3.1. Зброя ближнього бою

Меч — наступальна холодна зброя з прямим обоюдогострим клинком, призначена передусім для рубки [305]. Меч складається з металевого клинка та руків’я. Він має більш довгий клинок, ніж кинджал, хоча поділ клинкової зброї на мечі та кинджали досить умовний.

У Візантійській імперії меч вважався другим після луку за важкістю освоєння прийомів бою. Найважливішим для піхотинця було — звикнути носити важкий щит і вміти їм оборонятися та вміти діяти довгим списом [280, c. 42]. Проте, візантійська армія тим і відрізнялася від своїх сучасників, що озброєння в одному підрозділі не було одноманітним. Солдати були озброєні відповідно до їхніх реальних можливостей і потреб найкращого використання особистого складу та умов бою [291, c. 69]. Усе це є свідченням досить раціонального підходу. Тому піхотинцю рекомендувалося мати із собою й поясний меч і секіру й, навіть, залізні палиці [280, c. 6] на вибір. У такий спосіб, солдат міг обирати, яким різновидом зброї йому зручніше і звичніше битися.

Візантійські воєнні трактати містили скоріше побажання ніж суворі вимоги до організації війська та озброєння окремих його частин. Які мечі переважали у Тавриці ми можемо дізнатись перш за все з поховань воїнів- федератів Імперії ромеїв.

На прикладі могильника біля с. Лучите, в 9 з 16 поховань дорослих чоловіків була зброя.

Довгі мечі без металевого навершя і з прямим перехрестям відомі у сарматів з IV ст. до н.е. до І ст. н.е., а подібні мечі з ромбоподібним бронзовим перехрестям - в комплексах І ст. н.е. Позичені у сармат, вони з’являються на Боспорі, а в епоху переселення народів разом з аланами розповсюдились далеко на захід.

Сармати і жителі Боспорського царства в похованнях частіше за все розміщували довгий меч зліва від стегна померлого[404, с. 204]. І таке положення меча не випадкове. Згідно з іконографічними матеріалами, що походять з сасанідського Ірану і Боспору, довгі мечі завжди носили з лівої сторони на портупейних ременях. На сасанідських блюдах меч у вершника частіш за все зображений у напівгоризонтальному положенні, при чому, він утримувався не тільки портупейним ременем, але ї лівою ногою вершника, що знаходилась над мечем. Меч вільно ковзав по портупейному ременю. О.М. Хазанов наводить опис вірменського історика Фауста Бузанда обладунку одного з наближених царя Папа (366 - 374 рр.) з якого видно, що портупейний ремінь з довгим мечем, що висить на ньому міг вільно прикріплюватися і зніматися з поясу. Для визначення поясного і портупейного ременю історик використовує два різних терміни [402, с. 226 - 27]. Спосіб носки меча представлений на консульському диптиху Стиліхона з Монци (Рис. 23). На одній з частин виробленого зі слонової кістки диптиху зображений командуючий військовими силами Західної римської імперії Стиліхон, який вважався після смерті Феодосія опікуном Г онорія. Полководець представлений в військовому одязі. Окрім основного, орнаментованого ременю, на ньому одягнутий портупейний ремінь з мечем, що висить з лівої сторони. Портупейний ремінь пропущений через довгу скобу, укріплену у верхній частині піхов.

Кріплення меча на портупейному ремені за допомогою скоби на піхвах максимально пристосоване для вершника.

Щодо методики застосування довгого меча, скоріш за все клинками, що могли і колоти і рубати, наносили будь-які удари, в залежності від обставин битви, а форма клинка обумовлювалась якимись іншими причинами (можливо, етнічною чи підприємницькою традицією) [340, с. 129].

Озброєні довгими мечами воїни разом з поясом надягали окремий портупейний ремінь з пряжками і кільцем для його зав’язування. До портупейного ременю, зліва, з допомогою спеціальної скоби на ножнах, підвішувався меч [404, с. 213].

Схожий меч був знайдений у Чатирдагському могильнику - прямий, обоюдогострий [95, с. 253]. Крім того, разом з ним знайдено кинджал - прямий, обоюдогострий, довжиною 51, 2 см, довжина рукояті 5,6 см. Немає чіткого розуміння, це короткий меч чи кинджал, у будь-якому випадку, ця зброя зустрічається і разом з довгими мечами, тобто воно виконувало допоміжні функції в бою. З’являється цей тип на рубежі III - IV ст. на пам’ятках, розміщених вздовж північно-східного схилу Великого Кавказького хребта. В IV ст. масово розповсюджується на північному Кавказі і в Криму, де широко застосовурозповсюджені до VI ст. включно [95, с. 254].

