Ocтaннє відновлення гeтьмaнcтвa. Кирило Розумовський

Зміна політики російського уряду щодо України настала після зведення на престол цариці Єлизавети (1741-1761). На формування її проукраїнських настроїв великий вплив справив Олексій Розумовський.

Лише у 1750 р. царський уряд, зважаючи на різні обставини, відновив гетьманство. Новим гетьманом України було призначено молодшого брата фаворита цариці Кирила Розумовського (1750-1764). У Глухові проведено формальне його обрання, яке викликало патріотичне піднесення й сподівання української громадськості на відродження автономії України. Ставши гетьманом, Розумовський тільки в липні 1751 р. прибув до України, зробив з глухівської та батуринської резиденцій мініатюрну копію петербурзького царського двору й приступив до управління Г етьманщиною.

Замість «Правління гетьманського уряду» вища влада перейшла до ради старшини на чолї з гетьманом. До її складу входили члени Генеральної військової канцелярії та Генерального військового суду. У роботі ради брали участь також полковники

·· U ·· · · · u Г>

та представники полкової й сотенної aдмшютращй. Загальноко- зацькі ради вже не збиралися. Діставши у рангове володіння значні маєтності, Розумовський пороздавав старшині чимало сіл i навіть сотенних містечок. Водночас молодий гетьман ініціював царський указ 1752 р. про заборону будь-кому перетворювати українців на холопів. У 1760 р. вїн же видав універсал про заборону залежним селянам переходити від одного пана до іншого. Заборонялося заарештовувати українців, крім карних злочинців, без спеціального на те гетьманського дозволу. Царський уряд у 1754 р. заблокував спробу гетьмана призначати полковників на власний розсуд, взяв під невсипний нагляд фінансову політику, підтвердив заборону дипломатичних зовнішніх зносин з урядами зарубіжних країн i призначив до нього свого радника Григорія Теплова.

Протягом 1760- 1763 рр. гетьманське управління здійснило судову реформу. Її суть полягала у поверненні до старої судової системи, що існувала до революції 1648 р. Територія Гетьманщини поділялась на 20 судових повітів. У кожному полку створювалися по два земські, два підкоморські суди й по одному гродсь- кому. Вищою судовою інстанцією ставав не російський монарх, а Генеральний військовий суд на чолі з двома суддями.

Таким чином, за гетьманування Розумовського було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної Української держави. Але її дальший розвиток був неможливим в умовах централістських устремлінь Російської імперії.

Відновлення гетьманства спричинило неабиякий спротив правлячих кіл Росії. Хоч Розумовський і брав участь у двірцевому перевороті 1762 р. i зведенні на престол Катерини ІІ, але конфлікт з фаворитом нової цариці Г ригорієм Орловим скінчився для нього відлученням від царського двору. Одночасно змінилося ставлення уряду до державного статусу України.

Повернувшись у 1763 р. до Глухова, Розумовський розпочав добиватися для України спадковості гетьманства, що гарантувало б їй дальше збереження державності, а Розумовським - фактично монархічну владу. Цей задум неминуче мав супроводжуватися в майбутньому виходом України зї складу Російської імперії. Плани Розумовського та його однодумців підтримало чимало старшин. Чолобитну про встановлення спадкового гетьманства для роду Розумовських підписали генеральний суддя Олександр Дуб- лянський, підскарбій Василь Гудович, писар Василь Туманський та деякі інші, а також майже всі полковники (за винятком чернігівського), полкова й сотенна старшина. Плани гетьмана вище духовенство не підтримало. Царський представник при гетьмані Григорій Теплов надіслав у Петербург записку про різні непорядки в Україні й про те, що українці - це ті ж самі росіяни і їх необхідно взяти «під руку імператриці». Викликаного до Петербурга Розумовського змусили в жовтні 1764 р. подати прохання про відставку. Україна втрачала державність і перетворювалась на одну з окраїн Російської імперії.

