<<
>>

1. ОКУПАЦІЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА ЇХНЄ СОЩАЛЬНО-ПОЛІТИ-ЧНЕ СТАНОВИЩЕ У СКЛАДІ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ

Західна Україна. Після розпаду Російської імперії 1917 р. Україні не вдалося повністю об'єднати всі землі. Народ внаслідок імперіалістичної політики урядів Ан­танти і Росії та своєї недостатньої організованості не до­мігся бажаної свободи і незалежності.

Східна Галичина з-під влади австрійських імперіалістів за Ризьким мир­ним договором 1921 р. потрапила під владу Польщі. За­хідні повіти Волині, що входили раніше до складу цар­ської Росії, також опинились під польським пануванням. Ці землі дістали в історичній літературі назву Західна Україна.

Ще 12 жовтня 1920 р. у Ризі був підписаний договір про перемир'я і попередні умови миру між РРФСР, УРСР і Польщею. За ним кордон між Польщею і радянськими республіками встановлювався таким чином, що під вла­дою Польщі залишалися Західна Україна і Західна Білорусія.

При підписанні договору з Польщею уряди Росії та України (Білорусія передала повноваження російській делегації) домоглися введення до договору положень, які зобов'язували польський уряд гарантувати права націо­нальних меншин — російського, українського і білорусь­кого населення та забезпечити вільний розвиток їхніх культури, мови, віросповідання. Введення цього положен­ня до Ризького мирного договору створювало правову основу захисту життєвих інтересів населення цих націо­нальностей у складі Польщі. Однак на практиці поль­ський уряд не виконував зобов'язань. За міжнародними договорами, укладеними 1918—1920 рр., Західна Україна формально і фактично не визнавалася частиною Польської держави. Польща вважалася тільки тимчасовим військовим окупантом, чиє правове становище регулюва­лося відповідним міжнародним статусом, затвердженим на Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р. Згід­но зі ст. 91 Сен-Жерменського мирного договору, дер­жавний суверенітет Східної Галичини належав Антанті.

На Ризькій мирній конференції російсько-українська делегація обнародувала 23 вересня 1920 р.

заяву Всеук­раїнського Центрального Виконавчого Комітету про необ­хідність розв'язання питання щодо Східної Галичини на основі вільного волевиявлення всіх національностей, які її населяють. Проте 14 березня 1923 р. Рада послів країн Антанти у Парижі на вимогу польського уряду узаконила анексію Західної України Польщею. Уряд України ви­ступив з офіційним протестом проти цієї акції.

Весь український народ, у тому числі населення За­хідної України, рішуче протестував проти насильницької анексії західноукраїнських земель. Уже 18 березня 1923 р. у Львові відбулася 40-тисячна демонстрація протесту, а пізніше — і в інших містах краю.

Окупаційна влада встановила в Західній Україні ре­жим терору і насилля, намагаючись залякати корінне українське населення, примусити його бути покірним, припинити національно-визвольну боротьбу, визнати вла­ду Польської держави. Великодержавний шовінізм, що насаджувався правлячими колами, після окупації Захід­ної України був возведений у ранг державної політики.

Крім окупаційних військ у Західну Україну повер­нулися жандарми, поліція, поміщики. Почали діяти над­звичайні суди. Шовіністична правляча верхівка на чолі з Ю. Пілсудським мала на меті впродовж кількох деся­тиліть повністю колонізувати захоплені землі, всіляко викорінювати національну самосвідомість населення, по­лонізувати його. Цій меті служила розгалужена система політичних, економічних, адміністративних і поліцейських заходів.

Влада в Західній Україні повністю перейшла до ко­мандувача військами і генерального делегата польського уряду, а на місцях — урядових комісарів. За розпо­рядженням генерального делегата з державних установ підлягали звільненню всі службовці, які відмовлялися від присяги на вірність Польській державі. За даними офіційної польської статистики, особи української та біло­руської національностей посідали в державному апараті тільки 7,4% другорядних і низькооплачуваних місць.

Розмови про «державний суверенітет», участь народ­них мас в управлінні державою, органах самоврядування остаточно втратили будь-який зміст після державного пе­ревороту 1926 р.

і введення у дію Конституції 1935 р.

Окупувавши Західну Україну, правлячі кола Польщі поспішили змінити назву цієї споконвічної української землі. Ще в березні 1920 р. Західна Україна офіційно була перейменована польською владою у «Східну Мало-польщу», а потім — у Польщу «Б» (на відміну від ко­рінної Польщі «А»). Край був поділений на п'ять воє­водств — Волинське, Львівське, Поліське, Станіславське, Тернопільське, що разом становили 35% території і 30% населення Польської держави.

Польський сейм 26 вересня 1922 р. прийняв закон про воєводську автономію, згідно в яким у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах утворювалися воєводські сеймики та їх виконавчі органи — комітети. До компетенції сеймиків належали різноманітні друго­рядні питання. Рішення сеймиків здебільшого вимагали санкції Президента держави.

Воєвода як представник уряду міг призупиняти будь-яке рішення сеймика, що не вимагало санкції Президен­та, а також будь-яке рішення воєводського комітету. Щоправда, ст. 21 закону забороняла державним органам проводити на території цих воєводств колонізаторську політику, а ст. 24 обіцяла навіть «заснувати український університет». Насправді ж закон про воєводську автоно­мію ніколи не був втілений у життя.

