3. 2. Метальна артилерія та метальна зброя
Практично вся метальна артилерія бере свій початок від пращі та луку. Ці два різновиди ручної метальної зброї по суті вичерпують фізичні принципи за якими працювали серійні метальні машини античності.
При чому, до принципа пращі дійшли тільки в конструкції онагрів, а до цього всі метальні машини представляли собою варіації на тему лука.Спочатку був гастрафет (його ще можна назвати давньогрецьким арбалетом), потім — його збільшена копія оксібелес, а після нього з’являється балліста — двоплечева машина торс іонної дії, яка широко використовується в часи ранньої Візантійської імперії завдяки своїй здатності до навісної стрільби.
Проте найбільшим досягненням античної артилерії був онагр — одноплечева торсіонна метальна машина з додатковою пращею, призначена для метання снарядів за порівняно крутою параболічною траєкторією. Снарядами виступали камені сферичної форми або горщики з запальною сумішшю.
Прадавня людина не могла не помітити, що чим довша рука з пращею, тим далі летить камінь. Тоді і з’явилась ідея пращеметалки. До цього людство дійшло одночасно на Дальньому Сході, у Пізньоримський імперії (з IV ст. відома під назвою фустібал) і навіть у доколумбовій Америці. У Європі вона широко використовувалася до кінця XIV ст. У Китаї в V — IV ст. таку пращу здогадалися збільшити в розмірах і встановили на стовп із рогаткою чи кільцем наверху. Застосовувався станковий прещемет здебільшого під час облоги й оборони міст.
У Візантії така машина вперше зафіксовано в 580ті рр. під назвою «петробол» (той що метає каміння). Наприкінці VII ст. петроболи масово застосовували не тільки візантійці, але й авари зі слов’янами, перси, дещо пізніше араби і вестготи. Тепер у Візантії їх називали манганами, звідки походить арабське «аль-манджаник» та західноєвропейське «манготель».
Ще одна поширена метальна машина називалась «скорпіон» — невеликий двоплечевий торс іонний стріломет, призначений для стрільби за настильною траєкторією.
Скорпіони були досить компактними й технічно бездоганними двоплечовими стрілометами й широко використовувалися ще із середини III ст. до н.е.Окрім того, у джерелах згадуються хіромангани — вірогідно, невеликі ручні одно плечові каменомети або вогнемети — пристрої для викидання грецького вогню; елактії — своєрідні жерла для метання стріл або є невеликі каменомети типу онагра; ручні сифони — апарати для метання грецького вогню [280, c. 62 — 63]. «Слід же командиру армії мати й маленькі хіромангали, три елактії, вертлюг із сяйвом і ручні сифони, щоб, якщо, можливо й супротивники будуть використовувати подібний і рівний за чисельністю загін, то використовуючи хіромангани і... вогню, що тече (наші загони) виявилися сильніше супостатів і розбили їх» [280, c. 13]. Вважається, що «вертлюг із сяйвом» — жерло, через яке відбувалося метання вогню. [280, c. 63]
У ранньому Середньовіччі найбільш зацікавленим у використанні важкої облогової техніки був Арабський халіфат — ворог Візантії. Арабо- візантійські війни призвели до появи гібридного требуше, у якого коротке тягове плече метального важелю оздоблено невеликою противагою, яка врівноважує більш довге метальне плече. Це полегшує роботу тягової команди й дає змогу робити машини більшого розміру, стрільба стає більш точною. Після цього такі машини розходяться в усьому світі [377].
На Кримському півострові до пізнього середньовіччя застосовувались принаймні баллісти і онагри (Рис. 33). В умовах постійної загрози кочовиків і нерівномірність розміщення візантійських опорних пунктів у Тавриці використання таких машин було вкрай необхідним. У більшості фортець Гірського Криму передбачені спеціальні майданчики для ведення обстрілу ворогів на висотах. У приморських містах, як-от Херсонес, розміщених на більш рівній місцевості передбачено використання веж та окремих ділянок куртин для розміщення великої артилерійської техніки.
Окрім даних фортифікації, про використання таких машин свідчать знахідки снарядів, які ті метали (Рис.
