, як писав у своїх споминах, «закладав «Народні спілки», устроював віча, брав участь у виборчих агітаціях» по селах повіту. Через Т.Окуневського заприятелював з І.Франком, М.Павликом, В.Гнатюком та поширював їхні твори серед населення Горо- денківщини. Активна громадсько-політична діяльність Бачинського потрат пила в поле зору поліції, що змусило його переїхати до Снятина. Тут, працюючи помічником адвоката, Л.Бачинський налагоджує тісні стосунки з К.Трильовським і стає популяризатором радикальних «Січей», а також веде передвиборну агітацію за К.Трильовського. У 1898 p. на зТзді радикальної партії Л.Бачинського разом з І.Франком, М.Павликом, І.Макухом, С.Даниловичем, П.Думкою обирають до головного правління партії.

Ha початку 1900 p. Л.Бачинський переїздить до Калуша, де працює в канцелярії адвоката Андрія Коса, а згодом перебирається до Стрия.

Під час виборної кампанії 1907 p. Л.Бачинський був обраний від станисла- вівського округу до австрійського парламенту, а в 1908 p. — до галицького сейму. У парламенті та сеймі Л.Бачинський проявив себе як прекрасний промовець з твердою позицією та власною думкою з низки питань, які стосувалися умов життя галичан-українців. Так, щоб заблокувати прийняття військового бюджету на 1912 p., він із трибуни парламенту не сходив майже 14 годин, і, як писав пізніше, ця промова коштувала йому «багато здоровля» позаяк «говорив цілу ніч... без перерви». Це булаЪдна з найдовших промов в історії австрійського парламенту.

3 1910 p. Л.Бачинський працює адвокатом у Станиславові, де його і застала Перша світова війна. Він емігрує до Відня, де входить до Головної Української Ради й опікується долею переселенців, вивезених австрійцями до концентраційних таборів у Брук, Гмінд, Теллєргоф та інші. Після звільнення території краю від російських військ Л.Бачинський влітку 1915 p. повертається до Станиславова.

3 розпадом Австро-Угорщини Л.Бачинський — активний член Української Національної Ради, заступник Є.Петрушевича. B листопадові дні був призначений комісаром ЗУНР Станиславівського повіту.

Після проголошення Акту злуки 3 січня 1919 p. на засіданні Національної Ради, Л.Бачинський, як віце-президент Ради, очолив галицьку делегацію, яка 22 січня брала участь в урочистостях на Софіївській площі в Києві. B уряді Директорії Л.Бачинському пропонували посади секретаря закордонних справ 30 УНР та міністра судівництва УНР, однак він відмовився, бо «волів працювати лиш як член і віце-президент Української Національної Ради у Станиславові». B уряді 30 УНР працював над рядом законодавчих актів, зокрема про землю, який був прийнятий 14 квітня 1919 p. Разом з іншими членами уряду 30 УНР пережив усі труднощі подій 1919-1920 pp. Однак не покинув Станиславова, а залишився в окупації і разом з Володимиром Ба- чинським входив до Міжпартійної Ради, яка підтримувала на міжнародній арені позицію щодо Східної Галичини Є.Петрушевича.

Після війни Л.Бачинський з 1924 p. стає головою радикальної партії, що у 1925 p. об'єдналася з соціал-революцінерами Волині в Українську соціал- радикальну партію і згодом увійшла до Соціалістичного Інтернаціоналу.

Л.Бачинський бере активну участь у створенні в 1923 p. «Союзу українських адвокатів» (травень 1923 p.) і обирається заступником першого голови «Союзу» — Степана Федака.

У 1928 p. Л.Бачинський був обраний послом до варшавського сейму (1928-1930).

Перебуваючи в справах у Відні (квітень 1930 p.), Л.Бачинський раптово помер 19 квітня на 58 році життя. Гріб із тілом покійного був перевезений поїздом до Станиславова. Похорон Л.Бачинського, якого поховали на міському кладовищі, де тепер драмтеатр і парк, перетворився у національну маніфестацію. Протягом всього свого життя, як відзначав у своїй «Автобіографії» Л.Бачинський, він старався бути «щирим, відвертим і відважним».

БИХ МИКОЛА (16.08.1889-22.08.1944), адвокат, громадсько-культурний діяч. Народився у с.Жеребки Шляхотські на Тернопільщині. Після закінчення Тернопільської гімназії записався на правничі студії доЛьвівсь- кого університету, який закінчив у 1911 p. B час Першої світової війни М.Бих, як вихованець «Сокола-Батька», разом з десятками тисяч української молоді поринув у вир воєнного лихоліття, щоб здобути волю Україні. Воював у австрійській армії. Потрапив у полон і був засланий до Сибіру, звідки повернувся тільки в 1921 p.

Склавши адвокатські іспити, він поселяється у Станиславові й бере

активну участь у громадському й культурному житті міста. Зокрема був головою батьківської громади української гімназії «Рідна школа» та головою Селянської бурси. Надавав матеріальну допомогу здібним учням для продовження навчання у вищих навчальних закладах. Як адвокат виступав оборонцем у кількох політичних процесах у справі УВО-ОУН.

3 приходом радянської влади 9 жовтня 1939 p. був арештований нібито за ведення ним, як членом ЦК УНДО і головою Станиславівської обласної організації, контрреволюційної діяльності.

Незважаючи на позитивні характеристики та свідчення його клієнтів, що він допомагав бідним та боронив безплатно членів КПЗУ, Станіславський суд 24 лютого 1940 p. засудив його на 7 років, таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. He допомогли у скасуванні вироку позитивні характеристики і рекомендації члена КПЗУ Е.Гевсинскта, депутата Народних зборів С.Червоняк та академіка К.Студинського. У травні 1940 p. М.Бих був перевезений до Харківської тюрми, а звідти до концтабору в Ухту, де він і помер, виснажений голодом, холодом та важкою працею.

БУЧИНСЬКИЙ МЕЛІТОН (24.02.1847-25.04.1903), адвокат, фольклорист, громадський діяч. Народився у с.Криве на Тернопільщині у свя- щеницькій сімТ. Під час навчання у Станиславівській гімназії разом з Остапом Терлецьким та братами Заклинськими входив до таємної культурно- освітньої учнівської організації «Громада» і видавав українською мовою рукописну газету «Зірка». Закінчивши гімназію (1865), він студіює правову Львові, а згодом у Відні. Брав активну участь у роботі віденського студентського товариства «Січ» і деякий час був його головою.

Після закінчення у 1874 p. Віденського університету М.Бучинський осідає у Станиславові, де працює спочатку секретарем у суді до 1876 p., потім — помічником адвоката, а з травня 1883 p. — адвокатом.

Пройнятий уболіваннями за свій народ та бачачи його важке економічне й культурно-освітнє становище, М.Бучинський шукає шляхи для покращення його життя. Він знайомиться з творами М.Драгоманова, С.Подо- линського, О.Русова, М.Зібера, Олени Пчілки, встановлює з ними особисті зв'язки. Особливо великий вплив на формування його поглядів мали ідеї «громадівського соціалізму» М.Драгоманова. Він кілька разів зустрічався з відомим вченем під час його приїзду в Галичину, а також у Відні. Між ними зав'язалося жваве листування, яке тривало до смерті М.Драгоманова. Після смерті М.Бучинського М.Павлик видав у 1910 p. окремим виданням при сприянні НТШ «Переписку Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським».

Знайомство М.Бучинського з М.Драгомановим не пройшло для нього безкарно. Після арешту «соціалістів» у 1877 p. поліція зробила в нього обшук і конфіскувала чималолистів, що стало підставою для його ув'язнення. Однак через три тижні М.Бучинський був випущений, очевидно зумівши довести свою непричетність до «таємної організації соціалістів».

Як адвокат М.Бучинський завжди ставав на захист інтересів простих селян та міщан. Так, коли 1897 року під час виборів до парламенту у с.Чернієві біля Станиславова був убитий поліціянтом місцевий селянин Петро Стасюк, то М.Бучинський активно домагався покарання винних у цьому злочині. Він ініціював збирання коштів на пам'ятник П.Стасюку.

Крім адвокатської практики, М.Бучинський захоплювався літературою, а особливо його приваблювали етнографія та народний фольклор, активним збирачем якого він був на Станиславівщині і що посприяло тісній дружбі з Іваном Франком, Михайлом Павликом та Володимиром Гнатюком.

Похований Мелітон Бучинський у Станиславові, у парку за драмтеат- ром, де і нині можна побачити, на жаль уже занедбану гробницю Бучинських.

ВІТОВСЬКИЙ ДМИТРО (06.11.1887-04.08.1919), кандидат в адвокати, громадсько-політичний діяч. Народився у с.Медуха Галицького повіту в селянській сімТ. Під час навчання у Станиславівській гімназії належав' до таємного учнівського гуртка драгоманівського напрямку. Крім того, входив до редколегії нелегального літературно-гумористичного часопису «Оса», який видавали члени нелегального гуртка. Після закінчення гімназії (1907) Д.Вітовський записується на правничі студії Львівського університету. Через матеріальні труднощі він не міг вчитися стаціонарно, а тому перевівся на заочний відділ і з 1908 по 1913 pp. працював помічником адвоката в канцелярії станиславівського адвоката Йосифа Партицько- го. Окрім роботи в канцелярії, бере активну участь у культурно-громадському житті українців Станиславова, особливо у розвитку січового руху.

Восени 1909 p. Д.Вітовський організовує втечу зі станиславівської тюрми Мирославу Січинському, який убив 12 квітня 1908 p. намісника Галичини графа А.Потоцького і був засуджений до 25 років ув'язнення. Д.Вітовський бере активну участь і у студентському житті, підтримуючи вимоги українського студентства щодо відкриття українського університету. Часто ці протести, які проявлялися у різних формах, закінчувалися сутичками з польськими студентами та поліцією. B цьому плані найбільш бурхливим на студентські заворушення був 1912 p., внаслідок чого багато студентів було засуджено на різні строки ув'язнення, а також чимало виключено з університету. Серед тих, кого позбавили права продовжувати

Ж

навчання, був і Д.Вітовський — студент п'ятого курсу.

Продовжити навчання перешкодила Перша світова війна. 3 перших днів війни Д.Вітовський стає активним учасником формування легіону січового стрілецтва як член Боєвої Управи, до складу якої ввійшов від радикальної партії. Згодом відбуває разом з стрільцями на Закарпаття, де стрільці проходили військовий вишкіл і приймає командування над сотнею УСС. Найбільш вдалий похід його сотні — це участь у контрнаступі австрійських військ весною 1915 p., коли УСС дійшли до р.Стрипи. Сотня Д.Вітовського визволяла від російських військ Болехів, Долину, Калуш, Галич та інші населені пункти. Визволивши 27 червня 1915 p. Галич, Д.Вітовський вивісив на міській ратуші синьо-жовтий стяг.

Наприкінці зими 1916 p. командування Коша УСС відряджає Д.Вітовського на Волинь, у Ковельський повіт, де він під прикриттям вербування добровольців до УСС провадить культурно-просвітницьку роботу. Зокрема, при його особистій участі до березня 1917 p. у цьому повіті було відкрито 44 українські школи.

Брав участь Д.Вітовський і в поході УСС на Велику Україну (бере- зень-жовтень 1918 p.) у складі австро-угорського корпусу. Повернувшись у жовтні 1918 p. до Чернівців, січовики активно включаються у події щодо проголошення Української державності в Галичині. Дмитро Вітовський за дорученням членів львівської групи Української Національної Ради очолив Військовий Комітет, який підготовив план збройного повстання у Львові, яке відбулося в ніч на 1 листопада.

Як військовий, сотник Д.Вітовський більше тяжів до виконання уже поставлених завдань, аніж приймати самому певні стратегічні рішення. Єдиним його вдалим планом було повстання у Львові. Але вже 3 листопада, коли на вулицях Львова почалася справжня війна з поляками, Д.Вітовський попросився в К.Левицького у відставку. «На це я остовпів, — пише К.Левицький у своїй праці «Великий зрив». — Я з'ясував Вітовсько- му його приречення з 30 жовтня ц.р., зперед трьох днів, як народжувалась делегація Української Національної Ради про виконання перевороту, вказуючи на незвичайно важний історичний момент, на шкідливі наслідки, які його добровільне уступлення викличе між військом, — так що ми через те можемо програти цілу справу; впевнював йогЪ, що нема ніякої причини, щоби він мав уступити, та це нічого не помогло. Він заявив мені остаточно і невідклично, що уступає зі становища військового команданта, бо не почувається в силах.

Тоді я ще раз пригадав собі цю хвилину, як Вітовський представлявся мені в часі засідання делегації Національної Ради, як він сміливо виска-

зувався про своє завдання і як я тоді сумнівався про його військові спо- сібності. Тепер переконався, що я мав рацію».

Новим командантом став Гриць Коссак. Однак щоб не викликати непорозумінь серед стрільців, Кость Левицький все-таки включив Д.Ві- товського до першого тимчасового уряду ЗУНР, давши йому пост державного секретаря з військових справ. A 3 січня 1919 на засіданніУкраїнсь- кої Національної Ради був сформований новий уряд ЗУНР в якому Д.Ві- товський був призначений військовим міністром. Однак уже 14 січня допустився грубої політичної помилки — почавши наступ проти угорських військ, втягнув молоду ЗУНР у війну на два фронти. Тільки завдяки дипломатичному хисту міністра закордонних справ Л.Цегельського цей конфлікт з угорцями вдалося полагодити, але полковник Д.Вітовський змушений був піти у відставку.

Він був направлений консультантом з військових питань при місії ЗУНР на Паризькій мировій конференції. Повертаючись літаком з Парижа на Україну, 4 серпня 1919 p. загинув у авіакатастрофі над Німеччиною. Похований у Берліні.

ВИТВИЦЬКИЙ СТЕПАН (13.03.1884-?), адвокат, громадсько-політичний діяч. Народився в селі Угорники Станиславівського повіту в сімТ директора початкової школи. Після закінчення Станиславівської гімназії поступає до Львівського університету на правничі студії, де включається в активне студентське життя як член «Академічної громади». Ha знак протесту проти антиукраїнської політики університетської адміністрації С.Вит- вицький разом з іншими студентами-українцями (близько 400 осіб) на початку 1901 p. залишає Львівський університет і переводиться до Віденського університету. Тут він очолює студентське товариство «Січ» і бере активну участь у культурно-освітньому житті української громади у Відні.

Закінчивши університет, він у 1910 p. здобуває науковий ступінь доктора права і проходить адвокатську практику у тогочасних світил українського правництва — Володимира Охримовича у Львові та Євгена Олес- ницького у Стрию.

Коли почалася Перша світова війна, молодий правник вступає в ряди Січових Стрільців, а в 1918-1923 pp. бере участь у боротьбі за незалежність України: як секретар Української Національної Ради, член Трудового Конгресу УНР, заступник голови дипломатичної місії УНР у Варшаві, міністр закордонних справ ЗУНР в екзилі та голова місії ЗУНР у Парижі й Лондоні (1921-1923).