На посади воєвод і старост у повітах приймалися, як правило, особи польської національності. У 1924 р. вида­ний закон про заборону української мови в усіх держав­них і муніципальних установах, у тому числі сільських.

За декілька років (з 1923 по 1926 р.) у Західній Україні були закриті 1377 українських початкових шкіл, звільнено близько 3 тис. учителів. Надалі політика не змінилася. Якщо 1925 р. налічувалося 1055 українських початкових шкіл, то 1927 р. — 774, а до вересня 1939 р. залишилося всього 139 шкіл. Сотні тисяч дітей не вчи­лися. Більшість населення Західної України залишалася неписьменною, а серед жінок неписьменними було 76%. Зі 28 700 початкових шкіл у Польщі в 1937/38 н. р. іс­нувало тільки 420 (1,4%) з українською мовою навчання, зі 769 загальноосвітніх гімназій —24 (3,4%), зі 691 лі­цею — 21 (3%).

Вищі навчальні заклади повністю полонізувалися, до­ступ у вузи українській молоді був фактично закритий. Для осіб української національності встановлювалася від­соткова норма. Внаслідок цього у Львівському універси­теті 1923/24 н. р. серед 2354 студентів налічувалося близько 100 українців, а 1937/38 н. р. з 48,2 тис. студен­тів, які навчалися у вузах Польщі, українці становили 3,1%.

Двадцятирічна окупація західноукраїнських земель панською Польщею стала періодом застою і в економіці. Частка великих промислових і торгових підприємств на західноукраїнських землях становила тільки 7%. Чимало промислових підприємств було ліквідовано чи переведено у центральну Польщу. Тільки 1929—1930 рр. промисло­вість Західної України скоротилася більш ніж на 40%.

Надзвичайно низьким був життєвий рівень робітників. їхня зарплата становила 50% заробітку польських ро­бітників, а тривалість робочого часу — 15—16 год. У роки економічного застою і кризи (1929—1933 рр.) у Львові, наприклад, налічувалося близько 40 тис. без­робітних. Панував голод.

За даними перепису 1939 р., 75,6% населення Захід­ної України було зайнято у сільському господарстві, тільки 7,9% — у промисловості. Близько 2 тис. великих поміщиків володіли понад 1 тис. га землі. Так, у Станіславському воєводстві 636 поміщикам належало у 2 рази більше землі, ніж 212 тис. селянським господарствам. Водночас понад 50% усіх селянських господарств мали не більше 2 га кожне. Бідняцькі та напівбідняцькі гос­подарства Західної України становили 72,2% селянських господарств.

У грудні 1920 р. польський сейм прийняв закон про військову колонізацію Західної України, згідно з яким солдати й офіцери польської армії, що брали участь у війні проти більшовиків, безплатно отримували в Гали­чині земельні наділи у розмірі 45 га. З 1919 р. до 1929 р. у Західній Україні між осадниками було розподілено 600284 га кращих земель, а за 20 років польської оку­пації тільки у сільські місцевості краю переселено з Польщі близько 200 тис. поляків-осадників.

Осадники брали активну участь у придушенні національно-визволь­ного руху українського і білоруського народів. Великий поліцейський апарат, відділи безпеки (дефензива), органи прокуратури, система звичайних і надзвичайних судів — все це ланки величезного бюрократичного військово-полі­цейського апарату, що вірно служив інтересам уряду Польщі.

Репресивний апарат жорстоко розправлявся з будь-якими виступами народних мас за соціальне і національ­не визволення. Весь світ сколихнули криваві події восени 1930 р. під час пацифікації, коли вбивали без суду і слід­ства. Пацифікація супроводжувалася масовою забороною і закриттям українських читалень, клубів, різних това­риств, газет, журналів, спаленням книг тощо. Ці розправи схвилювали громадськість. Навіть група депутатів анг­лійського парламенту направила спеціальну петицію протесту в Лігу Націй. Декретом Президента Польщі 17 червня 1934 р. для осіб, які загрожували безпеці та публічному порядкові, за фашистським зразком був ство­рений концентраційний табір у Березі Картузькій (нині Брестської обл. Білорусії). За даними офіційної польської статистики, на початку 1936 р. в цьому таборі знаходи­лося 725 осіб, а до вересня 1939 р. їх кількість зросла до 6500 (40—50% українців, 15% євреїв та ін).

Тяжке економічне становище, соціальне і національне гноблення, політичне безправ'я спричинили посилення революційно-визвольної боротьби народних мас Західної України, які ніколи не визнавали влади іноземних загарб­ників. Тільки 1934—1938 рр. народні маси організували 1118 страйків.

У 1938—1939 рр. на західноукраїнських землях про­котилася нова хвиля могутніх антифашистських, антиво­єнних та антиурядових демонстрацій, мітингів і страйків. Ці події супроводжувалися зовнішніми факторами, і зу­пинити їх Польська держава не була спроможна.

Північна Буковина. Восени 1918 р., коли Австро-Угорська монархія почала розпадатися, у багатьох містах і селах відбувалися масові віча, на яких люди вимагали приєднання Північної Буковини до України, розподілу поміщицьких і монастирських земель.

Утворювалися се­лянські комітети, озброєні дружини тощо.

