Задать вопрос юристу

Інтенсивність адміністративно-правового регулювання у сфері обігу зброї

Будь-який соціум на певних стадіях свого історичного розвитку мусить мати деякі критерії соціальної рівноваги, інакше неминучі негативні наслідки. Такими наслідками, за словами С. Алексеєва, можуть бути неорганізованість соціальної системи або, навпаки, її зайва регламентація («заорганізованість»).

Критерій рівноваги відбитий в об’ємі та інтенсивності соціального регулювання [5, с.31]. Єдиний комплекс соціальних регуляторів утворює на виході безліч своєрідних регулятивних функцій у вигляді соціальних норм. Соціальні норми наявні в історії суспільства, відбиваючи свою історичну долю в процесах його розвитку, впливаючи на його темпи та характер, стабілізуючи соціум [95, с.54].

Відомо, що право - це найдієвіший і найефективніший державний регулятор суспільних відносин. Але при цьому будь-яке правове регулювання має особливості, пов’язані з його деталізацією, жорсткістю, напруженістю - С. Алексєєв назвав цей феномен «інтенсивність регулювання». Автор дійшов висновку, що суспільні відносини мають зони інтенсивного правового регулювання та неінтенсивного правового регулювання [1, с.68-69]. Положення вченого щодо існування зон

інтенсивного та неінтенсивного правового регулювання підтримують й сучасні науковці: І. Городецька [97, с.20], Н. Жаворонкова [121, с.19], С. Соловйов [367, с.48-49], Ю. Сорокіна [373, с.27] та інші. Сучасні автори трактують це явище таким чином: Н. Жаворонкова вважає, що правове регулювання має свої особливості, пов’язані з його деталізацією, імперативністю, жорсткістю, насиченістю, але при цьому цей феномен авторка називає «енергією правового регулювання», а у громадських відносинах пропонує виділяти області інтенсивного і пасивного правового регулювання [121, с.19]. Безперечно має місце синонімічна модернізація словосполучень «інтенсивність регулювання» ^ «енергія регулювання»;

«зони інтенсивного та неінтенсивного правового регулювання» ^ «області інтенсивного і пасивного правового регулювання». Інші з означених вище авторів далі рефрену ідей С. Алексєєва не пішли.

Уважаємо за потрібне звернути увагу на відмінність юридичних феноменів «інтенсивність правового регулювання» та «інтенсивність нормативного регулювання». По-перше, це формальна розбіжність. У нормативно-юридичній площині правове регулювання - це упорядкування суспільних відносин, здійснюване за допомогою спеціальних юридичних засобів, що, на думку І. Шопіної, включає юридичне закріплення цих суспільних відносин, їх охорону, контроль за їх стабільністю та відновлення в разі порушення [442 с. 10-19]. Нормативне регулювання - це теж впорядкування, але поведінки людей, здійснюване за допомогою загальних правил (певних моделей, еталонів поведінки), які поширюються на всі випадки такого роду і яким, з погляду В. Андріїва, мають підпорядковуватися всі особи, які потрапили в нормативно регламентовану ситуацію [10, с.45]. По-друге, це сутнісне розходження. Явище

«інтенсивність правового регулювання» за типовими ознаками

імперативності, жорсткості, напруженості та насиченості правового поля ближче до ідеології опосередкування типів і режимів правового регулювання, тобто до начал права чи філософії права. Натомість явище «інтенсивність нормативного регулювання» вирізняється ознакою

деталізації, унормованості правового поля. Воно швидше має асоціюватися з галузевим правом.

Феномен «інтенсивність правового регулювання» у працях класиків зазвичай поділяється на дві зони інтенсивності правового регулювання. Але характеристика явища «інтенсивність правового регулювання» була б неповною, якби ми не розглянули зону індиферентного, нульового рівня правового регулювання. Отже, явище «інтенсивність правового

регулювання» залежно власне від «ступеня інтенсивності» доцільно диференціювати на три зони правового регулювання: 1) зону

індиферентного, нульового рівня правового регулювання; 2) зону

неінтенсивного правового регулювання; 2) зону інтенсивного правового регулювання.

На нижньому індиферентному рівні правового регулювання перебувають окремі суспільні відносини, що взагалі перебувають поза сферою інтересів права (особисті, родинні, інтимні тощо), де, як зазначають О. Бочков і В. Янч, «право мовчить» [35, с.15]. О. Мурашин і М. Кельман називають ці відносини «юридично байдужими» [215, с.307]. Ось декілька схожих прикладів. О. Гольцова зазначає, що дружба, любов, особисті почуття, що виникають між людьми, не можуть підлягати правовому регулюванню і підпадають під дію інших соціальних норм - моралі, звичаїв тощо [95, с.55]. Як уважають І. Тищенкова та Ю. Кеню, право безпосередньо не регулює творчу діяльність, тому що процес творчості залишається за межами дії його норм [393, с.259]. Інтелект не регулюється нормами права, за словами Є. Позднякової [254, с.7].

Право не може унормовувати абсолютно всі суспільні відносини - це аксіома. На індиферентному (нульовому) рівні правового регулювання не діє жоден правовий акт. Стан перебування поза сферою права С. Алексєєв називає «юридичним небуттям» та «юридичним вакуумом» [1, с.72]. На нашу думку, стан соціальних відносин, не унормованих правом, збігається з так званими станом «загальної незабороненості» або ж «всезагальної дозволеності», ідея існування яких висунута в попередньому підрозділі. Тут не діє формула «дозволено все, що не заборонено законом», оскільки немає відповіді на питання, хто має дозволяти такі явища, як дружба, любов, особисті почуття, наявність інтелекту чи схильність до мистецтва, потяг до зброї тощо.

На розвиток положення С. Алексєєва щодо існування зон інтенсивного та неінтенсивного правового регулювання нами, у фахових статтях уже висувалася теза, що зони правового регулювання мають збігатися зі сферами дії певних правових режимів [1; 46, с.9]. Інакше кажучи, зона неінтенсивного правового регулювання є цариною правових режимів виключно загальнодозволеного типу, в основу побудови яких покладено загальне дозволяння, а зона інтенсивного правового регулювання охоплює сферу дії правових режимів у переважній більшості спеціальнодозвільного типу, в основу побудови яких покладено загальну заборону.