В дохристиянських та ранньохристиянських похованнях зустрічаються мечі зігнуті навпіл (такий знайдено у катакомбному похованні, яке Ю.А. Кулаковський вскрив у Керчі, по вул. Госпітальній в 1891 році [207, с. 143]). Г.Ф. Корзухіна вбачає в цьому ритуалі певний символізм: зі смертю власника меч не мав більше служити нікому [199, с. 64]. З прийняттям християнства меч, навпаки, став переходити від батька до сина, що, звісно, ускладнило датування артефактів: припустимо, чи можливо у подібній ситуації прив’язувати піхви до безпосередньо меча?

Проте, безумовно, знахідки деталей піхов ігнорувати неприпустимо, хоча вони, здебільшого, також належать до категорії випадкових знахідок (Рис.

До Х ст. також належить і перехрестя меча з експозиції середньовічного відділу херсонеського музею (Рис. 25). Воно було знайдено 1905 року К.К.Косцюшко-Валюжинічем у Південно-західній частині міста [172, с. 251], має візантійське походження і знаходить аналогії у Пліскі (датування - ХІ ст.) [112, с. 353 - 364], Центральній Аравії (датування VIII - IX ст.) [478, с. 100] та Угорщині (поховання в Куганоті, датоване Х ст.) [450, с. 110].

З мечей в похованнях Скелястинського могильника першої половини V ст. в підбійній могилі 438 і склепі 485 збереглась частина дволезової полоси з нижньою частиною держака. Довжина вцілілої частини першого клинка з держаком 30,5 см, ширина клинка 5, довжина другого 14, ширина клинка 4,4 см. З уламків - склеп 434 першої половини V ст. і підбійна могила 426 - можно реконструювати короткі дволезові мечі-кинджали. Довжина першого 32 см, ширина клинка у держака 5, довжина другого 35, ширина 4,4 см. Біля держака меча з могили 426 зроблені вирізи. З мечей та кинджалів з підбіної могили 488 і склепа 495 першої половини VI ст. вцілілі фрагменти дволезових смуг шириною 3 і 2 см. У кинджала зі склепу 482 другої половини VII ст. широка (4 см) дволезова смуга подібна до клинка з більш раннього поховання. Уламки дволезових смуг зі склепу 430 з речами першої половини VI ст. і першої половини VII ст. зі склепу 479 VIII - IX ст., аналогічні тим, що були описані вище. Ширина першої смуги 3 см, ширина другої - 2 см.

Можливо, це клинки палашів, а не мечей. Дволезові мечі і кинджали аналогічні мечам з Південно-Західного Криму [86, с. 5 - 8] і на Боспорі [345, рис.

В ранньосередньовічний період серед алан отримали розповсюдження однолезові мечі [402, с. 17 - 24] і палаші. У Скелястинському в склепі 495 першої половини VI ст. і в підбійній могилі 496а виявлені короткі однолезові мечі [88, с. 181]. Зазначимо також сильно коррозовані уламки смуг мечей або палашів зі склепів 406 і 331 [402, с. 181].

В гунський час руків’я боспорських та інших мечей прикрашались халцедоновими або бурштиновими навершями [149, с. 15, рис. 4, 4, 5). Мабуть, такими навершями є великі халцедонові пронизи зі склепа першої половини VII ст. (422) і бурштинова пронизь зі склепу першої половини VI ст. (495) [88, с. 181].

Візантійські воєнні трактати містили, імовірніше, побажання, ніж суворі вимоги до організації війська та озброєння окремих його частин. Які мечі переважали в Тавриці ми можемо дізнатись насамперед за похованнями воїнів-федератів Імперії ромеїв.

На приладі могильника біля с. Лучите, у 9 з 16 поховань дорослих чоловіків була зброя. У 5 похованнях виявлені мечі (у двох — короткі з вирізом у п’яти клинка, у трьох — довгі з залізними і бронзовими ромбовидними перехрестями) [404, c. 204].

Довгі мечі без металевого навершшя і з прямим перехрестям відомі в сарматів з IV ст. до н.е. до І ст. н.е., а подібні мечі з ромбоподібним бронзовим перехрестям — у комплексах І ст. н.е. Позичені в сарматів, вони з’являються на Боспорі, а в епоху переселення народів разом з аланами розповсюдилися далеко на захід.

