<<
>>

Розділ X. ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

Перехідні положення нового Земельного кодексу мають важливе значення для реалізації його окремих норм та вимог в цілому. Безумовно, новий кодекс збе­рігає ревне правонаступництво у земельних відноси­нах.

Проте у його тексті все ж переважне місце за­ймають нові, раніше невідомі земельному законодав­ству норми. Тому цінність Перехідних положень по­лягає у забезпеченні умов для переходу від положень попереднього земельного закону до всеосяжного існу­вання вимог нового Земельного кодексу. Вони містять відповідні механізми порядку застосування певних положень, що містяться в кодексі. У зв'язку із цим без урахування вимог Перехідних положень, норми Земельного кодексу не можна правильно і у повному обсязі застосовувати.

1. Рішення про надання в користування земель­них ділянок, а також про вилучення (викуп) земель, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу.

Наведене в п.1 положення має принципове значен­ня для реалізації нових відносин у галузі землекори­стування, які сформувалися в процесі здійснення зе­мельної реформи. Відомо, що в нашій країні тривалий час існував інститут тимчасового землекористування. Але з легальним визнанням та повним відродженням інституту оренди землі, законодавча основа тимчасо­вого землекористування втратила своє значення. Теж саме стосується перегляду умов та порядку вилучен­

573

ня земель та викупу земельних ділянок, які суттєво змінилися в новому земельному законі. Тому раніше прийняті рішення із зазначених питань на підставі вимог попереднього кодексу, але не виконані на момент введення у дію нового Земельного кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог останнього.

2. Клопотання і заяви щодо відведення земельних ділянок, не вирішені на момент введення в дію цьо­го Кодексу, реалізуються органами виконавчої вла­ди та органами місцевого самоврядування відповід­но до їх компетенції у порядку та з додержанням вимог цього Кодексу.

Аналогічна норма передбачена у п. 2 Перехідних положень Земельного кодексу, яка охоплює не виріше­ні клопотання і заяви щодо відведення земельних ді­лянок на момент введення в дію нового Кодексу. Вони підлягають розгляду, вирішенню та реалізації органа­ми виконавчої влади та органами місцевого самовря­дування відповідно до їх компетенції у порядку та з дотриманням вимог нового Земельного кодексу. Такі клопотання і заяви щодо відведення земельних діля­нок могли бути подані на розгляд зазначених органів, наприклад, стосовно надання земельної ділянки на засадах постійного користування. Але у зв'язку із сут­тєвим поширенням використання земельних ресурсів на засадах права власності на землю у новому земель­ному законі за рахунок різкого звуження сфери засто­сування права постійного землекористування, відпові­дні земельні ділянки юридичним особам недержавної форми власності та громадянам можуть надаватися з додержанням вимог нового Земельного кодексу на за­садах права власності на землю.

3. У випадках, коли земельні ділянки надані в оренду до введення в дію цього Кодексу органами, повноваження яких з надання земельних ділянок з прийняттям цього Кодексу змінені, продовження строку оренди зазначених земельних ділянок здійс­

574

нюсться органами, що мають право надання вказа­них земель за цим Кодексом.

В п. З розділу X Земельного кодексу йдеться про долю договорів оренди землі, які були укладені до введення в дію нового земельного закону. Слід зазначити, що на кожному етапі відродження орендних земельних відно­син укладалися договори оренди земельних ділянок, правом на надання яких в оренду володіли сільські, селищні, міські та районні ради. Тепер згідно ч. 5 ст. 98 Земельного кодексу орендодавцями земельних діля­нок є їх власники або уповноважені ними особи. Тому п. З Перехідних положень передбачає, що у випадках, коли земельні ділянки були надані в оренду до введен­ня в дію нового кодексу органами, повноваження яких щодо надання земельних ділянок з прийняттям чин­ного кодексу змінені, продовження строку оренди зазна­чених земельних ділянок здійснюється органами, що мають право надання вказаних земель за новим Земель­ним кодексом.

Ця норма набула чинності з моменту введення Земельного кодексу в дію, тобто з 1 січня 2002 року з усіма випливаючими із неї правовими наслідка­ми для орендарів земельних ділянок.