Наведемо два погляди сучасних учених щодо сфери існування явища «правовий режим». Так, В. Конопльов вважає, що режим виникає лише в зонах так званого інтенсивного нормативного регулювання (автор вочевидь не розрізняє понять «нормативне регулювання» та «правове регулювання» - І.В.), коли законодавець приділяє особливу увагу конкретному об’єкту правовідносин [162, с.170]. Л. Заморська зазначає, що поняття «режим» виникає лише в зонах так званого інтенсивного правого регулювання, коли законодавець приділяє особливу увагу конкретному об’єкту правовідносин [129, с.19]. Ми не згодні з цими поглядами і спробуємо довести їх хибність у розгляді причин та умов існування зони неінтенсивного правового регулювання. Зайвим свідченням справедливості нашого висновку є теза Н. Оніщенка «право, залежно від багатьох внутрішніх та зовнішніх умов розвитку відповідної держави, буде або менше, або більше регулювати відносини, відображені відповідними правовими принципами, а отже, мати більшу чи меншу «насиченість» ними» [230, с.57]. Тобто правові режими, як і принципи права, можуть існувати як у зонах більшої, так і меншої насиченості правового регулювання.

Другим рівнем правового регулювання є зона неінтенсивного правового регулювання. Як ми визначилися, у зоні неінтенсивного правового регулювання діють загальнодозволені правові режими, побудовані на загальному дозволянні. При цьому положенні речей, на думку С. Алексєєва, у деяких сферах життя суспільства може існувати досить докладне законодавче регулювання юридичних дозволянь (прав) - решта ж лишається зоною неінтенсивного регулювання, ніби «юридичним небуттям» [1, с.70]. У зонах неінтенсивного правового регулювання, з погляду М. Афанасьєвої, існує юридично «розріджений» простір, у якому найчастіше правові вимоги мають формальний характер [15, с.139]. Скажімо, у правовому полі держави декларується загальне дозволяння, а решта в межах цього правового поля - «розріджений» юридичний простір з декількома позитивними зобов’язаннями чи заборонами або взагалі й без таких. Свого часу С. Алексєєв наголошував на існуванні в зонах неінтенсивного регулювання суспільних відносин, що потребують «м’якого», переважно диспозитивного правового регулювання. Саме загальнодозволений тип правового регулювання зумовлює існування суспільних відносин, що потребують м’якого неінтенсивного правового регулювання.

Означений рівень неінтенсивного диспозитивного регулювання, на думку С. Алексєєва, є оптимальним при опосередкуванні прав батьків стосовно їх дітей; прав, які утворюють компетенцію юридичних органів щодо вирішення юридичних питань; відносин з цивільно-правовими угодами тощо [1, с.69; 12]. Крім того можна кореспондуватися з думкою

С. Теряєвського стосовно того, що правові норми «згори» визначають лише загальний «контур» диспозитивного регулювання, загальний фон, на який накладається самостійна, автономна діяльність суб’єктів. Ініціатива виходить безпосередньо від учасників регульованих суспільних відносин, спрямованість, інтенсивність правового регулювання зумовлюється їх волею [392, с.23]. Іноді проблемою функціонування зон неінтенсивного правового регулювання може бути надлишкове державне втручання у відносини, що не підлягають регулюванню нормами права. На думку Б. Левківського, саме таке зайве втручання має місце в сучасному СК України [356] щодо вирішення на практиці конкретних суперечок, пов’язаних з власністю та правами осіб, які проживали або проживають у «фактичних шлюбних відносинах» [186, с.64].

Третім, вищим рівнем правового регулювання є зони інтенсивного правового регулювання. З позицій теоретичного осмислення концепт «зона інтенсивного правового регулювання» - це стан, так би мовити, щільного співіснування, взаємної притиснутості юридичних дозволів і заборон. У цих зонах, як каже С. Алексєєв, існує детальне, без «порожнеч», правове опосередкування поведінки всіх учасників суспільних відносин, причому здебільшого імперативними елементами [1, с.70].

Для зон інтенсивного правового регулювання характерні ретельно виписані процесуальні процедури. Саме ступінь напруженості процедури, як вважає В. Тертишников, відбиває ступінь урегульованості процесуального режиму [391, с.9-10]. З приводу наявності зон інтенсивного правового регулювання доцільно навести й цитату з праці фахівця у галузі фінансового права М. Кучерявенка: податково-правове регулювання, безумовно,

належить до сектору інтенсивної правової дії. Воно відрізняється фактичною «наповненістю» регулювання поведінки учасників правовими приписами, відсутністю яких-небудь прогалин, що надають принципову можливість розсуду зобов’язуваних суб’єктів, застосуванням імперативних методів і способів впливу на поведінку осіб [180]. Опосередкування третього рівня інтенсивності правового регулювання можна співвіднести з визначенням соціологів - це «життя за правилами», для якого характерна висока нормативна регламентація життєдіяльності особи [86, с.54].

Ми не поділяємо судження О. Ковальової стосовно того, що в зоні інтенсивного правового регулювання діє принцип «дозволено усе, що не заборонено» [148, с.12]. Нами вже зазначалося, що в зоні інтенсивного правового регулювання діють переважно спеціальнодозвільні правові режими, побудовані на загальній забороні за формулою «заборонено все, що прямо не дозволено законом» або ж «дозволено лише те, що прямо передбачено законом». А формула «дозволяється все, що не заборонено законом» характерна для неінтенсивного правового регулювання, що забезпечується загальнодозволеними типами та режимами правового регулювання.

С. Алексєєв та І. Городницька вважають, що мірило інтенсивності правового регулювання залежить переважно від його предмета [5, с.214; 97, с.20]. Приблизно таку ж спрямованість погляду мають В. Ткаченко та Є. Ручкін, які зазначають, що саме предмет правового регулювання зумовлює ступінь інтенсивності дії права, тобто широту охоплення правовим регулюванням, ступінь обов’язковості правових приписів, форми і засоби правового примусу, ступінь деталізації правових норм і напруженість правового впливу на суспільні відносини [394, с.409]. З наведених тез можна зробити висновок, що нормативне навантаження зон інтенсивного правового регулювання залежить від соціальної значущості предмета (об’єкта) соціальних відносин, зумовлених загальними, спеціальними та абсолютними заборонами, детермінантою його суспільної небезпеки. Звісно, що такий об’єкт (предмет) як зброя зумовлює якнайвищу інтенсивність правового регулювання.