Як уже зазначалося, 16 жовтня 1918 р. імператор Австро-Угорщини видав маніфест про перебудову держа­ви на федеративних засадах, з утворенням окремими .на­ціями своїх національних держав. У Львові 18 жовтня, як уже зазначалося, був утворений державний орган — Українська національна рада та проголошено утворення Української держави — тимчасово у межах монархії Габсбургів. Рада створила для Буковини репрезентатив­ний орган — так звану Буковинську делегацію у Чернів­цях, яку очолив О. Попович. Делегація мала займатися організацією української влади у Північній Буковині. Прибувши до Чернівців, делегація почала переговори з румунськими послами австрійського парламенту і буко­винського сейму про поділ Буковини. Українці домага­лися виділення всієї української частини краю. Румуни спочатку планували віддати тільки чотири повіти— Кіцманський, Заставнівський, Вашковецький та Вижницький, а потім не погодилися й на це. У Чернівцях була утворена Румунська національна рада, сформований «буковинський уряд» з 42 осіб на чолі з Я. Фльондором. Рада проголосивши себе верховною законодавчою владою у всі:

Буковині, тут же звернулася до румунського уряду з проханням про допомогу.

У Чернівцях 3 листопада 1918 р. відбулися велике українське віче та маніфестація. Туди з'їхалося близько 40 тис. людей з усього краю. Присутні одноголосне ви­магали об'єднання з усім українським народом. Було ухвалено злучитися з Галичиною, визнати Українську На­ціональну Раду як повноважний представницький орган українського населення і домагатись якнайшвидшого воз­з'єднання з усією Україною.

Того ж дня делегація УНР взяла владу у Чернівцях і українській частині краю. Однак з румунами до згоди так і не дійшли. У Чернівцях 8 листопада була розклеєна прокламація командира 8-ї румунської дивізії генерала Я. Задіка з повідомленням про те, що він одержав від короля наказ захистити румунське населення Буковини і «припинити анархію і безпорядки». Делегація УНР ви­слала йому протест проти таких дій, зазначивши, що ніяких насильств і анархії у краї немає. Це справді було так, але румуни, підтримані французькими політиками і військовою місією Франції у Яссах, яка одержувала вка­зівки від маршала Ф. Фоша, діяли рішуче, їх війська 11 листопада зайняли Чернівці, а впродовж наступних днів — всю Буковину. Нечисленні українські відділи, що почали створюватися, ніякого реального опору румунським військам вчинити не могли. Натомість війська ЗУНР, інтегрованою частиною якої стала Північна Буковина, бу­ли втягнені у кровопролитну війну з Польщею, тому не змогли надати допомоги українському населенню краю. Влада ЗУНР скерувала до Паризької мирної конференції ноту протесту з приводу дій Румунії. Ще одну ноту Ан­танті 18 березня 1919 р. скерувала об'єднана українська дипломатична місія у Парижі, вимагаючи звільнення ук­раїнських земель Буковини Румунією і встановлення кор­донів аби хоч би тимчасової демаркаційної лінії між Україною та Румунією. Проте Антанта залишила ці ноти без відповіді.

Події у захопленій румунськими військами Буковині розгорталися блискавично. Так, 28 листопада 1918 р. прорумунські сили зібрали у Чернівцях так званий гене­ральний конгрес, який прийняв «від імені народу» рі­шення про приєднання Буковини до Румунії.

Румунський король 18 грудня 1918 р. підписав декрет про приєднання Буковини до Румунії. Українське населення краю не тільки рішуче протестувало проти насиль­ницького приєднання до чужої держави, а й взялося з» зброю. У багатьох населених пунктах утворилися загони самооборони, які вступали у бої. Так було, зокрема, у Старій Жучці (передмістя Чернівців), Лужанах, Кліводині, Неполоківцях, Динівцях тощо. Застосовувалася пар­тизанська тактика боротьби. Але сили були надто нерівні.,

Рішуче протестував проти такого акту уряд Централь­ної Ради, заявивши, що він не визнає поневолення Бу­ковини і твердо захищатиме право населення краю на» національне самовизначення.

Румунію підтримувала Антанта. Згідно з Сен-Жермен-ськнм (вересень 1919 р.) та Севрським (серпень 1920 р.) мирними договорами вся Буковина і Бессарабія були остаточно передані Румунії. Характерно, що за рахунок загарбань територія Румунії після першої світової війни» збільшилася з 137908 до 316132 км2, а населення від­повідно зросло з 7904 тис. до 17 343 тис.

Румунія встановила на Буковині режим управління. який нічим не відрізнявся від австрійського. З перших днів. владу тут взяли військові коменданти, а на території Північної Буковини за наказом командувача окупаційни­ми військами генерала Я. Задіка 26 січня 1919 р. був. запроваджений стан облоги (офіційно він існував до' 1928 р., а фактично ліквідований тільки у 1940 р., після звільнення краю з-під влади Румунії). Знову почався пе­ріод терору, грабунків, арештів. Щоправда, військове уп­равління незабаром змінилося цивільним, але це не при­несло суттєвих змін. Румунія* була конституційною мо­нархією зі значно обмеженою роллю парламенту, що скла­дався, згідно з Конституцією 1866 р., з двох палат — палати депутатів і сенату. Верховна влада належала ко­ролю, який скликав і розпускав парламент, санкціонував» і обнародував прийняті парламентом закони тощо. Без. його санкції жоден закон не мав юридичної сили. Він був главою виконавчої влади і збройних сил. Виборча систе­ма до парламенту ґрунтувалася на високому майновому цензі, практично усуваючи широкі народні маси від ви­борів. Майже нічого не змінилось і з прийняттям 1923 р нової Конституції. Зберігалася монархія з великою вла­дою короля. Однак було демократизовано виборчу систе­му, право голосу мали румуни — чоловіки не молодші 21-го року, з піврічним цензом осілості. Вибори сталі прямі, голосування — таємним на основі пропорційного представництва. Усе це стосувалося нижчої палати — па лати депутатів. Сенат обирався інакше: одну частину сенаторів обирали члени торговельних, промислових і сільськогосподарських палат, професори університету; до іншої входили сенатори з права. Це було вище духовенство, особи, призначені королем.

