Вступ
Правобережна Україна, яка за Андрусівським договором 1667 р. мала відійти під владу Речі Посполитої, фактично не підкорялася варшавському урядові і до середини 70-х років XVII ст.
була частиною Української козацької держави. Тільки після відмови П. Дорошенка від гетьманської булави (1676 p.), а також спустошливих Чигиринських походів багатотисячної турецької армії Магомеда IV у 1677—1678 pp. власне українська політично-адміністративна структура на правобережних землях тимчасово занепадае. Однак, хоча за міжнародними договорами останньої чверті XVII ст. (Журавницьке перемир'я 1676 p., Бахчисарайський мир 1681 p., «Вічний мир» 1686 р., Карловицький договір 1699 р.) Правобережна Україна й потрапила під сфери впливу польського короля і турецького султана, влада кожного з монархів в окремі десятиліття досліджуваного періоду була тут суто номінальною.Незважаючи на те, що стремління українців до утвердження власної держави отримали відносну поразку на теренах Правобережжя, традиції визвольних змагань продовжували жиги у свідомості їхньої еліти. Поступово тут починас відроджуватися головний чинник української державності в добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу — козацький устрій*. Також отримує новий поштовх інститут гетьманства. Слід відзначити, що українська історіографія через відсутність повноцінно? джерельної бази майже обійшла увагою проблеми внутрішнього розвитку козацького устрою Правобережної Укра їни в остан іій чверті XVII ст. Зокрема до цьогс часу залишається не висвітленою діяльність таких гетьманів правобережного
Термін «козацький устрій» б\ до введено >о наукового c0Vy вітчизняною історіографією XIX сі., яка розуміла під даним ОИ»"ЄИІІЯМ градкцЛиий дл*. українських земель дру. аї г.оллвини XVII—XVIII сг супіїлиіо-'ки.ітмчиий устрій. Конкретизуючи цю харах іерч- тику, відзначимо, що у наїїгй рллідці не поняття використовується «ля ОЧІ ачі ня територіального •ійськоао-адмінісіраїтіаного поділу, який полягав у полкоао-сотенній організації козачьхої Укпиіні.
козацтва від Імені польського короля, як Євстафій Гоголь (1675—1679), Степан Куницький 0683—1684), Андрій Могила (1684—1689), Гришко (Грип ко Іванович, 1689—1692), Самусь (Самій- ло Іванович, 1694—1699).
Недосліджеким залишається період гетьманування «турецьких» і «татарських)-- ставленників —Ю. Хмельницького (1677—1681), Г. Духи (1681—1683), С. Лозпнського (Стеци- ка, 1686—1695) та інш. Сучасні дослідники козацької доби не багато знають і про про кількісний склад та структуру військово- адміністративних органів правобережного Війська Запорозького. Пошукова робота в архівосховищах України, Росії і, особливо, Польщі допомогла висвітлити ці та інші маловідомі питання національної історії.Не викликає сумніьу той факт, :цо риси правобережної української державності були частково аналогічними устроєві Лівобережної України (це дає нам змогу поряд з традиційно вживаним у науковій літературі означенням «Лівобережна Гетьманщина» застосовувати термін «Правобережна Гетьманщина», які б об'єднувалися означеннями «Гетьманщина», або «Гетьманська Україна»). З іншого боку полково-согенний устрій Правобережної Гетьманщини розвивався у більш складних військово політичних умовах і не міг претендувати на доко- нан'сть своїх інститутів.
Вважаємо, іцо нині існує нагальна потреба в об'єктивному і всебічному дослідженні питань, пов'язаних з складними процесами функціонування козацького устрою Правобережної України. Можливо на більшість з них читач знайде відповідь у цьому невеликому за обсягом, але насиченому фактичним і теоретичним матеріалом (який викладено згідно проблемно-хронологічного принципу), дослідженні.
1.