Безперечно, регламентація суспільних відносин у правовому режимі обігу зброї має один із найвищих ступенів деталізації, жорсткості, напруження. Цей висновок витікає із запропонованої нами в підрозділі 2.1 чотирирівневої логіки базової концепції формування правового режиму обігу зброї [46, с.5]. У цій базовій концепції можна спостерігати щільне прилягання таких правових явищ: загального дозволяння на право вільного володіння майном; загальної заборони на здійснення вільного обігу зброї в суспільстві; абсолютних заборон щодо незаконного обігу зброї; спеціального дозволу на право володіння зброєю, але з санкції та під контролем держави; позитивних зобов’язань і спеціальних заборон у вигляді правил обігу зброї; абсолютних заборон щодо порушення правил обігу зброї. Це зумовлює належну інтенсивність правового та нормативного регулювання.

Ознаки «ступінь деталізації правових норм», «широта охоплення правовим регулюванням» і «ступінь унормованості» характерні для чинника «інтенсивність нормативного регулювання». Ми не заперечуємо існування правових режимів загальнодозволеного типу з детальним нормативним регулюванням. Але основною цариною опосередкування відносин «інтенсивного нормативного регулювання» є спеціальнодозвільні правові режими, які містять увесь спектр способів правового регулювання.

Система нормативних актів має певну ієрархію, побудовану за ознакою «юридична сила нормативного акта». Скажімо О. Скакун серед різновидів нормативного регулювання виокремлює: по -перше, законодавче

регулювання (повне, яке виключає будь-яке підзаконне регулювання, та основне, відправне, що передбачає його конкретизацію підзаконним регулюванням державних органів чи об’єднань громадян); по-друге, підзаконне нормативне регулювання, що здійснюється правовими нормами, закріпленими в підзаконних нормативно-правових актах держави й актах об’єднань громадян [357, с.263]. Натомість Н. Заросило пропонує більш докладну ієрархію нормативних актів: 1) міжнародні угоди, міжнародні конвенції та інші документи, виконання яких є обов’язковим для всіх державних і громадських організацій, а також для громадян України; 2) Конституція України; 3) закони України; 4) акти Президента України, 5) акти Кабінету Міністрів України, 6) акти міністерств та їх структурних підрозділів; 7) акти інших органів центральної виконавчої влади тощо [130, с.38]. Саме в цій ієрархічній послідовності і проаналізуємо сутність нормативного регулювання правових відносин обігу зброї.

Процес інтеграції України у світову та європейську спільноту зумовлює необхідність узгодження норм національного та міжнародного законодавства. Процес транспонування норм міжнародного права в національний правопорядок держав прийнято називати імплементацією.

Імплементація міжнародного права, на думку С. Мохончука, - це фактична реалізація міжнародних зобов’язань на внутрішньодержавному рівні, а також конкретний спосіб упровадження міжнародно-правових норм у національну правову систему [214, с.91].

Кожна зі складових системи права України може містити норми міжнародного права. Не обходить цей факт і відносин обігу зброї в нашій країні. Попередній аналіз міжнародних нормативних актів права, які діють у правовому полі України, дозволяє стверджувати, що окремі їх норми містять приписи рекомендаційного характеру з питань контролю держави за виготовленням та торгівлею зброєю, переміщенням та обліком зброї, припинення незаконного обігу зброї, унормування відносин обігу зброї всередині країни.

Свого часу 28 червня 1978 р. Рада Європи, приймаючи «Європейську конвенцію про контроль за придбанням та зберіганням вогнепальної зброї приватними особами» [118], звернула увагу на небезпеку зростання випадків застосування вогнепальної зброї при скоєнні злочинів. Унаслідок цього Рада Європи запропонувала: по-перше, ввести на міжнародному рівні контроль за переміщенням зброї через національні кордони (абз.2 преамбули), а по-друге, зазначила, що кожна держава має право видавати закони й інструкції, що стосуються вогнепальної зброї (ст.3). Для вдосконалення норм зазначеної вище Конвенції 7 грудня 1984 р. Комітетом Міністрів держав-членів Ради Європи було ухвалено Рекомендацію №(84)23 «Про гармонізацію національних законодавств щодо вогнепальної зброї» [462]. У цьому міжнародному документі йдеться про покращення поліцейської та судової статистики щодо носіння й застосування зброї (ст.1); два критерії класифікації зброї - забороненої та не забороненої для продажу приватним особам (ст.2); вичерпні підстави для отримання дозволу на володіння зброєю (18-річний вік, психічний стан, відсутність судимості за суспільно небезпечний злочин, лояльність до громадської безпеки, наявність поважних підстав для володіння зброєю) (ст.6) тощо.

Генеральною Асамблеєю ООН 31 травня 2001 р. булу прийнято Резолюцію 55/255 «Протокол проти незаконного виготовлення та обігу вогнепальної зброї, її складових частин і компонентів, а також боєприпасів до неї, що доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності» [330]. У цьому нормативному акті зокрема йдеться про те, що держави-учасниці співробітничають на двосторонньому, регіональному та міжнародному рівнях з метою недопущення й припинення незаконного виготовлення та обігу вогнепальної зброї, її складових частин і компонентів, а також боєприпасів до неї та боротьби із цими діяннями (ч.1 ст.13). Крім того держави-учасниці співробітничають між собою у відстеженні вогнепальної зброї, її складових частин і компонентів, а також боєприпасів до неї (ч.4 ст.12). Законом України від 02 квітня 2013 р. «Про приєднання України до Протоколу проти незаконного виготовлення та обігу вогнепальної зброї, її складових частин і компонентів, а також боєприпасів до неї, який доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності» [316] цей міжнародний нормативний акт було імплементовано в законодавчу базу України.

Україна, будучи з 30 січня 1992 р. учасником ОБСЄ, бере участь у вирішенні актуальних проблем архітектури загальноєвропейської безпеки та у вдосконаленні інститутів і механізмів ОБСЄ щодо розширення співпраці з цією інституцією. Наша держава безумовно підтримує й Резолюцію Парламентської Асамблеї ОБСЄ Вісімнадцятої щорічної сесії «Легка і стрілецька зброя» від 03 липня 2009 р. [187], у якій йдеться про те, що легка і стрілецька зброя та боєприпаси до неї, які використовуються у збройних конфліктах за межами ОБСЄ, походять саме з території ОБСЄ (ст.5). Тому Парламентська асамблея ОБСЕ закликає держави-учасники ОБСЄ підтримувати та виконувати національні, регіональні й міжнародні норми щодо торгівлі зброєю, видання експортних ліцензій на право здійснення угод зі зброєю (ст.12).