2^"'V · · · ··· · W

Остаточна ліквідація автономії гетьманщини у другій пол. XVIII ст. Ліквідація української державності на Гетьманщині мала тяжкі наслідки для внутрішнього устрою інших українських земель. Найшвидше їх відчула на собі Слобідська Україна, ця бліда копія Лівобережної України. Її національні особливості у вигляді козацького війська й полково-сотенного устрою зазнавали дедалі сильнішого централізаторського і русифікаторського тиску царських властей. Протягом 1763-1764 рр. власті перетворили Сумський, Охтирський, Харківський, Остро- гозький та Ізюмський полки на регулярні гусарські. Всі вони формувались на добровільних засадах і складалися переважно з колишніх козаків.

У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини, а натомість створив Слобідсько-Українську губернію. У 1780 р. її реформовано у Xapкiвcькe намісництво. Адміністративні реформи супроводжувалися наступом на культуру, мову й національні традиції українців, кoтpi становили більшість населення Слобожанщини.

Одночасно російський уряд вів наступ на самобутній державний устрїй Запорїжжя. Козацька республїка не мала жодної перспективи не тїльки для розвитку, а навіть для збереженостї в складї монархічної держави, якою була Російська імперія. Демократичний ycтрій Січі становив смертельну небезпеку їснуванню освїченого деспотизму i вже тим був приречений иа знищення. Серед їнших причин ліквідації Січі були також небезпїдставне побоювання росїйського уряду можливого союзу Козацької рес- публїки з Кримським ханством, спрямованого проти Росії; небажання мати в себе пїд боком державне об'єднання, яке у вїдносинах з своіми пївденним i захїдним сусїдами часто не дотримувалось офіційної загальнодержавної лінії; реальнicть небажаного унезалежнення Запорїжжя; недоцільність icнування на шляху Росії до чорноморських портів державного утворення з власною митною системою; зазіхання на багатющі чорноземи Запоріжжя, його надра й тваринний світ; загроза перетворення Січі на ядро визвольного руху всього українського народу проти російського володарювання, як це сталося у XVII ст. з Польщею; зосередження на Запоріжжі втікачів з багатьох російських і українських місцевостей.

23 квітня 1775 р. придворна рада ухвалила рішення про ліквідацію Запорізької Січі. На початку червня регулярні війська під командуванням генерал-аншефа Петра Текелі вступили на Запоріжжя й почали просуватися до Січі. Ні в кого з козаків це не викликало ніякої підозри. Ніхто не міг збагнути, що після шес- тирічноі спільноі боротьби проти турок і татар вірні російському урядові війська йдуть нищити Січ. 4 червня вони непомітно зняли вартових, увійшли в передмістя Січі, захопили артилерію, козацький флот і оточили січову фортецю. Старшинська рада за участю духовенства вирішила не починати кровопролитного бою і капітулювати, хоч багато козаків з цим не погоджувалися. Після зачитання указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Нападники зруйнували курені, пушкарню, корабельні верфі, різні майстерні, вивезли артилерію, боєприпаси, різні цінноеті, січові регаліі та apxiв. Ыші війська також без бою захопили паланкові центри.

Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Найбільшого покарання зазнали кошовий отаман Калнишевсь- кий, суддя Павло Г оловатий і писар ^в Г лоба. Першого заслано до Соловецького, другого - Тобольського і третього - Турухансь- кого монастирів, звідки вони вже не повернулися. Майже замурований у монастирській келії Калнишевський дожив до 113 років і помер у 1803 р.

Січ зникла, та січове товариство вижило. Незначна частина запорожців залишилася на місці або повдаодила на Правобережжя, Лівобережжя й Слобожанщину. Чимало гічовиків повтікало на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Зосередження козацтва в Причорномор'ї не на жарт стурбу-

вало російський уряд. У звязку із загостренням росшсько- турецьких відносин він наказав новоросійському губернаторові перетягти втікачів на свій бік і створити з них військо. У 1788 р. із запорізьких козаків було сформовано так зване Військо вірних козаків, згодом перейменоване у Чорноморське козацьке військо. У ньому зберігалися давні запорізькі порядки: виборність старшини, поділ на курені, ради, клейноди, печатка.

Скасування гетьманства не означало повної ліквідації ат- рибyтiв y^am^^'i державноеті. Ще зберігалися нижчі органи влади, адміністративний поділ, військо, фінансова й судова системи тощо. Царський уряд розпочав широкомасштабний наступ на ці залишки Гетьманщини. У 1764 р. верховним органом влади замість гетьмана і Генеральноі військовоі канцеляріі стала Друга Малоросійська колегія з чотирьох російських чиновників і чотирьох колишнix генеральних старшин. Її очолив президент Петро Рум'янцев. Основне завдання колегії полягало в уніфікації місцевих opгaнiв влади й порядків із загальноросійськими та збільшенні збирань у царську казну.

Малоросійська колегія не являла собою окремої форми управління Укрaїною, а входила до складу владних структур, очолюваних малоросійським генерал-губернатором i президентом колегії. Вже у першї роки свого їснування вона непомїтно поглинула Генеральну вїйськову канцелярію, пїдпорядкувала інші центральнї органи Гетьманщини своїм департаментам, прибрала до рук систему комїсїй, що входили ранїше до складу Г е- неральної військової канцелярії. Дiяльнicть цих установ постїйно прилаштовувалася до аналогїчних їм форм росїйських установ, велася унiфiкaцiя дїловодства. Новостворенї департаменти були поставленї пїд контроль прокурора колегії. Протягом 1766- 1767 рр. колегія перейшла на росїйську геральдику з двоголовим орлом.

Щоб не втратити контролю над украінським судочинством,

колепя перетворила 1 енеральний вшськовий суд на свш департамент. Те ж саме відбулося з Канцеляріею малоросійського скарбу та Генеральною лічильною комісією. Це дозволило колегії встановити пильний нагляд за фінансами Лівобережжя.

Зазнало суттєвих змін управління козацьким військом. Військово-оперативне керівництво ним взяв на себе Рум'янцев, а нагляд за станом боєготовності перебрала воєнна експедиція колегії.

Місцеві адміністративні та судові установи щомісяця мали подавати відомості про вирішені й невирішені справи. Таким чином було покладено край тяганині при розгляді багатьох справ.

Значну увагу приділила колегія чиновництву. 3 цією метою вона в 1765- 1769 рр. провела ревізію належності «вільних» і рангових маєтків. Запроваджувався контроль за наданням посад і звань, президент зрівняв місцеве чиновництво із столичним у платні. 3 1768 р. канцеляристи переводились у службових справах під дію російського військового статуту. Були зроблені певні поступки козацькій старшині. Їй масово почали надавати звания згідно з «Табелем про ранги».

Чимало корисного зробила колегія для врегулювання відносин між українським населениям і військовим командуванням. Вона намагалася не допускати зловживань з боку чинів при реквізиції худоби, зерна, фуражу та інших речей для потреб війська, налагодила відшкодувания за них. Невизначені натуральні податки замінили «рубльовим збором». Разом з тим козаки позбавлялися податкового імунітету, далі обмежувалася особиста

свобода селянства.

У боротьбі з прогресивними силами країни уряд Росії здобув перемогу й продовжив наступ, насамперед, на національні особливостї окраїнних земель. У 1781 р. запроваджено подїл Лівобережної України на три намїсництва - Новгород-Сїверське, Чернїгївське й Київське. Намїсництва дїлилися на повїти. Полко- во-адмїнїстративний устрій перестав існувати. У 1783 р. замість козацьких полків утворено 10 кавалерійських регулярних полків, пізніше перейменованих у карабінерські. Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави, і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії. Залишилися тільки пам'ять та незначні відмінності між різними станами й соціальними групами населення.