<<
>>

Адміністративно-правове регулювання поліцейських послуг у сфері протидії злочинності

Сучасна Україна має цілу низку проблем різного характеру (соціального, економічного, політичного, медико-біологічного, тощо), серед яких далеко не останнє місце посідає проблема злочинності, що сьогодні, поряд із алкоголізмом, наркоманією, СНІДом, безпритульністю, тощо, без перебільшення є найбільшою проблемою нашого суспільства.

Звісно ж, злочинність не є характерною лише Україні, вона притаманна всім країнам у всіх соціально-економічних формаціях й існуватиме доки існує людство, частково модифікуючись відповідно до змін у суспільстві [108, с. 42]. Однак, її (злочинності) масштаби та форми у різних державах не однакові. В Україні часів незалежності криміногенна ситуація завжди залишала бажати кращого і характеризувалася стабільною тенденцією до збільшення кількості зареєстрованих злочинів. І хоча ця тенденція була нерівномірною і в окремі роки відбувалося зменшення рівня злочинності, в цілому ситуація у сфері законності, як правило, погіршувалася [ 81]. Так, у період із 1991 по 2007 роки найменша кількість злочинів була зареєстрована у 1991 році - 405516, тобто 784,5 злочину на 100000 населення; а найбільша - у 1995 році - 641860, що складало 1245 злочинів на 100000 населення [81]. Сьогодні динаміка розвитку злочинності також має позитивні показники (тобто вона зростає), і хоча влада періодично заявляє про те, що ця динаміка уповільнилася, однак, її цифри все одно не виглядають надто обнадійливими. Так, згідно з даними Міністерства внутрішніх справ України, станом на 20 листопада 2012 року зареєстровано 443665 злочинів, що на 6,6 % менше порівняно з аналогічним періодом 2011 року - 475204. Зокрема, спостерігалося незначне зменшення кількості зареєстрованих злочинів середньої тяжкості - 231,2 тис., що на 4,8 % менше ніж минулого року, тяжких злочинів - 145,7 тис., що на 7,1 % менше ніж минулого року. Збільшилась питома вага злочинів середньої тяжкості (52,1 % [51,1 %] від загальної кількості зареєстрованих злочинів), питома вага тяжких злочинів зменшилась (32,8 % [33 %]).
Істотно зменшилась (на 11,3 %) кількість зареєстрованих особливо тяжких злочинів - 9,3 тис., злочинів невеликої тяжкості - 57,4 тис. (на 11,5 %) [17; 221]. У 2013 році було зареєстровано вже 563560 злочинів, з яких: 13776 особливо тяжких злочинів, 156131 тяжких злочинів, 231983 злочинів середньої тяжкості, 161669 злочинів невеликої тяжкості. У 2014 році зареєстровано 529139 злочинів, із них: 25872 особливо тяжких злочинів, 154216 тяжких злочинів, 215792 злочинів середньої тяжкості, 133259 злочинів невеликої тяжкості. У період із січня по листопад 2015 року в Україні зареєстровано 515648 злочинів, з яких: 20648 особливо тяжких злочинів, 158581 тяжких злочинів, 215658 злочинів середньої тяжкості, 120761 злочинів невеликої тяжкості [222].

Така ситуація у сфері розвитку злочинності в Україні пояснюється цілою низкою факторів, зокрема, низькою якістю роботи органів внутрішніх справ, на які покладається основний обсяг роботи щодо протидії злочинності. Слід погодитися із думкою С. Федас, яка наголошує на тому, що протягом останніх років міліція не стільки реально боролася зі злочинністю, скільки виконувала плани боротьби із нею [245]. Більш того, звітуючи про виконання своїх планів, органи міліції досить часто наводили такі цифри, що аж ніяк не відповідали об’єктивно існуючому стану законності в країні, що, на нашу думку, є яскравим свідченням «домальовування» показників. Зокрема, йдеться про заниження реальної кількості злочинів, а також підвищення рівня їх розкриття правоохоронцями. З метою усунення цих та інших недоліків у роботі органів внутрішніх справ в Україні було запроваджено відповідну реформу, в ході якої, окрім іншого, ліквідовано міліцію та створено новий орган виконавчої влади правоохоронного характеру - Національну поліцію, серед головних завдань якої, відповідно до законодавства про неї, є протидія злочинності [189].