34). Це доводить нещодавня знахідка в Балаклаві. Вдало розміщена біля заходу у вузьку і глибоку бухту, фортеця могла контролювала значну ділянку узбережжя Криму — від мису Сарич до затоки Каламіта й далі за течією річки Чорної до Кримських гір.Досі вважалося, що на території України великі метальні машини, та ще й як засіб активної оборони, не використовувалися. Спростувати цю думку вдалося об’єднаній експедиції Харківського національного університету ім. В.Каразіна й Національного заповідника «Херсонес Таврійський». Під час розкопок середньовічної фортеці Чембало в сучасній Балаклаві було виявлено арсенал ядер для машини типу требуше — з морського каменю, вапняку й навіть мармуру. Вони виготовлені з різних матеріалів. Найчисельніша серія — снаряди з місцевого мармуроподібного вапняку. Є снаряди з інкерманського вапняку, більш м’якого й податливого каменю, — ядра з нього мають правильну сферичну форму, деякі — шліфовані. Є й необроблені морські валуни яйцеподібної або сферичної форми. Особливо цікаві шість мармурових ядер, виготовлених із колон, очевидно, великого храму або громадського будинку, що містився неподалік Чембало. На них збереглися навіть обідки колон і отвори для металевих штирів. Судячи зі складу мармуру, п’ять ядер виготовлені з однієї й тієї ж мармурової колони, а шосте — з іншої колони або навіть іншої споруди.
Вага більшості ядер — від 30 до 75 кілограмів, діаметр — від 27 до 40 сантиметрів, а їхня загальна вага перевищує сім із половиною тонн.
Жоден середньовічний требуше не зберігся до наших днів. Ці машини зазвичай утилізували відразу ж,щойно вони втрачали практичну цінність. У Європі останній зразок було знайдено у 1890-х роках у Східній Пруссії. Доля його характерна — місцеві жителі зразу ж розпиляли його на дрова. Уявлення істориків про облогові машини базуються тільки на знайдених ядрах, текстах та ілюстраціях середньовічних рукописів. Що стосується Чембало, то на місці найімовірнішого розташування дерев’яної машини ми знайшли тонкий, але досить чіткий шар горіння.
Найімовірніше, мешканці, залишаючи Чембало, її спалили.Метальна зброя обох типів відіграла важливу роль у боях середньовіччя. Вони використовувалися проти індивідуальних цілей на полях боїв і під час облог.
Метальна зброя дала людям можливість завдавати поразки на відстані. Стрільці використовувалися як легкі загони, щоби заподіювати збиток і послабляти ворога через утрати до рукопашного бою. Якщо ворожа сила могла б бути ослаблена чи похитнута, можливості перемоги ставали більше.
У різновид метальної зброї входили лук, дротик і праща.
Лук. В останній третині IV ст. Римська імперія зіткнулась із навалою гунської орди. Як пише відомий дослідник середньовічної історії, Едвард
Люттвак, саме їх стиль ведення бойових дій, засвоєний і перероблений, заклав основу стратегії візантійської армії, яка на той момент формувалась [237, c. 39]. Щонайперше це стосувалося широкого застосування композитного лука зі зворотнім вигином — зброї відомої ще в скіфів, але з більшою бойовою потужністю.
Ми не маємо жодного достовірного зображення чи опису гунського лука, проте, технологія його виготовлення відома. Число його елементів могло доходити до п’яти і включало в себе: цільну дерев’яну серцевину, «брошко», виготовлене, зазвичай з еластичного бичого рога, багатошарова прокладка з жил на спинці лука, «вушка» — прямі наставки, які кріпилися до країв кожної з вигнутих частин лука й руків’я [237, c. 43]. Усе це скріплювалось між собою за допомогою клею зі шкір або сухожиль тварин. Такий лук був не тільки дуже складним у виготовленні, але й вимагав велику кількість часу, для оволодіння навичками стрільби, а також постійних тренувань уже навчених лучників. Стрільба вважалася найбільш важкою частиною військового навчання [291, c. 67]. Однак, убійна сила цієї зброї окупала всі можливі незручності.
Наголошують на важливості застосування лучників у бойових діях візантійські воєнні трактати. Никифор ІІ Фока радить лучникам бути всередині строю, поряд із катафрактаріями, щоби «лучники ними боронились» [280, c.