Уряд здійснював владу від імені короля, який призначав і звільняв міністрів, хоч формально ніс відповідальність перед парламентом. Вимушені маневрувати і йти на поступки народові, законодавці закріпили у Конституції деякі права і свободи, зокрема свободу слова, друку зборів, особи, а також недоторканість житла тощо. Надавалися вони тільки повноправним громадянам, тобто румунам. За національними меншостями ніяких окремих прав — на користування рідною мовою, відкриття своїх шкіл, видання книг, газет тощо — не закріплювалося

Згідно з Конституцією і законом про адміністративну уніфікацію 14 червня 1925 р. країна розділялася на по­світи, волості, комуни (общини). На чолі повітів стояли призначені урядом і затверджені королем префекти, які були тут представниками центральних властей. Префекти призначали преторів у волостях, а примарів — у міських і сільських общинах. Це була бюрократична та антинаціональна щодо українського й іншого нерумунського населення політична система, що стояла над виборними по бітовими і комунальними радами, які виконували роль місцевого самоврядування, але насправді мали тільки дуже вузькі повноваження в господарському управлінні. Уряд за рекомендацією префектів міг розпускати місцеві виборні органи і скасовувати їх рішення.

Відповідним був і політичний режим. Для Північної Буковини створювалася видимість автономії. Для цього вводилися два міністри у складі уряду — один міністр — делегат уряду з місцеперебуванням у Чернівцях (Я. Фльондор), інший — у Бухаресті (І. Ністор). На чолі з деле­гованим міністром при крайовому правлінні у Чернівцях "створювалася служба управління у складі дев'яти секторів: внутрішнього, судового, фінансів та ін. Іноземними «справами, безпекою, армією, залізницями, поштою, телеграфом, фінансами, митом і позикою відала центральна «влада Бухареста. У 1924—1928 рр., скориставшись частковою економічною стабілізацією і зміцненням своєї вла­ди у країні, правлячі кола Румунії перейшли в наступ. У Г924 р: був виданий так званий закон Мирзеску, який надавав владі право заарештовувати всіх, хто критикував існуючий лад, пропагував демократичні ідеї. Створення профспілок і надання їм статусу юридичних осіб зумовлювалося встановленням над ними контролю адміністративної та поліцейської влад. Їхня діяльність не могла протирічити “державному порядкові». Згідно із законом 1926 р., партія, що одержала на виборах не менше 40 % голосів мала право на абсолютну більшість мандатів. Після 1926 р. жодні вибори у Румунії не обходилися без введення стану облоги, під час якого всі демокра­тичні права і свободи, записані у Конституції, припиняли дію, а військово-поліційний апарат ставав всевладним. Наприклад, коли 1927 р. проходили вибори до парламенту, навколо деяких сіл у Північній Буковині зосереджувалися війська, виставлялися для залякування гар мати і кулемети. Не маючи змоги обирати своїх депу­татів, українське населення попри терор і насилля поліції та вояччини, часто бойкотувало вибори. Так, 1937 р. 86% буковинців не взяли у них участі, будучи з різних причин позбавленими права голосу.

Дуже мало зробила румунська влада для відбудови господарства краю. Буковина була для Румунії тільки джерелом дешевої сировини і робочої сили. Навіть тра­диційні галузі промисловості краю — харчова, лісова і текстильна — почали занепадати. Підприємства залиша­лися дрібними, напівкустарними, із застарілою технікою, без перспектив на розширення чи реконструкцію. Якщо у перші роки Румунія в економіку краю вкладала тільки 1,3% загального акціонерного капіталу, то 1936 р. ще менше — 0,7%. Вироблені товари були дорогими, не ви­тримували конкуренції, підприємства закривалась. Якщо 1922 р. тут налічувалося 617 діючих підприємств і май­стерень, то 1929 р. — 532, а 1935 р. — 276. Робочий день тривав 11—14 год. Постійно знижувався життєвий рівень робітників і службовців. Якщо індекс зарплати 1923 р. підвищився у 18 разів, а 1928 р. — у 28 разів порівняно з 1914 р., то індекс вартості життя зріс за той же період у 42 рази. Безробіття 1930 р. охопило 20% промислових робітників.

У стані глибокої кризи перебувало й сільське госпо­дарство. Вже наприкінці першої світової війни селянство Північної Буковини значно посилило боротьбу за землю. Румунська влада змушена була 1918—1927 рр. видати серію аграрних законів. Вони зберігали у країні помі­щицьке землеволодіння. Розміри поміщицької власності визначалися у 250—275 га на кожного члена сім'ї. Решта земель підлягала розподілу серед селян за високий викуп (він забезпечував поміщикам ті ж прибутки, які вони мали до реформи). Поміщики залишали за собою значно більше землі, ніж передбачалося законодавством. Навіть міністр земельних справ Констатинеску був змушений ви­знати, що у земельних комісіях панує безладдя, і віддав до суду багатьох службовців. На судовому процесі у Су-чаві 1925 р. стало зрозумілим, що члени комісій залишали поміщикам більші та родючіші землі, вимагали від селян хабарі, не хотіли наділяти землю українцям.