Найвищим ступенем нормативного регулювання в Україні є Конституція, що становить базу для формування правової системи держави та для розвитку поточного законодавства. Конституція України і, як зазначає І. Красюк, є серцевиною всього правового простору країни, витоком формування її правової системи, орієнтиром її вдосконалення [173, с.129]. Вона - найбільш стабільний юридичний акт, що має найвищу юридичну силу та найширше коло правового регулювання. На думку Л. Горбунової, Конституцію України слід вважати основою галузей національного законодавства, реально чинним Основним Законом держави, базою для законодавчої та підзаконної нормотворчої діяльності, забезпечення законності останньої [96, с.9].

Окремі норми другого розділу Конституції України [163], які закріплюють основні конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина, є юридичною базою чинного законодавства з питань дозвільної діяльності держави у сфері обігу зброї. По-перше, це захист життя та здоров’я людини з боку держави: ніхто не може бути свавільно позбавлений життя - обов’язок держави захищати життя людини (ч.1 ст.27 Конституції). По-друге, це право на захист інших і самозахист: кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ч.2 ст.27 Конституції). По -третє, кожному гарантується

недоторканність житла (ст.30 Конституції). І нарешті, по-четверте, держава оберігає майнові права громадян, право приватної власності є непорушним і кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю (ч.1, ч.4 ст.41 Конституції), тобто кожний вправі мати і зброю у своїй приватній власності. Варто зазначити, що в Основному законі держава зумовлює й суспільну небезпечність зброї, а саме: громадяни мають право проводити мирні збори, мітинги, походи і демонстрації - утім, без зброї (ст.39 Конституції).

Слід зазначити, що у країнах розвинутої демократії питання унормування відносин обігу зброї вже давно вирішені на рівні законів. Так, у Великій Британії відповідний закон існує з 1903 р., який з часом був консолідований у Акт Об’єднаного Королівства 1968 р. «Про контроль за вогнепальною зброєю». У Франції основним законодавчим актом, що регулює правила придбання та використання громадянами вогнепальної зброї, є Закон «Про зброю» 1939 р. Цей закон і досі є базовим не тільки в питаннях носіння та використання зброї, але і регулює відносини виробництва, торгівлі зброєю тощо. Законодавче регулювання обігу зброї в США пов’язано з прийняттям Федерального Закону 1968 р. «Про контроль за вогнепальною зброєю», що передбачає зокрема заборону провозу зброї зі штату в штат і конфіскацію незареєстрованної зброї, оскільки основні шляхи поширення нелегальної зброї - це ввіз її зі штатів з ліберальним законодавством до штатів з більш суворим законодавством [168 с.106]. Більшість країн пострадянського простору, зокрема Естонія [226], Казахстан [224], Білорусь [225], мають відповідні закони з питань регулювання обігу зброї.

Проте у сфері законодавчої регламентації обігу зброї в Україні нормативного акта рівня Закону, який би вводив у правове поле держави загальну заборону на вільний обіг зброї, немає, хоча деякі із законопроектів таке пропонували. Скажімо, авторський колектив на чолі з О. Бандуркою свого часу пропонував таке: на території України забороняється обіг зброї та бойових припасів, не внесених до Державного збройового кадастру [298], вводячи тим самими загальну заборону на вільний обіг зброї. Ми цілком згодні з тим, що в систему права України необхідно ввести спеціалізований закон «Про зброю», який мав би спеціальне, особливе призначення у сфері обігу зброї і впроваджував би цю загальну заборону. Проте поки цього не зроблено, спробуємо оцінити унормування відносин обігу зброї опосередковано - за нормами законів, що регулюють інші суспільні відносини, а до нашого питання мають дотичне похідне відношення.

Частіше за все в законах регламентовано виключні спеціальні заборони з метою запобігання шкідливим наслідкам порушення правил обігу зброї. Скажімо, Закон України від 01 серпня 2003 р. «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» [326], забороняє членам громадського формування під час виконання своїх обов’язків з охорони громадського порядку і державного кордону використовувати холодну й вогнепальну зброю, зокрема мисливську, яка згідно з чинним законодавством перебуває в їх особистому користуванні (ч.7 ст.14). Саме з метою забезпечення громадської безпеки відповідно до Закону України від 08 липня 2011 р. «Про особливості забезпечення громадського порядку та громадської безпеки у зв’язку з підготовкою та проведенням футбольних матчів» [310] глядачам забороняється проносити на територію спортивної споруди або використовувати вогнепальну, холодну чи іншу зброю (п.3 ч.3 ст.17).

Позитивні зобов’язання, зазначені в приписах нормативних актів рівня Закону, визначають необхідність здійснення окремих дій чи видів діяльності зі зброєю. Наприклад, у Законі України від 20 лютого 2003 р. «Про Державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації» [266] зазначено: особи, які мають при собі вогнепальну або холодну зброю, зобов’язані під час реєстрації авіаквитків заявити про це і здати холодну зброю та вогнепальну в розрядженому стані й окремо набої до неї для збереження на період польоту відповідальній особі служби авіаційної безпеки аеропорту вильоту (ст.97). Закон України від 02 березня 2015 р. «Про ліцензування видів господарської діяльності» [303] зобов’язує отримувати ліцензії на такі види господарської діяльності, як виробництво та ремонт вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 м/с, торгівля вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 м/с; виробництво спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та їх продаж (п.11 ч.1 ст.11). За Законом України від 03 листопада 1996 р. «Про рекламу» [12], реклама зброї може здійснюватися тільки у відповідних спеціалізованих виданнях щодо зброї або безпосередньо у приміщеннях торговельних закладів, які реалізують зброю, або на відповідних виставках (заходах) (ч.1 ст.23). Одна з норм кодифікованого законодавства, зокрема Податкового Кодексу України [356], зумовлює необхідність постачання послуг закладами охорони здоров’я з проведення медичного огляду осіб для видання дозволу на право отримання й носіння зброї громадянами (підп. «з» підп. 197.1.5 п. 197.1 ст. 197).

