2.3. Проблема об’єктивності дослідницьких методів у психології

Проблема об’єктивності дослідницьких методів у психології ви- никла вже давно. Опозиція об’єктивного і психологічного описів по- дій пізнаваного нами світу виникла задовго до самої психологічної науки і пов’язана з особливим характером тих підстав, на яких вини- кло взагалі наукове знання як таке.

Пошук цей робили численні напрями і школи психології. До цієї проблеми звертаються все частіше. Так, в середині минулого сто- ліття О.М. Леонтьєв, О.Р. Лурія, В.П. Зінченко, М.К. Мамардаш- вілі розгорнули полеміку з цього питання. Розгортання полеміки з цього приводу продовжується і сьогодні багатьма філософами та психологами, на що вказує в своїх працях Е.Д. Хомська [32; 33]. Зрозуміло, що вона має не лише академічний або філософсько- гносеологічний, але і практичний, прикладний сенс.

Останнім часом методологічні проблеми психології все більше цікавлять наукову громадськість. Намітилися нові тенденції: з од- ного боку, до чистого прагматизму, з іншого — до явного пожвавлен- ня інтересу щодо всяких чудес, містики (екстрасенсорного сприй- няття, телекінезу і таке інше). Об’єднує ці тенденції прихований, або явний відхід від питань, пов’язаних з чітким визначенням мето- дологічних основ психологічних досліджень, до «розмивання» або навіть заперечення природничо-наукової, матеріалістичної методо- логії як філософської основи наукового психологічного знання.

Цей процес спостерігається не тільки в психології. Достатньо явно він простежується і в такій науці, як фізика. Відомо, що остан- нім часом ряд фізиків вводить в свої фізичні теорії зовні-фізичні категорії: ідеї буддійської, індійської, японської релігії і міфології. Відбувається нібито об’єднання наукових фізичних переконань зі східними релігійними ідеями, що і видається за нове слово у фізиці.

Щось подібне спостерігається і в психології, де також можна констатувати появу «альтернативної» психології. У роботах цього напряму також робиться спроба заперечувати (або хоч би постави- ти під сумнів) матеріалістичні методологічні основи психологіч- ного знання. Тому обговорення методологічних проблем сучасної психології досить актуальне, оскільки наявність методологічних

труднощів в різних галузях психології — факт, який вже трапився, усвідомлення якого корисне і для загальної оцінки стану сучасної психології, і для прогнозу її майбутнього розвитку. В різних галузях психології методологічні труднощі виявляються по-різному. Осо- бливо явно вони є видимими в тих галузях психології, які займа- ються проблемами особистості і свідомості.

Пожвавлення нематеріалістичних тенденцій в психології осо- бистості найочевидніше в її прикладних галузях: психотерапії і психокорекції. Те, що відбувається в наш час, явно випереджає тео- ретичне осмислення проблеми. Фрейдизм, в своїй класичній формі, як теоретична основа психології особистості у сфері психоаналізу, тепер вже не визнається більшістю західних психологів. Більше того, на думку багатьох західних фахівців, навіть як прикладна дис- ципліна психоаналіз З.Фрейда вже вичерпав себе. Проте в постра- дянських країнах він все ще достатньо популярний. З філософської методологічної точки зору фрейдизм — це концепція особистості, яка розглядає природжені інстинкти і вбачає в них головний детер- мінант психіки, визнає провідну роль несвідомого в поведінці лю- дини.

Інша концепція особистості лежить в основі різних варіантів гуманістичної психології, яка має велике розповсюдження у нас і за кордоном. Гуманістична психологія, заснована К. Роджерсом, А. Маслоу, Г. Олпертом і іншими, яка з’явилася як «третя сила», що протистояла біхевіоризму і психоаналізу.

В цілому в сучасній психотерапії домінують дві основні кон- цепції особистості: одна з них — «глибинна психологія», що йде від психоаналізу, апелює до глибин особистості, інша — «вершинна психологія», що йде від гуманістичного напряму, апелює до висот духу. Якщо перша виходить із спрощених уявлень про детермінан- ти розвитку особистості, з примату приваблень, тілесних відчуттів над духом, то друга заперечує глибинні чинники розвитку і детер- мінізм — як причинно-наслідкові (включаючи і соціальні) рушійні сили розвитку особистості — на користь духу. Кожна з цих концеп- цій обґрунтовує свій підхід до людини (свою «філософію людини») і свою психотерапевтичну практику (своя техніка дії на особистість пацієнта).