Слід зазначити, що чинне законодавство не містить визначення терміну «злочинність», офіційне тлумачення віднайшли лише поняття «злочин» та «організована злочинність».

Так, перший, тобто злочин, відповідно до статті 11 Кримінального кодексу України, - це передбачене цим кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. При цьому, не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі [110]. Під організованою злочинністю в Законі України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30.06.1993 р. № 3341-XII розуміється сукупність злочинів, що вчиняються у зв’язку із створенням та діяльністю організованих злочинних угруповань [191]. Більш детальне уявлення про те, що являє собою злочинність надають наукові дослідження. Так, скажімо, Н. Ф. Кузнєцова, досліджуючи проблематику злочинності, визначила останню як відносно масове історично мінливе соціальне явище, яке має кримінально-правовий характер, класову сутність та складається з усієї сукупності злочинів, учинених у певній державі у відповідний період [113, с. 173-174]. І. І. Лановенко та П. В. Мельник розуміють злочинність як суспільно небезпечне явище, яке охоплює всю сукупність посягань на суспільні відносини, що охороняються кримінальним законодавством у певному просторі й часі. Автори підкреслюють, що поняття «злочинність» відображає статистично узагальнену множину конкретних злочинних подій (у кримінальному праві) або саме існування її як об’єктивно діючого суспільно небезпечного явища (у кримінології). Воно є ключовим як у практиці притягнення винних осіб до відповідальності кримінальної, так і при здійсненні запобіжних заходів з метою усунення або нейтралізації причин і умов скоєння злочинів [266].

За О. Г. Фроловим, злочинність - це правова модель реального, складного і динамічного суспільно небезпечного соціально-правового явища, що успадковує і моделює лише частину його ознак і є системою злочинів, вчинених на певній території або в тій чи іншій державі чи регіоні за певний період часу, а також осіб, які винно їх вчинили [253].

Існує думка, що злочинність - це антисоціальне, деструктивне, відносно масове, історично мінливе явище, що має певну територіальну та часову поширеність, суспільно небезпечна поведінка суб’єктів кримінально-правових відносин, яка становить собою статистичну сукупність злочинів, що визначаються кримінальним законом у відповідності з кримінально-правовою політикою держави [21, с. 166]. Досить цікавим видається підхід до розуміння поняття злочинності, запропонований А. Ф. Зелінським, який вважає її масовим проявом деструктивності у поведінці людей, що знаходить своє вираження в системі передбачених кримінальними законами діянь, вчинених на даній території або серед членів певних соціальних груп протягом року або його певного відрізку [80, с. 24]. Обґрунтовуючи таку точку зору, А. Ф. Зелінський наголошує на тому, що застосування у визначенні поняття злочинності такої ознаки як «соціально-правовий характер» не має сенсу, оскільки будь-які явища, що відбуваються всередині суспільного життя, мають соціальну природу. Також дослідник вважає, що у зазначеному визначенні більш доречним є використовувати термін «система», а не «сукупність», оскільки перша (тобто система) є більш точною і підкоряється статистичним закономірностям як певна вірогідна цілісність [80, с. 24; 45, с. 106]. Деякі дослідники характеризують злочинність як соціально-правове, відносно стійке антагоністичне явище, що самодетермінується й охоплює сукупність злочинів, що вчинені у конкретному суспільстві в певний період і характеризуються кількісними та якісними показниками [16, с. 60]. А. М. Бандурка та Л. М. Давиденко у своїх працях виходять із того, що злочинність є соціально - правовим явищем, історично мінливим, що становить систему (сукупність) злочинів, вчинених у відповідній державі (регіоні) за той чи інший період, через певні причини, і зумовлюється статистичними закономірностями [21, с. 7]. Згідно із Б. В. Коробейниковим, під злочинністю слід розуміти соціальне історично мінливе, масове, кримінально-правове, системне явище суспільства, що виявляється в сукупності суспільно небезпечних кримінально караних діянь та осіб, які їх вчинили, на певній території за певний період часу [ 107, с.