Певні закони охороняють суб’єктивні права громадян від негативних наслідків порушення порядку обігу зброї або санкціонують спеціальні дозволи на здійснення певних дій чи видів діяльності зі зброєю. Так, у Законі України від 22 березня 2012 р. «Про охоронну діяльність» [311] зазначається, що суб’єкт охоронної діяльності має право: для забезпечення охоронної діяльності придбавати, зберігати та використовувати в установленому законодавством порядку спеціальні засоби, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України (п.1 ч.1 ст.9). За Законом України від 23 грудня 1993 р. «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» [265], залежно від ступеня загрози для життя і здоров’я працівнику суду або правоохоронного органу та його близьким родичам з дотриманням вимог чинного законодавства можуть видаватися зброя, спеціальні засоби індивідуального захисту (ст.7). Нарешті, Законом України від 07 березня 1996 р. «Про страхування» [322] обумовлюються наслідки шкоди, заподіяної зброєю: в Україні здійснюються такі види обов’язкового страхування: страхування цивільної відповідальності громадян України, що мають у власності чи іншому законному володінні зброю, за шкоду, яка може бути заподіяна третій особі або її майну внаслідок володіння, зберігання чи використання цієї зброї (п.29 ст.7). Закон України від 13 грудня 2001 р. «Про тваринний світ» [324] проголошує: документом для полювання є відповідний дозвіл на право користування вогнепальною мисливською зброєю (у разі полювання з такою зброєю) (абз.5 ст.23).

Певне коло законів визначає компетенцію органів державної влади щодо організації обігу зброї. Скажімо, Закон України від 05 листопада 2009 р. «Про прикордонний контроль» [317] окреслює ці повноваження таким чином: прикордонний контроль здійснюється державою з метою протидії незаконному переміщенню через державний кордон зброї (ч.2 ст.2). Відповідно до Закону України від 03 лютого 2015 р. «Про військово-цивільні адміністрації» [262] військово-цивільні адміністрації на відповідній території мають право: установлювати обмеження щодо торгівлі зброєю (п.6 ч.1 ст.5); вилучати у громадян на зберігання вогнепальну зброю та боєприпаси, холодну зброю (п.7 ч.1 ст.5). Закон України від 01 серпня 2003 р. «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» [326] обумовлює, що порядок придбання, видання громадським формуванням з охорони громадського порядку і державного кордону цих спеціальних засобів та їх зберігання визначається Міністерством внутрішніх справ України і спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону України (ч.1 ст.14). Відповідно до положень Митного Кодексу України [356] та вимог, установлених Кабінетом Міністрів України чи центральними органами виконавчої влади відповідно до їх повноважень, здійснюється знищення або руйнування окремих категорій товарів, зокрема військової, мисливської, спортивної вогнепальної зброї та боєприпасів до неї; холодної та пневматичної зброї; спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозогінної та дратівної дії тощо (ст.177).

Найбільший обсяг повноважень щодо організації обігу зброї та їх найбільша конкретизація мають місце в Законі України від 23 грудня 2015 р.

«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про Національну поліцію» [264], де на цей державний орган покладаються такі функції, як видання відповідно до законодавства дозволів на придбання, збереження, носіння й перевезення вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, вибухових матеріалів; а також на відкриття й функціонування об’єктів, де вони мають обіг; контроль за дотриманням установлених правил обігу і функціонування зазначених предметів і об’єктів (ст.8 Прикінцевих та перехідних положень). Це й не є дивним, адже повноваження з формування та функціонування підсистем обігу цивільної та службово-штатної зброї на сьогодні покладається саме на поліцію.

Окремо стоять норми права кодифікованих законів - Кодексу України про адміністративні правопорушення (ст.ст.190-195-4) [151] та

Кримінального Кодексу України (ст.263) [174], які формують правове поле абсолютних заборон у сфері нелегального обігу зброї та порушень правил обігу зброї. Їхній поглиблений аналіз ми здійснимо у третьому розділі нашого дослідження.

Термін «закон» у деяких випадках може вживатися як узагальнювальне поняття - під ним, на думку О. Дубинського, маються на увазі всі нормативні акти, які мають силу закону, або, іншими словами, законодавчі акти [114, с.32]. Гадаємо, що до узагальнювального поняття «законодавчий акт» слід віднести акти парламентської законотворчості. До того ж на сьогодні, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 р., визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений ухвалювати закони. Верховна Рада України здійснює законодавчу владу самостійно, без участі інших органів [445]. Таким чином, постанови Верховної Ради України та президії Верховної Ради України поряд із Законами України перебувають на одному ієрархічному щаблі законодавчого рівня регламентації. Регулювання відносин обігу зброї, здійснюване постановами Верховної Ради України та президії Верховної Ради України, репрезентоване всім спектром засобів правового регулювання, що безумовно свідчить про його високу інтенсивність. Надалі для наочності всі чинники інструментарію спеціальнодозвільного правового режиму обігу зброї нами будуть підкреслені.

Найголовнішим нормативним актом, що формує спеціальнодозвільний правовий режим обігу зброї, є Постанова Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна» [315], якою встановлюється загальна заборона на вільний цивільний обіг окремих видів майна шляхом затвердження вичерпного їх переліку (зокрема зброї), що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. Як виняток з цієї загальної заборони, органами внутрішніх справ за місцем проживання надається виключний дозвіл на спеціальний порядок набуття права власності на окремі види зброї: а) на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю особам, які досягли 21 річного віку; б) на вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки, комбіновану зброю з нарізними стволами) особам, які досягли 25 річного віку; в) на газові пістолети, револьвери і патрони до них, заряджені речовинами сльозогінної та дратівної дії особам, які досягли 18 річного віку; г) на холодну зброю та пневматичну зброю калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 м/с особам, які досягли 18-річного віку.

Затверджені постановами Верховної Ради України різноманітні програми боротьби зі злочинністю здебільшого містять позитивні зобов’язання щодо посилення контролю за обігом зброї з боку відповідних силових структур держави. Так, Постанова Верховної Ради України від 25 червня 1993 р. «Про Державну програму боротьби із злочинністю» [267] вимагає здійснити практичні заходи із запобігання крадіжкам зброї та перевірки стану зберігання зброї мисливцями та іншими приватними особами, які мають на це законні підстави (п.6). Постанова Верховної Ради України від 18 листопада 1997 р. «Про стан боротьби із злочинністю та забезпечення законності в державі» [321] зобов’язує в першочерговому порядку прийняти проект Закону України «Про зброю». Постанова Верховної Ради України від 1 березня 1993 р. «Про порядок носіння, зберігання і застосування вогнепальної зброї» [312] доручає Кабінету Міністрів України розробити й затвердити перелік посадових осіб, яким надається право користуватися вогнепальною зброєю.