Коли в березні 1923 p. Рада Антанти віддала Східну Галичину Польщі,

уряд ЗУНР перестав існувати і С.Витвицький повернувся до рідного краю. Він відкриває адвокатську контору в Дрогобичі і скоро здобуває визнання як високопрофесійний захисник. С.Витвицький не пориває з політичною і громадською діяльністю. Він активний член УНДО, допомагає «Просвіті», а в 1935 p. обирається послом до сейму.

У час німецької окупації С.Витвицький активно включається у процес відродження Української державності, а з наступом Червоної армії емігрує до Західної Німеччини. Згодом на з'їзді українських політичних угру- пувань він був обраний керівником правничого відділу центрального представництва, а з 1948 p. працює в новоствореній Українській Національній Раді як керівник закордонних справ. 17 січня 1954 p. був обраний президентом УНР в екзилі і на цьому посту перебував до своєї смерті.

ВОЛЯНСЬКИЙ IBAH (1877 — ?), адвокат, громадський діяч. У 30- x роках мав адвокатську канцелярію у Станиславові. Активний член ОУН та Української католицької народної партії ( з 1932 p. Українська народна обнова), головою якої він був з 1933 p. Посол до сейму 1935-1939 pp.

ГЕНИК-БЕРЕЗОВСЬКИЙ МИХАЙЛО (1879-1959), суддя, адвокат, громадський діяч. Народився у с.Верхній Березів Косівського повіту. Після закінчення Коломийської гімназії навчався у Празькому університеті. Короткий час працював у Коломиї, а з початком Першої світової війни був мобілізований до австрійського війська.

У листопадові дні 1918 p. повернувся до Коломиї і був призначений повітовим комісаром ЗУНР у Печеніжині. B часи польської окупації М.Ге- ник-Березовський до 1932 p. працював суддею у Печеніжині і був активним учасником громадсько-культурного життя міста: відновив діяльність «Просвіти», організував кооператив та молочарню.

1934 року переїжджає до Коломиї, де відкриває адвокатську контору і займається адвокатською практикою до 1944 p. 3 наступом радянських військ покинув рідний край і емігрував до Канади (Торонто), де і помер.

ГОРБОВИЙ ВОЛОДИМИР (30.01.1899-21.05.1984), адвокат, громадський діяч. Народився в с.Оболоння Долинського повіту в сімТ заможного селянина. Після закінчення Стрийської гімназії був мобілізований до австрійського війська і брав участь у боях на італійському фронті. 3 організацією ЗУНР вступає в ряди Галицької армії.

Восени 1920 p. 21-річний поручник В.Горбовий повертається до Долини і вступає до таємної Української Військової Організації та очолює Повітову команду. За приналежність до УВО протягом 1921-1923 pp. був

кілька разів арештований. У 1923 p. В.Горбовий виїхав на навчання до Чехо-Словаччини.

1928 року, після закінчення Карлового університету, доктор права В.Горбовий повертається в Долину і відкриває адвокатську контору.

За приналежність до ОУН В.Горбовий у 1933 p. був знову заарештований і просидів рік у Березі Картузькій.

Після виходу з тюрми він знову повертається до Долини, а в листопаді 1935 p. виступає захисником С.Бандери, Є.Качмарського та Я.Чорнія у гучному політичному процесі над членами ОУН, яких звинувачували у вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі Б.Пєрацького. Йому вдалося добитися для засуджених до смертної кари заміни вироку на довічне ув'язнення. За цей варшавський процес д-р Горбовий отримав подяку від Союзу українських адвокатів, членом якого він був теж.

3 приходом у Галичину радянської влади В.Горбовий, як член ОУН, змушений був емігрувати до Кракова, де працював у апеляційному суді. Невдовзі був створений Український допомоговий комітет (УДК) для допомоги українським біженцям із Галичини, який до вересня 1940 p. очолював В.Горбовий. Одночасно він активно працює в 0УН, зокрема над текстом маніфесту, який ОУН оприлюднила в грудні 1940 p.

ДАНИЛОВИЧ СЕВЕРИН (05.10.1860-16.11.1939), адвокат, громадсько-політичний діяч. Народився у с.Петрів ТлуМацького повіту в сім'ї священика. Після закінчення Станиславівської гімназії (1878) він спочатку записується на медичні студії Краківського університету, але у 1879 p. поступає на правничий факультет Львівського університету. Тут він познайомився з І.Франком і членами його гуртка, часто бував на його засіданнях. Під впливом І.Франка С.Данилович захопився соціалістичними ідеями і взявся студіювати праці К.Маркса.

Після закінчення університету С.Данилович проходить адвокатську практику у Станиславові, а згодом відкриває адвокатську канцелярію в Коломиї. Тут, як пише він у своїх спогадах, «розпочав спільну з Гілярієм Герасимовичем систематичну просвітньо-організаційну роботу по селах покутських і гірських повітів». У той час у Коломийській гімназії існував таємний учнівський гурток, найбільш діяльними членами якого були Василь Стефаник, Лесь Мартович та Лев Бачинський, для яких С.Данилович став близьким другом, а його хата — рідною домівкою для студентів.

1891 року в будинку С.Даниловича відбувся зТзд крайових учнівських гуртків, на якому з доповіддю «Праця в народі» виступив С.Данилович. Згодом В.Стефаник усвоємутворі «Серце» напише: «СеверинДани- лович — мій перший учитель соціалізму».

B середині 90-х pp. С.Данилович переносить свою канцелярію до Кут, а згодом до Тернополя. Дім Даниловичів, як у Коломиї й Кутах, куди навідувалися І.Франко, М.Павлик, В.Стефаник, Л.Мартович та інші активні громадсько-політичні та культурно-освітні діячі Галичини, теж стає революційно-культурним осередком. У ньому зупиняються революціонери 3 Росії, які їхали за кордон в еміграцію чи поверталися з еміграції. Через них С.Данилович познайомився заочно з М.Горьким, який прислав йому свої твори з автографом.

У 1907 p. С.Данилович переносить свою канцелярію до Бучача, а згодом переїздить до Бурштина. Початок Першої світової війни застав С.Дани- ловича на хуторі Березина Тлумацького повіту, де він мав хату і кілька гектарів землі. Оскільки тут проходила лінія фронту, то сім'я Даниловичів переїхала до В.Стефаника у с.Русів, а в 1916 p. в час нового наступу російських військ — до м.Жешова, де жив брат Володимир. Тут до С.Даниловича звернулася громада м.Долини з проханням відкрити адвокатську канцелярію. Оскільки Бурштин ще був зайнятий російськими війстььками, то С.Данилович переїжджає в Долину. B час листопадового зриву С.Данилович бере активну участь у налагодженні державного життя в Долинському повіті.

B час наступу польських військ С.Данилович переїжджає до Станиславова, де залишається під польською окупацією. Як і багато інших політичних діячів, у травні 1919 p. С.Данилович був заарештований поляками і майже рік просидів у Стрийській та Краківській тюрмах. Після звільнення навесні 1920 p. повертається у Долину й займається адвокатською практикою, а у 1927 p. переносить свою канцелярію до Станиславова. Дуже емоційно сприйняв С.Данилович рішення Ради Антанти про прилучення Східної Галичини до Польщі і був, як згадувала його дочка, «дуже розчарований і огірчений, що віддали Польщі українські землі без жодних зобов'язань щодо українського населення». Шукаючи виходу зі становища, С.Данилович разом із С.Твердохлібом від імені «Селянського конгресу» пішли на угоду з поляками, що викликало гостру критику з боку українських націонал-демократичних сил, які називали їх «хлібоїдами» і зрадниками національних інтересів. 3 приходом до влади Ю.Пілсудського (1926) угодівська політика зазнала краху, і С.Данилович, розчарувавшись у політиці, перестає остаточно нею займатися.

Він покидає Станиславів і переїздить до Більшівців, купує кілька гектарів землі неподалік с.Старі Скоморохи і окрім адвокатської практики займається власним господарством. У 30-х pp. пробував балотуватися до польського сенату по Тернопільському окрузі,але програв вибори, що ще більше його засмутило. Останні роки свого життя провів у матеріальній скруті.

ДОРУНДЯК МИХАЙЛО (01.10.1857-31.07.1907), адвокат, громадський і культурно-освітній діяч. Народився у с.Кийданці Коломийського повіту в заможній селянській CiMrI. У 1877 p. закінчив з відзнакою Коломийську гімназію. Навчався у Віденському університеті і брав активну участь у роботі студентського товариства «Січ». Після закінчення університету гіроходив адвокатську практику в Косові й Городенці (у Т.Окуневського). У 1891 p. здобув ступінь доктора права, а через два роки склав у Львові адвокатський іспит і переїхав на роботу до Борщева, де працював помічником адвоката. Його організаторський талант прийшовся дуже вчасно для Борщева, де національно-культурне життя ледь жевріло. Уже в 1895 p. він організовує «Повітове товариство політичне», через яке велася підготовча й агітаційна робота по виборах до парламенту й сейму. Крім того через це «Товариство» надавалася юридична допомога селянам в час аграрних страйків 1901-1902 pp. М.Дорундяк кілька разів безплатно виступав захисником селян, яких звинувачували в організації страйку, перед окружними судами в Тернополі й Станиславові.

1896 року М.Дорундяк організовує товариство «Народний Дім», яке поряд із «Просвітою» мало піднести культурно-освітній рівень українського селянства повіту. A в 1905 p. разом із суддею Медведицьким розпочав збір коштів для будівництва приміщення «Народного Дому». У 1900 p. при «Народному Домі» М.Дорундяк засновує «Повітове товариство кредитове», яке сам і очолює. Згодом річний оборот кредитового товариства досягнув 200000 крон. Крім того, завдяки його старанням у Борщеві була відкрита філія «Народної Торгівлі».

7 липня 1904 p. М.Дорундяк відкриває власну адвокатську контору в м.Борщеві, яка стає не тільки осередком захисту прав скривджених, але й культурно-освітнім осередком. Сам він був членом майже всіх українських товариств: «Просвіти», НТШ, «Руського педагогічного товариства», «Дністра», «Кредитового союзу», Народної Ради.

Піклувався М.Дорундяк і про освіту здібної української молоді. Тому власним коштом підтримував здібних учнів із бідних сімей у здобутті середньої та вищої освіти.

М.Дорундяк передплачував майже всі тодішні українські газети і перечитував їх неписьменним селянам та міщанам кожної неділі у приміщенні читальні «Просвіти». Сподвижницька і правозахиснадіяльність М.Дорундяка була належним чином оцінена населенням повіту — його було обрано до міської та повітової громадської Ради. Похований М.Дорундяк у Борщеві.

ЖЕМЦІВСЬКИН МИКОЛА, адвокат у Калуші, який разом з адвокатом А.Косом брав активну участь в організації культурно^світнього життя Калущини. B листопаді 1918 p. очолив Калуський повітовий комітет як повітовий комісар ЗУНР.

ЗАВАЛИКУТ IBAH (1885-1975), адвокат, громадсько-політичнийдіяч. Працював адвокатом на Тернопільщині, а з 1930 p. — у Коломиї. Двічі обирався послом до варшавського сейму. У 1932 p. він різко виступив проти місцевих чиновників у справі продажі землі, за що був притягнутий до суду і на півроку позбавлений волі, а Польська адвокатська рада позбавила його адвокатської практики на 5 років.

1941 року І.Заваликут переїжджає до Станиславова, де активно працює над відродженням українського життя в час німецької окупації. 3 наступом радянських військ емігрує в 1944 p. до Західної Німеччини, а у 1950 p. — до США, де брав активну участь у громадсько-культурному житті української діаспори.

ЗАЯЧКІВСЬКИЙ ТИТ (1846-1926), адвокат, громадський діяч. Народився в Коломиї у сімТ священика. Працював адвокатом у Станиславові та Коломиї і суддею у Львові. У 1895-1897 pp. був послом до галицького сейму. Помер у Львові.

ЗАЯЧКІВСЬКИЙ РОМАН (1881-1949), юрист, громадсько-культур- ний діяч, син Тита Заячківського. Народився у Коломиї. У 1918-1919 pp. — комісар ЗУНР у Коломиї. У 20-х роках — член міської ради і виділу «Просвіти» у Надвірній. Член УНДО. У 1941-1944 pp. — президент Нотаріальної Палати у Львові. 3 наступом радянських військ емігрував до Австрії, а звідти до США, де й помер.

ЗОБКІВ МИХАЙЛО (19.11.1864-1928), суддя, педагог. Народився у с.Липиці Горішній Рогатинського повіту в небагатій сімТ. Після смерті батька восьмирічного хлопчика взяв під свою опіку місцевий священик Іполит Дзерович, який віддав йогодо бурси в Тернополі. Закінчивши Тернопільську гімназію, М.Зобків навчався у Віденському університеті, де здобув у 1889 p. ступінь доктора права. Деякий час працював у судових управах Відня та Львова. Після переїзду до Львова паралельно читав лекції на правничому факультеті. Однак переслідування судовими та університетськими властями української мови викликали в нього протест, що змусило залишити Львів і переїхати до Боснії. Тут, у Сараєво, він через деякий час стає президентом сенату при Вищому Суді і одночасно читає лекції з цивільного та римського права у Загребському університеті.

Д-р М.Зобків як науковець опублікував цілий ряд праць українською, хорватською та німецькою мовами, за що був обраний дійсним членом НТШ. Крім того, він був активним дописувачем до газети «Діло» з питань морально-правового виховання українського населення Галичини.

КАСІЯН ВАСИЛЬ (11.08.1888-02.11.1962), адвокат, громадсько-культурний діяч. Народився в с.Устечко Перемишльського повіту. Після закінчення Перемишльської гімназії навчався у Львівському університеті. Після адвокатської практики переїхав до Городенки, де відкрив власну адвокатську канцелярію. Поряд з д-ром Т.Окуневським доклав чималочіраці для громадсько-культурного розвою в повіті. Був співзасновником кооперативи «Добробут», Українського банку, селянських кооператив. Як голова повітового осередку УСРП, спричинився до організації повітового радикального молодіжного товариства «Праця», що діяло при «Каменярі».

3 приходом радянської влади у листопаді 1939 p. був заарештований органами HKBC, але зумів через кілька тижнів вийти на волю і нелегально перебрався до Кракова. 3 приходом німців знову повернувся до Городенки, де займався адвокатською практикою до 1944 p. B час наступу радянських військ змушений був емігрувати до Західної Німеччини, а звідти до США, де і помер.

КІЧУРА МЕЛЕТІЙ (21.01.1881-03.03.1938), адвокат, поет, публіцист. Навчався у Коломийській гімназії, а після її закінчення — у Віденському університеті. Був членом студентських товариств «Січ» та «Родина». Адвокатську практику проходив у Коломиї в канцелярії адвоката І.Ганкевича. Уже в цей час пробує себе в поезії. Протягом 1910-1913 pp. вийшли збірки його поезій «Без керма» та «Минулі часи». Гонорари за ці збірки M.Ki- чура пожертвував на будівництво пам'ятника Т.Шевченку у Коломиї.