4. Матеріали погодження питань, пов'язаних з ви­лученням (викупом) земель, щодо яких на момент введення в дію цього Кодексу не прийнято відповід­них рішень, підлягають розгляду відповідно до цьо­го Кодексу.

Погодження питань, пов'язаних із вилученням (ви­купом) земельних ділянок передбачено в ст. 151 ново­го Земельного кодексу. Погоджувальний процес щодо здійснення вилучення (викупу) земельних ділянок відрізняється від раніше передбаченого в земельному законодавстві порядку. Так, у відповідності з ч.І ст. 151 нового Кодексу, юридичні особи, зацікавлені у вилученні (викупі) земельних ділянок, зобов'язані до початку проектування погодити із власниками землі і землекористувачами та сільськими, селищними, місь­

575

ними радами, державними адміністраціями, Радою мі­ністрів Автономної Республіки Крим, Кабінетом Мі­ністрів України і Верховною Радою України місце розташування об'єкта, розмір земельної ділянки та умови її вилучення (викупу) з урахуванням комплек­сного розвитку території, який би забезпечував нор­мальне функціонування на цій ділянці і прилеглих те­риторіях усіх об'єктів, умови проживання населення і охорону довкілля. Згідно з ч. 4 цієї статті нового зе­мельного закону, погодження місць розташування об'єктів на особливо цінних землях, а також місць роз­ташування об'єктів власності інших держав, міжнарод­них організацій провадиться Верховною Радою Укра­їни. Відповідно до вимог ч. 15 вказаної статті, матері­али погодження місця розташування об'єкта повинні включати: викопіювання з генерального плану або іншої містобудівної документації населеного пункту, копію плану земельної ділянки з нанесенням на ній варіантів розміщення об'єкта із зазначенням загаль­ної площі, яку необхідно вилучити. Зазначенню також підлягає склад угідь земельної ділянки, що вилучаєть­ся, та умови її відведення.

Якщо на момент введення в дію нового Земельного кодексу не прийнято відповід­ного рішення стосовно раніше наданих матеріалів по­годження питань щодо вилучення (викупу) земельних ділянок, вони підлягають розгляду відповідно до ви­мог нового земельного закону, включаючи надання пе­вних матеріалів та погоджувальних документів, які не передбачалися попереднім земельним законодавством.

5. Право на проведення розвідувальних робіт на земельних ділянках за дозволами, одержаними до введення в дію цього Кодексу, зберігається до закін­чення строку, обумовленого дозволами.

Розвідувальні роботи з метою виконання геолого-знімальних, пошукових, геодезичних та інших заходів провадяться в межах різних категорій земель. Згідно ст. 97 Земельного кодексу надає можливості для стве­рдження, що вони виконуються за угодами та доз вол а­

576

ми. Так, відповідно до ч. 1 і 2 вказаної статті нового земельного закону, підприємства, установи та організа­ції, які здійснюють геологознімалькі, пошукові, геоде­зичні та інші розвідувальні роботи, можуть проводити такі роботи на підставі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем. Строки і міс­це проведення розвідувальних робіт визначаються уго­дою сторін. А відповідно до ч. З ст. 97 Земельного кодексу, проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, національних дендрологічних, ботанічних, меморіальних парків, поховань і археологічних пам'я­ток дозволяється у виняткових випадках за рішенням Кабінету Міністрів України. Таким чином, дозвільний порядок проведення розвідувальних робіт передбаче­ний тільки в останньому випадку. Тому зміст комен­тованої норми Перехідних положень не надає можли­востей для її поширеного тлумачення і стосується тіль­ки дозвільного порядку проведення розвідувальних робіт.

6. Громадяни та юридичні особи, які мають у по­стійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повин­ні до 1 січня 2005 року переоформити у встановле­ному порядку право власності або право ореади на них.

При переоформленні права постійного користуван­ня земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгостро­кову оренду строк оренди визначається селянським (фермерським) господарством відповідно до закону. При цьому розмір орендної плати за земельні ділян­ки не повинен перевищувати розміру земельного податку.