32]. Причому, як відмічає автор, злочинність включає не просто безліч злочинів. Їх сукупність представляє складне специфічне системно-структурне утворення з різноманітними взаємозв’язками злочинів і злочинців, різних видів злочинів і злочинності в цілому [107, с. 32-33]. Є. В. Авсєєнко говорить, що злочинність - це цілісна сукупність (система) злочинів, скоєних в країні за той чи інший період часу. Правник зауважує, що її елементи - окремі злочини та їх види - перебувають у певних статистично вимірюваних і прогнозованих взаємодіях [5, с. 29]. Варто відзначити точку зору М. Г. Вербенського, який, проаналізувавши ряд наукових підходів до розуміння поняття «злочинність», пише, що її слід розглядати у широкому та вузькому контексті. У першому, тобто широкому аспекті, «злочинність» - це феномен суспільного життя у вигляді неприйнятної та небезпечної для суспільства масової, відносно стійкої, різнозумовленої кримінальної активності частини членів цього суспільства, а отже, має розглядатися переважно з позицій явища, тобто визначення злочинності в широкому розумінні [45, с. 108]. Що ж стосується злочинності у вузькому розумінні, то до неї належать усі ті визначення, які містять більш значний перелік сутнісних ознак злочинності (антисоціальність, деструктивність, відносна масовість, історична мінливість, територіальність, тощо), які розкривають її структуру. Науковець підкреслює, що злочинність - закономірне явище, що відображає стан суспільного організму, визначений соціально-економічними, суспільно-моральними, політичними та іншими умовами життя конкретного суспільства. Вона є нічим іншим, як побічним продуктом суспільного розвитку, наслідком конфліктів у суспільстві, результатом його патології та дезорганізації. Отже, чим більш дезорганізоване суспільство в економічному, соціальному, моральному і політичному плані, тим вищий у ньому рівень злочинності. У кожному суспільстві є свій поріг (рівень) злочинності [45, с. 108]. З позиції, яку займає Я. І. Гіпінський, злочинність - це відносно поширене (масове) статистично стійке соціальне явище, різновид (одна з форм) девіантності, обумовлений законодавцем в кримінальному законі [54].

З викладеного видно, що серед дослідників немає єдності відносно того, що являє собою злочинність, автори по-різному підходять до визначення кола ключових ознак, що становлять зміст даної категорії. Так, одні акцентують увагу на тому, що злочинність має соціально обумовлений характер, інші підкреслюють її соціальну шкоду та деструктивний характер, треті включають до її складу так звані фонові явища, четверті звертають увагу на історичну мінливість та масовість злочинності (наркоманію, проституцію, ВІЛ, адміністративні делікти, інші правопорушення), п’яті взагалі заперечують необхідність включення до складу поняття злочинності таких ознак як масовість, історична мінливість, класовий характер [ 106, с. 45; 45, с. 108]. Вважаємо, що кожна із наведених точок зору щодо того, що таке злочинність, заслуговує на увагу і має як свої переваги, так і недоліки. При цьому, слід відмітити, що наведені наукові думки з приводу означеного питання хоча й різняться, втім, прямо не суперечать та не виключають одна одну. Більшість із запропонованих визначень не стільки характеризують саме явище злочинності, скільки описують її змістовну структуру шляхом перелічення основних ознак, що з точки зору автора входять до складу даної категорії. Однак, для практичної діяльності правоохоронних органів, зокрема, Національної поліції, такі підходи, на наше переконання, навряд чи є доцільними. Адже тут потрібне саме таке визначення, яке характеризує злочинність безпосередньо як явище, відображає його сутність, а не структуру. Воно (визначення) повинне окреслювати предмет роботи поліції у сфері протидії злочинності і мати при цьому мінімум абстракції. Крім того, слід враховувати той факт, що діяльність поліції має юридично формалізований характер, тож вважаємо, що визначаючи поняття злочинності, слід акцентувати увагу на її нормативному аспекті. Відтак, на наше переконання, з практичної точки зору, більш доречним буде говорити про злочинність як сукупність зумовлених різними умовами та факторами суспільно небезпечних дій (бездіяльності), що вчиняються особами у певний період часу на певній території або у суспільстві в цілому та визнаються кримінальним законодавством злочинами. Такий підхід дозволяє позначити злочинність як конкретне об’єктивне явище, що має свої чинники та межі і з яким має працювати поліція. Тобто, говорячи про те, що Національна поліція надає послуги у сфері протидії злочинності, ми розуміємо, що її діяльність спрямовується на задоволення суспільного запиту на підтримку режиму законності на певній території шляхом боротьби з існуючою на цій території кримінальною активністю суб’єктів (злочинами) та її чинниками.