3 початком Першої світової війни вступив до австрійського війська і потрапив у полон. Був вивезений вглиб Росії, а в лютому 1918 p. звільнився і переїхав до Києва. B листопадові дні 1918 p. повертається в Галичину і вступає до Галицької арМії. 3 нею у червні 1919 p. знову приходить на Велику Україну. B час реорганізації УГА в Червону Галицьку армію демо- білізовується з війська і влаштовується на роботу в Київський художній інститут завідувачем канцелярії та викладачем німецької мови. У Києві М.Кічура проживає до 1933 p. За цей час став активним членом письменницької організації «Західна Україна», видав кілька поетичних збірок та написав ряд статей з літературознавства. Однак у 1933 p. був заарештований і звинувачений у приналежності до Української Військової Організації. He витримавши тортур, «признався» у приналежності до УВО і в

~TT

тому, що «завербував» до неї 19 чоловік. За це був засуджений у 1933 p. на 10 років позбавлення волі. Однак у 1937 p., в час нової хвилі репресій, справа «націоналіста» М.Кічури була переглянута і він був засуджений до розстрілу. A в 1938 p., через кілька місяців після виконання вироку, був реабілітований.

КОЗОРІС МИХАЙЛО (02.03.1882-1937), адвокат, громадсько пол- ітичний діяч, письменник. Народився в Калуші в багатодітній сім'ї шевця. Навчався у Станиславівській гімназії, з якої був виключений за приналежність до таємного гуртка. Продовжив навчання в академічній гімназії у Львові, а після її закінчення навчався у Львівському університеті. Уже в ці роки з’являються його перші письменницькі проби, які схвально привітав І.Франко, з котрим М.Козоріс познайомився 1907 року в Криворівні.

Після закінчення університету він упродовж 1912-1914 pp. працював у адвокат ських канцеляріях A.Koca та М.Лагодинського в Калуші та Деля- тині. 3 приходом у Галичину російських військ був заарештований як «ав- строфіл» і вивезений у Томську губернію.

У червні 1917 p. М.Козоріс повертається в Україну і поселяється у Вінниці, де працює секретарем земельної управи та вчителем німецької мови у місцевій гімназії. У квітні 1918 p. був заарештований гетьманським урядом і вийшов із тюрми тільки наприкінці листопада 1918 p. після повалення гетьманської влади Директорією. М.Козоріс повертається в Галичину і бере активну участь у розбудові ЗУНР. Він був призначений повітовим комісаром у Делятині, а на початку 1919 p. — у Косові. Перейшовши з УГА за Збруч, М.Козоріс переносив разом з бійцями всі радощі й прикрощі, які випадали на їхню долю. A коли над УГА нависла загроза стати жертвою страшного тифу, то М.Козоріс включається в переговори з командуванням Червоної армії про входження УГА до її складу. У січні 1920 p. М.Козоріс сТає членом компартії і працює в редакціях газет «Червоний стрілець», «Галицький комуніст» та «Комуніст Прикарпаття». A в липні 1920 p. бере участь у поході Червоної армії в Галичину. 3 утворенням Галревкому стає його членом і відповідає за найважливішу ділянку роботи — конфіскацію поміщицьких та церковних земель і передачу їх безземельним селянам. Однак на цій посаді був недовго, оскільки був звинувачений у зв’язках із В.Винниченком і виключений з партії. Після краху Галревкому М.Козоріс до 1924 p. працює в Умані у редакції «Вісти Умань- щини» та лектором на політкурсах 44-ої армії.

1921 року він організовує сільськогосподарську школу, директором якої був до жовтня 1924 p. Наприкінці цього року переїжджає до Києва і

працює слідчим при губернському суді, згодом — секретарем в губвикон- комі (1926-1927) і секретарем уповноваженого української науки (1927- 1930). Одночасно навчається в аспірантурі, після закінчення якої (1931) працює науковим співробітником ВУАН.

20-30-і роки в жигцМ.Козоріса позначені і плідною письменницькою діяльністю. З-під його пера виходять збірки «Дві сили» (1927), «Село встає» (1929), «Чорногора горить» (1931), роман «Голуба кров» (1932) та інші. Він стає членом письменницькоїорганізації «Західна Україна».

Ha початку 30-х років М.Козоріс активно виступає проти терору польських властей на західноукраїнських землях і в 1932 p. видає збірку публіцистичних творів «Панський терор на Західній Україні».

Як і більшість членів «ЗахідноїУкраїни», М.Козоріс на початку 1933 p. був арештований і звинувачений у націоналізмі (роман «Голуба кров») та зв'язках з УВО. Спочатку був засуджений до 5 років позбавлення волі, а в 1937 p. — до розстрілу. Тільки у лютому 1959 p. М.Козоріс був реабілітований посмертно.

KOC АНДРІЙ (1864-1918), адвокат, громадський діяч, перший по- сол-правник до австрійського парламенту (1901-1907). Провадив активну громадську та культурно-освітню роботу в м.Калуші, де мав власну канцелярію. У 1915 p. був вивезений до Сибіру, де й помер.

КАЛИТОВСЬКИЙ ЄРОНІМ (1866-1926), адвокат, письменник, громадський діяч. Закінчив Львівський університет, мав адвокатську канцелярію в Заліщиках, а з 1908 p. жив у Стрию.

B часи ЗУНР був посадником м.Стрия. Після війни працював адвокатом у Стрию і започаткував рух у Галичині щодо догляду за стрілецькими могилами. 3 цією метою він заснував «Товариство опіки над стрілецькими могилами». A 1922 року організував першу прогулянку української молоді Стрийщини на Маківку для впорядкування стрілецьких могил.

Є.Калитовський відомий не тільки як адвокат та громадський діяч, але й як письменник. Під псевдонімом Трохим Дріт опублікував чимало оповідань із селянського побуту, серед яких «Декани з гір», п'єса «Гостина св.Миколая» та інші. Похований у Стрию.

КНИШ ЗІНОВІЙ (16.06.1906-?), адвокат, громадсько-політичний діяч. Народився в Коломиї. Після закінчення Коломийської гімназії навчався у Львові. 1930 року здобув ступінь доктора права і політичних наук. Свою адвокатську діяльність розпочав у Заболотові, а згодом переїхав до Львова, де короткий час працював секретарем дирекції «Центросоюзу». Однак

за причетність до ОУН був засуджений на 8 років. 3 приходом радянської влади емігрує до Кракова, де працює директором канцелярії Українського Центрального Комітету. B часи німецької окупації працює в місцевому самоврядуванні у Калуші та Золочеві. У 1944 p. емігрує до Австрії, згодом до Франції, а в 1949 p. — до Канади, де займає високі пости в ОУН — член проводу та генеральний суддя ОУН.

Доктор З.Книш відомий не тільки як адвокат, але й як публіцист та науковець. Деякий час був редактором «СамостійноїУкраїни», заснував власне видавництво «Срібна сурма», написав понад 60 книг і брошур з історії націоналістичного руху. У Торонто з його ініціативи була заснована бібліотека ОУН, для якої він подарував 5 тисяч книжок із власної бібліотеки.

KOCCAK ОЛЕКСА (03.06.1887-27.11.1942), адвокат, громадсько- політичний діяч. Народився у м.Дрогобичі у багатодітній сім'ї дрібного землевласника. Після закінчення Дрогобицької гімназії (1905 p.) навчався у Львівському університеті на юридичному факультеті. У 1912 p. отримав ступінь доктора праваГПрацював адвокатом у м.Дрогобичі, а з початком Першої світової війни був мобілізований до австрійського війська. Наприкінці 1914 p. був поранений і полонений російськими військами. У Росії перебував у містах Москві, Курську, Воронежі, Омську, Тарі, Красноярську, Мінусінську. У красноярськомутаборіпройшов курс бухгалтерії і працював бухгалтером у таборах для полонених. Після приходу до влади більшовиків працював рахівником у Красноярському губраднаргоспі. У 1921 p. повернувся в Галичину. 3 1922 до 1939 p. працює приватним адвокатом у Коломиї. Виступав захисником у судових процесах по захисту прав «Рідної Школи». Був заступником голови Народного Дому, членом правління кооперативу «Підкарпатський Союз», членом ревізійної комісії кооперативного банку «Покутський Союз» тощо.

О.Коссак був високоосвіченоюлюдиною. Володів сімома іноземними мовами (німецькою, польською, російською, єврейською, англійською, французькою, італійською). У 1929-1930 pp. опублікував 2 статті юридичного змісту у правничому часописі «Життя і Право».

Після приєднання Західної України до складу УРСР був позбавлений можливості займатися адвокатською практикою. Вільне володіння російсь- кою мовою дозволило йому деякий час працювати вчителем російської мови у Коломийській середній школі №1.

Під час німецької окупації працював референтом у справах молоді в Окружному допомоговому комітеті. 10 лютого 1942 p. був арештований гестапо як заручник і ув'язнений. Близько десяти місяців просидів у Коло-

мийській та Чортківській тюрмах. 27 листопада 1942 p. у числі 52-х українських в'язнів був розстріляний окупантами на полі між Чортковом і с.Ягіль- ницею. Цей каральний акт гестапо здійснило як відплату за вбивство членами ОУН-УПА високопоставленого гестапівського офіцера у м.Львові. Точне місце поховання невідоме. B даний час на місці розтрілу силами Чортківської організації «Меморіал» встановлений пам'ятний хрест з іменами розстріляних. (Подав Б.Волошинський).

КУЗЬМИЧ AHTOH (1886-1941), адвокат, громадсько-політичний діяч. Народився у Коломиї в сімТ поштового службовця. Закінчив Коломийську гімназію і Львівський університет. Доктор права. Свою адвокатську діяльність розпочав у Коломиї. Активно допомагав д-ру К.Трильовському в організації «Січей». 3 1906 p. член Української Радикальної Партії.

Учасник Першої світової війни. Після проголошення ЗУНР вступив добровольцем до УГА. Побував у польському полоні. Після звільнення з полону повернувся до Коломиї. Працював адвокатом. Деякий час був головою «Просвіти», сприяв створенню хат-читалень і кооператив у повіті. Як член Української Соціалістичної Радикальної Партії, з 1929 p. був головою Повітового Комітету, а з 1937 p. — членом Центрального Комітету.

3 приходом більшовиків 25 вересня 1939 p. був заарештований і звинувачений в антирадянській пропаганді. Незважаючи на те, що він мав докази як захисник членів КПЗУ в політичних процесах 30-х років, був засуджений на вісім років позбавлення волі і відправлений у Карагандинський табір, де, очевидно, й помер.

КУЛИК ДАНИЛО (1856-1941), адвокат, громадський діяч. Закінчив Дрогобицьку гімназію та Віденський університет. Працював адвокатом у Вижниці, а з 1896 p. — у Кутах.

Був членом місцевої філії «Просвіти», провадив значну культурно- освітню роботу серед місцевого населення. Був у тісній дружбі з І.Фран- ком, В.Гнатюком, Л.Мартовичем і допомагав їм у зборі фольклорно-етнографічного матеріалу та вивченні історії Гуцульщини. Ha основі підібраних Д.Куликом судових документів І.Франко у 1898 p. написав статтю «Полонина Гайстовита або Причинок до історії камеральних дібр в Галичині», у якій розкрив процес парцеляризації землі в Східній Галичині.

ЛАГОДИНСЬКИЙ МИКОЛА (1866-1919), адвокат, громадсько-політичний діяч. Довгий час працював адвокатом у Делятині, де був активним членом українських культурно-освітніх установ. Користувався авторитетом серед місцевого населення, яке у 1907 p. обрало його депутатом до австрійського

TT

парламенту, а в 1813 p. до галицького сейму від Української радикальної партії, яку деякий час очолював. У роки Першої світової війни — член Головної та Загальної Української Ради, член Української Національної Ради. B часи існування ЗУНР — повітовий комісар Делятинщини.

ЛЕВИЦЬКИЙ KOCTb (18.11.1859-12,11.1941), адвокат, громадсько-політичний діяч, перший голова уряду ЗУНР, президент СУА, член НТШ, публіцист. Народився в містечку Тисмениця в сім'ї священика. Закінчив Станиславівську гімназію і Львівський університет. Активний член «Дружнього лихваря», що при його сприянні 1882 року змінило назву на «Академічне брацтво». 7 листопада 1880 p. при «Лихварі» створюється «Правничий кружок», головою якого стає К.Левицький.

Уже зі студентських років Кость Левицький повністю віддає себе політичній, економічній, культурній та науковій праці на благо українського народу.

Він — учасник перших студентських віч у Коломиї (1880, 1884), бере участь у створенні першої політичної організації — Народної Ради, заступником голови якої був майже 20 років. Наприкінці 1899 p. входить до Народного Комітету новоствореної Національно-демократичної партії, головою якої був з 1902 по 1919 рік. У 1907 p. він стає послом до парламенту, а в 1908 p. — до сейму і згодом очолює обидві українські депутатські фракції. Тим самим він сконцентрував у своїх руках всю повноту влади, оскільки УНДП в той час була могутньою політичною силою, яка впливала на всі ділянки життя українського населення Галичини.

3 початком Першої світової війни К.Левицький стає на чолі Головної Української Ради, а у травні 1915 p. — Загальної Української Ради, які представляли українське населення краю у зносинах з Австро-Угорщиною та іншими державами, що боролися проти Росії. Члени цих Рад, як і майже все українське населення Галичини, надіялися, що з перемогою Австро-Угорщини в цій війні вдасться накінець визволити східноукраїнські території з-під російської окупації і возз'єднатися в єдиній Українській державі.

У жовтневі дні 1918 p. Кость Левицький очолює львівську групу Української Національної Ради і керує підготовкою щодо захоплення влади в Галичині, що успішно було здійснено в ніч на 1 листопада. A вже 9 листопада К.Левицький стає на чолі сформованого ним першого уряду ЗУНР — Державного Секретаріату. Незважаючи на різні життєві невдачі та деякі розбіжності в політичних поглядах із його колишніми однодумцями з Національної Ради, Кость Левицький до останніх днів існування ЗУНР віддавав їй свою працю і знання. «Мене нераз відсували в сутінь, — писав

К;Левицький, — але як прийшла знову тяжка праця, то до неї мене заставляли, і цим не зражувався та старався виконати як слід мої обов'язки національні і громадські». За іронією долі К.Левицький, на очах якого 1 листопада 1918 p. народилася ЗУНР, змушений був після рішення Ради Антанти від 14 березня 1923 p. про Східну Галйчину ліквідовувати своє дітище, очолюючи Ліквідаційну Комісію. Ha цьому фактично і закінчується політична діяльність К.Левицького. Ta не припиняв він громадськоїдіяль- Hocri. Понад двадцять п'ять років він активно працював у «Просвіті», за що у 1908 p. був обраний її почесним членом. Очолюючи економічний відділ «Просвіти», він не тільки написав понад 20 статей і брошур з економічних питань щодо створення кредитових спілок, крамниць, не тільки роз'яснював селянам правові нюанси з цих питань, але й сам доклав зусиль до заснування таких установ, як «Краєвий Союз Ревізійний»> «Земельний Банк Гіпотечний», «Краєвий Союз Кредитовий» та багато інших.