Основним правовим інститутом земельного права радянського періоду було право землекористування. Незважаючи на те, що Законом «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 року та Земельним коде­ксом в редакції від 13 березня 1992 року передбача-

577

лося три форми права власності на землю — держав­на, колективна і приватна, право постійного землеко­ристування залишалось переважним у земельному за­конодавстві. Новий Земельний кодекс в ч. 2 ст. 92 пе­редбачає, що право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власно­сті набувають лише підприємства, установи та органі­зації, які належать до державної або комунальної вла­сності. Усі інші суб'єкти земельного законодавства можуть використовувати земельні ділянки на засадах права власності на землю або на підставі тимчасового землекористування у формі оренди. Таким чином, ос­новним інститутом використання земельних ресурсів країни у сучасному земельному праві стає інститут права власності на землю. У зв'язку із цим перша частина п. 6 Перехідних положень передбачає, що гро­мадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за новим Земель­ним кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 року переоформити право по­стійного землекористування на право власності або право оренди земельних ділянок у встановленому по­рядку чинним законодавством.

Для переоформлення права постійного землекорис­тування у довгострокову оренду фермерськими госпо­дарствами Перехідними положеннями передбачені деякі особливості. Відповідно до вимог ч. 2 п. 6 Пере­хідних положень, при переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення фермерських господарств, у довгострокову оренду строк оренди визначається фермерським гос­подарством відповідно до закону.

За ч. З ст. 93 чин­ного земельного закону, оренда земельної ділянки може бути короткостроковою — не більше 5 років та довго­строковою — не більше 50 років. Далі коментована частина Перехідних положень передбачає, що розмір орендної плати за орендовані земельні ділянки не по­винен перевищувати розміру земельного податку.

Земельні орендні відносини у даний час регулюють­ся Законом «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998

року та регламентуються в договорі оренди земельної ділянки. Згідно із ст. 17 Закону «Про оренду землі», строк оренди земельної ділянки, і розмір орендної плати, як суттєві умови договору, встановлюються за угодою між орендодавцем та орендарем. Але наведе­ні вимоги Перехідних положень можна розглядати як винятки із загальних норм про укладення договорів оренди земельних ділянок, які застосовуються тіль­ки при переоформленні права постійного землекори­стування у довгострокову оренду для ведення фермер­ського господарства.

7. Громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберіга­ють права на ці ділянки.

Наведена норма Перехідних положень свідчить про зберігання правонаступництва у земельному праві. У даному випадку йдеться про зберігання за громадя­нами та юридичними особами раніше одержаних зе­мельних ділянок у тих же розмірах, які були передба­чені попереднім земельним законодавством та збері­гання прав на такі земельні ділянки. Слід відзначити, що розміри земельних ділянок, які раніше надавалися громадянам у власність або користування відрізняють­ся від їх розмірів за новим земельним законом.

Земельний кодекс в редакції від 13 березня 1992 року передбачав: розміри земельних ділянок для ве­дення селянських (фермерських) господарств на праві власності або користування — 50 гектарів сільського­сподарських угідь і 100 гектарів усіх земель (ст. 52); розміри земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства з наданням у безоплатну вла­сність — не більше 0,6 гектара, за бажанням грома­дян та згодою районних рад — не більше 1 гектара, а за погодженням з обласною радою — до 2 гектарів (ст. 56); розміри земельних ділянок для ведення садівни­цтва на праві власності — не більше 0,12 гектара (ст.

579

57); розміри земельних ділянок на праві користуван­ня для зайняття городництвом — до 0,15 гектара, а для сінокосіння та випасу худоби — до 1 гектара (ст. 59); розміри земельних ділянок на праві власності або ко­ристування для будівництва та обслуговування жит­лового будинку та господарських споруд (присадибна ділянка) у сільських населених пунктах — не більше 0,25 гектара, у селищах міського типу — до 0,15 гек­тара, а для сільськогосподарських робітників — не бі­льше 0,25 гектара, у містах — 0,1 гектара, для особис­того дачного будівництва — не більше 0,1 гектара, для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара (ст. 67). Не дивлячись на те, що не тільки вка­зані розміри земельних ділянок, а і деякі види земле­користування, не передбачені у новому Земельному ко­дексу, їх розміри та права на них підлягають зберіган­ню за громадянами.

