ІЗЯСЛАВ II (1146—1154) і ЮРІЙ (1149—1157).
— Ha підкладі династичного розламу в Мономаховім. домі та
національно-політичного роз’єднання' між Україною і Mo. сковщиною зарисовуються незвичайно пластично дві княжі ностаті в самій середині XII в.
— Володимирового внука і сина: Ізяслава Мстиславича і Юрія Мономаховича. I з я- c л а в бував за часів київського князювання батька і стрия у ріжних волостях, остаточно обняв Володимирь (1135). Передчасна смерть старшого брата Всеволода (1138) відкрила перед ним — по мисли Мстиславового розпорядку — вигляд на київський стіл по Ярополку. 3 сього приводу прийшло до конфлікту із Всеволодом II Ольговичем, закінченого згодою в тім дусі, що по Всеволодовій смерти Київ мав припасти Ізяславови разом із стриєм Вячеславом.План був дуже зручний, босплітаючив одно вітчинні претенсії Мстиславичів зі старшинними Мономаховичів відтручував від Київа Юрія суздальського й одночасно давав Ізяславови, при звісній нездарности Вячеслава, повноту велико-княжої власти. Ha основі ееї згоди, передав Ізя- злав Володимирію Всеволодовому синови Святославови (1141) і перейшов у спільну зі етриєм Переяславщину. Ta сей компромис розбився на віроломстві Всеволода II, який задумав обезпечити Київ для свойого роду. Ізяслав кинув одначе його брата I г о p я у вязницю і запросив Вячеслава на княжий стіл;та коли сей побоявся боротьби з Юрієм і чернигівськими Ольговичами, сів сам у Київі (13. VIII. 1146), відбираючи Собі одночасно й Володимирію.
Ізяслав Мстиславич — одна з найзамітніших постатей нашої старої історії. Вихований у традиціях Мономаха почував себе покликаним відограти визначну ролю на Руси, до чого мав незвичайні особисті дані. Енерґійний, хоробрий і лицарський, людяний, привітний і щедрий, викликав у сучасниках подив і прихильність'; як визначний полководець. здобував велике привязаннє дружини і полків, любив, щоб його називано царем імав приповідку: „не іде місце до голови, тілько голова до місця".
Ta сі прикмети романтичного лицаря були недостаточні в тім часі, щоби створити й удержати тривку політичну будівлю; до сього треба було мати окремий політичний талант з великим засобоміндивидуальної і громадської безогляд-ности. У змаганнях його не стає систематичности і кон- секвенції; київський стїл був йому немов цілю сам про себе, без огляду на його малу політичну вартість; се видко з того, як він до 1146 p. міняв волости раз-по-разу, щоби тізько стати близше золотого київського стола.
Під сим оглядом перевисшав його противник — Юрій. Одержавши від батька Ростов і Суздаль уважав він сю волость своєю вітчиною, старався укріпити се наслідде і поширити, одначе не думав його міняти або покидати задля Київа, до котрого тягнула його амбиція засіяти у блеску батьківської слави. 3 сеї причини треба йому признати політичну висшість над Ізяславом, дарма що не мав він ані трохи тих принадних рисів характеру.як Ізя- слав: був непривітний, захланний і скупий, схиЛьний до жорстокости і нелицарський. B сих обох типах сконцентрувався історичний українсько-московський антаґонизм: у змаганнях заволодіти Київщиною.
Ненависть між обома князями сягала ще князювання Ярополка, коли сей, приготовляючи Мстиславичам шлях до київського престола, посадив був Всеволода і Ізяслава в Переяславі, якого Юрій бажав для себе; тілько вису- неннє Ярополком Вячеслава відложило на якийсь час розправу межисуперниками. Теперже успіхІзяслава став для Юрія за casus beIli.
Він порозумівся з Ольговичами і приєднав Володимирка галицького, який неспокійно глядів на зріст Ізясла- вої сили. Союз скріплено опісля подружжями дітей. Вмить станули проти себе дві коаліції, які.скоро розширилися на всю майже Европу. По боці Ізяслава були: Мстисла- вичі, з яких одна линія мала окрім Київа Волинь і Турів- Пинськ, друга — Смоленськ і Переяславщину (часами Новгород і Минськ); з инших княжих династій приєднав Юрієвого ворога Ростислава рязанського з чернигівської династії; окрім того угорський король Ґейза II (1141—1161), від коли подружився з сестрою Ізяслава Евфрозинок> (1146); дальше польський князь Болеслав Кучерявий (1146— 1173) і чеський король Владислав II (1140—1174), німецькі
Вельфи, Роджер сицилійський. По боці.