Ножі. Належність цих виробів до предметів озброєння умовне. Майже в усіх чоловічих похованнях зафіксовані невеличкі пряжки, якими міг застібатись ремінець, на якому до поясу підвішували ніж. Залізні ножі (довжина 9,3 — 23,3 см) з прямою спинкою та залишками дерев’яних руків’їв і піхов лежали по одному у всіх чоловічих похованнях біля поясу ліворуч [404, c. 204].

Колекція залізних ножів зі Скелястинського могильника досить значна

- більше сотні номерів за польовим описом.

Ранньосередньовічний могильник у Бельбекській долині [288, с. 73 - 94] що датується другою половиною VII - IX ст. дає кілька знахідок ножів або їх фрагментів зі склепів. [288, с. 73 - 94].

Кинджали важко підпадають інтерпретації — їх можна віднести як до довгих ножів, так і до коротких мечей. Проте іноді таку ідентифікацію все ж таки застосовують, як у наступній знахідці, віднайденій на городищі Кара- Тобе, яке розміщується неподалік від м. Сакі, судячи з усього на розвилці двох античних доріг. Хронологічні межі існування поселення — IV ст. до н.е.

— I ст. н.е. [94, с. 306], тобто не є предметом зацікавлення пропонованого дослідження. Проте, випадковою знахідкою, що належить до часу середньовіччя, постає кинджал (Рис. 28). Він обоюдогострий, без перехрестя, з навершям форму якого через погану збереженість важко чітко ідентифікувати, але, вірогідно, воно було серцевидної форми [426, c. 101]. Пряму аналогію цього кинджалу знаходимо на городищі Тепсень. Кинджал, знайдений в 1928 році походить із поховання вершника, має кращу збереженість, близький за формою й розміром і датується VIII ст. [239, c. 99 — 108] В. В. Майко відносить поховання до праболгарської культурної спадщини [240, c. 154 — 156].

Ця знахідка, яка не належить до античного часу, дає змогу припустити, що на Кара-Тобе існувало ранньосередньовічне поселення, яке виконувало такі само функції, що й античне: контролювало торгові дороги [426, c. 102]. У той час, вірогідно, функціонувала дорога, яка йшла вздовж моря в Херсонес і слугувала для зв’язку Херсонесу й Подніпров’я [219, с. 160]. Якщо цю гіпотезу підтвердять подальші археологічні знахідки, то список середньовічних поселень у Криму розшириться на один пункт.

Сокира як різновид озброєння війська була популярна в середньовічній Європі. Сокирами озброєні англосаксонські воїни. Сокира з довгою ручкою й опуклим лезо застосовувалась як рублячи зброя, яку передовий воїн пускав у хід, вдираючись у шеренгу ворога. Лише після того, як у лавах супротивника сокирами були прорублені проломи, у бій вступали воїни зі щитами, які розвивали успіх, працюючи списами й щитами [69, c. 265 — 266]. На Русі сокира являлася масовою піхотною зброєю [52, c. 26 — 27].

П. фон Вінклер називає данську бойову сокиру найстрашнішою зброєю того часу [90, c. 95]. Він писав: «Сокири внаслідок однієї своєї ваги й сили удару мали завдавати страхітливі рани... незважаючи на жодні шоломи» [90, c. 77].

Багато воїнів віддавали перевагу саме цьому різновиду озброєння, напевне тому, що ударне поле меча значно поступається сокирі за масою, а скіс леза сокири цілком компенсує ріжучий момент шаблі.

Готські піхотинці могли використовувати і секіри - у Амміана Марцелліна [23, XXXI, 13, 3] - secures, однак секіру не можна назвати

характерною для готів, скоріш за все її застосовували спорадично, зокрема на полюванні [308, 295 - 297].

На користь того, що в Тавриці їх могли використовувати як зброю свідчать їхні знахідки в похованнях воїнів [95, c. 256]. На жаль, авторці данного дослідження не вдалося знайти в історіографії опублікованих сокир, які могли б бути впевнено інтерпретовані як середньовічна бойова зброя. Хіба не єдиним джерелом інформації можна вважати сокиру з експозиції Херсонеського музею, відділ археології середніх віків (Рис. 29). Вона, безсумнівно, датується ХІ — ХІІ ст. [182, табл. 6] Втім, велика кількість бойових сокир кримського походження виставлено на аукціонах так званих «любителів старовини». З етичних переконань ми не можемо давати посилання на подібні джерела інформації. Окрім того, як було зазначено трохи вище, існує велика проблема з інтерпретацією окремих сокир як бойових, чи господарських. Тобто, як і у випадку з ножами, однозначно віднести знахідки до зброярських артефактів дуже важко.