Як адвокат К.Левицький уже в студентські роки почав працювати над проблемами українського правництва, а саме над укладанням українського словника правових термінів, перший з яких видав у 1893 p., а «Німецько- український правничий словар» — у 1920 p. Саме за ці дві праці НТШ прийняло його в дійсні члени. Паралельно з роботою над словником К.Левицький у 1889 p. разом з А.Горбачевським та Є.Олесницьким засновують український правничий журнал — «Часопись правнича», редактором якогодо 1900 p. був К.Левицький. Наприкінці 80-х років К.Левицький прославився і як адвокат, а найбільш відомий його процес — справа Мирослава Січинського, який у 1908 p. убив намісника Галичини графа А.Потоцького. Двічі суд засуджував М.Січинського до кари смерті, але К.Левицькому вдалося добитися аудієнції у цісаря і замінити вирок смерті на 25-річне ув'язнення. B цьому процесі також брали участь адвокати Теофіль Окуневський, Сидір Голубович, Володимир Старосольський, Володимир Загайкевич.

Повернувшись 1925 року з еміграц.іїдо Львова, К.Левицький відновлює свою адвокатську діяльність. Ha початку 1926 p. він був обраний президентом «Союзу українських адвокатів», відмовившись від пропозиції очолити УНДО. 3 приходом К.Левицького до «Союзу» ця організація значно активізувала свою діяльність, особливо на периферії. 3 1928 p. почав виходити друкований орган СУА — «Життя і Право», редколегію якого очолював К.Левицький.

Чимало праці й часу віддавав К.Левицький наприкінці 20-х і в 30-х роках написанню мемуарів. Це такі капітальні праці, як «Історія політичної думки галицькихукраїнців 1848-1914» (Львів, 1926-1927. — 730 c.), «Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-

1918» (Львів, 1929-1930. — 776 c.), «Великий зрив//До історії української державности від березня до листопада 1918 p. на підставі споминів та документів» (Львів, 1931. — 149 c.), «Українські політики» (Львів, 1936- 1937. — 280 c.). Bci ці праці мали за мету не тільки показати всю історію визвольних змагань українців Галичини за свою незалежність, але й мали виховне значення для молодого покоління 20-30-х років.

«Нехай це покоління, — писав К.Левицький, ~- учиться, осягає знання та користується досвідом старших, працюючи над тим, щоби виховалися кращі провідники нації, але не годиться, щоб забувало про історію визвольних змагань народу, легковажило своїх діячів, що працювали в надзвичайно важких умовинах і забули те, що наше покоління є українське, що народні маси національно освідомлені та що ми стали нацією».

3 приходом радянської влади К.Левицький був арештований і вивезений до Москви, де на Луб'янці просидів майже два роки. Протягом всього часу ув'язнення, як згадував відомий політик, він «процесувався з большевицькою прокуратурою, писав різні подання й супліки (протести — Ред.) до шефа НКВД, навіть до наркома юстиції». Кінець-кінцем вище начальство погодилося відпустити 81-річного К.Левицького на волю за умови, що він залишиться жити у Москві. Ha це К.Левицький відповів: «Я українець і хочу вернутися на мою рідну землю, до своїх і тут вмерти!» Мало кому з української галицької інтелігенції вдалося повернутися живим із застінків HKBC, а тим більше людям такого масштабу, як Кость Левицький. Але він повернувся напередодні війни до Львова. Прихід німців зустрів як надію очищення від сталінського «раю». A коли було проголошено «Акт 30 червня», погодився увійти в Раду Сеньйорів, куди входили старійшини громадсько-політичного руху Галичини, а президентом був мит- рогюлитАндрей Шептицький. Однак коли 1 серпня 1941 p. на території Галичини була запроваджена німецька адміністраційна влада і представники уряду звернулися до К.Левицького, щоб він виступив із пронімецькою заявою- зверненням до народу, український політик відповів словами поета Гейне: «Чужинці приходять і відходять, а в хаті залишається господар».

12листопада 1941 p. КЛевицький помер. Чотири дні Львів перебував у траурі. Попрощатися з ним приходили тисячі народу. A коли 16 листопада відбувався похорон, то Львів не зміг вмістити всіх прибулих. 50 священиків і три єпископи провадили похоронну процесію до Янівського цвинтаря, де поряд з могилою першого українського генерала, команданта УГА Мирона Тарнавського був похований і перший голова уряду ЗУНР Кость Левицький. Це була людина про яку можна сказати Франковими словами: «Все, що мав у житгю, він віддав для одної ідеї, і горів, і яснів, і страждав, і трудився для неї». (Подав I. Андрухів)

ЛЕВИЦЬКИЙ ОМЕЛЯН (1875-1917), суддя, адвокат. Народився в Коломиї. Мав адвокатську канцелярію у Турці (1907-1912), а до 1914 p. — в Долині. У серпні 1914 p. вступив до легіону УСС, де командував четою, а з грудня 1916 p. очолив Гуцульську сотню. Загинув у бою 23 березня 1917 p. у Карпатах.

ЛЕВИЦЬКИЙ ОСИП (1890-1967), адвокат, громадський діяч. Народився у с.Фальків на Буковині. Закінчив Львівський університет. Брав активну участь у визвольних змаганнях в рядах УСС та УГА.

3 1925 p. працював адвокатом у Делятині й брав активну участь у культурно-освітньому та громадському житті міста й повіту. З 1941 p. працював у Станиславові в «Союзі Кооператив». B роки радянської влади був гнаний і переслідуваний. Помер 9 грудня 1967 p. Похований в Івано- Франківську,

ЛИТВИНОВИЧ МИХАЙЛО (1878-1944), суддя, адвокат, громадсько-політичний діяч. Народився 5 серпня у Львові в сім7 урядника. Закінчив Львівську гімназію та Віденський університет. У шкільні роки став членом «Просвіти», а навчаючись у Відні — членом товариства «Січ» та робітничого товариства «Родина». Відбувши судову практику, з 1902 p. працює в суді у Вижниці, а з 1912 p. — у Садгорі. У вересні 1914 p. емігрує до Відня, а в жовтні 1918 p. повертається на Буковину й бере участь у встановленні української влади на Буковині, очолюючи Буковинську Національну Раду. У січні 1919 p. Буковину окупувала Румунія, а М.Литвинович був заарештований. Тільки при посередництві міжнародної організації Червоного Хреста М.Литвинович та інші активні члени Національної Ради були звільнені з тюрми з умовою, що на 10 років покинуть Буковину. М.Литвинович разом із сім'єю переїжджає до Кут, а звідти до — Станиславова. За розпорядженням уряду ЗУНР його з квітня 1919 p. призначають радником Станиславівського міського суду. Після окупації Станиславова поляками М.Литвинович був звільнений з роботи. Польські власті пропонували йому роботу при умові, що він перейде у римо-католицьку віру. Однак М.Литвинович, як патріот своєї віри й народу, з обуренням відкинув цю пропозицію. Він змушений був перекваліфіковуватись на адвоката. I, відбувши адвокатську практику у відомого адвоката Лева Ганке- вича, відкриває власну канцеляріюу Гвіздці, а в 1927 p. — у Станиславові. Проживаючи у Станиславові, М.Литвинович бере активну участь у громадському та культурному житті міста. Він був головою батьківського комітету при чоловічій гімназії (1927-1934), членом «Бесіди» та Товарист-

ваопіки над молоддю, опікувався політичними в'язнями у станиславівській тюрмі. Крім того, цікавився українською літературою, збирав народні приказки та прислів'я, працював над перекладами художньої та наукової літератури з німецької мови, цікавився економікою, особливо економікою села. Як сказав про нього проф. Ю.Чайківський, «то був великий патріот, надзвичайно чесна і скромна людина і прекрасний спеціаліст». 3 приходом більшовиків М.Литвинович став частим «гостем» HKBC, сім'я була вигнана із власного будинку, який забрали під дитячий садок. Він та члени його сімТ теж були включені у списки на вивіз до Сибіру, однак напад німців перешкодив цьому. М.Литвинович з липня 1941 p. очолює міський суд і активно займається збором відомостей про злочини HKBC. 3 приходом німецької адміністрації М.Литвинович залишає посаду судді і знову займається адвокатською практикою.

3 другим приходом радянської влади залишився у місті і гіішов працювати бухгалтером у одну з установ, а в липні 1944 p. вийшов на пенсію. У грудні цього ж року простудився і захворів на запалення легень, а через кілька днів, 28 грудня, помер.

ЛУКАВЕЦЬКИЙ ЗЕНОН (1869-?), суддя у Коломиї і Львові. У 1929- 1932 pp. працював у Найвищому суді у Варшаві, член управи «Товариства опіки над інвалідами», останній голова «Товариства українських правни- к і в» у Львові. Наприкінці 1939 p. був арештований HKBC і вивезений на заслання, де й помер. ^

МАКУХ IBAH (17.09.1872-1946), адвокат, громадсько-політичний діяч. Народився у с.Дорожів на Самбірщині в багатодітній селянській сімТ. Навчався у Дрогобицькій, азгодом у Львівській гімназіях. У 1895 p. поступив до Львівського університету. Уже в студентські роки став членом ради- кальної партії і був у дружніх стосунках з І.Франком, М.Павликом, К.Триль- овським. Після закінчення університету проходив адвокатську практику у Львові та одночасно працював адміністратором в НТШ і безплатно редагував орган радикальної партії «Громадський голос». У друкарні НТШ I.Ma- кух переховував нелегальну літературу, а разом з Г.Гарматієм вони організували уЛьвові «Криївку віддиху» для нелегальних революціонерів, які поверталися з Європи до Росії і навпаки.

3 1906 p. І.Макух короткий час працює адвокатом у Більшівцях, а з січня 1907 p. осідає в Тлумачі. Тут він.включається в культурно освітню роботу: створює хати-читальні «Просвіти» п.оселах повіту, закладає «Січі», селянські каси, кооперативи, веде передвиборну агітацію.

1908 року населення повіту обирає І.Макуха послом до галицького

^4T

сейму, де він активно відстоює інтереси українського селянства.

3 початком Першої світової війни переїжджає до Львова, де працює секретарем «Сільського Господаря» і «Союзу для збуту худоби». Після звільнення.Галичини від російських військ добився від австрійського уряду компенсації галичанам за втрату майна, спричинену війною.

B жовтні 1918 p. бере участь у Національних зборах, на яких було проголошено про утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, Української держави. B листопадові дні І.Макух — заступник голови львівської групи Національної Ради. 3 переходом влади в руки Національної Ради і проголошенням ЗУНР І.Макух був призначений повітовим комісаром Тлумаччини і секретарем праці й відбудови в тимчасовому уряді ЗУНР, а 3 січня 1919 p. він був призначений секретарем внутрішніх справ ЗУНР.

У червні 1919 p. уряд перебирається до Кам'янця, а в грудні 1919 p. І.Макух був призначений головою Крайової Ради у Хмільнику, яка готувала переворот проти С.Петлюри. Влітку 1920 p. І.Макух повертається до Тлумача і через деякий час відновлює адвокатську практику. Одночасно докладає чимало праці для відновлення діяльності українських культурно- освітніх та економічних установ у повіті, за що селянство повіту у 1928- 1935 pp. довірило йому захищати їх інтереси у польському сенаті. He полишав І.Макух і політичної діяльності.

1923 року І.Макух був обраний головою радикальної партії, а з 1925 по 1930 pp. був заступником Л.Бачинського, після смерті якого він знову став головою партії і до 1939 p..

3 приходом більшовиків у 1939 p. переховувався від HKBC і тим самим уник арешту, але його дружина була вивезена в Казахстан, де і померла. У 1944 p. І.Макух емігрує до Австрії, де в м.Зельцбурзі і помер у 1946 p. Після себе І.Макух залишив спогади «На народній службі», видані у 1958 p. у Детройті.

МАНДИЧЕВСЬКИЙ IBAH (17.01.1854^26.03.1925), адвокат, громадський діяч. Народився в Надвірній у сімТ священика. Після закінчення Ста- ниславівської гімназії навчався у Львівському університеті. Тут він подружився з І.Франком та М.Павликом, які видавали журнал «Друг», а також із М.Драгомановим. У червні 1877 p. члени драгоманівського гуртка І.Фран- ко, М.Павлик, М.Котурніцький, І.Мандичевський, О.Терлецький були арештовані і звинувачені в тому, як писав К.Левицький, що «стали членами тайного закордонного товариства соціалістичного і до сього товариства старали ся приєднувати членів».

Після закінчення університету І.Мандичевський поселився у Станис - лавові, де працював адвокатом з цивільного права і мав високу репутацію серед клієнтів як висококваліфікований фахівець своєї справи. Помер у Станиславові, де й похований.

МАРТОВИЧ ЛЕСЬ (12.02.1871-11.01.1916), кандидат адвокатури, письменник, громадський діяч. Народився у с.Торговиця Городенківсько- го пЬвіту в сім'ї писаря. Середню освіту здобував у Коломийській (1882 1890) та Дрогобицькій (1890-1892) гімназіях. Навчався у Чернівецькому (1892-1900), Віденському (1902-1905) та Львівському (1906-1909) університетах. Одночасно працював у адвокатських канцеляріях у С.Даниловича в Коломиї (1894-1895), Кутах (1896-1897) та редагував газету «Хлібороб», яка виходила у Коломиї. 3 1899 по 1903 pp. працював у Городку, після чого переїхав до с.Грабівка Калуського повіту, де написав кілька творів, що вийшли зоіркою «Стрибожий дарунок і інші оповідання» (1905). Особливо допоміг Л.Мартовичу матеріально д-р В.Будзиновський. Наприкінці 1904 p. письменникпереїжджає на Снятинщину і два роки працює в адвокатській конторі Степана Шухевича, приятеля В.Стефаника. Наприкінці 1906 p. Л.Мартович поселяється в с.Сірому на Самбірщині, де майже рік веде власну адвокатську практику, а з 1907 p. працює в канцелярії Костя Бі- рецького у Щирці. Маючи важку недугу шлунку, Л.Мартович через це і не міг багато часу приділяти адвокатській практиці, тим більше, що його постійно полонила письменницька муза. Як член радикальної партії, він тісно співпрацює з радикальними часописами «Свобода» і «Громадський голос», на сторінках яких публікує свої сатиричні оповідання із життя галицьких селян, зокрема повість «Забобон». Його творчість високо оцінювали І.Франко та В.Стефаник.

