Давнє українське письменство.
Запровадження християнства зумовило поширення в Україні-Русі перекладної літератури візантійських авторів, що відігравала роль стимулятора культурного розвитку і в Західній, і в Східній Європі.
Значної популярності набули також твори болгарських авторів. На Україну-Русь надходитъ християнська література, передусім Старий і Новий Завіти, тексти проповідей і повчань отців церкви – Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Златоуста та інших. Давні українські книжники, переписуючи ці літературні пам’ятки, супроводжували їх коментарями, переказами історичних подій, сюжетами місцевого життя.Від XI ст. збереглося небагато пам’яток писемності – рукописних книжок на пергаменті, художньо оформлених заголовними літерами, заставками, ілюстраціями. Це, зокрема «Остромирово Євангеліє» (1056-1057), написане для новгородського посадника Остромира київським ченцем Григорієм; два «Ізборника Святослава» (1073, 1076) – книжки для світського читання повчального характеру; «Архангельське Євангеліє» (1092); «Туровське Євангеліє» (XI ст.).
Дуже поширеними в Україні-Русі були твори агіографічного (житійного) жанру, де описувалося життя мучеників та подвижників-аскетів: «Як створив Бог Адама», «Ходіння Богородиці по муках», «Ходіння Агапія в рай» та інші. На зразок візантійських були складені місцеві оригінальні твори – «Житіє Бориса і Гліба», «Житіє Феодосія Печерського». «Житія» являли собою традиційний жанр християнської літератури, де подавалася розмаїта галерея християнських героїв. Чимало з них написані досить жваво і за своєю художньою вартістю не поступалися світському роману. У «житіях» часто використовувалися сюжети, що стали предметами літературних обробок у пізнішій літературі.
Оповідання про епізоди з життя святих чи просто глибоко віруючих людей та їхню доброчинність, що доповнювалися морально-релігійними сентенціями, об’єднувались у збірки-«патерики» («Патерик синайський», «Патерик скіфський», «Патерик римський» тощо).
На їх зразок у Києві було створено «Києво-Печерський патерик». Київський патерик, зокрема, розповідає про будівництво великої Лаврської церкви, де виявилося три почини – «грецький» (візантійський), «варязький» (західноєвропейський) та місцевий, і цим засвідчує ранні культурні зв’язки Русі із Західною Європою.Одночасно з канонічною християнською літературою поширювалася так звана апокрифічна, або «легендарна», яка не визнавалася церквою і не приймалася нею до канонічних складових Святого Письма. Незважаючи на це, апокрифічна література – майже ідентична на сході й на заході християнського світу – набула величезної популярності. Чимало апокрифів використовувалися єретицькими течіями християнства, зокрема богомилами. Вони мали певний вплив і на образотворче мистецтво, у творах якого є чимало деталей, запозичених з апокрифічних оповідей. Так, зі старокиївської літератури до багатьох творів українського мистецтва потрапив сюжет про «Хресне дерево». У ньому йдеться про Адамів череп, що лежав під деревом, з якого потім було зроблено хрест Ісусові Христу. Потрапивши на Голгофу, Адамів череп омивався кров’ю Спасителя, яка таким чином «змивала гріхи» з першолюдини.
Тоді ж з’являється велика кількість візантійської історичної літератури. Це насамперед, хроніки Іоана Малали і Георгія Амартоли, що використовувалися літописцями як важливі історичні джерела.
Слід зауважити, що переважна більшість перекладної і християнської богослужбової та іншої літератури йшла в Україну-Русь з Болгарії. Разом з тим, чимало пам’яток походять з Моравiї та Чехії, де вони були створені або перекладені з латинської за часів існування там церковнослов’янського богослужіння. Серед них такі: «Римський патерик» або «Бесіди папи Григорія», «житія» західних святих Бенедикта, Віта, Іоана Милостивого, Аполінарія Равенського тощо. Чимало творів було перекладено і на Україні.
Разом з тим, у Київській Русі створюється оригінальне письменство, що є одним з найдавніших у середньовічній Європі. Літературні твори переважно релігійного характеру створювались і переписувались здебільшого представниками духовенства за монастирськими мурами, в підземеллях печер.
