Міф про Вавилонську башту

Це останній із міфів, що їх редактори Старого Заповіту поєднали в перших одинадцяти розділах Книги Буття. Цей міф обріс етнологічни­ми І генеалогічними відомостями, взятими частково з ягвіської, част­ково із жрецької розповідей.

Хоча в цій розповіді є багато плутанини й неточностей, загалом етно­логічна й географічна картина приблизно відповідає ситуації, що існу­вала у стародавньому світі на зорі єврейської історії. Сини Яфета жили на Кавказі на північ І на захід Малої Азії; сини Хама, хаміти, представ­лені єгиптянами і лівійцями, населяли Єгипет, Нубію, ЕтиопІю і Пів­нічну Африку.

У такий контекст вміщений міф про Вавилонську башту. Дехто із сучасних дослідників вважає, що в основу відомого нам зараз тексту міфу покладено дві різні традиції: одна пов’язана з будівництвом міста Вавилона і походженням різних мов, Інша — з будівництвом башти і поширенням народів на Землі; і що ці дві традиції були або сплетені ягвістом у єдину повість, або об’єднані раніше, в тому усному чи пись­мовому джерелі, яким він користувався.

Зрозуміло, що цей міф не пов’язаний ані з етнологічним контекс­том, у який він вписаний, ані з міфом про потоп. У ньому розповіда­ється про те, як перша група людей поселилася в дельті Ефрату, від­крила спосіб виготовлення цегли з глини, що було характерним для ранньомесопотамської архітектури, і побудувала місто і башту. Незва­жаючи на месопотамський колорит, неможливо припустити, що ця роз­повідь має месопотамське походження. Вавилонський міф не міг зо­бражувати священний зикурат, який, за поняттями давніх вавилонян, пов’язував їх з небесами, як нечестиву спробу людей дістатися небес. Міф швидше відображає здивування й страх кочовиків, які вдерлися в родючі долини дельти, при вигляді величних вавилонських міст і на­товпу людей, що розмовляли всіма мовами Стародавнього Близького Сходу.

У жрецькій оповіді про нащадків Ноя виникнення розкиданих по світу племен і різних мов розглядається як природний наслідок зрос­тання населення та міграції народів, а не як результат волі Бога.

Ягвіст використовував цей міф відповідно до свого розуміння люд­ської природи і божественної діяльності, яке ми вже простежили в ного тлумаченні міфів про творення і про потоп. Він визнає, що навіть після потопу людська природа залишається незмінною, оскільки «думка серця людського ЗЛО ВІД ЮНОСТІ його», І в цьому міфі він все ще бачить

людину в тому ж її прагненні до недосяжної рівності з Богом, яке й спричинилося до первородного гріхопадіння. Він бачить Ягве таким, що підноситься у своїй всемогутності й припиняє марні спроби люди­ни сягнути небес.

Таким чином, як і у більшості випадків, коли єврейський автор пря­мо чи опосередковано запозичує матеріал з месопотамських джерел, він надає цим міфам нової форми, з тим щоб створити символічну ка­ртину Божественних діянь і стосунків між Богом і людиною, як вони тлумачилися пророками Ізраїлю. Однак, коли месопотамською І хана- анською міфологією послуговувався Ізраїль, процес трансформації був набагато радикальнішим і міфи набували більш глибокого релігійного підтексту, створюючи необхідність розгорнутого трактування стародав­ньої єврейської міфології.

Міфологічний матеріал, який міститься в стародавній єврейській літературі, не вичерпується зібраними в перших одинадцяти розділах Книги Буття міфами.

7.9.5.