Далі слід звернути увагу на поняття «протидії», адже чинне законодавство, що так чи інакше регулює діяльність Національної поліції, чітко не розкриває його зміст. Більш того, у ньому (законодавстві) окрім терміну «протидія» також можна зустріти такі терміни як «боротьба», «профілактика», «превенція», «запобігання», які також не мають чітких офіційних визначень. Так, наприклад, у Законі «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 р. № 580-УШ передбачено, що поліція здійснює превентивну та профілактичну діяльність, спрямовану на запобігання вчиненню правопорушень [189].

Варто зауважити на тому, що для правознавства проблематика співвідношення таких понять як «протидія злочинності», «боротьба зі злочинністю», «профілактика злочинності», «запобігання злочинності», «контроль злочинності», «війна зі злочинністю», «превенція злочинності» не є новою і вже отримала певне наукове обґрунтування, однак єдності серед правників у цьому питанні немає. У даному контексті варто відзначити точку зору С. О. Сафронова, який, аналізуючи поняття превенції злочинів та її співвідношення з однорідними поняттями, пише, що в нормативно -правових актах України, які складають правову основу оперативно-розшукової діяльності, дуже часто вживаються схожі за змістом слова: «профілактика», «попередження», «запобігання», «припинення». Але, на жаль, правовими нормами не визначена їх різниця або тотожність, що на практиці призводить до непорозумінь та правових помилок. До всього цього ще додається палітра теоретичних інтерпретацій вказаних вище понять, що породжує чисельність публікацій дискусійного характеру. Так, наприклад, одні автори попереджувальну діяльність оперативних підрозділів бачать у якості складових трьох понять: профілактика, запобігання і припинення; інші розглядають профілактичну діяльність в якості одного з напрямків або форм запобігання злочинів; треті звужують поняття попередження, включаючи в нього два елементи цієї діяльності: запобігання і припинення злочинів; деякі є прихильниками синонімічного погляду на поняття профілактики та попередження [210].

О. Ігнатов, розглядаючи поняття та сутність протидії злочинності, зазначає, що поняття «боротьба зі злочинністю», як і термін «війна зі злочинністю», передбачає активне зіткнення суспільства зі злочинністю, наступальну діяльність на причини та умови злочинності, що «пов язано з прагненням до перемоги, тобто до знищення злочинності, до повної її ліквідації, що є завідомо нездійсненним». У свою чергу, термін «контроль над злочинністю», як зазначає правник, визначає діяльність зі здійснення спостереження за функціонуванням відповідного об'єкта контролю з метою отримання достовірної інформації [88]. Автор підкреслює, що навряд чи хтось візьметься заперечувати необхідність і важливість контролю за процесами, що відбуваються усередині злочинного середовища, що досить часто зводиться, власне, до спостереження за ними. Він подає інформацію, необхідну для організації протидії злочинності. Контроль - не творча перетворююча діяльність, він вторинний щодо аналізу і спостереження. Це лише один із методів отримання інформації для забезпечення функціонування системи попередження злочинності, який не охоплює всіх напрямів протидії злочинності. Крім того, контроль і моніторинг обмежені своїми можливостями, тому що далеко не все можна спостерігати, а тим більше контролювати [88].

Ю. Ф. Іванов та О. М. Джужа, розглядаючи питання розмежування поняття «запобігання», «припинення» та «профілактика», пишуть, що з практичного погляду запобігання злочинності можна поділити на профілактику й припинення. Профілактика є розширеною, довгостроковою системою заходів. Профілактика злочинності - це багаторівнева система державних і громадських цілеспрямованих заходів щодо виявлення, усунення, нейтралізації причин та умов злочинності [84, с. 163]. Правники наголошують, що профілактика спрямована на усунення криміногенних факторів (причин та умов) безвідносно до конкретного злочинного зазіхання, котре чинить хто - небудь. Інша справа - припинення. Це слово відображає негативну оцінку події, якої намагаються уникнути, й адресний активний характер запобіжних дій. Припиняється лише те, що вже почалося, тобто мова йде про протидію початковій злочинній діяльності. Припинення полягає в діях, спрямованих на зупинення злочинної діяльності, що вже почалася, та на недопущення настання злочинного результату. На відміну від профілактики та запобігання злочинам, припинення не звільняє від кримінальної відповідальності за замах на злочин і тим паче закінчене злочинне зазіхання [84, с. 163-164]. Звідси, підсумовують автори, запобігання є діяльністю держави та суспільства, спрямованою на утримання злочинності на можливо мінімальному рівні через усунення її причин й умов, а також на недопущення та припинення конкретних злочинів [84, с. 164].