Проте вони не цуралися думок і про світські події та стосунки. На думку відомого українського літературознавця та історика літератури С. Єфремова, серед письменників, що започаткували давнє українське письменство, слід розрізняти дві групи. Перша – «філософи», до якої належать митрополит Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський і анонімні автори похвали святому Клименту й похвального слова Рюрикові; їхнім творам притаманні витончений стиль, «на візантійських зразках вироблена форма та символічне тлумачення Св.Письма». Друга – «простеці», що стояли осторонь вищих літературних шукань і прагнули більш простих за стилем творів, буквального розуміння Святого Письма (Лука Жидятич, Феодосій Печерський, Яков Мніх, Нестор, Георгій Зарубський, Серапіон та інші.)3 ім’ям Іларіона пов’язана одна з найдавніших письмових пам’яток середньовіччя – «Слово о законе и благодати»; воно присвячене великому князеві Володимиру і прославляє хрещення Русі. У першій частині цього твору коротко викладається Старий Завіт, що його Іларіон називає «законом». Це є перехідний ступінь до вищого стану – «благодаті», тобто Нового Завіту. Друга частина «Слова» прославляє князя Володимира, який приніс на Русь «млеко хрещення» і зробив її відомою в усіх кінцях землі. Твір просякнутий радістю за духовне оновлення Київської держави, гордістю за могутність і славу Русі.
«Слово о законе и благодати», як і інші твори староукраїнської літератури, цілком вписувалось у західноєвропейський контекст еволюції християнського світосприймання, що відбувалася впродовж XI-XIV ст. Її найважливішою складовою було переміщення уваги від Старого Завіту до Нового, що стало поворотним пунктом у багатьох аспектах релігійного і політичного життя. Соціально-економічним підгрунтям цього явища було швидке зростання міст і чисельності міського населения. Перед церквою поставало завдання служити в новому середовищі міських купців, ремісників, міської бідноти. Цей новий соціум вимагав переосмислення традиційних методів богослужіння, пристосованих до суспільства, яке протягом майже 700 років було суспільством переважно сільським з майже цілком неписьменним і вбогим населенням.
Церква відтепер була змушена більше наголошувати на емоційному та людському аспектах християнства, що відповідало змінам релігійної ментальності. «Євангелічне відродження» охопило всі верстви суспільства, в тому числі й феодальну знать, посиливши у їх середовищі прагнення до чернечого життя. Від XI ст. зросло число проповідей, що проголошувалися мирянам. Підвищення добробуту зробило можливим масовебудівництво церков. Причому, на відміну від попередньої доби, храми активно пропагували сцени а релігійного життя дидактичного характеру мистецькими засобами – скульптурами, фресками, – де увагу віруючих притягали, насамперед, головні персонажі Нового Завіту – Ісус, Богоматір та апостоли. Все це давало змогу світським особам задовольняти свою побожність, віддаватися молитві та релігійному самовдосконаленню в звичайних для неї життевих умовах, а не в стінах монастиря. Отже, у пізньому середньовіччі багато мирян стали жити більш напруженим релігійним життям, не залишаючи світу.Для України-Русі значення «євангелічного відродження» набувало додаткового сенсу, оскільки вона порівняно недавно стала на шлях християнізації. Тому є зрозумілим, чому після протиставлення Старого Завіту, порівнюваного з місяцем, тінню, холодом – Новому Завітові, який став сонцем, світлом, теплом, Іларіон порівнює поганську Русь із християнською, щоб перейти до звеличення князя Володимира. Причому Іларіон демонструє усвідомлення зв’язку новоствореної київської церкви із эахідним католицьким світом: «Славить похвальними голосами Римська земля Петра і Павла, що через них увірувала в Ісуса Христа, сина Божого... Прославимо ж і ми, по нашій силі.., нашого учителя і наставника великого кагана нашої землі Володимира, внука давнього Ігоря, а сина славного Святослава».
Автор «Слова» Іларіон був одним з найосвіченіших людей своєї епохи. Його кар’єра почалась у церкві в селі Берестові – літній резиденції великих київських князів. Ярослав Мудрий у 1051 р., намагаючись нейтралізувати надмірне посилення візантійського впливу на політичне, культурно і церковне життя, порушив традиції запрошення митрополитів з Візантії.
Першим київським митрополитом місцевого походження став Іларіон.У першій половині XII ст. літературною працею уславив свое життя Клим Смолятич, «книжник і філософ, якого не бувало в Руській землі». Збереглося його «Посланіє» до смоленського пресвітера Фоми, написане між 1147 і 1154 роками, в якому автор виявив високий на той час рівень філософського осмислення низки богословських проблем, підкреслив необхідність глибокої освіченості для керівництва церквою.