Спис сам по собі є й оборонною й наступальною зброєю. Він складається з дерев’яного древка й металевого наконечника [305, c. 464]. Нікіфор Фока пише: «Самим же їх пікам бути товстими й міцними приблизно тридцяти або двадцяти п’яти пяденей завдовжки. І наконечники їм корисні й закльопки» [280, c. 6]. Термін «закльопки» тут, найімовірніше означає закльопки, які кріпили втулку наконечника до древка, а також захищали його кінець від обрубування. Оскільки такі закльопки зовсім необов’язкові для списів, особливого значення набувають археологічні знахідки з Чатирдагського могильника. Там виявлено 16 поховань дорослих чоловіків, у 9 з них була зброя. У 4 похованнях виявлені наконечники списів [404, c. 204], у більшості з яких у втулці розміщуються отвори для закльопок.

Цікава також і форма знайдених наконечників списів. З них виділяється мечеподібна (завдовжки 42,5 см, максимальна ширина леза — 46 см. (подібні списи відомі в Східній Литві з кінця V по VII ст. [95, c. 254]), ланцетоподібна (довжина 18,3 см, максимальна ширина пера 2,5 см. Профілювання пера трохи хвилясте, довжина 22,5 см, максимальна ширина, пера 2,9 см), листоподібна (довжина 32,8 см, максимальна ширина пера 4,3 см), піковидна (довжина 32,6 см [95, c. 255]). Звідси видна різноманітність і незаангажованість озброєння жителів Таврики в середньовічний час.

На нашу думку, різновид форм, ваги й довжини знайдених наконечників — а, звідси, і самих списів — свідчить також і про вільну форму озброєння візантійської армії, і про толерантне відношення військового командування до фізичної форми і здібностей солдат, і про тактичні побудови. Про це говориться і в анонімному трактаті VI ст.: «списи мали бути такої довжини, яка зручна для використання кожним із солдатів, зокрема тих, хто розміщений у другій, третій і четвертій шеренгах. Списи перших чотирьох шеренг мусили виступати перед фронтом усього війська, і списи першої шеренги мали виступати спереду списів другої шеренги настільки, наскільки перша шеренга стоїть спереду другої, і далі по порядку точно таким же чином до четвертої шеренги; у більшості випадків у зімкнутій фаланзі ця відстань становить приблизно 1 лікоть. Декотрі робили списи другої шеренги довше, ніж списи першої шеренги на вказану довжину, так щоби висування списів першої і другої шеренги було однаковим, завдяки чому можна було битися з ворогами двома списами одночасно» [285, c. 90 —

91].

Особливістю, як катафрактаріїв, так і більш пізніх клібанаріїв була їх основна наступальна зброя — піки, що досягали завдовжки 4-4.5 м, і тримались обома руками. Геліодор залишив цікавий опис того, як використовувалися подібні піки: «Коли наступає час бою, то послабивши віжки й підбадьорюючи коня бойовим криком, він (катафрактарій) мчить на супротивника, подібно якійсь залізній людині або рухомій кованій статуї. Вістря списа сильно видається вперед, сам спис ременем прикріплений до шиї коня, нижній його кінець за допомогою петлі тримається на крупі коня, у сутичках спис не піддається, але, допомагаючи руці вершника, яка лише скеровує удар, сам напружується і твердо упирається, наносячи сильне поранення, й у своєму стрімкому натиску коле всіх навколо, одним ударом часто протикаючи двох» [111, с. 299 — 301].

Такі піки зображені на іранських рельєфах і боспорських погребальних фресках. Наконечники їх були знайдені в похованнях Північного Кавказу та Поволжя. Довгий меч і кинджал були допоміжною зброєю, як і лук зі стрілами. Але піки були на озброєнні із самого початку. «Адже вся сила цієї броненосної кінноти — у списах, у неї нема жодних інших засобів оборонити себе чи завдати шкоди ворогу, бо вона, ніби замурована у свою тяжку, негнучку броню» (Плутарх). Отже, можна сказати, що без піки не було б катафрактаріїв [403].