Внаслідок цього у Буковині від великих власників було відібрано лише 75,5 тис. га землі, або 12,3%. У 235 поміщиків залишалося 346,3 тис. га землі, у Буковинської митрополії — 239,2 тис. га. Селяни, які дістали земельні наділи, повинні були викупити їх упродовж 20 років. але для 90% безземельних і малоземельних селян викупні платежі виявилися недоступними. Закон враховував це і встановив: якщо селянин упродовж двох років не буде справно вносити платежі, то позбавиться землі.

Зауважимо, що вартість 1 га землі на Буковині була нижчою, ніж у Румунії. Уряд навмисне зробив так, щоб притягнути якнайбільше колоністів на буковинські землі. їм землі продавались у першу чергу. Окрім цього, коли середній розмір наділу для нерумунів становив 0,56 га, то для колоністів-осадників — не менше 5 га. У Чернівцях на зборах румунських колоністів у квітні 1925 р. коро­лівський міністр Буковини Ністор так пояснив завдання колонізації осадникам: «Своєю працею і добрим прикла­дом ви мусите навчити селян Північної Буковини румун­ської мови і зробити їх добрими румунськими патріота­ми». Таким чином, серед тих, хто отримав землю, румуни становили 62,1%, українці — 23,3, інші — 14,6%. Чимало селян-українців, щоб отримати землю, зрікалися своєї на­ції, мови, народу, оголосивши себе румунами. У 30-х ро­ках у краї 47 934 селянські господарства мали до 5 га кожне, 8352 — до 2,5 га, 12408 — до 1 га, 31 692 — до 0,5 га, а 72 543 були безземельні.

Отже, румунська аграрна реформа, як і вся система правління, стала ще одним знаряддям поневолення укра­їнського населення Буковини.

З перших днів окупації населення краю було обкла­дене численними податками: державними, повітовими і сільськими. Стягався податок за проїзд шляхами, в'їзд у місто, наявність, продаж чи забій худоби, користування пасовиськами. Податки забирали більшу частину, або й весь прибуток селянських господарств. Заборгованість буковинських селян банкам і лихварям зростала. Вона, зокрема, була у 3 рази більша, ніж у Добруджі, і в, 10 разів — ніж у Бессарабії. У с. Боянах, наприклад, 775 осіб мали борг на суму понад 234 тис. лей. З різних кінців краю надходило чимало скарг і прохань про допомогу. Становище у містах погіршувалося постійним зростанням квартирної плати, цін на продукти харчування та про­мислові товари.

Не приділялось уваги охороні здоров'я населення. У Кіцманському повіті лікар обслуговував 15 тис. людей. Візит до лікаря коштував 500—800 лей. Для порівняння: денна зарплата робітника становила у середньому 20 лей. Тисячі людей хворіли і помирали, не отримуючи медич­ної допомоги. Так, у Чернівецькому повіті 1930 р. наро­дилося 5920 осіб, а померло 3561, з них 6,5% — від сухот.

Водночас із тяжким соціальним панувало і жорстоке національне гноблення. Вже 21 липня 1919 р. спеці­альним декретом румунського короля у Буковині були змінені майже всі назви населених пунктів, щоб повер­нути їм «давні історичні румунські імена». Здійснювалася насильницька румунізація українського населення, для чого окупанти створили «теорію», нібито у Буковині немає українців, а є «зукраїнізовані румуни». Румунський істо­рик І. Ністор писав: «Українці — це румуни, які забули рідну мову своїх предків». Якщо наприкінці 1918 р. у Північній Буковині налічувалося 180 українських шкіл, де навчалося 38 173 учні, то 1922—1923 рр. залишилось 119 шкіл, та й значна їх частина перейшла на румунську мову. У 1927 р. українські школи взагалі перестали існу­вати. Вчителі-українці, які у школі та в особистому житті вживали українську мову, звільнялися з роботи. Людей змушували міняти прізвища на румунські.

У 1926 р. міністр внутрішніх справ Бушкан заборо­нив виписувати з-за кордону українські книжки, пресу і навіть ноти. Українська мова була заборонена у судах, адміністрації, церквах. За вказівкою уряду, 15 червня 1925 р. для всіх службовців нерумунської національності проводилися іспити і тих, хто не володів румунською мовою, звільняли з роботи. На початку 30-х років була ліквідована навіть назва «українці», їх стали називати «рутани», тобто румуни. «Своєю нетерпимістю до націо­нальних меншостей, — писав відомий західний історик — українознавець О. Субтельний, — Румунія перевершувала навіть Польщу».

