ГАЛИЧИНА ЗА ЯРОСЛАВА (1153—1187) і BOЛОДИМИРА(1187—1198).

Володимирків син Яр осла в почав своє князюваннє в тяжких обставинах — серед роз- гару боротьби Ізяслава з Юрієм і при неполаднаних відносинах між Володимирією і Галичиною. Він поспішив приєднати собі Ізяслава, одначе скоро прийшло таки до конфлікту з ним, мабудь заходами Юрія, що був тестем Ярослава.

Ярослав належав до найвизначніших постатей старих часів на Україні. Сучачники називали його розумним, вимовним, поважним і сильним, добрим господарем і політиком. Держава його, обезпечена на ціле поколінне від спроб завоювання, зацвила економично. Галицька колони-: зація пішла в низ Дністром і Прутом, доходячидо Eyra і-зрідка — мішаючися з румунською людністю, яка саме в тім часі починає посуватися на північ — до самого Дунаю. Разом із сим розширився і політичний вплив Галичини на південь. 3 сусідними державами відносини були добрі, особливо з Угорщиною. Незнані нам близше при-, чини привели Ярослава у близші зносини з цісарем Фридрихом I (1152—1190), які довели до того, що він признав над собою ленну зверхність Гогенштавфа (1165). Стано-. вище Ярослава до спорів за Київ було подиктоване виключно інтересамн власної землі. 3 самого початку держав він сторону Юрія і стягнув на себе згадану висше невдачу під Теребовлею, одначе незабаром прийшло межи ними до деякого напруження. Причинасьому була та, що у Юрія перебував I в а н Берладник (див. § 35), який не скривав своїх намірів повернути у Галичину. Тож Ярослав мусів дбати, щоб Іван не став знаряддєм проти нього і тому домагався видачі Івана. Одначе Юрій не зробив сього й Іван опинився у його ворога Ізяслава IIL При помочи сього князя намагався Іван вдертися з Понизя у Галичину, одначе акція не вдалася; натомість Ярослав у відплату вчинив похід на * Ізяслава і прогнав його з Київа (1158), помігши сим способом до перемоги Ростиславови L Іван Берладник опинився опісля на чужині, де й помер кілька літ пізніше (в Солуни 1161).

Із внутрішніх справ тодішньої Галичини замітний особливо зріст політичного значіння боярства. Сусідство з Польщею й Угорщиною та брак безупинної флюктуації дружинників були причиною, що тут найборше з усіх українських земель наступила соціяльна еволюція в сім напрямі, що дружина почала перемінятися в родову ї земельну аристократію. Разом із сим проявилося змаганнє до політичної власти, до обмеження князів у користь боярської ради („думи") і до захоплення урядів. Вже в часах Володимирка бачимо прояву сього у спробі збутися сього князя і посадити в Галичи Івана. Подібно Володимир- кови був Ярослав абсолютистом, чи там давав опановувати себе фаворитам. Проти сих оберталася загальна ненависть боярства. Напруженнє збільшилося ще задля того, що Ярослав відопхнув свою жінку Ольгу Юрієвну суздальську, почав жити із боярською дочкою H a c т a c e ю Ч a p- г о в о ю і мав з нею сина Олега. Ольга і син Володимир змовилися з боярами і довели до вибуху революції, в якій Настася упала жертвою фанатизму противників: згоріла як чарівниця на кострі (1170), після чого княжа родина погодилася.

Ся згода була одначетілько формальна; в душі остав Ярослав неприхильний жінці й синови, що виявилося при його передсмертних розпорядках. Він рішив поділцти державу й віддати головну частину з Галичем Олегови „На- стасьчичеви", другу з Перемишлем Володимирови. Коли візьмемо під розвагу виявлений пізніше характер Володимира, мусимо приймити, що в основі сього вивисшування молодшого і неправесного Олега не лежала сама тілько особиста симпатія до сина нещасної Настаськи. Ярослав хотів очевидно передати долю держави в ліпші руки, одначе план його не вдався. Володимир і бояре зобовя- залися щоправда присягою, що будуть шанувати його останню волю, одначе зараз по смерти князя (1. X. 1187) зломили своюобітницю. Вони прогналиОлега з Галича та привернули назад цілість держави.

Володимир (II) недовго тішився добримивідно- синами до бояр. He виявляючи жадних сильних і цінних прикмет діда і батька, наслідував хиба їх неохоту до політичних змагань боярства: він „не любив думи" боярської.

Революція повелася (1188). Володимир утік з „попадею" і синами на Угорщину і просив помочи у Бели III (1174—1196). Сей не відмовив, перейшов гори і підступив під Галич. Роман не надіявся того і покинув своє нове князівство. Угорський король заняв галицьку столицю, одначе побачивши, що Володимир не має тут прихильників, порозумівся з одною частиною боярства та як „король Галичини" іменував князем-намісником свойого сина Андрія. Администрацію краю віддав він галицьким боярам, яких лояльности стерегти мала угорська війскова застава, а Володимира увязнив та разом із родиною держав під пильним доглядом на Угорщині.

Отся перша окупація Галичини Уграми зробила тоді між українськими князями велике вражіннє, тимбільше що угорське військо — як усе і всюди — своєю поведінкою здобуло зараз голосну „славу". Духовенство з митрополитом' на чолі почало взивати ріжних князів до визволення Галичини від „чужоплеменників". I галицьким боя- ■ рам прийшлося скоро пожалувати свойого вчинку; вони раді були дістати якогось українського князя. B тій справі відносилися потайки до ріжних князів, між иншим до Романа, Рюрика, Святослава і до Ростислава сина Івана Бер- ладника. Сей останній справди пійшов з малою силою на Галич, одначе обіцянки бояр показалися пусті; до нього перейшло тілько дуже мало. B битві з Уграми під Галичем він був ранений, дістався у неволю і з ран помер. Говорено, що Угри нароком так лічили його, побоявшися його популярности серед' Галичан.

Тимчасом Володимир утік з неволі у Німеччину і відновивши ленну присягу батька, знайшов опіку на цісарськім дворі. Фридрих I відослав його у Польщу з наказом до краківського князя Казимира II (1177—1194), щоби сей допоміг Володимировидо поворотууГалич. Так і сталося* 3 огляду на протекцію цісаря Угри уступили без боротьби. Володимир обезпечився ще одною протекцією — свойого вуя Всеволода суздальського і завдяки сьому ніхто з українських князів не наставав на Володимира до самої смерти (1198 або 1199).

33.