Крім наведеного, попереднім земельним законодав­ством передбачалося надання громадянам земельних ділянок на праві власності або користування для ве­дення товарного сільськогосподарського виробництва та зайняття традиційними народними промислами, розміри яких не були визначені у законодавчому по­рядку. Таке ж становище стосовно розмірів земельних ділянок склалося у відношенні землекористування юридичних осіб, у тому числі на умовах оренди. їх розміри визначені у державних актах або укладених договорах, права на використання яких, за вимогами коментованої норми Перехідних положень нового зе­мельного закону, зберігаються.

8. Сільськогосподарські підприємства, які до вве­дення у дію цього Кодексу уклали з власниками зе­мельних часток (паїв) договори оренди, можуть, за бажанням власників цих часток (паїв), замовити зе­млевпорядній організації виконання землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), видачі їх власникам державних актів на право власності на землю та оплатити виконання таких робіт. Сільськогосподар­

580

ське підприємство має переважна право на оренду земельних ділянок у таких громадян на строк, що був обумовлений у договорі оренди земельної частки (паю), або, за погодженням сторін, на інший строк.

Умови обчислення та визначення земельних часток (паїв) членів колективних сільськогосподарських під­приємств були передбачені ще Земельним кодексом в редакції від 13 березня 1992 року. В подальшому Указом Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільського­сподарських підприємств і організацій* від 8 серпня 1995 року передбачалося посвідчення земельної част­ки (паю) земельним сертифікатом, зразок якого був за­тверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1995 року. Важливу роль у визначенні земельних часток (паїв) та видачі сертифікатів ва них відіграв Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 року, в якому передбачалося, що під час укладення договорів оренди земельних часток (паїв) виходити з того, що сертифі­кат на право на земельну частку (пай) є правовстанов-люючим документом, що посвідчує право володіти, кори­стуватися та розпоряджатися зазначеною часткою. На основі вказаних нормативно-правових актів на 1 січня 2001 року сертифікати на земельні частки (паї) одер­жало понад 6,5 мли. селян. Проте державні акти про право власності на землю одержало менше 1,5 мли. селян, тобто на зазначений період більше 5-ти мли. власників земельних сертифікатів за строго юридич­ними вимогами не стали повноправними власниками розпайованих земель колективних сільськогосподарсь­ких підприємств.

Тепер коментована частина Перехідних положень Земельного кодексу надає право сільськогосподарським підприємствам, які уклали з власниками земельних „часток (паїв) договори оренди до введення нового зе­мельного закону в дію, за бажанням останніх, замови­ти землевпорядній організації виконання землевпоряд-

581

них робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), видачі власникам зе­мельних сертифікатів державних актів про право вла­сності на землю та оплатити виконання таких робіт. Слід відзначити, що таке право належить сільськогос­подарським підприємствам, які є орендарями земель­них часток на підставі земельних сертифікатів. Надан­ня їм права на сплату виконаних робіт землевпоряд­ними організаціями щодо виділення земельних часток у натурі (на місцевості) та видачі державних актів про право власності на землю громадянам, є важливим сти­мулюючим засобом прискорення набуття власниками земельних сертифікатів повноправної власності на зазначені земельні ділянки.

Одночасно п. 8 Перехідних положень передбачає переважне право сільськогосподарського підприємст­ва на оренду земельних ділянок у таких громадян на строк, що був обумовлений у договорі оренди земельно­го паю, або, за погодженням сторін, на інший строк. В останньому випадку під «іншим строком» розумі­ється укладення договору оренди земельної ділянки на більш тривалий строк. Інакше сільськогосподарсько­му підприємству немає сенсу сплачувати замість гро­мадян вказані витрати для перетворення їх у повно­правних власників землі. Проте це не заважає грома­дянам у встановленому законом порядку ставити пи­тання про дострокове розірвання договору оренди зе­мельної ділянки у випадках невиконання або нена­лежного виконання сільськогосподарським підприєм­ством інших умов договору.