Свавілля румунської влади викликало постійний опір українського населення. Визвольна боротьба проти іно­земного поневолення тривала постійно. Найбільшим і найгрізнішим її проявом було Хотинське збройне повстання в січні 1919 р. — у ньому взяло участь понад ЗО тис. повстанців. Активно допомагало повстанцям населення українського Поділля. Але офіційна українська влада ) Києві — Директорія — збройної допомоги не наважилася надати, не маючи змоги воювати ще з одним ворогом Повстання було жорстоко придушене. Понад 50 тис. жи­телів Хотинщини відійшло на територію України. В ли­стопаді 1919 р. у Чернівцях вибухнуло повстання серед солдатів 113-го полку, який складався переважно з ук­раїнців. Однак його також було придушено: 149 солдатів віддали до військово-польового суду, з них вісім засудили до смертної кари, а 136 — на каторжні роботи від п'яти до 20 років. У вересні 1924 р. спалахнуло велике Татар-бунарське повстання, в якому взяли участь близько 6 тис. людей з Буковини і Бессарабії. Мали місце також чис­ленні економічні та політичні страйки і демонстрації, су­тички з поліцією, військами. У Чернівцях 1 липня 1926 р. відбулося велике робітничо-селянське віче з представни­ками усіх повітів. У прийнятій резолюції висловлювався протест проти румунізації українського населення, на­вчальних закладів, переслідування української мови, Учасники зборів вимагали відновлення української мови, кафедри української мови і літератури у Чернівецькому університеті, закритої окупантами, повернення на роботу українських вчителів. Серед населення краю збиралися підписи під петицією до парламенту з вимогою узаконити українську мову — мову народу, що з давніх-давен про­живає на території Буковини. Уряд відповів відмовою.

У 1928 р. Румунію охопила гостра економічна криза. Тільки в Чернівцях налічувалося до 8 тис. безробітних — майже половина робітників міста. Небачених розмірів набуло зубожіння селянства. Заборгованість селян на 1 га становила 21 200 лей проти 6260 у королівстві. У країні посилився вплив реакції. Спираючись на генералі­тет, король Кароль II 1934—1938 рр. звів нанівець роль парламенту.

Правлячі кола Румунії все більше орієнтувалися на гітлерівську Німеччину. В лютому 1938 р. король скасував Конституцію 1923 р. і встановив відкритий реакційний, про­фашистський режим. Дроголошувався стан облоги, роз­пускалися всі політичні партії та профспілки. Будь-які виступи чи навіть вислови невдоволення існуючим ладом нещадно придушувалися і каралися. Безчинствувала та­ємна політична поліція — сигуранца (організована у 1907 р.). Під тиском німецького уряду у вересні 1940 р. король призначив «правителя» держави — великого по­міщика, вождя фашистської організації «Залізна гвар­дія» — генерала Й. Антонеску. З цього моменту в країні встановився відвертий фашистський режим.

Повітові та міські тимчасові управління обиралися представниками цих адміністративних одиниць, а волос­ні й сільські селянські комітети — безпосередньо насе­ленням.

Для об'єднання діяльності та керівництва місцевими органами Народної влади Військова рада Українського фронту постановою 3 жовтня 1939 р. утворила в колиш­ніх воєводствах Західної України обласні тимчасові уп­равління в складі чотирьох осіб кожне з центрами у Львові, Станіславі, Тернополі, Луцьку. Львівське обласне тимчасове управління 4 жовтня; 1939 р. звернулося з ві­дозвою до Станіславського, Тернопільського та Луцького тимчасових управлінь про створення комітету для орга­нізації виборів до Українських Народних Зборів Захід­ної України, які б у законодавчому порядку розв'язали питання про суспільний і державний лад краю.

На цю відозву відгукнулися названі тимчасові управ­ління, виділивши на паритетних засадах своїх представ­ників. Комітет був створений у Львові, а склад його затверджений Військовою радою Українського фронту.

Вибори до Народних Зборів призначили на 22 жовт­ня, а день їх скликання — на 26 жовтня 1939 р. Військо­ва рада затвердила також «Положення про вибори до Ук­раїнських Народних Зборів Західної України», опубліко­ване у пресі Західної України. В його основу покладено принцип загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активним і пасивним виборчим пра­вом користувалися всі громадяни після досягнення 18 ро­ків, незалежно від расової та національної приналежності, віросповідання, статі, освітнього і майнового цензу, соці­ального становища, цензу осілості тощо.

Були затверджені 1495 виборчих округів, обрані 1484 депутати, серед яких — 28% робітників, 52% селян, 18% інтелігенції.

У приміщенні Львівського оперного театру 26 жовтня 1939 р. в урочистій обстановці відкрилися Народні Збори Західної України. Був затверджений такий порядок ден­ний Народних Зборів:

1. Про державну владу в Західній Україні.

2. Про входження Західної України до складу УРСР.

3. Про конфіскацію поміщицьких земель.

4. Про націоналізацію банків і великої промисловості. Делегатів вітали представники всіх верств населення. Народні Збори 27 жовтня затвердили Декларацію, в якій зазначалося: «Віднині вся влада в Західній Україні нале­жить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудя­щих». Того ж дня Народні Збори обговорили питання про входження Західної України до складу Української РСР. У прийнятій Декларації було записано: «Просити Верхов­ну Раду Союзу РСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціа­лістичної Республіки і тим з'єднати український народ в єдиній державі, покласти край віковому роз'єднанню ук­раїнського народу».

Чільне місце у роботі Народних Зборів належало об­говоренню аграрного питання, що завершилося прийнят­тям Народними Зборами 28 жовтня Декларації про кон­фіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих державних урядовців. «Віднині вся земля Західної Украї­ни з її надрами, всі ліси та ріки оголошуються всенарод­ним добром, тобто державною власністю», — зазначалося у ній.

Делегати Народних Зборів обговорили питання про націоналізацію банків і великої промисловості Західної України. В одноголосно прийнятій Декларації підкреслю­валось: «Українські Народні Збори проголошують націо­налізацію банків і великої промисловості на Західній Україні. Віднині всі цінності банків, всі великі фабрики, заводи, всі копальні та залізниці оголошуються всенарод­ним добром, тобто державною власністю».