Як і митрополит Іларіон, Клим Смолятич розглядав Біблію так би мовити з євангельських позицій, намагаючись, за словами українського літературознавця Л. Білецького, віднайти у Старому Завіті «таємничі праобрази Нового Завіту». Такий підхід був своєрідним продовженням намагань католицьких вчених-схоластів узгодити Старий Завіт з теологічним поглядом на світ, властивим Новому Завітові, всупереч так званим «гностикам», які відкидали старозавітного Бога, біблійних патріархів та багатьох пророків, звинувачуючи їх у жорстокості, дріб’язковості, плотськості та інших вадах.
Звичайно, новонаверненій франкській еліті було важче зрозуміти моральні повчання Нового Завіту, оскільки їм білыпе імпонувала поведінка біблійних царів Ізраїлю, які воювали під покровительством Єгови; в цьому вони бачили віддзеркалення власного життя. Тому для західноєвропейського суспільства був потрібний тривалий процес релігійного оновлення, який у деяких вчених дістав назву «Середньовічної реформації». Очевидно, аналогічна потреба була і в давньоруському суспільстві. Свідченням цього і було роз’яснення Смолятичем свого розуміння і трактування релігійних питань простому священику Фомі, для якого вони не були зрозумілі.
Останній з групи «філософів» – Кирило, єпископ Туровський, якого називали «другим Златоустом» – жив у другій половині XII ст. (1130-1182). До нас дійшло близько десятка його церковних проповідей і молитов, що відзначалися високою поетичністю, використанням поряд з біблійними сюжетами традиційних елементів дохристиянської народної творчості.
Однією з яскравих особистостей XI ст. був ігумен Києво-Печерського монастиря і його засновник Феодосій, автор повчальних послань до ченців християнської церкви. Феодосій, як особа наближена до двору князя Ізяслава Ярославича, підтримував його у боротьбі з братами. Однак після того, як Ізяслав звернувся за допомогою до Польщі, рішуче засудив його вчинок.
У той самий час ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором були створені цікаві історичні твори «Чтенія про життя і чудеса Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського». Останній містить відомості про заснування уславленого Печерського монастиря, його зв’язки з князівською родиною, про життя і побут ченців монастиря.
До релігійно-моралістичної літератури належать описи паломницьких подорожей. Однією з найбільш популярних пам’яток давнього письменства цього жанру стало вже згадуване «Житіє і хоженє Данила руськия землі ігумена», що збудило в Україні-Русі масовий інтерес до паломництва. Твір Данила став підручником для багатьох прочан на час подорожі до Палестини. В XIX ст. його перекладено на французьку, грецьку і німецьку мови для наукових дослідів. Паломник Данило, який на чолі дружини ходив на молебен до Гроба Христова, описує природу, флору, фауну Палестини, місто Єрусалим, його храми і звичаї, пов’язані з ім’ям Ісуса Христа. Він розповідає легенди і перекази, почуті під час подорожі, висловлює пережиті почування. Не забув Данило і про рідну Україну: неодноразово він порівнює пейзажі Палестини і своєї батьківщини – Чернігівщини. У творі простежуються зносини Київської Русі із зарубіжним світом, іноземні впливи на літописну та апокрифічну літературу України.
Яскравою пам’яткою світської літератури початку XII ст. є «Поученіє» Володимира Мономаха. Воно складається з трьох самостійних частин: повчання дітям, спогадів та послання до чернігівського князя Олега. Усі частини твору пов’язані між собою ідеєю боротьби з феодальними усобицями. Звертаючись до своїх дітей, Мономах наголошує на необхідності виконувати священні обов’язки князя – піклуватися про долю держави, її єдність, суворо додержувати договорів тощо. Князь повинен не тільки права свої знати, але й про обов’язки дбати. Літературний прийом звертання батька до дітей був дуже поширений у середньовічній літературі як на Сході, так і на Заході. Це дає підстави дослідникам провод ити аналогії між «Поученієм» і настановами англосаксонського короля Альфреда Великого, який заповів своїм спадкоємцям об’єднати в межах реформованого ним королівства всі англійські землі, що ще перебували під владою норманів. До цього варто додати, що англійська література мала «повчання», призначене для родини короля Гарольда II, написане єпископом Леофріком, що опікувався його дітьми. Дочка Гарольда II – Гіта, яка стала дружиною Мономаха, могла донести цей твір до свого чоловіка.