Останні роки свого життя Л.Мартович прожив на хуторі Улицько- Зарубанім у свого приятеля Кунцева, де і помер.

МАЦЬКІВ ТИМОТЕЙ (1892-1972), адвокат, громадський діяч. Народився у с.Маринополі Галицького повіту. Після закінчення Станиславівсь- кої гімназії навчався у Львові, однак навчання було перерване Першою світовою війною. 3 організацією ЗУНР вступив до УГА і був командднтом батареї. Після краху національно-визвольних змагань закінчує правничі студії і працює суддею в Долині, а згодом у Львові.

B час німецької окупації був віце-прокурором апеляційного суду у Львові і одночасно членом редколегії «Українського видавництва», яке видавало законодавчі акти українською мовою. Зокрема ним були видані й опрацьовані «Карний кодекс» і «Кодекс карного справування».

Наприкінці війни емігрує до Західної Німеччини, де був вибраний головою найвищого громадського суду для українців-емігрантів. Згодом Т.Мацьків виїхав на проживання до Торонто, де у 1963 p. видав спогади «З-над Дністра на канадські прерії».

МОГИЛЬНИЦЬКИЙ IBAH (1894-1983), адвокат, громадсько-політичний діяч. Народився у с.Сороки Городенківського повіту в сімТ священика. Навчався у Коломийській гімназії та Краківському університеті. Адвокатську діяльність почав у Городенці з 1923 p. B цьому ж році за рекомендацією В.Стефаника вступив до Української Соціалістичної Радикальної Партії. У 1926-1927 pp. видавав газету «Покутське слово». Протягом 1930- 1937 pp. був членом Повітового Комітету УСРП. Як член повітових управ «Просвіти» та «Рідної Школи», сприяв створенню по селах повіту хат- читалень, народних шкіл, кооператив, осередків «Союзу української поступової молоді ім. М.Драгоманова «Каменярі», виступав на народних вічах, вів полеміку на сторінках газет з діячами УНДО та інших партій.

Як адвокат часто виступав у політичних процесах, захищаючи членів КПЗУ.

3 приходом більшовиків був обраний головою робітничого комітету Городенківщини. Однак незважаючи на свою лояльність до радянської влади, 25 вересня 1939 p. був заарештований і звинувачений у антира- дянській пропаганді. Сумнозвісна «трійка» засудила його 29 берез я 1941 p. на 8 років «ісправітєльно-трудових лагєрєй». Покарання відбував у Печорі. Після звільнення у 1946 p. проживав у Коломиї, де й помер.

МОЧУЛЬСЬКИЙ МИХАЙЛО (05.11.1875-14.02.1940), нотаріус, літера- турознавець,перекладач. Народився у м.Миколаєві на Львівщині. Закінчив Стрийську та Львівську гімназії. У Львівському університеті навчався на юридичному та філологічному факультетах. Працював нотарем у Львові. B час національно-визвольних змагань у складі делегації Української Центральної Ради брав участь у переговорах у Брест-Литовськім як перекладач.

Після війни працював нотарем у Гримайлові, а з 1933 p. — у Станис- лавові, де і помер. Ha літературному поприщі відомий як дослідник творчості Т.Шевченка, І.Франка та Лесі Українки.

НАЗАРУК ОСИП (31.08.1883- 31.03.1940), адвокат, громадсько-політичний діяч, публіцист. Народився у с.Нагірянці Бучацького повіту.

Був палким прихильником ідей М.Драгоманова, за що був виключений із Золочівської гімназії. Право вивчав у Відні та Львові і здобув ступінь доктора права. Активний член радикальної партії, співредактор «Громадського голосу». 3 початком Першої.світової війни увійшов до Головної Української

Ради, а з травня 1915 p. перебував у легіоні УСС і очолював «Пресову квартиру». Одночасно був співредактором «Вістника Союзу Визволення України». У березні 1918 p. очолював комісаріат УСС на Поділлі, де під прикриттям набору новобранців проводив активну культурно-просвітницьку роботу. Від радикальної партії увійшов до складу Української Національної Ради, а 5 листопада 1918 p. разом з Володимиром Шухевичем був направлений К.Ле- вицьким для переговорів з гетьманом П.Скоропадським у справі передислокації київського полку Січових Стрільців під командуванням Є.Коновальця до Львова для боротьби з польськими військами. Однак «переконаний» В.Вин- ниченком та іншими членами Директорії, які готували повстання проти гетьмана, не зумів виконати своєї місії, а залишився брати участь у цьому перевороті. Пізніше він визнав свою помилку у праці «Рік на Великій Україні» (Відень, 1921). Майже три місяці був в уряді Директорії міністром у справах преси та інформації, після чого знову повернувся в Галичину і був помічником Є.Петрушевича, працюючи у відділі пропаганди й преси уряду ЗУНР до 1923 p. Деякий час редагував часопис УГА «Стрілець». У 1922 p. як представник ЗУНР прибув до Канади з метою збору пожертв серед української діаспори для підтримки уряду ЗУНР. У Канаді став близьким співробітником В'ячесла- ва Липинського. Пізніше переїхав до США, де був редактором тижневика «Січ» у Чикаго, співредагував «Америку» у Філадельфії.

Повернувшись у 1925 p. з еміграції до Львова, він став членом Української Християнської Організації (створена у 1925 p.) і деякий час був її головою. УХО була аполітичною організацією українців-християн для перевиховання громадянства на основах християнської моралі та боротьби із сектан- ством і більшовизмом (з 1930 p. — Українська Католицька Організація). 3 1926 p. почав виходити часопис УХО «Нова зоря» та створилось видавництво «Бібліотека УХО», в яких певний час співредактором був Осип Назарук. Слід відзначити, що УХО засуджувало і агресивні форми націоналізму, особливо методи боротьби, які пропагував Д.Донцов. Тому О.Назарук у своїх публіцистичних творах різко критикує Д.Донцовата його ідеологію. Цій проблемі він присвятив чимало критичних статей, які друкувалися в «Новій зорі», «Поступі» та інших тогочасних українських часописах. Часто виступав із рефератами перед молоддю. Бував неодноразово у Галичі, Станиславові й Рогатині, коли працював над своїми історичними творами «Князь Ярослав Осмомисл» (1920) та «Роксоляна» (1928). Крім того опублікував ряд публіцистичних праць, як «Слідами УСС», «Над Золотою Липою» (1916), «Корупція в державному житті» (1921), «Студенство і політика» (1921), «Робітництво і релігія» (1926) та ін.

3 приходоМ радянської влади О.Назарук емігрував до Кракова, де і помер.

НОВОДВОРСЬКИЙ IBAH (08.01.1878-12.04.1942), адвокат, громадсько-політичний діяч. Народився у с.Красноставці Снятинського повіту в сім'ї вчителя. Його мати Вікторія була рідною сестрою Леся Мартовича.

Навчався у Коломийській гімназії та Львівському університеті. Під час навчання у Львові (1909-1914 pp.) Лесь Мартович познайомив його з такими відомими на той час діячами радикальної партії, як М.Павлик, К.Трильовський, С.Данилович, а також влаштував експедитором у редакції «Громадського голосу».

З початку Першої світової війни і до 1920 p. брав участь у військових діях, спочатку у складі УСС, а згодом як боєць УГА.

Протягом 1921-1924 pp. проходив адвокатську практику в конторі Л.Бачинського у Станиславові, Коломийському повітовому та оружному судах. У 1924 p. відкрив власну адвокатську контору в Коломиї.

Наприкінці 20-х pp. став членом УСРП, а в 1930 p. був обраний головою повітового союзу молодіжного радикального товариства «Каменярі». Брав активну участь у діяльності «Просвіти» та «Рідної Школи».

23 вересня 1939 p. І.Новодворський був заарештований органами HKBC як «соціально небезпечний елемент» і засуджений 25 березня 1940 p. на 6 років каторги. Покарання відбував у Комі та Ухті, де й помер.

ОГОНОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (1848-1891), професор, громадський діяч, засновник правничої школи Галичини. Закінчивши Львівський університет, він з 1872 p. працює асистентом на кафедрі цивільного права під керівництвом Івана Добрянського. Одночасно з 1872 по 1876 рік є редактором газети «Правда». Здобувши вчений ступінь доктора права та звання професора , О.Огоновський з 1882 до 1891 p. очолює кафедру цивільного права з українською викладовою мовою у Львівському університеті. При його сприянні й активній допомозі у 1880 p. створюється на факультеті «Правничий кружок», в якому ведеться активна наукова та культурно- освітня робота, а у 1889 p. він допомагає й активно підтримує вихід у світ першого правничого журналу «Часопись правнича», на сторінках якого друкувалися і його статті з теорії та практики цивільного права.

О.Огоновський був серед членів-засновників «Просвіти» (1868), Наукового Товариства ім.Шевченка (1873), Народної Ради (1885), першим головою якої був він.

ОКУНЕВСЬКИЙ ТЕОФІЛЬ (07.12.1858-19.07.1937), адвокат, гро- мадсько-Політичний діяч. Народився у с.Яворів на Косівщині у сімТ священика. Рід Окуневських був відомий і шанований на Гуцульщині за їх спод-

TT

вижницьку громадсько-просвітнюдіяльність. Після закінчення Коломийської гімназії (1880) навчався у Віденському університеті, де брав активну участь у роботі студентського товариства «Січ». Після закінчення університету у 1884 p. приїжджає до Станиславова і стає на роботу до адвокатської канцелярії д-ра Квятковського. Адвокатська практика у Станис- лавові тривала до 1889 p. Упродовж цього часу Т.Окуневський активно включається в національно-культурне життя міста. Він був членом місцевої «Просвіти», де серед інших членів філії виділявся «своїми спосібнос- тями, меткістю, тактом, характерністю яко невтомний на полі відчитів у Станиславові та рефератів по селах». У 1889 p. разом з Ю.Романчуком від Народної Ради виступав на вічу в Коломиї. 3 цього часу Т.Окуневський стає частим гостем на Коломийщині, хоча з 1890 p. вже працює адвокатом у Городенці. Він виступає на вічах, створює хати-читальні в селах Горо- денківщини й Коломийщини, виступає захисником селян у судових процесах. За таку його активну громадсько-культурну і правозахисну діяльність, коломияни у 1891 p. обирають його послом до галицького сейму, а горо- денківці у 1897 p. — до парламенту. У 1894 p. Т.Окуневський за образу намісника Галичини Бадені був притягнутий до суду, але оправданий за недостатністю доказів. A за образу власної гідності викликав на дуель польського посла графа Розвадовського і відрубав йому шаблею вухо, після чого той втік з поля бою.

У самій Городенці та повіті, де провадив свою адвокатську практику аждо 1937 p., Т.Окуневський зробив чимало для пробудження національної свідомості українців та організації культурно-освітнього життя. Упродовж більш як 40 років він був головою місцевої «Просвіти», допомагав власними коштами у будівництві приміщення для «Народного Дому», спричинився до створення таких товариств, як «Міщанська Родина», «Бесіда», «Товариство кредитове», «Повітовий Союз Кооператив», книгарні, хору «Боян», а в 1909 p. — української гімназії «Рідної Школи» ім.Т.Шевченка. Bci ці товариства (окрім школи, яка мала окреме приміщення, збудоване народним коштом) діяли при «Народному Домі», який був центром громадського та культурного життя не тільки Городенки, але й усього повіту. У 1907 p. населення Городенківщини вдруге довірило Т.Окуневському відстоювати їх інтереси в австрійському парламенті.

Як адвокат Т.Окуневський брав участь у таких гучних політичних процесах, як справа М.Січинського та процес українських студентів (Ярослава Весоловського і його товаришів) проти польського письменника Генрика Сенкевича за зневагу чести українського народу. Обидва процеси адвокат Т.Окуневський виграв.

B час Першої світової війни Т.Окуневський у 1915 p. був заарештований російськими властями у Чорткові і разом з родиною вивезений до Києва. У Києві протягом двох років він працював секретарем у «Хозяйсь- кому Обществе». Після лютневої революції 1917 p. при сприянні Д.Доро- шенка, який став комісаром Буковини та Східної Галичини, Т.Окуневський повернувся до Городенки і був призначений головою повітового суду.

B роки ЗУНР з листопада до січня 1919 p. Т.Окуневський, як член Національної Ради, був повітовим комісаром ЗУНР, а в січні 1919 p. був обраний членом президії Національної Ради та призначений радником Апеляційного Суду і переїхав до Станіслава. За дорученням уряду ЗУНР у квітні 1919 p. Т.Окуневський був направлений до Чехословацької республіки шукати допомоги в боротьбі проти поляків. Оскільки в червні 1919 p. поляки окупували всю Галичину, то він виїхав із Праги до Парижу, де включився в роботу української делегації на мировій конференції. Ha переговорах із американською делегацією Т.Окуневському вдалося добитися згоди на проведення плебісциту у Східній Галичині, який мав вирішити подальшу долю краю. Однак Франція не допустила плебісциту, а сам Т.Окуневський, приїхавши в Городенку, був арештований польськими властями і кілька місяців просидів у Коломийській тюрмі. Після відомого рішення Ради амбасадорів від 14 березня 1923 p. Т.Окуневський припинив свою політичну діяльність і продовжив адвокатську та громадсько-культурну працю у Городенці, ставши почесним членом «Просвіти» та «Союзу українських адвокатів».

У 1935 p. українська громадськість краю тепло вшанувала 50-річчя його громадської праці. Ha ювілейні урочистості до Городенки приїхали представники від багатьох українських громадських та політичних організацій. Ha адресу Т.Окуневського надійшли тисячі вітальних телеграм.

ПомерТ.Окуневський 19липня 1937 p. і був похований у Городенці. Його похорон, як і похорони всіх відомих громадсько-культурних діячів, представників «адвокатської доби», що присвятили все своє життя служінню Україні й українському народу, переросли в національну маніфестацію, в якій взяли участь десятки тисяч народу.

ОЛЕСНИЦЬКИЙ ЄВГЕН (05.03.1860-26.10.1917), адвокат, громадсько-політичний діяч, економіст, публіцист, дійсний член НТШ. Народився у с.Говилів Великий Гусятинського повіту у сімТ священика. Навчався у Тернопільській гімназії, де брав участь у таємній молодіжній організації «Громада», що видавала часопис «Сніп».

У 1878 p. Є.Олесницький поступає на навчання до Львівського уні-

верситету на юридичний факультет і стає членом студентського товарист ва «Дружній Лихвар» (з 1882 p. «Академічне Братство»). Разом із К.Ле- вицьким, А.Чайківським, А.Могильницьким та Г.Дзеровичем прилучився до створення «Кружка правників» (1881), а у 1889 p. — до видавництва першого юридичного журналу «Часопись правнича». Після закінчення університету проходив адвокатську практику у Львові, а 1 серпня 1891 p. відкрив свою адвокатську канцелярію у Стрию, де працював до 1909 p. У 1897 p. разом з адвокатом Т.Окуневським виступав у обороні черніївських селян на судовому процесі у Станиславові з приводу кривавих виборів 1897 p., під час яких був убитий селянин Стасюк. Упродовж 1909-1914 pp. працює у Львові, а в часі війни переїхав до Відня, де раптово помер -26 жовтня 1917 p. Похований у Стрию.