Подібну до попередньої точку зору висловлював і Я. Ю. Кондратьєв, який вважає, що поняття запобігання злочинам є загальнооб’єднуючим, тобто воно включає до свого складу попередження, профілактику та припинення злочинів. Однак, В. В. Шендрик та І. О. Крєпаков таку точку зору піддають сумніву, наголошуючи на тому, що запобігання злочину є доволі вузьким поняттям, яке не може охоплювати поняття попередження та профілактики [262]. Вони вважають таку точку зору помилковою, оскільки вона ґрунтується на неправильному обранні критеріїв-ознак, на яких заснована логіка побудови такої моделі. Логічною ознакою для диференціації зазначених вище понять, на думку авторів, повинен бути не об’єкт ОРД, а сама злочинна подія на будь - якій стадії її здійснення, а також застосування заходів, доцільність яких відповідає певній стадії злочину [262]. Юристи цілком доречно, з нашої точки зору, пропонують виділяти три стадії здійснення злочинної події: стадію передування злочину, стадію появи і тривання злочину та посткінцеву стадію злочинної події. Тобто певне завдання чи напрям діяльності (профілактика, попередження чи розкриття) повинне обиратися в залежності від стадії, в якій перебуває злочинна подія. Саме такі стадії будуть вказувати напрямки та завдання превентивної роботи оперативних підрозділів. На стадії передування вимаганню повинна виконуватися профілактика вимагання, на стадії появи і тривання - попередження вимагання, на посткінцевій стадії - завдання щодо розкриття вимагання та забезпечення інтересів кримінального судочинства [262]. Виходячи із цього, В. В. Шендрик та І. О. Крєпаков зазначають, що профілактика повинна здійснюватись як до, так і з моменту виникнення впливу об’єктивних факторів на особистість, тобто зовнішніх причин, умов та обставин, що можуть підштовхнути осіб, схильних до вчинення вимагання, на формування задуму на скоєння вимагання. Попередження складається з двох форм - запобігання та припинення, що обираються в залежності від стадії злочину. На стадії формування задуму під час осмислення процесу вчинення вимагання, мети, способів вимагання, аж до моменту початку активних дій особи щодо втілення цього задуму, повинно діяти запобігання вимаганню, як таке, що направлене на створення перешкод перетворення задуму в активні дії особи. З моменту початку активних дій по втіленню злочинного задуму, тобто з моменту готування, повинно застосовуватись припинення вимагання.

Припинення є доцільним до моменту закінчення злочину, щоб не допустити здійснення злочинної мети, тобто зупинити здійснення злочину на стадії готування чи замаху. Попередження втрачає свою доцільність з моменту завершення вимагання. Як тільки у дійсності відбувся факт вимоги передачі чужого майна, настає остання, третя посткінцева стадія. Саме на цій стадії застосовується розкриття вимагання, оскільки воно спрямоване на встановлення особи, яка його вже вчинила. Отже, профілактика, попередження та розкриття - це рівнозначні завдання, обов’язки та напрями ОРД, які здійснюються в залежності від стадії протікання злочинної події. Попередження складається з двох стадій - запобігання та припинення, в залежності від того, на якій стадії перебуває процес скоєння вимагання [262].

О. Клюєв у своїх роздумах щодо співвідношення профілактики та попередження доходить висновку, що їх відмінність криється у тому, що сутність профілактики проявляється у виявленні та усуненні причин і умов уже скоєних правопорушень, а змістом запобігання є вжиття необхідних заходів щодо недопущення вчинення правопорушень, встановлення осіб, котрі намагаються вчинити правопорушення, та вжиття до них певних заходів з метою недопущення реалізації їх протиправних намірів [92, с. 98].

С. Сафронов вважає, що такі види діяльності як попередження правопорушень до факту вчинення правопорушення, запобігання правопорушенню на стадії приготування до нього, припинення правопорушення у період вчинення протиправних діянь складають зміст профілактики [211, с. 82-85]. З позиції Г. А. Аванесова, попереджувальна діяльність є ширшою за профілактичну, тобто перша поглинає другу [3, с. 341]. Однак, разом із тим, дослідник підкреслює, що і попередження, у свою чергу, входить до складу ще більш широкої категорії «боротьба з правопорушеннями», що охоплює увесь обсяг роботи (заходів) органів виконавчої влади і громадськості, спрямованих на охорону інтересів суспільства і громадян від злочинних посягань [3, с. 235].