9. Громадяни — власники земельних часток (паїв) можуть виділяти земельні ділянки в натурі (на міс­цевості) єдиним масивом.

Виділення земельвих ділянок громадянам в натурі (на місцевості) єдиним масивом має важливе значен­ня для здійснення ними виробничо-господарської ді­яльності на засадах права приватної власності на зем­лю. П. 9 Перехідних положень не уповноважує грома­дян на самочинне виділення земельної ділянки на мі­

582

сцевості єдиним масивом, а надає їм право вимагати здійснення уповноваженими органами такого відокрем­лення земельної ділянки в натурі. Більш того, в окре­мих випадках новий земельний закон прямо передба­чає умови визначення місця розташування земельних ділянок громадян. Так, за вимогами ч. 1 ст. 29 Земель­ного кодексу, при ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ та організацій переважне право на отримання земельних ділянок поруч з населеними пунктами мають власники земельних часток (паїв), які проживають у цих населених пунктах. Проте в ч. 2 вказаної статті встановлені більш узагальнені умови визначення місця розташування земельних ділянок громадян, якими можна керуватися і при їх виділенні на місцевості єдиним масивом. За її положеннями місце розташування земельних ділянок визначається з урахуванням вимог раціональної організації терито­рії і компактності землекористування відповідно до землевпорядних проектів, які затверджуються збора­ми власників земельних часток.

10. Рішення про розмежування земель державної і комунальної власності в межах населених пунктів приймають відповідні сільські, селищні, міські ради за погодженням з органами виконавчої влади, а за межами населених пунктів — органи виконавчої влади за погодженням з відповідними органами міс­цевого самоврядування.

Кабінет Міністрів України здійснює:

а) визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що належать до сфери управління Президента України, Верховної Ради України, Конституційного Суду України, Вер­ховного Суду України, Вищого арбітражного суду України, Генеральної прокуратури України, цент­ральних органів виконавчої влади, Національної ака­демії наук України, державних галузевих академій наук, інших державних наукових установ та органі­зацій;

б) визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що перебува­

583

ють у сфері управління Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастополь­ської міських державних адміністрацій.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, об­ласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації визначають межі земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що пере­бувають у сфері управління районних державних адміністрацій.

У першій частині п. 10 Перехідних положень йдеть­ся про прийняття рішень щодо розмежування земель державної і комунальної власності в межах населених пунктів. Відносно земельних площ, розташованих у межах територій сіл, селищ та міст, такі рішення при­ймаються відповідними сільськими, селищними та міськими радими за погодженням з органами виконав­чої влади. І навпаки, стосовно земельних ресурсів, які розташовані за межами населених пунктів, аналогічні рішення приймаються органами виконавчої влади за погодженням з відповідними органами місцевого са­моврядування. Безумовно, прийняття рішень щодо розмежування земель державної і комунальної влас­ності в межах населених пунктів здійснюється зазна­ченими органами державної виконавчої влади та міс­цевого самоврядування у межах їх повноважень, перед­бачених у главах 2 і 3 Земельного кодексу.

У другій частині коментованої норми Перехідних положень передбачена компетенція Кабінету Мініст­рів України щодо визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна. Строго кажучи, в ній не йдеться про розмежування земель державної та комунальної власності, а лише про ви­значення меж земельних ділянок державної форми власності. Відповідно до положень ст. 13 Земельного кодексу,, тепер розпорядження землями державної вла­сності здійснює Кабінет Міністрів України в межах його компетенції, визначеної новим земельним законом. Тому коментовану норму Перехідних положень слід розглядати як одну з форм реалізації урядом країни своїх повноважень в галузі земельних відносин у яко­

584

сті головного розпорядника землями державної влас­ності. У зв'язку з цим Кабінету Міністрів України надано право визначати межі земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що належать до сфери управління Президента України, Верховної Ради України, Конституційного суду України, Верхов­ного Суду України, Вищого господарського суду Укра­їни, Генеральної прокуратури України, центральних органів виконавчої влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук, інших державних наукових установ та організацій.