На вул. Госпітальній, м. Керч було знайдено залізний наконечник списа. На превеликий жаль, збереження їх настільки погане, що унеможливлює будь-яку їхню ідентифікацію. Єдине, що можна сказати, наконечник списа — втульчастий, вірогідно, ромбічний у розрізі [207, c. 143]. У могильниках Скалістинське й Лучисте відомі знахідки наконечників списів, інтерпретовані як аланські [88, с. 180, 181].

Основною одиницею візантійської кавалерії були катафрактарії (від грець. κατάφρακτος катафрактос) — різновид важкої кінноти, поширений у східних кочових іранських народів. Катафрактарії являли собою важкоозброєних та захищених важкою бронею вершників (Рис. 27). Вперше вони з’явилися в античні часи й існували в різних формах майже до кінця середніх віків. Спершу слово «катафрактос» позначала броню, яка повністю закривала вершника та коня, згодом так стали називати самого вершника, вбраного в таку броню. З воєнного погляду за роллю, яку катафрактарії відігравали в бою, вони були тотожні середньовічній лицарській кінноті, хоча й дещо відрізнялися від неї за озброєнням та тактикою. Але політично катафрактарії були звичайними вояками й не становили окремої політично значущої верстви населення, на відміну від середньовічних лицарів.

Оскільки катафракти призначені для ближнього бою, то основне їхнє озброєння — залізні палиці з 3, 4, 6 або іншою кількістю граней або ж однолезові клинки-парамірії чи прямі довгі мечі, довші ніж у піхотинців.

Велика увага приділяється опису захисних обладунків катафрактарів. «Бути ж такому загону з катафрактів-кавалеристів; мати їм наступне спорядження. Кожному мужу-бійцю носити кліваній. Кліваній же хай має рукава до ліктів. Від ліктів носити наручі... і поли кліваніїв прикриття, і від грубого шовку й бавовни бути їм товстими наскільки можливо зшити їх. І зверху кліваніїв носити накидки з грубим шовком і бавовною. А з пахв виходити їх рукам. Рукавам же їх висіти ззаду на їх плечах. Мати їм і залізні шоломи, всюди укріплені, щоби прикривати їх обличчя подвійними й потрійними шарами й товстими прикриттями, і тільки очам їх виднітися. Носити їм же й поножі. Мати ж їм [катафрактам] і щити для захісту від снарядів» [280, c. 23]. На жаль, імператор Никифор не зупиняється окремо на формі щита вершника, але можна припустити, що він був схожий на легкий невеликий круглий щит лучника.

Така величезна увага до важко озброєної кінноти зайвий раз доводить її крайню важливість у тактичних розрахунках імперського війська. Крім того, потурбувавшись про вершників, не слід забувати і про коней. Вони мають бути захищені катафрактами з войлоку і склеєних ременів аж до колін, так, щоб усе тіло коня не було видно, хіба що очі та ніздрі (точно так само, як і їхні ноги від колін і нижче не захищені й не відкриті), або кліванієм, зробленим із буйволячих шкір, для грудей коня. А від верха ніг і нижче має бути розміщений розрізи для вільного руху їхніх ніг [280, c. 23].

Щодо зброї катафрактаріїв, то тут переважає озброєння ближнього бою: залізні палиці, що мають цільнозалізні головки («а головки їх хай мають гострі кути, щоби бути їм [280, c. 23] трикутними чи чотирикутними або шестикутними»), а в деяких — парамірії. «Усе ж серед них хай мають ще й мечі. І залізні палиці й парамірії хай вони стискають у руках, інші ж залізні палиці хай мають на своїх поясах або на сідлах. І перша лінія, тобто «рот» загону, і друга, і третя й четверта хай мають схоже озброєння, а з п’ятої лінії катафракти з боків щоби стояли у такий спосіб: один пікінер і один палиценосець або навіть із тих, хто носить парамірій, і таким чином до останніх рядів хай так буде» [280, c. 24].

На середньовічному городищі Тепсень переважна більшість середньовічних поховань — християнські, а, отже, безінвентарні. Окремо стоїть одне очевидно язичницьке поховання воїна-вершника. Поруч із людиною лежав кістяк коня з деталями кінської збруї: стременами, срібними з позолотою круглими і квадратними бляхами. Поблизу людського кістяку знайдені шабля-палаш, кинджал із кільцевидним навершям, листовидні вістря стріл, збереглася бронзова велика бляшка від воїнського поясу, щиток якої прикрашений складною двосторонньою пальметкою [302, c. 164]. Остання датується VIII ст. Однак загалом комплекс належить до хозарської доби. На превеликий жаль, звітні дані про це поховання практично відсутні, речі збереглися не повністю.