Незважаючи на велику кількість наукових поглядів на проблему змісту та співвідношення однорідних понять, що позначають протистояння проявам злочинної активності, дуже важко виокремити якусь із них як найбільш переконливу. На нашу думку, така ситуація пояснюється тим, що дане питання має два аспекти - кримінально-правовий та кримінологічний, у той час як більшість дослідників приділяє увагу саме останньому, тобто розглядає означену проблематику з позиції теорії кримінології. Ми не будемо вдаватися у детальний аналіз кожного із вищенаведених понять, оскільки це не є предметом нашого дослідження. Втім, відзначимо, що у контексті протистояння такому надзвичайно небезпечному, деструктивному явищу як злочинність застосування термінів «боротьба», «війна», «запобігання», яке передбачає «попередження» та «припинення», більше пов’язане із кримінально-правовим аспектом, оскільки передбачає здійснення компетентними органами, зокрема, Національною поліцією, активного наступу на конкретні прояви злочинності: виявлення злочинів, як скоєних, так і таких, що готуються; виявлення винних осіб; розслідування злочинів; здійснення впливу на осіб, що мають злочинні наміри, з метою недопущення їх втілення (реалізації) у вигляді тих чи інших форм злочинної поведінки, тощо. У свою чергу, кримінологічний аспект протистояння злочинності передбачає виявлення, усунення та попередження повторного прояву умов і факторів, що детермінують злочинність, сприяють її виникненню і процвітанню - і з цим більше пов’язана профілактична діяльність. Використання терміну «протидія» дозволяє, на нашу думку, об’єднати обидва вказані аспекти і говорити про нього як про найбільш загальний за своїм змістом по відношенню до інших вищенаведених термінів. Тобто закріплення за органами Національної поліції такого завдання як надання послу у сфері протидії злочинності має означати, що вони займаються не лише виявленням та розслідуванням вчинених злочинів або таких, що готуються, але й проводять роботу у напрямку активного виявлення та руйнування тих

факторів, що стають причинами злочинної активності та (або) сприяють її розвитку. Тобто протидія являє собою комплексну категорію, що включає одразу декілька напрямків правоохоронної діяльності як кримінально - правового, так і кримінологічного характеру. З цього приводу варто відзначити точку зору О. М. Бандурки та О. М. Литвинова, які відмічають, що протидія злочинності - це особливий інтегрований, багаторівневий об’єкт соціального управління, який складає різноманітна за формами діяльність відповідних суб’єктів (державних, недержавних органів та установ, громадських формувань та окремих громадян), які взаємодіють у вигляді системи різнорідних заходів, спрямованих на пошук способів, засобів та інших можливостей ефективного впливу на злочинність із метою зниження інтенсивності процесів детермінації злочинності на всіх рівнях, нейтралізації дії її причин та умов для обмеження кількості злочинних проявів до соціально толерантного рівня [22, с. 44-45;

61, с. 184-185].

Основними нормативно-правовими актами, які визначають

адміністративно-правові, підкреслюємо, не кримінально-правові, а саме адміністративно-правові, тобто управлінські, засади протидії злочинності органами і посадовими особами Національної поліції, є вже вищезгаданий Закон «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 р. № 580-VIII [189], Закони «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.1992 р. № 2135-XII [190] та «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30.06.1993 р. № 3341-XII [191], «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 р. № 638-IV [172], «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII [177], «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» від 14.10.2014 р. № 1702-VII [178] та ін. Також означені адміністративно-правові засади протидії злочинності регулюються низкою підзаконних нормативно-правових актів:

Постанова КМУ «Про затвердження Положення про Національну поліцію» від 28.10.2015 р. № 877, Спільний наказ Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України «Про затвердження Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні» від 16.11.2012 р. № 114/1042/516/1199/936/1687/5, Наказ МВС України «Про затвердження Настанови про діяльність органів і підрозділів внутрішніх справ України з попередження злочинів» від 25.06.2001 р. № 507, Наказ МВС «Про затвердження Положення про патрульну службу МВС» від 02.07.2015 р. № 796, Наказ МВС України та Державного департаменту України з питань виконання покарань «Про затвердження Інструкції про організацію здійснення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі» від 04.11.2003 р. № 1303/203, Наказ МВС України «Про затвердження Інструкції про порядок ведення єдиного обліку в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події та положень про комісії» від 19.11.2012 р. № 1050, тощо.