Схожі морально-етичні сентенції і політичні заповіти вміщують «Настанови Людовика Святого». Його якості «святого короля», «справедливого судді», що особисто чинив суд «під тінню Венсенського дуба», сприяли загальній тенденції до утвердження миру у Франщї і подолання усобиць. Подібно до Володимира Мономаха, перед моральним авторитетом якого схилялася більшість князів Київської Русі, весь тодішній західний світ вбачав у Людовику охоронця міжнародного права, загального миротворця.
Звичайно, ці порівняння не можуть іти далі виявлення типологічної схожості. «Поученіє» Володимира Мономаха є оригінальним твором, в якому автор постає визначним державним діячем, глибоким мислителем, що розмірковує про основи людського буття. Середньовічний читач міг побачити в ньому складну суперечливу особистість, сповнену сумнівів щодо сутності людини, роздумів про християнську мораль, тогочасні соціальні й політичні проблеми.
Пам’ятками літератури XI-XII ст. були літописи, в яких на тлі народних легенд і переказів відображались історичні події. На давніше оповідання напластовувались пізніші повідомлення, кілька коротких оповідей зводились в одну, ширшу за хронологічними рамками, в результаті чого виникав компілятивний літописний звід. Кілька літописних зводів утворювали літописну збірку, яка поширювалася у списках, створюваних у різний час.
Найдавнішим літописом вважається «Повість минулих літ», що охоплює події від найдавніших часів до початку XII ст. «Повість» збереглася у двох літописних списках: Лаврентіївському та Іпатіївському. Дослідники вважають, що в основі «Повісті» – ранні київські та новгородські літописні зводи. Початковий звід літопису закінчується 1093 р. На початку XII ст. вона доповнювалась і переписувалась ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором, а згодом – ігуменом Видубицького монастиря у Києві Сильвестром. Лаврентіївський список був переписаний ченцем Лаврентієм для суздальського князя Дмитрія Костянтино-вича у 1377 р. Суздальський літопис продовжує «Повість» до 1305 р. Іпатіївський список (XV ст.) південноруського-українського походження був знайдений в Іпатіївському монастирі в Костромі. Крім «Повісті» до списку увійшли Київський звід (XII ст.), Чернігівський і Галицько-Волинський літописні зводи. Два перших охоплюють події XII ст., Галицько-Волинський – до 1292 р.
Поряд з літописами у зводах містяться легенди й перекази, уривки з творів візантійських і античних авторів, Біблії. Історія України-Русі розглядається в контексті світової історії. Особлива у вага приділяється історії Києва як осередка консолідації східнослов’янських племен. У назві літопису відображено головну мету його написания – з’ясувати «откуда есть пошла Руская земля, кто в Киеве нача первее княжити, и откуда Руская земля стала есть».
«Повість минулих літ» стала визначним історичним твором давньої України-Русі, що доніс до нащадків літературні пам’ятки часів розквіту Київської держави. Її брали за основу при складанні багатьох пізніших літописних списків у Києві, Переяславі, Чернігові та інших містах. Зокрема, як уже зазначалося, до Іпатіївського списку крім «Повісті» увійшов Київський літопис. Київський літописний звід закінчується 1200 роком. Джерелом його написания стали літописні відомості Київського і Чернігово-Сіверського князівств та літопис переяславського князя Володимира Глібовича. Саме в Київському літописі вперше зустрічається термін «Україна», про що йшлося вище. Цікавим свідченням близькості Русі із західним світом є наведена в літописі легенда про хрестоносців, що їх тіла після смерті ангел нібито забирає на небо.
3 феодальним роздробленням України-Русі і втратою Києвом політичної могутності літописання набуває поширення в інших князівських центрах. У XII-XIII ст. найважливішими центрами Галицько-Волинського князівства стають Галич і Володимир-Волинський. Головним джерелом вивчення історії Південної Русі XII-XIII ст. є Галицько-Волинський літопис, що увійшов до Іпатіївського списку. У ньому відображено головні події періоду утворення і розквіту Галицько-Волинського князівства. Історичні події XI-XII ст. у західноукраїнських землях фрагментарно описано також у «Повісті минулих літ» та Київському літописі, що свідчить про зростання могутності цього князівства. Галицько-Волинський літопис безперервно описує події впродовж цілого століття і витримує п’ять редакцій (1234, 1266, 1285, 1289, 1292). Численні відомості щодо Литви, Польщі, Угорщини й Пруссії свідчать про обізнаність українських авторів із західно-европейськими історичними джерелами та про близькість багатьох аспектів політичного и культурного життя України і країн Центральної Європи, з якими підтримувались у цей період якнайтісніші зв’язки.