23]. Окрім цього для збереження такої цінної одиниці війська, він же радить лучникам носити кліванії й шоломи [280, c. 24] і невеликі зручні щити, і поясні мечі, і секіри; а пращі таким же чином носити на поясах [280, c. 6]. Кожен лучник повинен був мати із собою по два колчани: один, що містить сорок стріл, а другий — шістдесят, і по два луки, і чотири тятиви [280, c. 6]. «Стратегікон» Маврикія, написаний наприкінці VI ст., який підводить риску під використанням піхоти як основного елементу воєнного маневру, а, натомість, виводить наперед стратегічну важливість кінноти — і кіннотних лучників, зокрема, зазначає: «В пішому строю — у швидкісній стрільбі з лука й роменським і персидським способами, тобто в навичці швидко виймати стрілу й сильно натягувати тятиву; те ж саме корисно вміти і вершникам.» [360, c. 64] Саме гунські прийоми стрільби зі спини коня вплинули на візантійські тактичні побудови. Прокопій Кесарійський пише про візантійських вершників: «Вони чудові вершники й можуть без зусиль на повному скаку натягати лук і пускати стріли в обидві сторони, як у того, хто біжить від них, так і в переслідувача. Лук вони піднімають до лоба, а тятиву натягають до правого вуха, від чого стріла пускається з такою потужністю, що завжди уражує того, у кого потрапляє й ні щит, ні панцир не може зупинити її стрімкого удару» [308, c. 13 — 15].Композитні луки зі зворотнім вигином у Тавриці використовувались, про що свідчать знахідки кістяних накладок у численних похованнях (Рис. 35). Серед них: склеп № 154 на Боспорі (IV — V ст.) [206, c. 35], у могильнику Скалисте (початок ІХ ст.) — при чому, тут були віднайдені серединні, кінцеві та фронтальні плечові накладки [6, с. 123, рис. 7, 31], курган Рисове (Х — початок ХІ ст.) [206, c. 75]. Існують такі знахідки й пізнішого часу. З цього видно, що одного разу потрапивши на терени Криму, композитний лук залишився затребуваним довгий час. Цьому мала сприяти, окрім інших, чинників, і топографія регіону. Таврика була важкою для проходу великого війська (особливо, її гірська частина), будь-які нападники неодмінно розпорошилися би у вузьких ущелинах і проходів пасм кримських гір, зручних для засідок і навісної стрільби.
У таких умовах, лучники, які б розмістились у засідках на схилах, мали б низку вирішальних переваг. Передусім, це сила тяжіння, по-друге — беззмістовність використання важкої кінноти, яка б не могла пі сипучими схилами, по-третє, сили, які розміщуються на висоті завжди можуть обирати для себе варіанти дій — чи залишатись їм у засідці, чи вже прийшла пора прийняти бій. Візантійці добре це розуміли, що не завадило їм прийняти нищівну поразку від турків- сельджуків у проході Циврица у 1176 р., де турки з успіхом використали цю дієву тактику бою в гірській місцевості [237, c. 329 — 330].Поширеним археологічним зброярським матеріалом, є вістря стріл. Вони змінюються залежно від часу поховань, але неодмінно присутні в таких могильниках, як Скалистинське, Лучисте, Баклинське урвище. Ці могильники відображають аланський поховальний обряд, проте інвентар збагачується належними до гуннської епохи предметами побуту та озброєння [237, c. 329 — 330]. Така ситуація вчергове підтверджує мультиетнічну складову так званої гірської кримської народності. Судячи з усього, у Х ст. завершився багатосторічний асиміляційний процес її формування. Вона об’єднала в собі риси аланської, готсько, булгарської та ромейської культур [206, c. 80]. Усі ці компоненти зводило воєдино християнство та візантійська культура.
У містах спостерігається набагато менша кількість археологічного матеріалу військової спрямованості. Це свідчить лише про те, що життя на пам’ятках продовжувалася безперевно, адже нормальна життєдіяльність не сприяє подібним накопиченням [351, c. 207].
Стріли з керченського поховання по вул. Госпітальній належать до різних варіантів черешкових трилопатевих наконечників, серед яких присутні ромбовидні, витягнуто-підтрикутні й під трикутні наконечники [207, c. 143], що може свідчити про перехідний період їх виготовлення — тенденція до подовження наконечників характерна для постгуннського часу [22, c. 16].
