<<
>>

Освіта.

Проникнення християнської культури, ускладнення політичного життя, розвиток торгівлі, удосконалення техніки вимагали дедалі більшої кількості освічених людей. Цього ж вимагали й завдання релігійно-просвітницького характеру.

У великих культурних центрах зростала потреба у книжках для навчання та приватного користування. Центрами письменності в Україні-Русі, як, власне, й у всій християнській Європі, стали церкви і монастирі, при яких діяли шкільні навчальні заклади. Подібно до європейських монархів Карла Великого та імператора Оттона, київські князі виступали покровителями шкільництва, дбаючи насамперед про піднесення освіченості серед аристократичних верств. Володимир Великий, за свідченням літописця, наказав збирати дітей бояр і дружинників «на ученіє книжное». Ярослав Мудрий під час князювання у Новгороді заснував школу для 300 дітей старост та священиків. У 1086 р. Ганна Всеволодівна, онука Ярослава Мудрого, відкрила в Києві при Андріївському монастирі першу жіночу школу. На той час Європа ще не мала подібних аналогів. Численні написи на пряслицях, керамічному посуді, графіто на стінах київських соборів вказують на те, що чимало письменних людей було й поза князівсько-дружинницьким і священницьким прошарками.

В епоху «каролінгського відродження» у західноєвропейській школі вже склалася певна система навчання, згідно з якою крім обов’язкового богословня вивчалися також «сім вільних мистецтв». Під ними розумілися два цикли дисциплін. Перший ступінь навчання становив тривіум – «три шляхи пізнання»: граматика, риторика і діалектика (логіка). Другий ступінь – квадривіум – «чотири шляхи пізнання»: арифметика, геометрія, астрономія і музика. Джерела не дають чіткої і повної інформації про зміст давньоруської шкільної освіти. Разом з тим відомо, що першим і головним ступенем навчання було читання. Більшість учнів приватних та церковних шкіл проходили лише цей клас.

Другий ступінь освіти включав письмо и лічбу. Тут навчали чотирьом арифметичним операціям, вмінню обчислювати дроби. Дальшим етапом навчання було вивчення іноземних мов – насамперед грецької, що була необхідною з огляду на тісні контакти з Візантією у політичній, церковній, культурній і торговельній сферах.

Зносини України-Русі із Західною Європою вимагали знання латинської мови. Вона набула особливого поширення у західних регіонах, де нею нерідко готувалися державні документи. Тут навчалися також і німецької мови, необхідної з огляду на тісні політичні контакти галицько-волинських володарів з Германською імперією та Орденом.

Є припущення, що в Україні-Русі були вищі школи, які готували до державної, культурної та церковної діяльності. Це, зокрема, навчальні заклади при Софійському соборі і Печерському монастирі в Києві. 3 них вийшли такі видатні діячі давньоруської культури, як митрополит Іларіон, єпископи Лука Жидятич і Клим Смолятич, літописці Нестор і Сильвестр, філософ Кирило Туровський, математик Кирик та інші. Вони володіли іноземними мовами, були знайомі з античними, візантійськими, західноєвропейськими авторами. Як свідчить митрополит Климентій, у середині ХШ ст. в Київській Русі було близько 400 чоловік, що знали грецьку мову. Вінцем освіти вважалось освоєння ораторського мистецтва та вміння складати поетичні твори.

Спільними для ранньосередньовічних освітніх процесів у Західній Європі і Київській Русі були спроби культивування античної філософії. Незважаючи на те, що зміст «каролінгського відродження» визначав християнський світогляд, при дворі Карла Великого було створено «академію», яка сприяла посиленню інтересу до античної літератури і, зокрема, до платонівської філософії. В Київській Русі у перекладних візантійських, а також оригінальних (починаючи від Святославового) збірниках поряд з іменами християнських авторів було чимало й античних письменників. Клим Смолятич зазначає, зокрема, що він писав «от Омира (Гомера), от Аристотеля и от Платона».

У «житії» чернігівської княжни Єфросинії засвідчено, що хоча вона навчалася не в Афінах, але вивчала «афінську премудрість», засвоївши «філософію, риторику і всю граматику». Разом з тим, такі дисципліни, як історія, історія літератури, географія, природничі науки, філософія і навіть теологія, на думку М. Грушевського, не викладалися в системі, а знання з них засвоювалися з перекладених візантійських підручників та шляхом спілкування з більш досвідченими у «книжному почитанії».

