Латинська і церковно-слов’янська мови. Їхнє місце в культурному процесі.
Країнам Західної і Східної Європи був притаманний певний мовний дуалiзм. На Заходi мовою культури була майже виключно латинська мова, водночас на побутовому рівні вживалася жива народна.
Виняток становили кельтський і скандинавський світи, що мали багату поетичну й дидактичну літературу національними мовами. Своєрідна ситуація склалася також в Англії. Звичайно, там було створено чимало творів латинською мовою, яка посіла певне місце в ранньому англійському феодальному суспільстві. Однак поряд з нею значне поширення в літературному житті і юриспруденції мала староанглійська мова. Цією мовою писалися поетичні твори, історичні хроніки, нею королі видавали закони, вона була мовою шкільного навчання тощо. Це був чи не єдиний приклад з тодішньої західної цивілізації, коли народну мову було піднесено на рівень державної. Проте нормандське завоювання припинило цю практику, і вже з кінця XII ст. латинська мова майже повністю витісняє із суспільного вжитку англосаксонську.В епоху піднесення «каролінгського ренесансу» національні мови ще були у вжитку в імперії. Це стосувалося, насамперед, германських діалектів – рідної мови для багатьох придворних осіб та вищого духовенства. Записувалися старовинні пісні, в бібліотеках знаті зберігалося чимало рукописів «тевтонською» мовою. Проте падіння Каролінгської імперії і наступні феодальні усобиці докорінно змінили ситуацію. Вже в період з кінця IX ст. до кінця XI ст. твори німецькою мовою порівняно з латинськими становлять мізерний відсоток. При цьому слід зазначити, що латинь тоді була далеко не «мертвою» мовою; нею висловлювались невідомі античності нові світовідчуття, нові думки, особливо у сфері релігійній. В результаті у Західній Європі стався своєрідний лінгвістичний розкол. 3 одного боку – величезна більшість незнайомих з латиною людей, позбавлених можливості отримувати необхідну літературу звичною розмовною мовою для задоволення потреб духовного і громадського життя; з іншого – порівняно невелика група освічених людей, які, оволодіваючи латиною, фактично ставали двомовними.
Вони могли читати теологічні та історичні твори, написані для них латинською мовою, розуміти літургійне богослужіння, ділові документи тощо. Латинська мова у середньовічній Європі стала не лише носієм освіченості; вона була фактично єдиною мовою, якою здійснювалось шкільне навчання.Слід мати на увазі, що середньовічна латинь проникала у світ феодальної еліти далеко не рівномірно. Її знавців, звичайно, не бракувало серед духовенства, проте більшість середніх і дрібних сеньйорів були людьми майже цілком неписьменними. Перш ніж братися за освіту великим феодалам або монархам необхідно було міцно закріпити за собою спадкову владу і створити належну атмосферу при своєму дворі. Ось чому часто можна бачити разючу різницю в освіченості між представниками однієї династії. Оттон Великий – засновник Саксонської династії – навчився читати у 30 років, Конрад II – перший імператор Салійської династії – зовсім «не знав грамоти». Проте їхні нащадки – Оттон II і Генріх III – отримали добру освіту. Те саме бачимо й на нижчих східцях суспільної ієрархії. Саме неосвіченістю світських феодалів можна пояснити велику роль духовних осіб у державному управлінні. У Франції від середини VIII ст. впродовж п’яти наступних століть королівську канцелярію очолювали представники духовенства. Саме в їхньому середовищі виховувались носії певних політичних традицій, виразники волі монарха, яких бракувало в інших верствах феодального суспільства. Така сама ситуація мала місце і в інших європейських країнах.
Залучення України до сім’ї християнських європейських народів також позначилося на її мовному середовищі. Після запровадження християнства в Україні-Русі спостерігається бурхливий розвиток церковної і світської літератури. Мова цих книг, що називалася церковнослов’янською або староболгарською (нею говорили у ті часи предки нинішніх болгар), відрізнялася від живої розмовної мови українців, білорусів та росіян і була, насамперед, мовою богослужіння, а також школи й літератури.
Таким чином, мовою писемності в Україні, як і в усій Європі у ранньому середньовіччі, стала мова церкви.
Тривалий час церковнослов’янська мова відігравала на Русі таку саму роль, як на заході Європи латинська або грецька на її сході. Вводити живу розмовну мову в літературу України-Русі тоді ніхто спроб не робив, як не вводилися певний час живі європейські мови на місце всевладної на заході Європи латини.Найраніше рідна мова починає застосовуватись у писемності романських народів – вже у XII-XIII ст.; в Німеччині – особливо інтенсивно з початком Реформації. У схiднослов’янських народів церковна мова була більш зрозумілою народним масам, ніж латинська для народів Західної Європи, і тому вона затрималась як мова письменства на триваліший період. Вона нiколи не була розмовною мовою, засобом повсякденного спілкування, проте впливала на формування своєрідної літературної мови в Україні, а також у росіян і білорусів. Вже у найдавніших літературних пам’ятках, таких скажімо, як «Ізборник Святослава» (XI ст.), або «Проповіді» Григорія Богослова (XI ст.), видно виразні сліди живої народної української мови з місцевими діалектними забарвленнями, що відрізняє їх від пам’яток північних земель (наприклад, «Новгородських Міней»).
Численні переписувачі книг мимоволі вводили у старослов’янську мову живу українську розмовну лексику і дедалі більше «українізували» її. Так, в «Ізборнику Святослава» зустрічаємо характерне для української мови вживання h замість є: сhмь, камhнь; о замість є після ж, ч, ш, щ: чоловhка, жона тощо. Особливо виразно народна українська мова постає в оригінальних пам’ятках, що не були копіями церковнослов’янських творів. До них належать, насамперед, давні літописи та «Слово про похід Ігоря». Жива розмовна мова дійшла до нас з тих далеких часів не тільки з пам’ятками нашої культури, а и з творами чужоземців. Візантійський історик і мандрівник Пріск Панійський 448 року записує на території України два народних слова: «мед» і «страва», що цілком відповідають сучасній українській мові. В одному із записів єврейського письменникаХII ст. Петах’ї Регенсбурзького знаходимо чисто українську форму назви головної річки України – Дніпро, тоді як у літописах та інших давніх творах панує церковнослов’янське – Днепръ.
3 часом книжна мова дедалі більше еволюціонізувала в бік наближення до живої народної мови. Найбільш яскраво це засвідчують грамоти XIV-XVI ст., просякнуті могутньою течією української мови. Отже, як і в Європі в цілому, в Україні набирає сили тенденція утвердження живих народних мов у культурному житті. Проте складний процес взаємодії книжної (літературної) і народної мов тривав в Україні до кінця XVIII ст., поки остання врешті-решт не стала основою української літературної мови.