Як громадський діяч Є.Олесницький брав активну участь у діяльності товариства «Просвіта». 1892 року заснував філію «Просвіти» у Стрию, а при ній «Щадничо-позичкову касу» (1894) та «Краєвий господарсько-молочний союз»(1905). Крім того, прилучився до створення цілого ряду інших економічних товариств і установ у повіті та краю. Але одна знайбільших заслуг Є.Олесницького полягає у тому, що саме він реорганізував і фактично створив заново товариство «Сільський Господар», що дбало про економічний розвиток українського селянства. При товаристві був створений «Крайовий Союз господарсько-торговельних спілок», а також друкований орган «Господарська часопис» та бібліотека «Сільського Господаря».

Як політик Є.Олесницький належав до національно-демократичної партії, співзасновником якої був. Особливо яскраво проявилась політична діяльність Є.Олесницького в австрійському парламенті (1907-1917 pp.) та галицькому сеймі (1900-1910 pp.). Є.Олесницький був першим головою української депутатської фракції в галицькому сеймі. Особисто ним було внесено чимало запитів до парламенту й сейму з метою покращення соціально-економічного та культурно-освітнього життя українців-галичан. Успіхом було й те, що йому вдалося добитися від уряду державного фінансування «Сільського Господаря», що дало можливість поширити гуртки цього товариства майже у кожному селі Східної Галичини. B час війни Є.Олесницький був членом загальної Української Ради, створеної у Відні 5 травня 1915 p. з Головної Української Ради та Спілки Визволення України. За дорученням проводу Загальної Ради писав тексти заяв-протестів проти переслідування російськими окупаційними властями українців у Галичині. Підготував проект закону про поділ Галичини для прем'єр-міністра австрійського уряду Штірка.

Як публіцист Є.Олесницький тісно співпрацював з такими газетами,

як «Правда», «Батьківщина», «Діло», які, за словами К.Левицького, «виховували українську інтелігенцію в культурі й політиці». Був у дружбі з І.Франком і допоміг йому примиритися зі старшим поколінням народовців, яке збойкотувало поета після арештів «соціалістів» , а особливо після заснування радикальної партії.

Є.Олесницький дуже любив театр і підтримував тісні контакти з «Руською Бесідою», при якій існував народний театр. Для театральної трупи переклав з інших мов ряд драматичних творів та кілька опереток.

Плідно працював Є.Олесницький і в науковому плані щодо вдосконалення української правничої термінології та поглиблення теоретичних основ цивільного права, за що і був у 1899 p. обраний дійсним членом НТШ.

ОЛЕСНИЦЬКИЙ ЮЛІАН (03.06.1878- 06.1941), адвокат, громадсько-політичний діяч. Народився у Станиславові у міщанській родині середнього достатку. Після закінчення гімназії вивчав право у Львівському та Віденському університетах, а з 1902 p. проходив адвокатську практику у свого стрийка д-ра Є.Олесницького у Стрию, д-ра Т.Окуневського в Городенці та д-ра М.Савчака в Борщеві.

У 1911 p. він відкриває власну адвокатську контору у Станиславові по вул.Липовій (тепер Шевченка). B часи воєнного лихоліття воював у австрійській армії, а з 1918 p. — в УГА. Потрапив до польського полону, з якого повернувся наприкінці 1920 p.

3 1921 по 1939 рік Ю.Олесницький працює приватним адвокатом у Станиславові. Одночасно віддає багато часу громадсько-освітній роботі. Був членом чи не всіх існуючих тоді у Станиславові українських товариств: «Просвіти», «Рідної школи», «Пласту» тощо. Як політик Ю.Олесницький належав спочатку до УРП, потім до НДП, а з 1925 p. — до УНДО, очолюючи до 1933 p. Станиславівський Окружний Комітет УНДО. Про велику популярність і авторитет Ю.Олесницького серед українського населення міста й навколишніх сіл свідчить той факт, що коли його у 1939 p. заарештувало HKBC, то селяни зібрали тисячі підписів під петицією з вимогою звільнити його. Однак це не допомогло. Ю.Олесницький був засуджений до восьми років каторги, з яких відбув тільки рік, і в червні 1941 p. помер у одному з концтаборів Свердловської області.

ОНУФЕРКО ГРИГОРІЙ (18.01.1878-04.03.1943), суддя, адвокат, громадський діяч. Народився у Тернополі. Після закінчення місцевої гімназії продовжував навчання у Львівському університеті. Працював кілька років повітовим суддею в Делятині, а потім прокурором у окружному суді в Станіславі.

У 1920 p. Г.Онуферко не пройшов випробування на «лояльність» до польських властей і був відправлений на пенсію. Однак це не засмутило його, і він невдовзі відкриває власну адвокатську канцелярію. Виступив вдало оборонцем у кількох політичних процесах у справі УВО-ОУН.

Г.Онуферко брав активну участь у громадсько-культурному житті міста, очолював такі товариства, як «Бесіда», Український музичний інститут, а особливо любив співоче товариство «Боян» і віддавав йому багато вільного часу.

3 приходом більшовиків емігрував до Кракова, де включився в роботу Українського Центрального Комітету та допомогового комітету.

3 приходом німців Г.Онуферко повернувся до Станиславова і разом з д-ром Осипом Бойчуком знову відновив роботу адвокатської канцелярії та «Бояна». Маючи замилування від співу, не пропускав жодного концерту. Під час виступу відомої на той час віолончелістки Христі Колесси раптово помер від сердечного приступу. Похований на цвинтарі по вул.Неза- лежності. У 1980-х pp. могилу було зруйновано.

ОХРИМОВИЧ ВОЛОДИМИР (27.05.1870-06.11.1931), адвокат, громадсько-політичний діяч, етнограф, журналіст. Народився у с.ВелдіжДолинсь- кого повіту в сім'ї священика. Після закінчення Стрийської гімназії навчався у Львівському університеті. Закінчивши його у 1893 p., В.Охримович проходить адвокатську практику в Стрию у д-ра Є.Олесницького і одночасно займається науковою роботою. У 1897 p. він здобуває ступінь доктора права і до 1907 p. працює адвокатом у Заліщиках. Ha запрошення дирекції кредитного товариства «Дністер» переїжджає до Львова і працює адвокатом у цьому товаристві. У 1907 p. був обраний послом до парламенту.

B час російської окупації Львова у 1915 p. був заарештований і засланий у Симбірськ, звідки повернувся у 1917 p. У жовтні 1918 p. як посол стає членом Української Національної Ради й активно включається у розбудову ЗУНР. Починаючи з 20-х pp. і до смерті працював у Львові, зокрема у 1920- 1925 pp. був деканом правничого факультету Українського таємного університету, а після його закриття провадив приватну адвокатську практику.

Як політик В.Охримович був співзасновником Українсько-руської радикальної партії. 3 1899 p. входить до Національно-демократичної партії (перейменованоїу 1919 p. в Українську трудову партію), головою якої він був з 1923 p., а з 1925 p. стає членом УНДО.

Як журналіст він тісно співпрацював із журналами «Народ», «Життя і слово» та газетами «Громадський голос», «Діло». У 1902 p. був редактором «Діла», а крім того — редактором часописів «Будучність», «Свобода» та «Стрийський голос».

Плідними були здобутки В.Охримовича й на науковій ниві. Під впливом І.Франка, з яким був дружній, Володимир Охримович захоплюється дослідженням і збиранням народного фольклору правового характеру, чому присвятив ряд праць, як от: «Знадоби до пізнання народних звичаїв j поглядів правних», «Українські приповідки правничі, систематично впорядковані та юридично пояснені» та ін. Його наукова діяльність була гідно оцінена НТШ, дійсним членбм якого він став, а також Петербурзькою Академією Наук, член-кореспондентом якої був.

ПАРТИЦЬКИЙ ЙОСИФ (1868-1931), адвокат і громадський діяч. Навчався у Львівській академічній гімназії та Віденському університеті, де був активним членом студентського товариства «Січ».

Після закінчення університету свою трудову діяльність почав суддею, а невдовзі адвокатом у Станиславові. Відзначався високим професіоналізмом і майже непрогравав судових процесів. У вільний від основної роботи час цікавився культурно-освітнім та громадським життям міста.

У часи ЗУНР був референтом секції Секретаріату справедливості. A коли уряд ЗУНР разом з армією відійшли за Збруч, Й.Партицький залишився у Станиславові і був обраний радним міста, головою Українського Клубу в міській раді та міським асесором .

Брав участь в організації «Союзу Українських Адвокатів» і, як старійшина українських правників, головував на Установчих зборах СУА.

ПЕТРУШЕВИЧ ЄВГЕН (1863-1940), адвокат, громадсько-політичний діяч, голова Української Національної Ради, президент ЗУНР (30 УНР), член Директорії. Народився у Буську. Закінчив Львівський університет, де брав активну участь у студентському житті, очолюючи деякий час «Академічне Брацтво». 3 1896 p. провадив власну адвокатську практику у Сокалі, звідки у 1907 p. був обраний до парламенту. У 1910 p. переніс свою контору до Сколе, де такожздобув прихильність і повагу місцевих українців, які обрали його послом до галицького сейму (1910). До грудня 1916 p. Є.Петрушевич був заступником К.Левицького на всіх його посадах, які він очолював. У зв'язку з сумнозвісним «актом двох цісарів» від 5 листопада 1916 p. К.Левицький був усунутий зі всіх його посад, окрім голови Народного Комітету УНДП, а українські посольські фракції в парламенті й сеймі очолив Є.Петрушевич.

10 жовтня 1918 p. Українська Національна Рада обрала його головою, і від імені Ради Є.Петрушевич проголосив 19 жовтня про утворення на етнічних українських територіях, що входили до складу Австро-Угорщини, Української Держави, яка після листопадових подій 1918 p. стала

називатися ЗУНР. Представляючи Українську Національну Раду у Відні, Є.Петрушевич разом з іншими членами Ради добивався від цісаря офіційного визмання цього рішення. Однак подальші військові дії з боку поляків не дали можливості Є.Петрушевичу приїхати до Львова. Тому до початку СІчня 1919 року керівництво урядом ЗУНР і рештою членів Ради, які перебували в Галичині, здійснював К.Левицький.

Тільки 3 січня 1919 p. у Станиславові змогли зібратися всі члени Національної Ради на своє друге засідання..На цьому засіданні був затверджений «Акт злуки» ЗУНР з УНР та обраний новий уряд ЗУНР. Президентом ЗУНР був обраний Є.Петрушевич.

Після злуки ЗУНР і УНР 22 січня 1919 p. на Софіївській площі в Києві Є.Петрушевич став членом Директорії і здійснював від її імені керівництво Західною Областю Української Народної Республіки (30 УНР). До червня 1919 p. уряд 30 УНР перебував у Станиславові.

B час відступу УГА до Збруча і у зв'язку з критичним становищем 30 УНР Національна Рада надала Є.Петрушевичу в червні 1919 p. надзвичайні повноваження, і він став диктатором 30 УНР. Однак неузгодженість політичних та військових дій під час перебування УГА та уряду 30 УНР на Великій Україні привели до втрати всієї території Галичини. Уряд 30 УНР наприкінці 1919 p. емігрував до Відня. A після сумнозвісного договору C. Петлюри з Ю.Пілсудським у квітні 1920 p. без відома уряду 30 УНР Є.Петрушевич анулював «Акт злуки» і відновив попередню назву держави — ЗУНР.

Дипломатичні місії ЗУНР не зуміли вплинути на Раду Амбасадорів у питаннях щодо подальшої долі Східної Галичини, і після їх рішення 14 березня 1923 p. Є.Петрушевич розпустив свій уряд, а сам переїхав до Берліна. Тут він ще довгий час шукав підтримки у політичних кіл Європи щодо перегляду питання про Східну Галичину в Лізі Націй, але безуспішно. Останні роки життя провів у матеріальній скруті. Похований у Берліні на цвинтарі римо-католицької катедри св.Ядвіги.

РОНДЯК ПЕТРО (1873-1944), адвокат, суддя, громадсько-політичний діяч. Народився на Самбірщині. Закінчив Львівський університет. 3 1918 p. працював адвокатом у Косові. Проявив себе активним громадсько-культурним діячем. Працював у місцевій філії «Просвіти», «Рідної Школи», був засновником «НародногоДому». Разом із М.Павликом заснували у 1923 p. у Косові килимарську спілку «Гуцульське мистецтво». Провадив активну роботу щодо створення в Косові Гуцульського музею, де б експонувалися вироби народного мистецтва.

Як політичний діяч належав до УНДО. 3 його ініціативи 8 грудня

1926 p. у Косові відбувся повітовий зТзд УНДО, який обрав П.Рондяка головою Повітового Комітету та членом ЦК УНДО.

РУБІНЧЕР ЛЕВ (1900 — ?) адвокат, педагог, громадський діяч.

Закінчив Київський комерційний Інститут, в якому протягом 1924-1926 pp. був викладачем. Паралельно здобув юридичну освіту. У 1926 p. переїхав до Коломиї, де відкрив власну адвокатську канцелярію і практикував до 1939 p. У 1941 p. був призначений прокурором Окружного суду в Чорткові, а 1942 p. повернувся до Коломиї і впродовж 1943-1944 pp. був посадником міста. У 1944 p. емігрував до Німеччини, а звідти до США, де й помер.

САЛИГА ПЕТРО (17.03.1908-?), адвокат, громадський діяч. Закінчив Станиславівську гімназію (1928) та Львівський університет (1934). До війни був на адвокатській роботі та працював у різних українських економічних кооперативах. У 1944 p. емігрував до Німеччини. Працював адвокатом у службі переміщених осіб в американській окупаційній зоні. У 1948 p. переїхав до Канади, де довгий час працював у кредитному кооперативі «Карпатія». У 1958 p. закінчив Махнітобський університет. У 1965 p. був обраний головою Махнітобської філії «Суспільної служби українців Канади», а в 1974 p. — головою кредитової кооперативи Північного Вінніпегу.

САЛЯК ОЛЕКСІЙ (29.03.1871-28.10.1932), суддя, громадський діяч. Народився у Ходорові в селянській сімТ. Навчався у Львівській та Стрийській гімназіях. Право студіював у Львові (1892-1895), Відні (1895-1896) та Kpa- кові(1896-1897).Злипня 1897 p. до 1911 p. працював суддеюуХодорові, Золочеві, Золотому Потоці й Бурштині. 3 1911 до 1928 pp. працював радником Окружного Суду в Станиславові.