Перелік перекладеної на старослов’янську мову літератури свідчить, що більшість книжок йшли на Русь саме з Візантії. Значного поширення набули твори візантійських авторів – Георгія Амортола, Козьми Індикоплова, Іоана Златоуста, Іоана Дамаскіна, у творах яких давньоруські читачі мали змогу знайомитись також з фрагментами античних авторів. Перекладна література подавала основи богослов’я, філософії, риторики, граматики, правові, історичні знання тощо. За безпосередньою участю київських князів при великокняжих дворах, митрополіях, монастирях, школах створюються бібліотеки. «Почитаніє книжноє» було дуже популярним в Україні-Русі і вважалося шляхом до спасіння душі. Літописець відзначав, що «книгами бо кажееми и учими есми пути покаянию, и мудрость бо обретаем и воздержание». Відомо, що Ярославом Мудрим було засновано при Софійському соборі велику бібліотеку; у києво-печерському «Патерику» згадується про правнука Ярослава – Миколу Святошу, який подарував монастирю свої книжки. Клим Смолятич писав про книгозбірню ченця Григорія, книжки з якої коштовніші за дорогоцінні речі. Середньовічні бібліотеки являли собою своєрідні наукові інституції, оскільки були не лише книгозбірнями, а й центрами перекладання, переписування розмаїтої літератури; вони потребували згуртування значної кількості вчених, високоосвічених людей.

Високий рівень освіти відзначають літописці у князів. Так, Ярослав Мудрий особисто перекладав книжки з грецької мови. Його син Всеволод Ярославич знав п’ять мов і «много в монастири й церкви на училища подаяння подавал».

Князівна Кунгута Ростиславна, дружина чеського короля Пшемисла Оттокара II, стала першою відомою чеською поетесою. Знання іноземних мов і письменницький талант відзначали князя Володимира Мономаха.

Починаючи з XIV ст. чимало українців виїздило до Італії, Франції, Німеччини, Голландії, Чехії, Австрії одержувати освіту в університетах.

Вже у XIV ст. студенти українського походження вчаться у Паризькому університеті. Причому серед вихованців Сорбонни були не лише студенти, а й бакалаври та ліценціати – носії перших вчених ступенів, і навіть магістри й доктори. 3 кінця XIV – першої половини XV ст. відомі імена «магістра з Рутенії» Петра Кордована, «ліценціата мов і бакалавра рутенської нації з Києва» Германа Вілевича, «докторів рутенської нації» Бенедикта Сервінуса та Івана Тишкевича, студентів «з Рутенії» Івана, Самійла Лінкевича, Андріана Загорикуса «нації рутенської з України» та інших.

Особливу роль у підвищенні освіченості й культури для всього слов’янства, в тому числі й для українців, відіграв Празький університет, заснований на зразок паризького чеським королем Карлом IV Люксембурзьким (1348). Обраний на німецький імператорський престол, засновник нової династії намагався надати своїй празькій резиденції особливого блиску, зробити новий навчальний заклад в центрі Європи вогнищем освіти й науки для чотирьох «націй» – чеської, саксонської, баварської і польської. Тут отримували освіту також вихідці з Литовського великого князівства, в тому числі й з України. Цьому активно сприяли Ягелони, всіляко заохочуючи поширення європейської освіченості у своїй державі. У 1397 р. королева Ядвіга заснувала при Празькому університеті бурсу для литовських студентів, де було також чимало українців.

Празький університет став взірцем для Краківського, де від самого початку його існування (1364) навчалися українські студенти, записані як «рутени». Деякі з них залишалися викладати й після закінчення університетських студій.

<< | >>
Источник: Терещенко Ю.І.. Україна і європейський світ: Нариси історії від утворення Старокиївської держави до кінця ХVІ ст. – К.: Перун,1996. – 496 с.. 1996

Еще по теме Освіта.:

  1. ТЕМА 6. ПОСВІДЧЕННЯ УГОД
  2. § 62-63. Освідування та його порядок.
  3. § 49. Огляд, освідування, відтворення обстановки та обставин злочину.
  4. Коло осіб, які можуть бути піддані освідуванню
  5. § 59. Поняття, структура, види правосвідомості. Функції правосвідомості.
  6. § 17. Органи управління освітою та їх компетенція.
  7. § 20. Органи управління освітою та їх компетенція.
  8. Освіта
  9. § 73. Загальна характеристика законодавства у сфері науки і освіти.
  10. 98. Управління освітою
  11. 7. Критика юридичної освіти та підготовка правників до професійної діяльності
  12. Системограма фахової освіти керівників в органах державної влади та управління
  13. Освіта.
  14. Постанова колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР»[151] (29 червня 1983p.)
  15. МОДЕЛІ БАГАТОРІВНЕВИХ ПЕНСІЙНИХ СИСТЕМ: СВІТОВИЙ ДОСВІД І УКРАЇНА
  16. 11. Філософія епохи Просвітництва (Франція).
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -