24) Позитивізм, постпозитивізм.
Позитивізм (від лат. posutious - позитивний, суб'єктивний) - ідеалістичний напрям, представники якого все справжнє ("позитивне") знання вважають результатом конкретних наук, заперечують філософію як науку зі специфічною для неї теоретичною та світоглядною проблематикою.
Позитивізм виник у 30-ті роки XIX ст. як реакція на спекулятивну філософію та крайні форми містицизму. Він проголосив раціональними лише ті науки, які спираються на безпосередній досвід людини. Засновником позитивізму був французький філософ, учень Сен-Сімона Огюст Конт (1798-1857). Його шеститомна праця "Курс позитивної філософії" з'являється в 1830-1842 рр.
Рушійною силою суспільного розвитку є прогрес знання. О. Конт вважає, що в історії змінилося три стадії розвитку думки. Перша - теологічна, коли першопочатком буття проголошувались боги, демони. Друга - метафізична, коли філософи зверталися до "сутнос-тей" - абстракцій типу "матерія" або "дух". Третя - позитивна, на якій, відкинувши вигадки теології та метафізики, мислителі переходять до дослідження світу конкретно-науковими способами, завданням філософії стає констатація найбільш загальних законів, які відкривають позитивні науки.
Конт допускав існування філософії лише у вигляді загальних висновків з природничих та суспільних наук і, претендуючи на подолання матеріалізму та ідеалізму, відстоював феноменалізм.
Феноменалізм - вчення, за яким можливе пізнання лише феноменів, а не сутності речей. Отже, позитивізм заперечував можливість пізнання об'єктивного світу (агностицизм), зводив мету науки лише до опису та впорядкування фактів, що витлумачуються як комплекс відчуттів і переконань суб'єкта, та відкидав традиційні світоглядні проблеми філософії.
У другій половині XIX ст. почався етап "другого позитивізму", або емпіріокритицизму, творцями якого стали Ернст Мах (1838-1916) і Ріхард Авенаріус (1843-1896).
Ця філософська течія в найбільшій мірі заперечувала об'єктивне існування матеріального світу окремо від свідомості й поєднання відчуттів. У модифікованому вигляді ця течія розвинулася до третього позитивізму і постпозитивізму, що лежить в основі сучасної філософії науки.Третій етап позитивізму, або неопозитивізм, виник майже одночасно в Австрії, Англії, Польщі на початку XX ст. у зв'язку з успіхами нової форми логічної науки, математичної логіки, що застосовувалася в дослідженнях основ математики.
Неопозитивізм являє собою розгалужену філософську течію. Він включає різні логіко-філософські школи, підходи, позиції. Неопозитивізм представляють такі видатні філософи і школи XX ст. , як М. Шлік, логік, математик, філософ Б. Рассел, засновник філософії лінгвістичного аналізу Л. Вітгенштейн.
Постпозитивізм - це етап у розвитку філософії наук, етап у осмисленні філософських проблем, що виникають у зв'язку з розвитком наукового знання.
Формування постпозитивізму, його поява пов'язані з виданням у 1959 р. англійського варіанту методологічної праці Карла Поппе-ра "Логіка наукового відкриття". К. Поппер відмовляється від істини як мети пізнання, говорячи, що її не можна досягти, запроваджує поняття "правдоподібність". Факти реального світу можуть лише спростувати і ніколи не можуть підтвердити зміст теоретичних побудов. Поппер відокремлює знання від суб'єкту, надає йому самостійного статусу, подібно до статусу ідей у Платона. Свою теорію К. Поппер назвав "критичним реалізмом".
Американський філософ Пауль Фоєрабенд (народився в 1924 р. ), намагаючись поліпшити теорію "критичного раціоналізму", висуває принцип "теоретичного плюралізму", або проліферації(розмноження) теорій, що є істотною рисою розвитку наукового знання. Він твердить, що вчені повинні намагатися створювати теорії, несумісні з існуючими і визнаними теоріями. Створення таких альтернативних теорій сприяє їх взаємній критиці і прискорює розвиток науки. Принцип проліферації покликаний обгрунтувати, за Фоєрабендом, плюралізм у методології наукового пізнання.