Кабінет Міністрів України здійснює також повнова­ження щодо визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що перебу­вають у сфері управління Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастополь­ської міських державних адміністрацій. В даному випадку теж має місце визначення меж земельних ді­лянок державної форми власності, а не розмежування земель державної та комунальної форм власності. Зазначені функції уряд країни здійснює за критерієм місця розташування об'єктів нерухомого державного майна. Важливим законодавчим актом у цій сфері є також Закон «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» від 3 березня 1998 року1, вимоги якого слід враховувати при вирішенні питань визначення меж відповідних земельних ділянок.

Повноважевня Ради міністрів Автономної Республі­ки Крим у галузі земельних відносин спеціально пе­редбачені у ст. 16 Земельного кодексу. Повноваження ж Київської і Севастопольської міської та-обласних державних адміністрацій узагальнені в ст. 17 земель­ного закону у вигляді повноважень усіх місцевих дер­жавних адміністрацій. Тому виникає потреба у конкре­тизації функцій зазначених органів державної виконав­чої влади, зокрема, у сфері визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна,

1 Див.: Відомості Верховної Ради України, 1998.— '№ 34.— Ст. 228 із змінами, внесеними Законом від 15 грудня 1999 року.

585

що перебувають у сфері управління районних держав-них адміністрацій. Така конкретизація здійснена в останній частині п. 10 Перехідних положень.

11. Витрати, пов'язані із розмежуванням земель державної та комунальної власності, здійснюються за рахунок коштів відповідних бюджетів.

Важливим питанням щодо здійснення розмежуван­ня земель державної та комунальної власності є фінан­сування відповідних заходів. Виходячи із змісту п. 11 Перехідних положень нового Земельного кодексу роз­межування земель комунальної власності, наприклад, в межах населених пунктів здійснюється за рахунок ко­штів бюджетів сільських, селищних та міських рад. Що стосується розмежування земель державної форми вла­сності, у тому числі визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що нале­жать до сфери різних гілок влади, галузевих органів державного управління, міських державних адміністра­цій, державних наукових установ та організацій тощо, то такі витрати здійснюються за рахунок коштів дер­жавного бюджету. Такий висновок випливає із змісту Бюджетного кодексу України від 21 червня 2001 року1 та щорічних бюджетних законів, за якими зазначені органи функціонують за рахунок державного бюджету.

12. До розмежування земель державної і комуналь­ної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відпо­відні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади.

Розмежування земель державної і комунальної вла­сності має принципове значення для досягнення режи­му законності у земельних відносинах. З цією метою

1 Див.: Відомості Верховної Ради, 2001.— № 37-38.— Ст. 189.

586

п. 4 Прикінцевих положень зобов'язує Кабінет Мініс­трів України у шестимісячний строк після опубліку­вання Земельного кодексу розробити численну кіль­кість нормативно-правових актів, у тому числі проект закону про розмежування земель права державної та комунальної власності1. Проте у Перехідних положен­нях земельного закону закладені певні критерії май­бутнього законопроекту щодо розмежування земель державної і комунальної власності. Ними є відповідні -категорії земель за їх основним цільовим призначен­ням та місце розміщення об'єктів нерухомого майна. Слід відзначити, що останній критерій заснований на загальному правовому принципі «земельна ділянка слідує за нерухомим майном».

Так чи інакше земельні ресурси країни поки що залишаються остаточно не розмежованими на землі державної та комунальної форми власності. Це при­зводить до невизначеності меж реалізації повноважень у галузі земельних відносин та здійснення конкретних дій відповідними органами виконавчої влади і орга­нами місцевого самоврядування щодо раціонального використання та ефективної охорони земельних ресур­сів країни. У зв'язку із зазначеним п. 12 Перехідних положень передбачає, що до розмежування земель дер­жавної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні та міські ради. За межами населених пунктів такі повноваження ви­конують відповідні органи виконавчої влади. Однак, це не стосується земельних ділянок, переданих у при­ватну власність, що пов'язано з їх виключенням із державної та комунальної форми власності за новим земельним законодавством.