Поблизу с. Морське, неподалік від Судаку, була виявлена залізоробна майстерня з круглим у плані й напівсферичним зверху горном, яка діяла приблизно на зламі VII — VIII ст. [238, c. 127 — 148] Серед археологічного матеріалу знайдено уламок шаблі, і фрагменти скляних рюмок-лампад, характерних для візантійської культури [351, c. 430]. Це дає нам можливість зробити припущення, що і в такому разі ми маємо справу не із шаблею, а з парамірієм — зброєю візантійських вершників.

Достеменно невідомо, були в Тавриці військові формування подібного роду, чи ні. З одного боку, знахідки довгих мечей, що носилися на портупеї [404, c. 203 — 230] і відоме в історіографії уміння сарматів (а згодом і аланів) як вершників, може свідчити на користь такої версії. З іншого, гірська місцевість явно не сприяла важко озброєній лінейній кінноті. На нашу думку, у Тавриці міг існувати різновид прокураторів — окремий загін вершників, який виконував функції легкої кавалерії (Рис. 30). При чому, така кавалерія легка саме за своїми функціями в бою, але згідно зі своєю зброєю, вона — важко озброєна. Вершники були захищені шоломом і панцирем, як зброю ближнього бою мали мечі й палиці [280, c. 66]. Така мобільна одиниця була незамінна в умовах пересічної місцевості, як-от рельєф прибережної та гірської зони Кримського півострова.

Для озброєння катафрактів рекомендуються так звані «парамірії». Вважається, що мається на увазі вигнутий клинок типу шаблі або палаш (Рис. 31) [280, c. 76]. І справді, шаблю використовували переважно в кінноті, у пішому строю вона стала застосовуватися значно пізніше — у XV — XVI ст. Її перевагою над мечем була набагато менша вага, котра давала змогу суттєво прискорювати ударно-захисні дії. Поряд із цим силу удару і глибину проникнення надолужували завдяки кривизни «робочої частини» клинка, котра дозволяла в ударі використати «ріжучий» ефект. Порівняно з палицею або прямим мечем, шабля вигравала внаслідок здатності завдавати важкі рублячо-ріжучі удари, котрі для швидкісної кінноти були головною перевагою в рухливому бою, як проти ворожої кінноти, так і піхоти.

Імператор Лев VI Мудрий у «Тактиці Лева» описує парамірії як «великі однолезові махайри» [229, с. 131]. Імператор Нікіфор ІІ Фока парамірій рекомендується для озброєння візантійських катафрактаріїв [280, c. 7].

Розуміння, що саме являли собою парамірії дають нам знахідки двох шабель віднайдених у 2005 році в Краснодаському краї [41, c. 84 — 92] (Рис. 26). Знахідка належить до категорії випадкових — як і більшість візантійської зброї. Загальна довжина шабель 930 мм, довжина клинків 808 мм, ширина біля основи 37 мм плавно звужується ближче до вістря до 30 мм, нахилу руків’я немає [41, c. 85]. Відповідно датуванню болгарського дослідника В. Йотова, шаблі належать до ІХ — Х ст. [171]. На думку Г. В. Баранова ці предмети озброєння мають візантійське походження і належать до класу парамірієв, а не шабель [41, c. 87].

У Криму, поблизу с. Морське, неподалік від Судаку, була виявлена залізоробна майстерня з круглим у плані й напівсферичним зверху горном, яка діяла приблизно на зламі VII — VIII ст. [238, c. 127 — 148] Серед археологічного матеріалу знайдено уламок шаблі, і фрагменти скляних рюмок-лампад, характерних для візантійської культури [352, c. 430]. Це дає нам можливість зробити припущення, що і, у такому разі, ми маємо справу не із шаблею, а з парамірієм — зброєю візантійських вершників.

Щит був основною оборонною зброєю не тільки ближнього, але й дальнього бою. Ним щонайперше вчився користуватися молодий солдат, якого вчили фехтуванню на палицях [291, c. 65].

Усі щити однієї тагми мали бути одного кольору, найімовірніше, темного, тому що іноді щитами користувалися для того, щоби сховати блиск обладунків [285, c. 65].