Брав активну участь у діяльності різних громадських об'єднань: у Станиславові був членом виділу Інституту Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії; у Львові — член Надзірної Ради та Контрольної Комісії Земельного Банку Гіпотечного; у Бібрці — член виділу Шкільної Повітової Ради; у Ходорові — голова комітету будови церков у місті та член усіх наявних українських культурно-освітніх товариств.

У 1930 p. О.Саляк був обраний першим головою Української Народної Обнови (колишнє Українське Християнське Об'єднання). Користувався великим авторитетом і повагою серед населення міст, де працював, і славився як жертводавець. Тому коли він помер, то, як писала газета «Нова зоря», в останню дорогу його прийшли провести «12 поважних священиків зі Львова, Станиславова й Ходорівщини, — йшов за його домовиною весь Ходорів, буквально все українське населення від старців до дітей включно, значна часть жидів і навіть поляків».

СЕМАНЮК ІВАН-МАРКО ЧЕРЕМШИНА (13,06.1874-25.04.1927), адвокат, письменник, громадсько-культурний діяч. Народився у с.Кобаки на Косівщині в сімЧ дяка. Закінчив Коломийську гімназію та Віденський університет (1901). Протягом 1905-1906 pp. проходив судову практику у Віденському карному та торговельному судах.У липні 1906 p. отримав ступінь доктора права і переїхав до Делятина. Тут практикував відомий адвокат Микола Лаго- динський, у конторі якого він працював адвокатом дожовтня 1912 p. Пізніше у своїм творі «Моя біографія» Г.Семанюк писав про делятинський період, що окрім адвокатської практики «займався січовою організацією та просвітою селян, залізничних, солінірних та тартачних робітників. B кожнім селі знала мене і мала дитина, мужики мене дуже полюбили».

Наприкінці 1912 p. І.Семанюк відкриває власну адвокатську контору у Снятині, де і працював до самої смерті.

У листопадові дні 1918 p. І.Семанюк був обраний головою міського урядового комітету і бургомістром Снятина. Упродовж 1922-1924 pp. він очолював прибічну раду при міській управі. Двічі обирався головою сня- тинської філії «Сільського господаря», тісно співпрацював з міською «Просвітою» та «Товариством взаємної помочі українського народного вчительства». Описуючи снятинський період його діяльності, В.Стефаник писав, що «його особа і його адвокатська канцелярія зробилася центром в повіті і місті українського життя в його найрізноманітніших формах, і до кінця його життя той центр лишився».

Окрім своєї адвокатської та громадської роботи, Іван Семанюк відомий широкому загалу і як письменник своїми численними новелами й оповіданнями із життя гуцульських селян, які підписував псевдонімом Марко Черемшина.

СТАВНИЧИЙ РОМАН-ЄВГЕН (15.05.1889-17.11.1959),адвокат, громадсько-культурний діяч. Народився у с.Куропатники Бережанського повіту в сімТ управителя школи. Закінчив Бережанську гімназію, а право вивчав у Чернівецькому та Львівському університетах. Під час Першої світової війни працював у суді в Перемишлі. B часи ЗУНР перебував в УГА у 8-ій Самбірській бригаді і був членом Польового Суду 3-го корпусу УГА, а згодом і ЧУГА. Після роззброєння 3-ї бригади поляками у квітні 1920 p. перебував у таборі для інтернованих у Тухолі (Польща). Повернувшись із полону на початку 1921 p. Р.Ставничий переїжджає разом із сім'єю до Коломиї і працює спочатку помічником адвоката в канцелярії д-ра А.Чай- ковського, а з 1935 до 1939 p.p, після смерті А.Чайковського, очолюс цю канцелярію. 3 приходом більшовиків, як і багато інших представників свідомої української інтелігенції, постійно перебував у полі зору HKBC. Тіль-

ки щаслива доля врятувала його від арешту і заслання. Під час німецької окупації короткий час був секретарем голови українського уряду Коломийської округи, а з 1942 до 1944 pp. працював адвокатом. У 1944 p. з наступом радянських військ емігрував до Австрії, згодом до Західної Hi- меччини,'а в 1953 p. — до США (м.Буффало), де і помер.

Протягом усього життя Р.Ставничий не розлучався з музикою. Мав прекрасний голос, добре грав на мандоліні й віолончелі. Навчаючись у гімназії, організував «мандоліновий оркестр», з яким обЧхав майже всі села повіту. Був у добрій дружбі з композитором Денисом Січинським, який у той час проживав у с.Лапшині коло Бережан. Композитор подарував йому свій «Альбом пісень» із дарчим написом, яким Р.Ставничий дуже дорожив. He розлучався з піснею і мандоліною і в студентські роки, влаштовуючи веселі «студентбькі забави». Любов до музики й української пісні допомогли йому та сотням інших військовополонених коротати важкі дні ув'язнення в Тухолі. 3 його ініціативи був організований хор, який часто виступав перед військовополоненими та населенням міста. У Коломиї Р.Ставничий відновив роботу заснованого ще Д.Січинсь- ким хору «Боян» і до початку 30-х років був його диригентом. У 30-х роках організував хор «Каменяр» та Музичне товариство ім.М.Лисенка, при якому була відкрита музична школа, а хор вчителів шкіл Коломийського повіту на конкурсі у Львові в 1933 p. з нагоди річниці товариства «Взаємна поміч українського вчительства» зайняв перше місце. Крім того, Р.Ставничий був ініціатором створення духового оркестру при товаристві «Сокіл» та симфонічного оркестру при Товаристві ім.М.Лисенка. Перебуваючи в еміграції, Р.Ставничий і там не припиняв своєї мистецької роботи. У 1946 p. було створене «Співоче товариство «Боян», хор якого брав участь у Службах Божих та різного роду імпрезах українських громад в Австрії та Німеччині. I навіть під час переїзду до США на кораблі теж був організований хор, яким керував Р.Ставичний.

У Буффало Р.Ставничнй також організував співоче товариство «Боян» і до останніх днів життя був його диригентом.

СТАРОСОЛЬСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (1878-1942), адвокат, громадсько-політичний діяч, доктор права, дійсний член НТШ. Народився у м.Ярос- лаві (тепер територія Польської Республіки). Навчаючись у Львівському університеті, прилучився до створення студентського часопису «Молода Україна», редактором якого був з 1900 p.

Організатор акції протесту студентів-українців Львівського університету 1900-1901 pp. Закінчив навчання у Віденському університеті, де успішно склавіспит на доктора права.

Адвокатську діяльність починає у Львові, відкривши власну контору. Найбільш відомим його процесом був захист М.Січинського,якому вдало- ся замінити вирок смертної кари на 25-річне ув'язнення.

3 початком Першої світової війни В.Старосольський як член Головної Української Ради та Боєвої Управи активно сприяє організації легіону Українських Січових Стрільців.

B час листопадового зриву 1918 p. В.Старосольський входив до Військового Комітету, який підготовляв збройне повстання. Восени 1919 p., коли уряд УНР перебувавтимчасово в Кам'янці-Подільськім, В.Старосольський став помічником міністра закордонних справ в уряді І.Мазепи та одночасно викладав право в тамтешньому університеті.

Ha початку 1920 p. емігрує до Відня. Невдовзі переїздить до Праги, де працює професором в УкраїнськомуВільному Університеті, а з 1923 p. одночасно і в Українській господарській академії в Подєбрадах. Окрім викладацької роботи, пише ряд наукових праць, як от: «Теорія нації» (1921), «До питання про форми держави» (1925), «Держава і політичне право» (У 2-х томах, 1925). Саме за активну наукову діяльність В.Старосольський у 1923 p. був обраний дійсним членом НТШ.

У 1928 p. В.Старосольський повернувся до Львова. Працював у НТШ, СУА, Головній адвокатській палаті/займався приватною адвокатською практикою.

3 приходом більшовиків В.Старосольський за порадою митрополита А.Шептицького не емігрував, а залишився у Львові. Був прийнятий на роботу до Львівського університету, однак у грудні 1939 p. був арештований HKBC. B лютому 1940 p. він був етапований зі Львова до Києва, де 25 жовтня 1940 p. «трійка» винесла В.Старосольському вирок — 8 років ув'язнення. Відбував покарання у Маріїнській в'язниці, де й помер 25 лютого 1942 p. від виснаження й голоду.

СТЕБЕЛЬСЬКИЙ ПЕТРО (1857-1923), доктор права, педагог, дійсний член НТШ. Народився у с.Немирові. Закінчив Станиславівську гімназію та Львівський університет (1878). У 1879 p. отримав у Краківському університеті ступінь доктора права. Після адвокатської практики з 1888 p. працює асистентом, а з 1892 p. — професором карного права у Львівському університеті.

Як науковець, видав цілий ряд праць, за які був обраний дійсним членом НТШ. Серед них — «Нелітні преступники в світлі нових напрямків в праві карнім», «Австрійський процес карний» та інші. Видав посмертну

працю завідувача кафедри О.Огоновського «Система австрійсь^го приватного права» (1897), а також багато працював над удосконаленні правничої термінології в українській мові та над перекладами законів

СТЕПАНЯК МИХАЙЛО (1905-1967), адвокат, політичний ді^- Народився у с.Дзвинячі Богородчанського повіту. Закінчив Станиславівс*У гімназію (1926) та юрфак Львівського університету (1931). Навчаючись» Львові, був редактором нелегального молодіжного журналу «Сяйво». Як поЛ'тик спо_ чатку симпатизував комуністам, але згодом порвав із ними і пер^шов Д° націоналістів, ставши членом ОУН. У 1941 р. він був призначений рес^рєнтом пропаганди в Галичині, а в 1943 p. — провідником земель «Зах*»- Після звільнення області від німецьких окупантів продовжував підпільну^°Р°тьбу проти радянської влади, але наприкінці 1944 p. був арештований НКбС. Покарання відбував у Казахстані і був звільнений тільки в 1961 p. Ост^НІ роки свого життя доживав у рідному селі, де і помер 13 березня 1967 p

СТЕФАНИКСЕМЕН (01.03.1904-15.03.1981), адвокат, громадський та державний діяч. Народився у с.Стецева на Снятинщині у CiM^1A0fv10r0 письменника Василя Стефаника. Навчався у Городенківській таКсюмийсь- кій гімназіях. Після гімназії працював деякий час робітником на^афтовій копальні в Биткові. У 1930 p. закінчив юрфак Львівського університету і працював помічником адвоката у Львові. 3 приходом радянсь*01 влади С.Стефаник був серед тієї частини української інтелігенції, якатсно співпрацювала з новою владою. A новій владі у свою чергу потрібні були голосні імена — Франка, Стефаника, Щурата, як робітничскелянських письменників. Тому не дивно, що С.Стефаник, як син відомогописьменни- ка, з 1946 p. постійно перебував на керівних посадах: протягом l953-1954 pp. був заступником голови Ради Міністрів УРСР, а з 1954 по 1969 p. — головоюЛьвівського облвиконкому. Був депутатом ВерховноїРзДИ CPCP та УРСР кількох скликань. Вийшовши на пенсію, він протягом і2-и років був директором Львівського літературно-меморіального музеюІ-Франка та активним членом товариства «Україна».

СТЕФАНИК ЮРІЙ (24.07.1909-25.04.1985), юрист, громадсько-культурний діяч, письменник. Третій син В.Стефаника. НавчавсяуГороден- ківській та Коломийській гімназіях. Закінчив юрфак ЛьвівськогоУніверси- тету, але роботи за фахом у Галичині не зміг знайти. ТомуНа кошти митрополита А.Шептицького виїхав на роботу до Канади, звід*и повернувся у 1939 p. Короткий час був професором, завідувачем кафеДри української мови Львівського університету й нелегально.належав доОУН. Boc-

ени 1940 p. Юрій Стефаник був заарештований. I тільки ім'я батька та старання депутатів Верховної Ради УРСР Петра Франка і Кирила Сту- динського допомогли йому вирватися із застінків HKBC. У часи німецької окупації Ю.Стефанйк став активним учасником похідних груп ОУН на Be- лику Україну, де і був схоплений гестапо. I знову щаслива доля посміхнулася йому — він був випущений на волю і зайнявся літературною працею. У 1944 p. Ю. Стефаник емігрував до Західної Німеччини, а звідти у 1950 p. переїхав до Канади, де проживав до своєї смерті. За приналежність до ОУН про Ю.Стефаника у часи радянської дійсності не можна було й згадувати. Його фотографії поряд із братами Кирилом і Семеном не було й у меморіальному музеї В.Стефаника в Русові.

Хоч Ю.Стефаник і закінчив юридичний факультет, але юристом працював дуже мало. По батьківській лінії йому передався талант письменника, і в літературному світі він відомий під псевдонімами Юрій Гаморак (дівоче прізвище матері) та Юрій Кленовий. Літературна творчість Ю.Стефаника починається з 1939 p., коли вперше побачили світ його спогади про батька та Леся Мартовича. Також він разом із С.Крижанівським підготував до друку перше видання творів В.Стефаника (Львів, 1942) та Леся Мартовича (Львів, 1943). Але основна діяльність Ю.Стефаника припадає на канадський період його життя, коли він поселився в Едмонтоні. Багато писав, редагував підручники для українських шкіл, був членом української письменницької організації «Слово» та головою українських письменників у діаспорі.

ТРИЛЬОВСЬКИЙ КИРИЛО (06.06.1864-19.09.1941), адвокат, громадсько-політичний діяч, публіцист, журналіст^ поет, засновник «Січі» в Галичині. Народився у с.Богутин на Львівщині у сімТ священика. Ходив до гімназії у Бродах, Золочеві, а закінчував навчання у Коломиї, оскільки батько отримав парафію в с.Будилові. Університетські студії проходив у Чернівцях, Львові та Відні. Наприкінці 90-х років отримує ступінь доктора права і у 1901 p. відкриває в Коломиї власну адвокатську канцелярію. Майже все життя К.Трильовсь- кого пов'язане з Покуттям, а особливо з Коломиєю.

К.Трильовському завжди була властива жадоба політичної діяльності і творення чогось нового, що принесло б користь українському загалу. Так, ще у шкільні роки він створює в Коломийській гімназії українську бібліотеку, а згодом, навчаючись в університеті, — читальню «Просвіти» у с.Карлів на Снятинщині. У травні 1900 p. в с.Заваллі цього ж повіту він організовує українське молодіжне товариство «Січ» гімнастично-пожежного характеру, яке мало виховувати українську молодь у козацькому, національному дусі. Це перше товариство дало поштовх до розвитку січо-

вого руху в Галичині й на Буковині, і перед Першою світовою війною «Січ» нараховувала понад 900 осередків, які об'єднували понад 40 тисяч осіб. Саме К.Трильовський є родоначальником січового стрілецтва. Завдяки його наполегливості вдалося добитися від воєводського управління реєстраціїстатуту «Товариства Українськихсічовихстрільців» (січень 1913 p.), внаслідок чого при «Січі», «Соколі» і «Пластах» почали створюватися військові секції, де українська молодь проходила військову підготовку. У серпні 1914 p. ці стрільці і зложили основу легіону Українських Січових Стрільців, а у листопаді 1918 p. — основу Української Галицької Армії.