Дротики. Солдати до четвертої шеренги у візантійській армії рекомендували озброювати довгими списами і мечами для того, щоб вони могли з найбільшою ефективністю прийняти на себе перший удар. Щодо солдат, розміщених у шеренгах позаду четвертої, то «декотрі вважають, що і їх треба озброїти списами, тільки більш короткими, ніж у тих, що стоять попереду. Інші радили їм - що представляється більш правильним - використовувати в бою не звичайні, а вкорочені списи (δοράτια), дротики (άκόντιον) та інші метальні засоби» [285, с. 91].
Від терміну άκόντιον виникла назва аконтісти - різновиду піхотних формувань, що займав своєрідне проміжне положення між важкою та легкою піхотою. Основне озброєння аконтистів - метальна зброя (частіше за все дротики). Воєнні автори, як правило, бажають підкреслити, що даний різновид піхоти неорганічний для власне ромейських військових формувань, - вона більш властива для інших народів, крім того, дротиками могли бути озброєні і кавалеристи [133, с. 128]. Але це не зовсім так. Тим з солдат, які не могли навчитись влучно стріляти з лука, радилось використовувати дротики слов’янського типу з метальними ременями [291, с. 68]. Таким чином, дротики метались вручну, щоб атакувати на відстані. Метатель дротика міг навіть у скрутний час замінити лучника, адже навчитись справно користуватись коротким списом значно легше, ніж навчитись влучно стріляти з лука.
Скоріш за все, на Кримському півострові були присутні підрозділи аконкістів. Проте, довести це однозначно досить важко. Дискусія з цього приводу може нагадати роздуми з приводу: «це довгий кинджал чи короткий меч?». У тому ж таки відомому Чатирдагському могильнику було знайдено металеве вістря списа близьке до ланцетоподібної форми довжиною 18,3 см (при тому, що тут же були присутні знахідки наконечників довжиною 32,8 та 32,7см).
Праща — найдавніша метальна зброя дальнього бою, просте у виготовленні, дешеве й тому поширене всюди. Побудова звичайних пращ приблизно однакова у всіх народів: мотузка або ремінь, частіше за все зі спеціальною відчиненою кишенею — «гамачком» посередині. У кишеню вкладається камінь (іноді — глиняна кулька) і, закріпивши за великий палець один кінець пращі і притримуючи іншими другий, її розкручували. Після того, як пристрій набирав достатню інерційну силу, відпускали вільний кінець і камінь летів у ціль.
Праща користувалася великою популярністю. Наприклад, у часи Давньої Г реції пращами були озброєні легкі піхотинці-застрільщики псиної, а римляни набирали пращників із жителів Балеарських островів, серед котрих цей різновид зброї був особливо популярним [305, c. 740]. Під час битви біля острові Сфактерія (Пелопоннеська війна, V ст. до н.е.) за допомогою пращ була практично повністю перебита закута в обладунок спартанська фаланга.
Не дивно, що праща продовжувала користуватися популярністю й у часи середньовіччя. «Усі ж і пращі на своїх поясах нехай мають» [280, c. 6].
Забезпечити необхідну кількість лучників у бою було нелегко, адже їхня підготовка займала принаймні кілька років. Крім того, деякі піхотинці, а особливо, кіннотники просто не могли освоїти стрільбу з лука, адже вона потребувала не тільки тривалих тренувань, але й певного таланту. Також потрібно враховувати погодні умови, несприятливі для прицільної стрільби з луків, а також те, що стріли могли закінчитись [237, с. 46 — 47]. Тому пращі рекомендувалося мати з собою всім — і навіть лучникам.
Активне використання подібного роду озброєння на теренах Південного узбережжя та гірського Криму підтверджують чисельні знахідки снарядів для пращ — маленьких каменів, яким надано округлої форми та керамічних кульок такого ж призначення. За умов бою в хід могло йти, безумовно, і звичайне каміння.
Зброя народів, які її використовують — це не тільки показник їхньої обороноздатності, це ще й можливість оцінити їхній економічний, культурний, соціальний стани. Знахідки зброї в середньовічних кримських похованнях вкрай нечисленні, найчастіше це — випадкові знахідки, але мала кількість археологічного матеріалу — насамперед, військової спрямованості, свідчить про те, що життя на пам’ятках продовжувалася безперевно, адже нормальна життєдіяльність не сприяє подібним накопиченням [351, c. 207]. Різноманітність зброярських артефактів є віддзеркаленням мультикультурності та мультиетнічності населення Таврики, яка була об’єднана під єдиною воєнною, політичною, економічною візантійською адміністрацією, християнською вірою та грецькою мовою.