Слід зауважити, що староукраїнська історіографія, на відміну від інших жанрів тогочасного письменства, розвивалась незалежно від візантійських шаблонів. Саме ця духовнотворча свобода стає її визначальною рисою. «Свою простоту, свіжість, силу, сей арамат життя, епохи, що віє від неї, – зауважує М. Грушевський, – і робить її чи не найціннішою частиною нашого старого письменства».
Характеризуючи суспільну свідомість християнської Європи у середньовічну добу в цілому, слід наголосити на пануванні релігійного світосприйняття. Картина людської долі і всесвіту в уявленні середньовічної людини не виходила за його межі. Проте вже в добу «каролінгського ренесансу» і – після певної перерви – наприкінці XI ст. можна спостерігати спроби середньовічних вчених надати «дивам» якогось підпертя у вигляді логічних суджень. Це відкривало певний простір для світського світогляду в умовах панування релігійної свідомості. Світський характер і зведення релігійного ферменту до мінімуму властиві багатьом сторінкам літописів XII-XIII ст. Ця доба зосереджує увагу історіографії на оспівуванні воєнних діянь князів і дружин. Єдине, що на думку авторів є гідним закріплення як «історія», це воєнні подвиги феодальної верстви. В результаті поза увагою літописців залишалися справи державного устрою та політики, культура, економічне життя і навіть церковні справи. Такі характер і зміст мали західноєвропейські хроніки – англійські, німецькі, французькі, а також хроніки деяких сусідів України-Русі, зокрема Польщі.
Часи створення середньовічних хронік і літописання (XII-XIII ст.) були періодом формування нових держав у Західній і Східній Європі, коли в очах суспільства саме діяння короля і його васалів, або князя і дружини, були вирішальним фактором державотворення. У багатьох європейських мовах, де не закріпилося грецьке поняття «історія», у тому самому значенні вживається поняття «діяння» (латинській, польській, чеській та ін). Тогочасні історіографи походили саме з рицарсько-дружинницької верстви і навіть ставши ченцями залишалися пройнятими ідеологією свого стану. Тому зовсім не випадково українські літописи, що містили відомості про діяння князів, ввійшли до складу найбільших польських хронік. Тексти літописів дісталися навіть до Англії, де були використані в хроніці Матвія Паризького.
Тенденція до формування світської літератури знайшла свій найбільш послідовний вияв у давньоукраїнському поетичному шедеврі «Слово про похід Ігоря» (1187). Ця поема стоїть в одному ряду з творами західноєвропейського епосу – «Піснею про Роланда», «Піснею про Нібелунгів», «Піснею про мого Сіда». Д. Чижевський зауважує, що найближче до «Слова» стоять «Беовульф» – староанглійський епос VIII ст., французькі поеми про подорож Карла Великого до Палестини та кельтський епос.
Характерною особливістю «Слова», як і його західноєвропейських аналогів, є широке використання образів народної поезії. Впадає в око його могутня язичницька стихія, поетичні згадки старих богів – Даждьбога, Хорса, Стрибога, Дива, які слід трактувати саме як наявність в Україні-Русі сталої поетичної традиції, а не потяг до «поганських» вірувань у князівсько-дружинницькому середовищі. Саме тому, зауважує М. Грушевський, ці імена «законсервувалися в християнських часах і не бентежили христолюбних слухачів, як не тривожили наслідки такої ж традиції Апольони й Мінерви середньовічних католиків».