До законодавчих актів Верховної Ради України, що містять позитивні зобов’язання у сфері організації обігу зброї, належать і постанови її президії. Так, Постанова Президії Верховної Ради України від 11 травня 1992 р. «Про заходи забезпечення виконання вимог дозвільної системи» [295] вимагає від МВС України організувати: проведення на об’єктах міністерств і відомств, які мають дозвіл на користування предметами, що є об’єктами дозвільної системи, інвентаризації цих предметів (абз.2 п.3); розробити відомчі інструкції з питань порядку придбання, перевезення, обліку і використання предметів, що є об’єктами дозвільної системи, торгівлі ними, відкриття тирів, стрільбищ, стендів, майстерень по ремонту зброї (абз.3 п.3). Зрештою, у Постанові Президії Верховної Ради України від 10 листопада 1994 р. «Про забезпечення безпеки народних депутатів України та окремих посадових осіб апарату Верховної Ради» [269] йдеться про сприяння діяльності та забезпечення захисту народних депутатів України, окремих посадових осіб апарату Верховної Ради України та членів їх сімей шляхом видання їм короткоствольної вогнепальної зброї (п.4).

Наступний щабель ієрархії нормативних актів у сфері відносин обігу зброї - це так звані підзаконні акти. Термін «підзаконний нормативно - правовий акт», на думку Л. Горбунової, визнається збірною юридичною категорією, яка виражає одну загальну властивість великої, найбільшої за кількісним складом, групи нормативно-правових актів, що видаються суб’єктами виконавчо-розпорядчої діяльності в Україні, згідно з якою їх зміст має ґрунтуватися на положеннях закону і йому не суперечити [96, с.10]. Саме підзаконні акти, як зазначається в листі Міністерства юстиції України від 30 січня 2009 р. «Щодо порядку застосування нормативно-правових актів у разі існування неузгодженості між підзаконними актами» [446], відтіняють вищу юридичну силу законів, оскільки всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів і за своїм змістом не мають суперечити їм (абз.6 п.1). Ґрунтуючись на дослідженні Л. Горбунової, зазначимо, що підзаконні нормативно-правові акти Президента України та Кабінету Міністрів України є різновидом нормативно-правових актів, що видаються повноважними органами публічного управління на основі й на виконання положень законів, відповідно до них, для їх подальшої конкретизації та розвитку [96, с.7].

Так, відповідно до Основного Закону України [163] Президент на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази й розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України (ч.3 ст.106). Серед актів Президента, які мають значення для правового регулювання порядку обігу зброї у державі, можна назвати низку указів і розпоряджень.

Такі способи правового регулювання відносин обігу зброї, як спеціальний дозвіл, виключна заборона, позитивні зобов’язання найбільш повно репрезентовані в Указі Президента України від 29 квітня 1995 р. «Про заснування відзнаки Президента України «Іменна вогнепальна зброя» [272]. Іменна вогнепальна зброя в Україні - це пістолет «ФОРТ-12» із бойовим комплектом у кількості 16 патронів. Вона має бути зареєстрована в органах внутрішніх справ за місцем проживання нагородженого і зберігається в порядку, що визначається МВС України (п.5). Особи, нагороджені відзнакою «Іменна вогнепальна зброя», мають право зберігати її, носити і застосовувати (абз.1 п.6). Передання цієї зброї іншим особам або її відчуження забороняється (абз.3 п.6). «Іменна вогнепальна зброя» після смерті нагородженого здається до органу внутрішніх справ (п.9). Такий спосіб правового регулювання, як спеціальний дозвіл, зокрема дозвіл на використання історичної зброї під час проведення спортивних змагань з козацьких вправ, має місце у п.47 Указу Президента України від 15 листопада 2001 р. «Про Національну програму відродження та розвитку Українського козацтва на 2002-2005 роки» [307].

У площині профілактики злочинності чи боротьби з нею існує певне коло узагальнених програм і концепцій, затверджених указами Президента України, що певним чином перегукуються з аналогічними постановами Верховної Ради України і також містять значну кількість позитивних зобов’язань щодо посилення контролю за обігом зброї. Так, у «Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001 -2005 роки», затвердженій Указом Президента України від 25 грудня 2000 р. [299], йдеться про те, що з метою забезпечення активної наступальної протидії злочинності та уповільнення темпів її зростання МВС України, СБУ, Держмитслужба та Держкомкордон України мають ужити певних заходів, зокрема й обмеження незаконного обігу зброї (п.10). Указ Президента України від 09 лютого 2004 р. «Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції» [319] зобов’язує Службу безпеки України разом із Міністерством внутрішніх справ України, Державною митною службою України, Державною податковою адміністрацією України, Адміністрацією Державної прикордонної служби України здійснити заходів щодо протидії незаконному переміщенню через митний кордон зброї та боєприпасів та їх обігу (підп. «б» розд. 9). «Концепція боротьби з тероризмом», затверджена Указом Президента України від 25 квітня 2013 р. [302], констатує наявність державної проблеми, що потребує негайного розв’язання через те, що з боку міжнародних злочинних угруповань, які діють у сфері нелегального переміщення зброї, існує зацікавленість у діяльності на території України як транзитній зоні (абз.8). Ця концепція, хоч і не містить позитивних зобов’язань щодо протидії цьому негативному явищу, усе ж спонукає до активних дій правоохоронні органи держави.

Розпорядження Президента України від 19 лютого 1993 р. «Про спеціальні засоби самооборони, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії» [320] має більш реальний характер, ніж узагальнені програми та концепції, містить конкретне позитивне зобов’язання, адресоване Кабінетові Міністрів України з низки питань. По-перше, це запровадження продажу громадянам упаковок з аерозолями сльозогінної та дратівної дії (газових балончиків) (абз.3). По-друге, це внесення на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо включення газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, до переліку видів майна, для яких встановлено спеціальний порядок набуття громадянами права власності з дозволу органів внутрішніх справ (абз.5); установлення відповідальності за порушення порядку розробки, виробництва та обліку спеціальних засобів самооборони, придбання, реєстрації газових пістолетів і револьверів та патронів до них, а також за використання зазначених засобів з протиправною метою (абз.6). По-третє, це визначення єдиного порядку розробки, виробництва та утилізації спеціальних засобів самооборони (абз.7). Нарешті - завдання щодо затвердження Положення про порядок придбання, реєстрації та обліку відповідних спеціальних засобів самооборони (абз.8).

Указ Президента України від 6 квітня 2011 р. «Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України» [283] визначає повноваження міністерства у сфері обігу зброї як однієї зі складових дозвільної системи. Так, МВС України забезпечує відповідно до законодавства функціонування дозвільної системи (підп.33 п.4), у ракурсі чого має право в установленому порядку перевіряти дотримання державними органами та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності, їх посадовими особами, а також громадянами правил дозвільної системи (підп.4 п.6).