Щити піхотинців мали захищати тулуб і ноги, як мінімум до ікр. «Після впорядкування війська... варто спорядити протостатів оборонним

озброєнням, забезпечивши насамперед захист тих частин тіл, котрі найбільш вразливі в битві.»[285, c. 87] Анонімний автор VI ст. наполягає, щоби щити мали діаметр не менше семи пяденей, вказуючи на іншу оборонну властивість щитів у зімкненому строю: «і коли щити будуть тісно зімкнені одне з одним, можна буде огородити, прикрити й захистити все військо, щоби ніхто не постраждав від метальних снарядів супротивника» [285, c. 88]. Трактат Х ст. «Сратегіка» імператора Никифора ІІ Фоки про щити піхоти говориться: «Щитам же їх бути не менше шести пяденей5, та, якщо буде можливість, ще й більшими» [280, c. 6].

З вищенаведених свідчень можна зробити висновок, що, найімовірніше, щити ромеїв були круглої, або овальної форми, адже до них використовується слово «діаметр».

Ф. Осарес вважає, що такі щити виготовлялись із металу, оскільки «гуркіт щитів використовувався для того, щоби заважати супротивникові спати, або ж для того, щоби подати сигнал своїм» [291, c. 65]. На нашу думку, така заява абсолютно безпідставна. Важко уявити візантійських піхотинців на

⁵ Відповідно дослідженню Е. Шильбаха, візантійська пядень (σπιθαμή) складала 23,4 см марші із суцільнометалевими щитами діаметром не менше 140 см. До того ж така думка не підтверджена археологічними матеріалами.

Визначною особливістю рекомендованого воєнними трактатами щита був умбон (Рис. 32) — металева накладка на завнішній поверхні щита [305, c. 918 — 919]. «Для забезпечення найбільшої захищеності протостатів необхідно, щоб у центрі їх щита розміщувався залізний умбон округлої форми з закріпленим на ньому наконечником заввишки не менше чотирьох пальцівб, щоби не тільки вселяти страх у ворогів, коли вони будуть бачити цей наконечник здалеку, але й заподіювати їм тяжкі травми, коли справа дійде до його використання» [285, c. 88]. Такі умбони так званих римсько- германських типів трапляються в Криму в багатьох похованнях варварів- федератів візантійської імперії, наприклад, Бельбек І, Озерне ІІІ, Ай-Тодор, Чатирдаг, Південно-Донузлавське поселення, Керч [300, c. 234]. У керченському склепі 145 поряд із речами візантійського виробництва містились умбони, руків’я та окантовки від щитів [206, c. 37] (Рис. 32). Поховання датується другою половиною V — початком VI ст. [206, c. 37]

Їхні численні знахідки доводять як факт широкого використання такого типу щитів на Кримському півострові, так і те, що цільнометалевих щитів принаймні в цьому регіоні ніхто не використовував. У могилу воїна за дохристиянським обрядом зазвичай клали його повний обладунок і озброєння. Археологічна спадщина, здебільшого, зберігає для нас лише вироби зі стійких до руйнування речовин — кістки, каменю, металу. Дерево ж і тканини згодом витлівають. Тому про одяг і форму щита ми можемо здогадуватися по металевим пряжкам і формі умбону.

Щодо озброєння готських союзників, то щит був основною, а почасти і єдиною оборонною зброєю готського піхотинця. Грецькі автори використовують слово άσπίς (термін зазвичай означає круглий щит), латинські scutum (витягнутий), однак обидві назви зазвичай використовувались просто як обізначення зброї як такої. Амміан Марцеллін

⁶ Тобто, приблизно 8 см (Кучма В.В.) називає щити готів то "scutum" [23, XXXI, 7, 12], то "parma" - в звичайному розумінні округлий шкіряний щит [23, XXXI, 5, 9].

Вірогідно, основна форма щита еволюціонувала. В перші століття нової ери щит був овальним або витягнуто-кутовим, потім в епоху переселення народів відбулась адаптація великого круглого щита з умбоном. Такий щит виконувався з древ'яних дощечок і скріплювався металевою окантовкою. Така форма щита, можливо, пов'язана з виходом на передній план луків - вона краще захищала воїнів від стріл і дротиків [278, c. 236]. Більш пізні автори називають щити візі- і остготів, тобто круглим щитом

Захистний обладунок. Солдати, згідно до їхнього призначенню поділялися на важко озброєних і легкоозброєних. Лінійна піхота мала захистне спорядження — кольчуги, шоломи, поножі, великий щит. Вона включала в себе дві третини від загальної кількості числа піхотинців. Її призначенням було витримати натиск ворога й забезпечити розгортання табору [291, c. 69].