Як політичний діяч К.Трильовський причетний до створення Української радикальної партії, активним членом якої він був усе своє життя, а в роки війни, як член Головної Української Ради, очолював Боєву Управу, що займалася мобілізацією української молоді до армії. У 1907 і 1911 pp. К.Трильовський був двічі вибраний послом до парламенту, ay 1913 p. — до сейму і вніс понад 300 апеляцій на захист простого люду. Він виголосив у парламенті 11 великих промов, які тривали від 2 до 5 годин. Завдяки одній із них він домігся виділення для «Сільського господаря» 133 тисячі корон річної допомоги для піднесення селянських господарств.

К.Трильовський відомий своїми гострими публікаціями та січовими піснями, чимало з яких належать його перу. Так, ще у 1896 p. він організував у Коломиї видавництво часопису для робочого люду «Громада», а згодом календарі-журнали «Отаман» і «Запорожець», у 1913 p. — газету «Січові Вісти». Чимало його публікацій було у таких газетах і журналах, як «Батьківщина», «Громадський голос», «Хлібороб», «Зоря», «Народ» та інших. За далеко не повними підрахунками, К.Трильовський за своє життя опублікував понад 1800 статей та видав понад 80 популярних книжок і брошур, які виходили під його іменем або псевдонімами: Клим Обух, Гайдамака, Кирило, Приятель, Радикал, Січовий батько та інші. Ще 1888 року він видав свою першу збірку поезій, про яку схвально відгукнувся І.Франко. К.Трильовський є автором такої популярної січової пісні, як «Гей, там на горі «Січ» іде». Для «Січі» писали пісні такі відомі поети Галичини, як І.Франко, К.Малицька, О.Маковей, С.Яричевський, І.Петришин, В.Па- човський, Д.Малицький та ін.

Окрім тісних взаємин з І.Франком, який був почесним членом «Січі», К.Трильовський підтримував дружні взаємовідносини з Василем Стефани- ком аж до його смерті. Був знайомий також із Лесею Українкою.

Як адвокат К.Трильовський часто виступав оборонцем на різних судових процесах, найбільшим ізяких був процес 1911 року усправі 101 студента, які домагалися відкриття українського університету у Львові.

B часи ЗУНР К.Трильовський входив до складу Української Національної Ради. Після відступу УГА за Збруч перебував на Великій Україні, намагаючись і там поширити серед молоді січовий рух. Однак військові дії не дали змоги зробити це в масштабах Галичини.

Після краху національно-визвольних змагань К.Трильовський переїжджає на Закарпаття, а згодом до Відня, де входить до Кодифікаційної комісії в еміграційному уряді ЗУНР.

3 еміграції К.Трильовський повернувся 1927 року і деякий час працював адвокатом у Гвіздці. Хвороба й вік не давали йому змоги займатися активною політичною і громадською роботою у 30-х роках. Саме це і врятувало К.Трильовського від Сибіру з приходом радянської влади, хоча по кабінетах HKBC довелося походити чимало. Хвороба прогресувала, і 19 жовтня 1941 p. К.Трильовський помер. Похований у Коломиї.

ТУРЯНСЬКИЙ IBAH (1889-1956), адвокат, громадський діяч. Навчався у Коломийській гімназії і Чернівецькому та Львівському університетах. Адвокатську практику проходив у Львові у відомого адвоката С.Фе- дака, а перед війною відкрив власну адвокатську контору в Коломиї. Під час Першої світової війни вступив добровольцем до легіону УСС. Влітку 1915 p. повернувся до Коломиї для вербування добровольців.

Брав активну участь у державотворчих процесах у період ЗУНР.

У час польської окупації був адвокатом у Коломиї, активно прилучився до громадського життя міста. 1944 року емігрував до США, де і помер.

ФЕДАК СТЕПАН (1861-1937), адвокат, громадсько-політичний діяч, перший президент СУА. НавчавсяуЛьвівській академічній гімназії та Львівському університеті. Був членом студентського товариства «Академічний кружок», а згодом перейшов до «Академічного Брацтва». Разом із К.Левицьким, А.Чайковським прилучився до створення у 1882 p. «Кружка правників».

Після закінчення університету С.Федак починає свою адвокатську діяльність у Львові. Підтримуючи дружні відносини з К.Левицьким, він під його впливом на початку 90-х років активно включається в економічну діяльність «Просвіти». Стає головою «Народної Торговлі», співзасновни- ком «Краєвого Союзу Кредитового», «Української Щадниці», «Дністра», «Земельного Банку Гіпотечного», «Карпатії» та інших кооперативно-економічних установ, за винятком політичних. Бо С.Федака, як писав у своїх спогадах К.Левицький, «до політики не почував спосібности та не хотів нею займатися і мене туди відсилав».

Під час Першої світової війни С.Федак залишився у Львові й був інтернований російськоюокупаційною владою,ауквітні 1917 p. він повернувся доЛьвова.

3 перемогою Листопадової революції 1918 p. С.Федак став головою харчового уряду у першому Державному Секретаріаті, який очолював К.Ле- вицький.

У час польської окупації краю очолив «Український горожанський комітет», який боронив права українців від свавілля польських цивільних та військових властей, а також сприяв поверненню українців з еміграції до рідного краю.

У травні 1923 p. на Установчому зТзді «Союзу Українських Адвокатів» С.Федак був обраний першим президентом новоствореної організації. Крім того, він входив до державної Палати Адвокатів, у якій був заступником голови відділу у справах вдів та сиріт. Після повернення у 1925 p. з еміграції К.Левицького С.Федак передав пост президента СУА йому, а сам очолив кооперативно-кредитове товариство «Карпатія», президентом якого був майже до самої смерті.

ЧАЙКОВСЬКИЙ АНДРІЙ (15.05.1857-02.06.1935), адвокат, письменник, громадський діяч. Народився у м.Самборі. Після закінчення Самбірської гімназії (1877) навчався у Львівському університеті, де був членом студентського товариства «Дружній Лихвар». Він — один із співзасновників «Кружка правників» (1881). 1882 року А.Чайковський був мобілізований до австрійського війська. Військовий підрозділ, у якому він проходив службу, брав участь у придушенні боснійсько-герцеговинського повстання. Пізніше, у 1892 p., своє перебування у Боснії він описав у «Споминах з-перед десяти літ», які друкувалися в «Ділі». Звільнившись із війська, А.Чай- ковський проходив адвокатську практику у Самборі. 1890 року він відкриває власну адвокатську канцелярію в Бережанах, яку згодом переносить до Рогатина, Сколє, знову до Самбора, а у 1919 p. поселяється в Коломиї, де і проживає до своєї смерті. '

Окрім'адвокатської практики, А.Чайковський плідно працював на культурно-освітній ниві. У містах, де працював, прилучався до роботи в «Просвіті», організовував осередки «Сокола-Батька», «Січей», кооператив, антиалкогольних товариств «Відродження». Належав до національно- демократичної партії, а у 20-і pp. — до УНДО. B період національно- визвольних змагань займався організацією УСС, а в 1918-1919 pp. був повітовим комісаром ЗУНР на Самбірщині. Згодом події національно-визвольної боротьби описав у своєму творі «Чорні рядки» (Львів, 1930).

У післявоєнний період А.Чайковський прилучився до створення «Спілки українських адвокатів» (травень 1923 p.) і був головою СУА Коломийської округи. Наприкінці 20-х років він був обраний першим головою «Товариства

українських письменників і журналістів» уЛьвові, почесним членом «Просвіти».

У вільний від адвокатської практики та громадських справ час віддавався письменницькій роботі. «Його повісти й оповідання з українського минулого, — писав К.Левицький, — це національні цінності, що творять непропащу силу для підйому духа української нації». Особливо в цьому плані слід відзначити такі його історичні твори, як: «За сестрою», «На уходах», «Олексій Корнієнко», «Петро Конашевич-Сагайдачний», «Сонце заходить», «Богданко», «Полковник Михайло Кричевський», «Сагайдачний», «Побратими», «До слави», «Чорні рядки», які сприяли патріотичному вихованню української молоді 20-х — 30-х років в час польської окупації Східної Галичини. A такі його твори, як «До слави» й «Козацька помста» у 1929 p. були заборонені для друку.

ЧЕРНЯВСЬКИЙ IBAH (1867-1959), адвокат, громадський діяч. Народився у м.Збаражі. Після закінчення Львівського університету працював суддею, а згодом адвокатом у Коломиї. Виступав захисником у процесі Степана Мельничука, який був розстріляний поляками у Чорткові 1922 p. За антипольські виступи був заарештований і сидів у тюрмі в Новому Санчі. У вільний від основної роботи час захоплювався філателією. Зібрав дуже цінну колекцію марок, написав ряд статей і книжку, присвячені філателії.

Цікавився життям і побутом гуцулів, збирав фольклорний та етнографічний матеріали і разом з В.Кобринським доклав чимало праці для відкриття Музею народного мистецтва Гуцульщини в Коломиї, у якому працював у післявоєнні роки.

ШУХЕВИЧ СТЕПАН (01.01.1877-06.06.1945),адвокат, суддя, громадський і військовий діяч. Народився у с.Серафинці Городенківського повіту у сімгі священика. Після навчання у Львівській гімназії він у 1895 p. стає студентом Львівського університету, де вивчає право. Практику проходив у Відні, а з 1903 p. працював суддею у Раві-Руській, ДолинЦ Дрогобичі.

У час війни спочатку був командантом куреня УСС, а згодом був перекинутий до австрійського підрозділу і відправлений на італійський фронт. Брав участь у воєнних діях 1918-1919 pp. у складі УГА.

У 20-х роках працює адвокатом у Львові. Серед його найкращих судових справ — справа Степана Федака (1922), Ольги Басараб (1924), Р.Шухевича й Б.Підгайного за атентат проти Собінського, процес над учасниками першого конгресу ОУН (1929) та інші. У 30-х роках він виступає захисником у багатьох судових процесах, пов'язаних із ОУН, найбільшим із яких був процес у справі 12 членів ОУН, які напали на пошту в Городку.

Нажаль, С.Шухєвичу та В.Старосольському не вдалося врятувати від кари смерті двох молодих українських юнаків Біласа й Данилишина, які були повішені. Як писав у своїх споминах С.Шухевич, у день страти «весь Львів, вся українська спільність в той день плакали і проклинали тих, що повісили прегарних українських хлопців. Були відчинені всі церкви Львова, в них горіло світло, люди наповнили церкви вщерть і молилися, а дзвони гули і несли у світ відомість про смерть двох молодих українців, що стратили життя для ліпшого майбутнього рідної України. У цілій Галичині панував сум — важкий сум». A вже в судовому процесі у справі щодо вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Б.Пєрацького С.Шухевичу разом з іншими адвокатами, які теж були задіяні в цьому процесі, вдалося врятувати від смерті весь крайовий провід ОУН на чолі з С.Бандерою.

Степан Шухевич, як висококваліфікований знавець карного права, мав славу найкращого касатора у цілій Польщі. Про це свідчить цілий ряд політичних процесів над ОУН.

He припиняв адвокатської практики С.Шухевич і в роки німецької окупації, а з наступом радянських військ емігрував до Західної Німеччини, де і помер у місті Амбере.

ЦЮЦЮРА ТЕОДОР-БОГДАН (10.01.1919), правник, професор, ректор Українського Вільного Університету. Народився у с.Кобаках Косівсь- кого повіту в сімТ директора школи. Закінчив Станиславівську гімназію, Львівський та Український Вільний Університет (Мюнхен). Деякий час навчався у Колумбійському університеті (Нью-Йорк). Брав участь у студентському русі, входив до складу керівного органу Центрального Союзу Українського Студенства.

3 1945 по 1948 рік працював секретарем факультету права і суспільно-економічних наук Українського Вільного Університету, а протягом 1948- 1950 pp. — головним секретарем УВУ. 1951 року переїхав до США (Нью- Йорк), де активно співпрацював з НТШ та Українською Вільною Академією Наук і став їх дійсним членом. Т.Цюцюра входить до редколегії «Енциклопедії українознавства» і координує вихід першого тому (1961-1962 pp.). Упродовж 1969-1973 pp. Т.Цюцюра є головою відділу політичних наук УВАН і досліджує міжнародне та внутрішнє право країн Західної та Східної Європи й CPCP. Як відомий вчений, входив до ряду міжнародних наукових установ — Канадської Ради міжнародного права, Українсько- Американської асоціації університетських професорів та ін. У 1986 p. був обраний ректором Українського Вільного Університету.

~W

ЯШАН ВАСИЛЬ (02.01.1894-12.03.1978), адвокат, громадський діяч. Народився у с.Серафинцях Городенківського повіту в селянській сім'ї. Після закінчення Коломийської гімназії (1913) поступив до Львівського університету, але Перша світова війна перервала навчання. 3 березня 1915 до листопада 1918 p. перебував у австрійській армії, а після проголошення ЗУНР вступив у ряди УГА.

По війні продовжує навчання в Українському таємному університеті у Львові, а з весни 1922 p. — у Празькому університеті, який закінчив у 1925 p. Адвокатську практику проходив у д-ра Василя Касіяна в Горо- денці. Склавши у 1933 p. адвокатський іспит, відкриває власну адвокатську канцелярію в Городенці. Бере участь у діяльності «Просвіти», «Рідної Школи», Повітового Союзу Кооператив.

У листопаді 1939 p. був заарештований HKBC, але в лютому 1940 p. звільнений. 3 радістю сприйняв звістку про відновлення Української Держави 30 червня 1941 p. Ha початку липня 1941 p. був обраний головою Городенківського повітового управління, а невдовзі був призначений заступником голови обласної управи. Редагував «Вістник Станиславівської обласної управи». Як член ОУН, тісно співпрацював із оунівським підпіллям.

У липні 1944 p. емігрував до Австрії, де певний час був організаційним референтом «Українського центрального допомогового об'єднання українців у Австрії». 1949 року переїхав до Канади (Торонто), де працював у різних українських громадських організаціях. B еміграції написав ряд книжок про національно-визвольні змагання 1918-1920 та 40-х років, зокрема спогади про УГА, дивізію «Галичина» та книгу «Під брунатним чоботом».

Теофіль Окуневський з внучкою*

* Фотографії з власного архіву, Петра Арсенича

TT

7T

Іван Новодворський з сім’єю

^7T

<< | >>
Источник: Ігор Андрухів, Петро Арсенич. УКРАЇНСЬКІ ПРАВНИКИ ВНАЦЮНАЛЬНОМУ ВІДРОДЖЕННІ ГАЛИЧИНИ: 1848*1939 pp. Івано-Франківськ - 1996. 1996

Еще по теме Петро Арсенич Українські правники: короткі біографічні нариси:

  1. Петро Арсенич Українські правники: короткі біографічні нариси
  2. ЗМІСТ