Згідно з ч.3 ст.113 Конституції України [163] Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України й постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. В аспекті наголошеного Уряд України бере участь у формуванні нормативної бази з питань обігу зброї. Це більше десяти фундаментальних нормативних актів, що власне й регулюють обіг зброї.

Підґрунтям дозвільної системи, і, як наслідок, ідеологією формування спеціально дозвільного режиму обігу зброї є Постанова Кабінету Міністрів України від 25 жовтня 1992 р. «Про затвердження Положення про дозвільну систему» [281]. Цим нормативно-правовим актом установлюється вичерпний перелік предметів, віднесених до зброї: вогнепальна зброя (нарізна воєнних зразків, несучасна стрілецька, спортивна, навчальна, охолощена, мисливська нарізна і гладкоствольна), бойові припаси до неї; холодна зброя, (арбалети, мисливські ножі тощо); пневматична зброя калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 м/с; пістолети і револьвери та патрони до них, заряджені речовинами сльозогінної та дратівної дії; пристрої вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначені патрони (п.2 та перелік доповнень). Крім того наводиться частковий перелік дозволених дій чи видів діяльності зі зброєю (п.2). Визначається порядок отримання спеціальних дозволів на здійснення суворо визначених дій чи видів діяльності зі зброєю (п.п.9, 10, 13, 14).

Постанова Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1993 р. «Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії» [314] поширила дію дозвільної системи держави на газові пістолети й револьвери та патрони до них калібру 6, 8 і 9 мм, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, об’єкти виготовлення та реалізації спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії (пп. 2, 3). Крім того окреслюється порядок отримання спеціальних дозволів та встановлюється низка позитивних зобов’язань щодо виготовлення, реалізації (продажу), придбання, реєстрації, обліку, зберігання (носіння) і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії (пп. 3, 5, 7 16, 18 24).

Оперує спеціальними дозволами та позитивними зобов’язаннями як засобами правового регулювання і Постанова Кабінету Міністрів України від 2 грудня 2015 р. №1000 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва та ремонту вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 м/с, торгівлі вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 м/с; виробництва спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та їх продажу» [276]. Зокрема це (пп. 7 12) зазначеного нормативного акта. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 липня 2004 р. «Питання ввезення в Україну та придбання боєприпасів до нагородної короткоствольної вогнепальної зброї» [249] також використовує спеціальні дозволи як спосіб унормування відносин обігу зброї.

Охорона суб’єктивних прав громадян від негативних наслідків порушення правил обігу зброї є лейтмотивом прийняття Постанови Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 р. «Про затвердження Порядку і правил проведення обов’язкового страхування цивільної відповідальності громадян України, що мають у власності чи іншому законному володінні зброю, за шкоду, яка може бути заподіяна третій особі або її майну внаслідок володіння, зберігання чи використання цієї зброї» [288], у якій ідеться про те, що об’єктом страхування відповідальності власників чи користувачів зброї є майнові інтереси, пов’язані з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди життю, здоров’ю або майну фізичних і юридичних осіб унаслідок володіння, зберігання чи використання зброї (п.3).

Завершальним щаблем ієрархії правового інструментарію нормативного регулювання відносин обігу зброї є акти міністерств та їх структурних підрозділів, а також акти інших органів центральної виконавчої влади. Ці акти є результатом відомчої нормотворчості - діяльності уповноважених керівників центральних органів виконавчої влади, які в межах своєї компетенції створюють, скасовують, упорядковують відомчі підзаконні акти шляхом нормопроектування, зміни, доповнення, скасування, обліку, систематизації правових норм, спрямованих на регулювання суспільних відносин, що входять до сфери їх повноважень [110, с.9].

Відомчими актами, на думку О. Дзюбенко, є підзаконні акти, які видаються центральними органами виконавчої влади для врегулювання суспільних відносин у певній галузі діяльності держави [110, с.12]. Сам відомчий акт, як зазначає Ю. Градова, - це підзаконний нормативний акт, що видається в межах компетенції того чи іншого органу виконавчої влади (міністерства, служби, відомства) і містить похідні норми, що розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на їх повне і точне виконання [101, с.91]. Похідний характер відомчих нормативних актів підкреслює і Л. Шестопалова: відомчий акт - це підзаконний нормативний акт, який містить вторинні (похідні) норми, що розкривають та конкретизують первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на їхнє повне й точне виконання [440, с.137 138].

На нашу думку, саме відомчі нормативні акти наповнюють конкретними ознаками бланкетну схему диспозицій норм КпАП у сфері адміністративної відповідальності за порушення правил обігу зброї. Саме у відомчих нормативних актах докладно виписано точні правила або порядок здійснення окремих дій чи видів діяльності зі зброєю. Про це переконливо свідчать загальні назви відомчих інструкцій, умов, положень. Як ремарку зауважимо, що основні способи правового регулювання, використовувані при утворенні правил обігу зброї, - це позитивні зобов’язання та виключні заборони.

Базовий нормативний акт, у якому зосереджено правила обігу зброї, що поширюються на всіх фізичних і на певну частину юридичних осіб щодо здійснення ними дій зі зброєю, - це «Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів», затверджена наказом МВС України від 21 серпня 1998 р. №622 [274].

Решта відомчих нормативних актів МВС України визначає правила здійснення окремих видів спеціальної господарської діяльності зі зброєю юридичними особами. Зокрема це такі документи: «Положення про порядок збирання та утилізації спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії (в тому числі газових балончиків), непридатних для подальшого користування», затверджене наказом МВС України від 08 лютого 1994 р. №64 [284]; «Положення про порядок придбання, видачі, обліку, зберігання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і правоохоронних органів, а також особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві», затверджене наказом МВС України від 24 липня 1996 р. №523 [286].

Порядок організації обігу зброї, а отже й розробки правил обігу зброї відповідно до «Положення про дозвільну систему» є виключною компетенцією МВС України (абз.3 п.9) [281], і поширюється він згідно із Положенням «Про Міністерство внутрішніх справ України» на всі державні органи виконавчої влади [283]. Міністерство внутрішніх справ України є провідною інституцією у цій сфері суспільних відносин, оскільки тільки цей орган центральної виконавчої влади має виключне право видавати дозволи на обіг зброї; контролювати порядок обігу зброї і, як наслідок, установлювати правила здійснення окремих актів, операцій, дій та спеціальної діяльності зі зброєю.