1 Указом Президента України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» № 722/99 від 27 червня 1999 року була сприйнята спроба їх роз­межування, але Указ не вступив в дію у зв'язку з від­хиленням проекту Закону про розмежування земель дер­жавної та комунальної власності постановою Верховної Ради України № 1020-14 від 8 вересня 1999 року.

587

13. На період до 1 січня 2010 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збіль­шена у разі успадкування земельних ділянок за за­коном.

Обмеження набуття громадянами і юридичними особами України права власності на землі сільського­сподарського призначення загальною площею до 100 гектарів у період визначеного в п. 13 Перехідних по­ложень строку пов'язано, по-перше, із обмеженістю земельних площ сільськогосподарського призначення, а, по-друге, із найбільшою цінністю таких земель. Проте передбачене обмеження не розповсюджується на інші категорії земельних ресурсів країни, які підлягають набуттю громадянами та юридичними особами на праві власності. Більш того, навіть площа набуття землі у власність сільськогосподарського призначення може бути збільшена у разі успадкування земельних діля­нок за законом.

14. До 1 січня 2005 року забороняється внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств.

Вказане обмеження про заборону внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господар­ських товариств протягом трьох років стосується тіль­ки громадян, які мають такі земельну частку, і є мало обґрунтованим обмеженням. Якщо воно пов'язано з тим, що за ст. 82 нового Земельного кодексу, для юри­дичних осіб, заснованих громадянами України або юридичними особами України, внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду є засобом набувати ними земельні ділянки у власність для здій­снення підприємницької діяльності, то в основному для зазначеного використання вони і набувають право вла­сності на землю. Немає суттєвої різниці між викорис­танням земельної частки (паю) громадянином особи­сто і використанням її у складі господарського това-

588

риства. Більше того, відповідно до положень Закону «Про господарські товариства» самі громадяни — вла­сники права на земельну частку (пай) можуть засно­вувати такі товариства. У зв'язку з цим виникає ситу­ація, коли громадяни — члени сільгоспкоооеративу згідно ч. 2 ст. 20 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» можуть передавати право користування належною їм земельною ділянкою кооперативу як пайовий внесок, а вносити право на земельну частку до статутних фондів господарських товариств заборо­нено. Доцільно усунути таку заборону шляхом відмі­ни п. 14 Перехідних положень нового Земельного ко­дексу.

15. Встановити, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 року прода­вати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

У п. 15 Перехідних положень, як і у попередньому пункті йдеться про обмеження реалізації права влас­ності на земельну ділянку протягом трьох років, але вже не тільки громадянами, а і юридичними особами. Воно стосується права власності на земельні ділянки для ведення фермерського господарства та іншого то­варного сільськогосподарського виробництва, а також права власності громадян України на земельні частки (паї). Але це не виключає можливостей реалізації пра­ва приватної власності стосовно зазначених земельних ділянок шляхом здійснення вказаних дій у вигляді міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб. Крім цього, наведене обмежен­ня не розповсюджується на право приватної власності відносно земельних ділянок іншого призначення, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб.

589

Такі обмеження права приватної власності грома­дян та юридичних осіб суттєво впливають на форму­вання ринку земель сільськогосподарського призначен­ня. Можна було б виправдати зазначені обмеження вказівкою до утворення системи земельно-іпотечних банків в Україні1, щодо розробки відповідного законо­проекту про державний земельний (іпотечний) банк йдеться у п. 4 Прикінцевих положень нового Земель­ного кодексу. Думається, що обмеження прав громадян та юридичних осіб, які мають у власності земельні ді­лянки для ведення фермерських господарств та іншо­го товарного сільськогосподарського виробництва, а також власників земельних часток (паїв) у ринкових умовах з більшим ефектом можна досягти не законо­давчими заборонами, а утворенням правового механі­зму невигідності продажу таких земель як засобу ви­робництва. До речі, аналогічна шестирічна заборона на продаж приватних земельних ділянок, яка була перед­бачена Земельним кодексом в редакції від 13 берез­ня 1992 року, проіснувала трохи більше шести міся­ців, тобто до прийняття Декрету Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26 грудня 1992 року.