Захисному обладунку традиційно приділялася велика кількість уваги в настановах командувачу.

«Шоломи, кіраси й нагомільники мусять бути настільки міцними, щоб їх було нелегко пошкодити, але щоби водночас їхня вага не була надто виснажлива для стратіотів і не спричиняла передчасної втрати їхніх сил. Ці захистні засоби мають приносити користь не тільки завдяки міцності їхнього матеріалу, але й завдяки своїй формі і гладенькій поверхні, щоби потрапляючи в них метальні снаряди сковзали ними, а також завдяки своїй віддаленості від тіла. Їх варто надягати не прямо на спіднє, як це роблять деякі, намагаючись зменшити вагу озброєння, але на гіматій, товщиною не менше пальця, щоб, з одного боку, озброєння, щільно облягаючи тіло, водночас не травмувало його своїми жорсткими доторками, з іншого боку» [285, c. 88 — 89].

«Щоби метальні снаряди ворогів не досягали легко тіла, але зустрічали заваду, по-перше, як уже мовилось, завдяки твердості заліза, його формі і гладкості і, по-друге, завдяки віддаленості заліза від тіла. Також необхідно, щоби на верхів’ї шолома перебував наконечник заввишки не менше трьох пальців, що у разі потреби, стратіоти могли використовувати в бійках і ці наконечники, а тому являти для ворогів ще більшу небезпеку» [285, c. 89].

Легка піхота була оснащена короткими, до колін кавадіями, з бавовни і грубого шовку. [280, c. 5] Щоби легко й заразом зручно солдати могли битися рукава їх були короткими й широкими, зі зручними розрізами в пахвах. Рукава ж їх рекомендувалося ззаду на плечах закріпити застібками [280, c. 6]. Взуття повинно було бути за можливості коротке, подвійне до колін або одинарне до стегна або навіть сандалії, тобто «музакії, чи названі в народі цервулії» [280, c. 6]. Замість шоломів «... мати їм і ковпаки з товстих войлоків, а зверху них закріпити тюрбани, але, звісно — ще й поясні мечі й секіри чи навіть залізні палиці, щоб один тою, а другий іншою зброєю, відповідно до схильності кожного, бився» [280, c. 6].

«Лучники же хай мають кліванії й одиночні шоломи. Якщо ж це можливо, нехай будуть і коні їх катафрактними. На своїх поясах нехай носять лучники кавадії для прикриття визначеної частини коней, захищатися ж їм [лучникам] кавадієм від талії й нижче» [280, c. 24].

Найбільш обтяжений обладунком виявився катафрактарій, який саму свою назву бере від позначення броні. Разом із повним обладунком, який складався з панцира з полами, що прикривали ноги вершника, набивної когти, шолома з бармицею, наручнів і поножей, катафрактимусили оборонятися щитом, розмір і форму якого автор не вказує [280, c. 77].

У знатних готів могли бути панцирі, на це вказує Прокопій [308,62 - 65). В середині VI ст. це міг бути кільчастий, лусковий або пластинчастий доспіх, лоріка і заба [278, 236]. Свідчення про шоломи також малочисленні. Очевидно, готи носили Spangenhelm - металевий каркасний шолом зі сферичною тульєю, зазвичай з нащічниками [278, 236].

До сьогодення майже не існує досліджень, присвячених вивченню ковальського ремесла Криму. На користь місцевого виготовлення якоїсь частини ковальської продукції свідчить поховання коваля в склепі IV ст. могильника Дружне з ковальськими інструментами. Важливо, що цей комплекс містить у тому числі предмети озброєння, що дає змогу інтерпретувати його як поховання майстра-зброяра. Судячи з усього, коваль не тільки спеціалізувався на виготовленні зброї, але й виконував його ремонт під час військових походів [95, c. 252]. Окрім цієї знахідки, поблизу с. Морське, неподалік від Судаку, була виявлена залізоробна майстерня з круглим у плані й напівсферичним зверху горном, яка діяла приблизно на зламі VII — VIII ст. [238, c. 127 — 148] Серед археологічного матеріалу знайдено уламок шаблі, і фрагменти скляних рюмок-лампад, характерних для візантійської культури [351, c. 430]. Це дає нам можливість зробити припущення, що і в цьому випадку ми маємо справу не із шаблею, а з парамірієм — зброєю візантійських вершників.