Але існують і нормативні акти, які створюються іншими органами центральної виконавчої влади. Ці акти можуть конкретизувати порядок здійснення обігу зброї (поводження зі зброєю) окремими категоріями державних службовців - як наприклад «Інструкція про порядок придбання, зберігання, обліку, перевезення, носіння і використання вогнепальної зброї, боєприпасів та спеціальних засобів державними інспекторами органів рибоохорони Головрибводу Державного комітету рибного господарства України», затверджена наказом Державного комітету рибного господарства України від 15 червня 1998 р. №86 [275]; Наказ Міністерства охорони природного середовища України від 12 жовт. 2004 р. №386 «Інструкція про порядок придбання, зберігання, обліку, перевезення, використання та застосування вогнепальної зброї, бойових припасів до зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також спеціальних засобів державними інспекторами з охорони навколишнього природного середовища органів, що входять до сфери управління Міністерства охорони навколишнього природного середовища України», затверджена наказом Міністерства охорони природного середовища України від 12 жовт. 2004 р. №386 [140]. Крім того можуть визначатися правила здійснення окремих дій з обігу зброї, як це відтворено у «Правилах перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України», затверджених наказом Міністерства транспорту та зв’язку України від 27 грудня 2006 р. №1196, які визначають порядок транспортування зброї залізничним транспортом [291].

Інтенсивність правового регулювання соціальної діяльності у сфері обігу зброї зумовлена детермінантою її суспільної небезпеки - це так зване «життя за правилами», для якого характерна висока нормативна регламентація життєдіяльності особи і, як наслідок, обтяження позитивними зобов’язаннями та спеціальними заборонами. Очевидним є, що такий об’єкт (предмет), як зброя зумовлює якнайвищу інтенсивність правового регулювання.

Отже, явище «інтенсивність правового регулювання соціальної діяльності у сфері обігу зброї» за типовими ознаками імперативності, жорсткості, напруженості та насиченості правового поля визначає ідеологію правового режиму обігу зброї, утвореного на загальній забороні вільного обігу зброї в Україні. Явище «інтенсивність нормативного регулювання соціальної діяльності у сфері обігу зброї» вирізняється ознаками конкретизації у бланкетних нормах, деталізації процесуальних процедур, унормованості правового поля галуззю адміністративного права.

Таким чином, інтенсивність адміністративно-правового регулювання у сфері обігу зброї характеризується такими особливостями:

- праве регулювання обігу зброї має виключно інтенсивне правове регулювання в цілому та адміністративно-правове зокрема;

- інтенсивне адміністративно-правове регулювання здійснюється на основі ієрархічно визначених норм адміністративного права за ознакою їх юридичної сили, до яких належать норми міжнародного права, конституційні норми, інші закони України, підзаконні нормативно правові акти (постанови Верховної ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, накази МВС, спільні накази МВС з іншими центральними органами виконавчої влади. Підкреслюється, що спеціальний Закон у цій сфері - «Закон про зброю» - в Україні відсутній.

- серед міжнародних нормативно-правових актів провідний вплив на інтенсивність у цій сфері мають норми Конвенції Ради Європи про контроль за придбанням та зберіганням вогнепальної зброї приватними особами, Протокол проти незаконного виготовлення та обігу вогнепальної зброї, її складових частин і компонентів, а також боєприпасів до неї, що доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності;

- конституційними нормами інтенсивності правового регулювання обігу зброї є положення захисту щодо найцінніших цінностей природного права життя та здоров’я людини, обов’язку держави захищати життя людини та права людини самозахист;

- в умовах сьогодення найголовнішим нормативним актом, що формує спеціальнодозвільний правовий режим обігу зброї, є підзаконні нормативно- правові акти Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, МВС, які наповнюють конкретними ознаками бланкетні норми КУпАП у сфері адміністративної відповідальності за порушення правил обігу зброї.

- у цілому інтенсивність адміністративно-правового регулювання характеризується імперативністю, жорсткістю, напруженістю та насиченістю адміністративно-правової матерії.

Отже, інтенсивність адміністративно-правового регулювання у сфері обігу зброї - це адміністративно-правовий режим жорсткого, імперативного, насиченого нормами міжнародного, конституційного та адміністративного права з метою охорони найцінніших цінностей природного права - життя та здоров’я людини - обов’язку держави захищати та реалізувати права громадян на самозахист.

2.3

<< | >>
Источник: ВАСИЛЬЄВ ІГОР ВАСИЛЬОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ ОБІГУ ЗБРОЇ В УКРАЇНІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме Інтенсивність адміністративно-правового регулювання у сфері обігу зброї:

  1. Суб’єктивні елементи складів адміністративних правопорушень у сфері обігу зброї
  2. РОЗДІЛ 1 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ КАТЕГОРІЙНОГО АПАРАТУ У СФЕРІ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОЇ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ ОБІГУ ЗБРОЇ
  3. Адміністративно-правовий режим обігу зброї в Україні
  4. Правила обігу зброї як об’єкт адміністративного проступку
  5. Адміністративно-правові аспекти обігу зброї
  6. Шляхи вдосконалення адміністративної відповідальності у сфері обігу зброї в Україні
  7. Адміністративно-правове регулювання поліцейських послуг у сфері протидії злочинності
  8. Поняття, зміст і класифікація видового об’єкта правопорушень у сфері обігу зброї
  9. Предмет адміністративних деліктів, пов’язаних із порушенням правил обігу зброї
  10. Кваліфікація порушень правил обігу зброї за ознаками об’єктивної сторони адміністративного проступку
  11. РОЗДІЛ 3 ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ ЕЛЕМЕНТНОГО СКЛАДУ АДМІНІСТРАТИВНИХ ДЕЛІКТІВ ЩОДО ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ ОБІГУ ЗБРОЇ
  12. ВАСИЛЬЄВ ІГОР ВАСИЛЬОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ ОБІГУ ЗБРОЇ В УКРАЇНІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017, 2017
  13. § 70. Методи адміністративно-правового регулювання.
  14. Удосконалення законодавства у сфері адміністративно- правового статусу прокуратури України
  15. 3.2. Зарубіжний досвід адміністративно-правового регулювання поліцейських послуг та можливості його використання в Україні
  16. РОЗДІЛ 3 ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ
  17. Правові засади надання поліцейських послуг в Україні та місце серед них адміністративно-правового регулювання
  18. РОЗДІЛ 2 ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ ОБІГУ ЗБРОЇ