Аналіз змісту цих та інших нормативно-правових актів, що у тій чи іншій мірі регулюють надання Національною поліцією послуг у сфері протидії злочинності, дозволяє говорити про те, що наразі стан адміністративно - правових засад даного напрямку діяльності поліції далекий від ідеального. По - перше, ані Закон «Про Національну поліцію», ані положення про неї не надають чіткого розуміння відносно того, які саме ланки цього органу виконавчої влади та у якій мірі займаються виконанням означеного завдання. Виходячи зі статті 13 Закону «Про Національну поліцію», можемо дійти висновку, що основні обов’язки із протидії злочинності покладаються на кримінальну поліцію, разом із тим, закон не конкретизує, у чому полягають її завдання у цій сфері та яким чином, на яких засадах вони їх вирішують. Вочевидь, дане питання можна було б певним чином розв’язати, прийнявши положення про кримінальну поліцію. Також уточнення потребує роль інших ланок Національної поліції у реалізації поліцейських послуг з протидії злочинності. По-друге, регулювання здійснення органами та посадовими особами Національної поліції попереджувально-профілактичної роботи є досить поверхневим і має швидше декларативний, аніж такий, що має реальну практичну цінність, характер. Справа у тому, що у законодавстві за правоохоронними органами, зокрема, Національною поліцією, закріплюється обов’язок здійснювати запобіжну та профілактичну діяльність, втім, не встановлюється механізм її реалізації. Так, наприклад, у чинному Законі «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.1992 р. № 2135-XII у статті 7 передбачено, що підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, зобов’язані у межах своїх повноважень відповідно до законів, що становлять правову основу оперативно-розшукової діяльності, вживати необхідні оперативно-розшукові заходи щодо попередження, своєчасного виявлення і припинення злочинів та викриття причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів, здійснювати профілактику правопорушень [190]. Однак, уже в статті 8 цього ж закону закріплено, що оперативні підрозділи використовують свої права виключно для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності, серед яких безпосередньо профілактику злочинності не закріплено. Взагалі слід відзначити, що практично всі нормативно-правові акти з питань протидії органами внутрішніх справ злочинності регламентують в основному кримінально-правовий аспект даної протидії, тобто вони визначають організаційно-правові засади діяльності цих органів влади щодо виявлення та розкриття скоєних злочинів, попередження злочинів, які готуються, та (або) припинення тих, що вже вчиняються. У той час як кримінологічний аспект протидії залишається поза увагою нормотворця, і справа далі закріплення на рівні закону норми про те, що той чи інших правоохоронний орган здійснює профілактику злочинності (чи правопорушень), не йде. Це дозволяє правоохоронцям ухилятися від належного виконання своїх обов’язків щодо виявлення та усунення причин і факторів, які детермінують злочинність і сприяють її процвітанню.

Резюмуючи проведене у даному підрозділі дослідження, можемо дійти висновку про те, що належне виконання Національною поліцією своїх завдань із надання поліцейських послуг у сфері протидії злочинності неможливе без оновлення та розвитку відповідного адміністративного законодавства, зокрема, в частині визначення механізму (механізмів) реалізації нею профілактичної діяльності.

2.4.

<< | >>
Источник: ЛАСТОВИЧ ДАНІІЛ МИКОЛАЙОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ НАДАННЯ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Адміністративно-правове регулювання поліцейських послуг у сфері протидії злочинності:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Місце та значення поліцейських послуг в діяльності Національної поліції
  4. Правові засади надання поліцейських послуг в Україні та місце серед них адміністративно-правового регулювання
  5. Висновки до розділу 1
  6. Адміністративно-правове регулювання поліцейських послуг у сфері протидії злочинності
  7. Висновки до розділу 2
  8. 3.1. Удосконалення адміністративного законодавства, що регламентує надання поліцейських послуг
  9. 3.2. Зарубіжний досвід адміністративно-правового регулювання поліцейських послуг та можливості його використання в Україні
  10. Адміністративно-правові форми оцінювання ефективності надання поліцейських послуг
  11. Висновки до розділу 3
  12. ВИСНОВКИ
  13. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