Високохудожнє «Слово» залишається єдиним відомим нам твором такого рівня старої української літератури, велика частина якої втрачена для нащадків. Так само втрачено було і князівсько-дружинний епос, що мав багато спільних рис із західноєвропейською рицарською поезією. Старий епос, або «старини», – народна назва пісень про богатирів, Київ та князя «Володимира Красне Сонечко». До нас вони дійшли у вигляді так званих російських «билин» (штучна назва, вигадана у XIX ст.), а також фрагментів літописів, що зберегли чимало переказів, пов’язаних зі старим епосом. В Україні старини не збереглися, оскільки у ХVI-XVII ст. були витіснені новим типом епосу – «думами»; проте перекази про богатирів і згадки про них зустрічаються у багатьох літературних творах українського середньовіччя. Український епос, як і західноєвропейський, виник як поезія аристократичних верств і лише з часом занизив свій соціальний статус, ставши надбанням народного загалу. Цікаво, що Іллю – чи не найпопулярнішого в Україні-Русі старовинного героя – згадує і західноєвропейський епос: німецька поема «Ортнід» та норвезька сага про Тідрека. Знає Володимирову Русь і «Пісня про Роланда». Серед героїв старин зустрічаємо також iм’я родича Володимира – Добрині – й відголоски про його участь у хрещенні новгородців. Натяки про це вміщено у старинах, де йдеться про купання у Почайні, здобування води Володимирові (символ хрещення), побивання змія (символ поганства).
Можливо, деякі старини давніше мали більш інтенсивне релігійне забарвлення – як це було в Західній Європі, де в складанні епічних творів певну участь брало і духовенство.
Розвиток літературної творчості у давній Україні-Русі був тісно пов’язаний з християнізащєю тогочасного суспільства і став важливою складовою ії інтеграції у європейський культурний процес. За своїми тематичними компонентами, жанровими та стильовими особливостями література старокнязівської доби відповідала літературі середньовічного Заходу. Разом з тим, не можна не помітити вузькості сфери суб’єктивних переживань в руських літературних творах, зокрема, порівняно скромні масштаби світської творчості, любовної лірики тощо. Ці аспекти літературного процесу на Заході отримали більш сильний імпульс завдяки ширшому доступу до античної культури за посередництвом латини. На Україні таку саму роль могла б відігравати грецька мова, проте вона була надбанням надто обмеженого кола фахівців, кількість яких зменшувалася мірою занепаду старих політичних і культурних центрів Київської Русі та втрати ними зв’язків із Візантією.
Слід також мати на увазі, що літературний процес, як і духовне життя в цілому, у давній Українi-Русі тривалий час розвивалися під сильним впливом Візантії. Якщо на Заході крім духовенства в духовно-інтелектуальній творчості помітне місце посідали рицарство та міщанський стан і вже в ранньому середньовіччі із зародженням міської культури починається процес секуляризації духовної творчості, то в Україні ситуація складалася дещо інакше. Можна сказати, що тенденції світської культури, народжені в добу розквіту Київської держави, у наступний період не мали продовження, на яке можна було сподіватися. Початки міської культури, що зароджувалася під час посиленого містобудування у князівствах Київської Русі, дуже швидко занепали внаслідок татаро-монгольського нашестя та інших причин.
Єдиним духовно-соціальним фактором, який міг підтримувати літературу, залишається церква. Оскільки її політична роль не була значною, тим більше вона намагалася впливати на культурний процес, який цілком підпадав під контроль духовенства. Візантія активно сприяла клерикалізації всіх аспектів державного і суспільного життя східноєвропейських народів. Суха візантійська література з її схематичністю і християнсько-аскетичним духом стала взірцем для них на довгі роки. Літературна творчість майже не виходила за межі «житій», проповідей, літописів, апокрифів, казкових повістей. Церква не допускала народних і світських елементів в літературі, навіть античну класику трактуючи у своєрідний догматичний спосіб. Церква не давала простору для розвитку драматичної літератури і її недорозвинутість стала характерною для візантійськослов’янського Сходу. Східнослов’янський рицарсько-дружинний стан не мав традицій культу жінки, властивих рицарству Західної Європи, які спиралися на відповідні традиції античного світу. Орієнтальне розуміння становища жінки, притаманне візантійському суспільству, значною мірою було перенесене до країн, що перебували під його впливом. Це робило неможливим розвиток любовної лірики, яку плекали трубадури й трувери. Зрештою, українська духовна творчість у своїх намаганнях наблизитись до західноєвропейської культури весь час була змушена рахуватися з візантійською традицією, що призводило до гальмування багатьох літературно-мистецьких процесів. В результатi середньовічний рівень розвитку культури, в тому числі літературного процесу, зберігався в Україні набагато довше, ніж у країнах Західної Європи.