16. Громадянам — власникам земельних часток (паїв) за їх бажанням виділяються в натурі (на міс­цевості) земельні ділянки з видачею державних ак­тів на право власності на землю.

Чинний Земельний кодекс, як і попередні Земельні кодекси, незмінно базуються на принциповому поло­женні про те, що права на земельну ділянку виника­ють тільки після їх виділення в натурі (на місцевості) та видачі державних актів. У зв'язку з цим коменто­вана норма Перехідних положень передбачає, що гро­мадянам — власникам земельних часток (паїв) за їх

1 Див.: Каракаш Правовьіе основьі создания и деятельности земельно-ипотечньїх банков в Украине // Збірник наукових праць.— «Юридична освіта і правова держава».— Одеса, 1997.— С. 176-181.

590

бажанням виділяються земельні ділянки на місцево­сті з видачею державних актів на право власності на землю. Це стосується не тільки громадян — власни­ків земельних сертифікатів» а й тих громадян, які були включені в списки приватизації земель колективних сільськогосподарських підприємств, але за певними причинами не одержали сертифікатів на земельну ча­стку (пай). Слід звернути увагу і на те, що за вимога­ми ст.ст. 125-126 нового Земельного кодексу право власності на земельну ділянку посвідчується держав­ним актом, який підлягає державній реєстрації.

17. Сертифікати на право на земельну частку (пан), отримані громадянами, вважаються правовстановлю-ючнми документами при реалізації ними права ви­моги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства.

Сертифікати на право ва земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.

З попередньою нормою тісно пов'язаний останній пункт Перехідних положень, у якому сертифікатам про право на земельну частку надається сила правовста­новлюючого документа на земельну частку (пай). Проте у п. 17 Перехідних положень чинного Земельного ко­дексу вже не вказується на те, що земельний сертифі­кат надає право власності на земельну ділянку, а лише надає право вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до вимог чин­ного законодавства, тобто надає можливість для реалі­зації громадянами свого права на конкретно визначе­ну земельну ділянку.

Важливою є ч. 2 п. 17 Перехідних положень, згідно змісту якої сертифікати громадян про право на земель­ну частку (пай) є дійсними до виділення земельних часток (паїв) у натурі ва конкретній місцевості та ви­дачі їм державвих актів про право власності ва земель­ну ділянку.

591

<< | >>
Источник: Гетьман А.П., Шульга М.В. та ін.. ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ. Коментар. Харків 2002. 2002

Еще по теме Розділ X. ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ:

  1. 3.1. Основні юридичні ознаки сучасної правової системи України
  2. 3.3. Механізм взаємодії правової системи України з правовими системами Ради Європи та Європейського Союзу
  3. ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ
  4. РОЗДІЛ 4. ПІДХОДИ ТА ПРИНЦИПИ АДМІНІСТРАТИВНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
  5. Стаття 123. Порядок надання у постійне користування земельних ділянок юридичним особам
  6. Розділ IX. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ
  7. Розділ X. ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ
  8. Реформування судових і правоохоронних органів
  9. Конституційний процес. Конституція України 1996 р. Конституційна реформа
  10. Розділ 2 ЧУДНІВСЬКА КАТАСТРОФА I ЧУДНІВСЬКА УГОДА
  11. Розділ 6 ДЕҐРАДАЩЯ ІДЕЇ ГЕТЬМАНЩИНИ ЗА I. БРЮХОВЕЦЬКОГО. КРИМСЬКО-ТУРЕЦЬКИЙ ЧИННИК HA ПРАВОБЕРЕЖЖІ
  12. Реорганізація товариств з обмеженою відповідальністю: юридичні ризики
  13. Принцип незворотності дії закону в часі в рішеннях Конституційного Суду України
  14. 1.1. Історія становлення й розвитку інституту переходу прав кредитора до третіх осіб і сучасний рівень дослідження проблеми
  15. 2.2. Умови й правові наслідки уступки вимоги (цесії)
  16. 3.1. Перехід прав кредитора в результаті універсального правонаступництва
  17. Висновки до розділу 1