Юрія були натомість: Святослав Ольгович чернигівський, Половці, Воло- димирко галицький, Византія, Гогенштавфи.Перша фаза боротьби (1146—1150) велася зі змінним щастєм, серед якої Ізяславови дуже пошкодило убиттє Киянами Ігоря Ольговича (1147). Битва під Переяславом (1149) скінчилася перемогою Юрія; Ізяслав дав за виграну ; й уступив у Володимирь. Юрій тріумфував, добившися Київа, предмету своїх мрій. Він задумав відобрати й Володимирь, одначе се не повелося з огляду на опозицію Володимирка.В 1150 p. уложено згоду; на основі її Юрій полишався київським, Ізяслав володимирським князем.
Згода перетревала одначе ледвй кілька місяців й уступила місця новій фазі боротьби (1150—1154). Київська людність була незадоволена ЮріємДдо Ізяслава приходили заклики, щоби брав Київ. Він дійсно несподівано явився у південній Київщині, людність почала переходити до нього, і Юрій утік за Дніпро (1150), піславши за підмогою у Галичину та Чернигівщину.' Ізяславови вдалося щоправда прихилити старого Вячеслава до спілки у власти, одначе тимчасом Володимирко з’явився з Галичанами недалеко Київа. Битва над Стугною випала некорисно для Ізя- слава і він покинув знов Київ. Ta й Юрійнезагрів довго місця. Найблизшого зараз року вчинив Ізяслав попереду похід на Галичину, а звідси з угорською підмогою на Київ. Людність приняла його з ентузіязмом і Юрій утік чим боржій за Дніпро. Ізяслав разом із Вячеславом сів твердо в Київі (1151). Юрій намагався ще кілька разів пробувати щастя, одначе без успіху; він стратив навіть Переяслав ѵі подався у свій Суздаль. Тимчасом Ізяславови вдалося при помочи Угрів присилувати Володимирка залишити Юріевз^ сторону (1152), та коли по смерти галицького князя (див. § 35) син тогож Ярослав не покидав союза з Юрібм, пішов новим походом на нього. Під ТеребОвлею розбив Галичан і при сім виявив одинокий раз^у життю —
. жорстокістьгвелів поубивати полонених (1154). ТеперЮрій не був небезпечний, одначе й Ізяслав не жив уже довго. Дня 14 падолиста 1154 p. закінчив він своє бурливе життє, а з ним счез останній блеск Ки'іва.
„Плакала по нім вся Руська зе.мля і всі Чорні Клубоки як по царю і пану своїм,більше як по отцю, бо був він чесний, брагородний, христолюбивий і славний".
Недовго по нім умер і безславний Вячеслав; та Юрі- єви й тепер не було легко повернути у Київ, маючи проти себе в додатку ще й чернигівську династію. Щотілько 1155 p. здобув він втретє страчене місце і займав його ще два роки. Смерть його (1157) виявила наглядно, як непопулярний був він сам і його Суздальці на Україні: як 1113 p. повстали розрухи в Київі і приневолили нелюбих північних гостей скоро покидати Київщину.
3 іменем Ізяслава II звязане друге намаганнє усамо- стійнення руської церкви. Він велів вибрати митрополитом найславніщого тоді духовника і письменника K л и м а C м о л я т и ч а (1147), одначе сей не найшов загального признання: єпископи-Греки (а такі все ще були на Руси) протестували проти нарушення патриярших прав і піддержували їх усі політичні противники Ізяслава. Таким чином міг Клим виконувати митрополичу власть тілько так довго, як Ізяслав сидів у Київі. Bci заходи сього князя і пізніше його брата Ростислава, щоби здобути для нього потвер- дженнє патріярха були безуспішні; митрополити присилалися дальше з Царгороду. Словом — руська церква в тім часі дає також образ загального упадку.
33.