На заключному засіданні депутати обрали Повноваж­ну комісію, якій доручили від імені Народних Зборів вручити декларації Верховній Раді СРСР і Верховній Раді У РСР і просити ввести Західну Україну до складу СРСР з входженням її до У РСР.

У Москві 31 жовтня 1939 р. зібралася позачергова п'ята сесія Верховної Ради СРСР і заслухала заяву Повноважної комісії Народних Зборів, де йшлося про приєднання західноукраїнських земель до УРСР. Наступ­ного дня Верховна Рада СРСР ухвалила задовольнити прохання Народних Зборів Західної України. Верховній Раді УРСР було запропоновано прийняти Західну Украї­ну до складу Української РСР.

На позачерговій третій сесії Верховної Ради Україн­ської РСР 13—15 листопада 1939 р. було розглянуто заяву Повноважної Комісії Народних Зборів і постанов­лено: «...прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Відтак на тери­торію Західної України поширилося чинне законодавство СРСР і УРСР.

Указом Президії Верховної Ради СРСР 4 грудня 1939 р. було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у скла­ді УРСР. Указ Президії Верховної Ради УРСР 17 січня

1940 р. повністю скасував старий адміністративний поділ на повіти і волості. Натомість створювалися райони. Всього у західних областях УРСР налічувалося 202 сіль­ські райони і, крім цього, у Львові — чотири міські ра­йони. Адміністративно-територіальний поділ тут завер­шився наприкінці січня—на початку лютого 1940 р. Отже, були організовані 83 міськради, 199 райрад, 89 селищних та 4944 сільських Ради.

Президія Верховної Ради УРСР 9 грудня 1939 р. за­твердила склад облвиконкомів усіх західних областей, а останні затвердили склад їх низових органів влади й управління. Справа в тому, що представницькі органи влади на цій території не були організовані. Тільки на 15 грудня 1940 р. були вперше призначені вибори до місцевих Рад депутатів трудящих західних областей УРСР, а з 27 грудня 1940 р. до 8 січня 1941 р. прове­дені перші сесії першого скликання всіх рівнів Рад. Та­ким чином, тільки через рік завершилося формування місцевих Рад.

Наркомюст України 26 грудня 1939 р. видав наказ про початок роботи обласних управлінь НКЮ, обласних та народних судів у західних областях УРСР. Суддів­ський корпус призначався відповідними виконкомами за рахунок осіб, скерованих Наркомюстом з інших областей УРСР, а народні засідателі обиралися колективами під­приємств, установ та організацій.

У січні 1940 р. Наркомюст УРСР призначив в усіх західних областях оргбюро колегій адвокатів у складі п'яти осіб кожне, до складу якого увійшли представники колегій східних областей (50 були відряджені сюди на 2—3 місяці, а 86 — на постійну роботу) та місцеві ад­вокати. На ці органи покладалося завдання організації колегій адвокатів усіх західних областей. У вересні-жовтні 1940 р. заверталося формування колегій адвока­тів. Були проведені їх загальні збори, обрані президії та ревізійні комісії, а також створені органи державного нотаріату, органи міліції, призначені прокурори всіх рів­нів тощо.

Отже, процес становлення радянської влади у західних областях УРСР пройшов два періоди: період діяльності тимчасових органів народної влади і період діяльності органів радянської влади, тобто з початку грудня 1939 р.

Північна Буковина. Встановлення у Румунії 1938 р. королівської диктатури, а у вересні 1940 р. — фашист­ського режиму, очоленого генералом Антонеску, тяжко відбилося на становищі українського населення Північ­ної Буковини. Арешти, побої, масові звільнення з робо­ти, знущання над мовою, релігією, національністю, люд­ською гідністю українців стали тут повсякденним яви­щем. Приєднання у вересні 1939 р. значної частини за­хідноукраїнських земель — Східної Галичини — до України викликало серед населення Північної Буковини нове піднесення, надії на возз'єднання з усім україн­ським народом. Українці втікали з румунської неволі на схід. Тільки з Кіцмані перейшли кордон понад 400 осіб. Подібне мало місце у Вижницькому, Заставнівському, Хотинському повітах. Поширювалася агітація за приєд­нання краю до України.

Румунська влада відповіла на це новою хвилею ре­пресій. Усі неблагонадійні елементи знаходилися під наглядом поліції, багато з них було ув'язнено. Тільки у Чернівецькому повіті в грудні 1939 р. заарештовано 297 осіб. У Європі в цей час уже палахкотіла друга сві­това війна, розв'язана гітлерівською Німеччиною. Від­бувався переділ сфер впливу, загарбання сильними держа­вами нових земель, нових територій. Згідно зі згаданими договорами і таємними протоколами до них, заключеними між Радянським Союзом і Німеччиною, проблеми Прибалтики, Західної України, Білорусії та інших тери­торій «належали» до компетенції Радянського Союзу.

Польська держава опинилася під фашистською оку­пацією. Західна Білорусь, Прибалтика, Східна Галичина були приєднані до Радянського Союзу. Залишилася проблема Буковини та Бессарабії. Радянський уряд, як відомо, свого часу оголосив про невизнання Сен-Жерменської угоди, що «узаконила» загарбання Буковини Ру­мунією. Настала слушна нагода по-новому розв'язати цю справу. Радянський уряд 26 червня 1940 р. надіслав румунському урядові ноту, вимагаючи повернути Бессарабію та Північну ^Буковину, населення якої зв'язане з Україною! як спільністю історичної долі, так і спільністю мови й національного складу. Це було правдою. Інша справа, що радянський уряд не стільки думав про долю буковинських українців, скільки про нові територіальні надбання, нові природні ресурси, пересунення своїх кор­донів подалі на захід та максимальне їх забезпечення. Доля ж людей сталінський режим цікавила якнайменше.

У зв'язку з невизначеною відповіддю Румунії, радянсь­кий уряд 28 червня ультимативно запропонував їй звільнити Бессарабію і Північну Буковину. Наступного дня уряд Румунії прийняв ці пропозиції і почав виводити свої війська з цих земель. Населення Північної Буковини, по­віривши у справедливість запевнень радянського уряду, радісно вітало Червону армію. Ще до її приходу в містах і селах виникали різні ініціативні комітети, ради. Вони вимагали від румунської влади проводити евакуацію без збитків і руйнувань. Про лихозвісну антинародну суть сталінського режиму українське населення Північ­ної Буковини ще не знало. Хоч деякі тривожні вісті й доходили з Галичини, але більшовики-комуністи переко­нували людей, що це, мовляв, провокація — там кара­ють тільки «ворогів народу».

Отже, 28—ЗО червня Червона армія зайняла всю Бес­сарабію та Північну Буковину. Владу тимчасово взяли робітничі та селянські комітети, що почали створюватись у населених пунктах, бойові дружини, загони й штаби. Організували цей процес політоргани Червоної армії та спеціально прислані агітатори й організатори. Контролю­валися дії фабрикантів і заводчиків, встановлювався 8-годинний робочий .день, були взяті під охорону посіви, худоба й реманент поміщиків і багатих селян. Прово­дилися вибори до місцевих органів влади — повітових (Чернівецька і Хотинська), міських, волосних і сільських рад. У липні 1940 р. до Москви виїхала делегація «від трудящих» Північної Буковини просити возз'єднати їх край з Україною.

Верховна Рада СРСР 2 серпня прийняла закон «Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР». Решта території Бессарабії відійшла до складу новоутвореної Молдавської РСР. Так, 7 серпня 1940 р. були створені Чернівецька та Ізмаїльська обла­сті, замість повітів і волостей — райони. Тоді ж два райони — Бричанський і Липканський, населені переважно молдаванами, ввійшли до складу МРСР. Отже, у Чер­нівецькій області діяли обласна, три міські, 14 районних, дві селищні та 333 сільські ради депутатів трудящих.

Президія Верховної Ради СРСР 15 серпня видала укази «Про націоналізацію землі на території північної частини Буковини» та «Про націоналізацію банків, про­мислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту та засобів зв'язку північної частини Букови­ни». Цими указами була ліквідована приватна власність на знаряддя і засоби виробництва: землю, ліси, пасовища, води, фабрики і заводи, шахти, електростанції, трамваї та автобуси, залізничний транспорт, торговельні підприємства, лікарні, аптеки, санаторії, учбові заклади, театри, бібліотеки, музеї тощо. Замість напівкустарних підприємств створювалися технічно оснащені. На селі, однак, насильно насаджувалися колгоспи, радгоспи, хоча швидко зростало їх технічне забезпечення тракторами, комбайнами, автомашинами. Селянам надали кредит — 200 тис. крб. — на придбання корів.

Відбулися зміни в охороні здоров'я населення. Якщо раніше у краї діяли тільки 72 лікувальні установи зі 112 лікарями, то на червень 1941 р. таких установ на­лічувалося вже 225, де працювало 540 лікарів. На освіту уряд асигнував у другому півріччі 1940 р. 47,7 млн. крб. Тут відкрилося 536 загальноосвітніх шкіл, з них 406 українських. З'явилися школи для неписьменного і мало письменного дорослого населення.

Отже, у перший довоєнний рік у Північній Буковин відбулися певні позитивні зрушення, хоча хвиля безпідставних політичних репресій, як і всюди, не поминула цей край.

У 1941 р. фашистська Німеччина напала на СРСР, Буковина була окупована румунськими та німецькими військами. Антонеску видав 19 липня 1941 р. «Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівської Ру­мунії» та утворення з Північної й Південної Буковини так званої провінції Буковини, яку очолив румунський губернатор, наділений необмеженими повноваженнями. На Буковині знову запанував фашистський режим кри­вавого терору і масових репресій. Для його підтримки був створений великий військово-поліцейський адмініст­ративний апарат. За період фашистської окупації в об­ласті було заарештовано 64 330 осіб, від рук фашистів загинуло 16280.

У середині жовтня 1944 р. внаслідок наступу радян­ських військ у Північній Буковині знову відновилася ра­дянська влада. Україна почала відбудову народного гос­подарства.

<< | >>
Источник: КУЛЬЧИЦЬКИЙ Володимир Семенович, НАСТЮК Михайло Іванович, ТИЩИК Борис Йосипович. ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ. 1996

Еще по теме 1. ОКУПАЦІЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА ЇХНЄ СОЩАЛЬНО-ПОЛІТИ-ЧНЕ СТАНОВИЩЕ У СКЛАДІ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ:

  1. 1. ОКУПАЦІЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА ЇХНЄ СОЩАЛЬНО-ПОЛІТИ-ЧНЕ СТАНОВИЩЕ У СКЛАДІ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