Слід зазначити, що в психотерапію і психокорекцію в даний час проникає і східна філософія (буддійська, індійська і таке інше) з її ідеологією особистості і її технікою дії. Східна філософія, заснована на запереченні чисто раціонального мислення, не тільки яке розгля- дає людину в єдності з навколишнім середовищем, з космосом, але і заперечлива незалежність навколишнього світу від суб’єкта, при- ймається деякими психотерапевтами як нова наукова парадигма, продуктивніша ніж інші. Цей напрям психотерапії пропонує свій набір методів психологічної дії (медитації і таке інше). Концепція особистості цього напряму психотерапії є еклектичним зміщенням різних точок зору на природу людини, запозичених і із західної, і зі східної філософії і релігії.

В цілому — при загальній орієнтації на західні дослідження — у вітчизняній психотерапії жодна з концепцій особистості не може претендувати на статус загальновизнаної.

«фельдшеризмом»).

Таким чином, можна констатувати, що разом з безумовно ко- рисною і широко вживаною практикою психологічної дії на особис- тість пацієнта в цій галузі психології співіснують явно суперечливі теоретичні концепції особистості, які інтерпретують практичні ре- зультати з діаметрально протилежних позицій. Віддаючи належне складності самої проблеми (загальна теорія особистості, її структу- ра, детермінанти розвитку, співвідношення свідомого і несвідомого і таке інше), слід все ж таки визнати, що саме в даній галузі (а не в психології пам’яті, уваги і таке інше) сконцентровані сьогодні най- більш гострі теоретичні і методологічні труднощі і суперечності. Не випадково в психологічній літературі практично відсутні пра- ці, які пояснюють конкретні психологічні механізми тих чи інших технологій і аналізують причини їх дії. Це пов’язано з відсутністю адекватних у теоретичних і методологічних відносинах концепцій особистості. Розрив практики і теорії, що все збільшується, в цій галузі психології загрожує негативними наслідками для всієї

психологічної науки, тому що ніщо так не розкладає науку зсереди- ни, як неувага до теорії.

Потрібно відзначити також, що особливістю нашої вітчизня- ної психології є злиття академічної психології з «психотерапев- тичною». Як відомо, в багатьох країнах остання розглядається як чистий практичний напрям, що не займається теоретичними уза- гальненнями. У нас же «психотерапевтичний» напрям претендує на статус самостійної психологічної науки (а не тільки практики), що і дозволяє пред’являти до неї підвищені вимоги.

Слід також відзначити, що психотерапія і психокорекція — га- лузі знання, прикордонні з медициною, — знаходяться під великим впливом чисто медичних переконань на людину, у зв’язку з чим уявлення про психіку, свідомість, несвідомо несуть на собі дух клі- нічного прагматизму, а крім того, на жаль, поширене ототожнення понять «особистості» і «індивіда».

Не менш тривожна ситуація складається і навколо проблеми

«психологія і релігія». Як відомо, за останній час у нашому суспіль- стві швидкими темпами став відроджуватися інтерес до різних релі- гій і не тільки до традиційного православ’я як сфери християнства, але і до інших конфесій, через що аналіз зв’язку психології і релігії став дуже актуальний. У центрі цієї проблеми — старе і знову нове питання про співвідношення науки і релігії, наукового і релігійного світогляду. Для психології це питання особливо важливе, тому що і в психології як науки, і в релігії як певного світогляду один і той же предмет пізнання: людина, особистість. Прийнято вважати, що ви- вчення людини психологічною наукою і релігією ведеться з різних методологічних позицій. Психологія як галузь наукового знання будується на системі доказів (фактів) і без таких не набуває ніяких теоретичних положень. Релігія не потребує ніяких доказів, її поло- ження засновані на постулатах віри.

Проте, як вказує Б.С. Братусь [21] сучасна психологія (в особі її деяких представників) заперечує цю точку зору. Так, автори колек- тивної монографії «Початок християнської психології» [21] вважа- ють, що способи релігійного пізнання тільки здаються ненауковими, суб’єктивними. Насправді дійсне пізнання душі людини можливе

тільки через релігію. Заперечується опозиція релігії і науки в піз- нанні психологічної реальності, робиться спроба об’єднати релігію і науку під виглядом «єдності пізнання психічного життя люди- ни».

«Початку християнської психології» не розкривають змісту нового напряму, його методів. Очевидно лише, що під душею розуміються перш за все етичні категорії.

Абсолютно очевидно, що в основі складної ситуації, яка ство- рилася в цій сфері психологічного знання, — недостатня увага до методологічних проблем психологічного знання. Мабуть назріла необхідність відкритого обговорення всього кола психологічних проблем, пов’язаних з релігією, і, в першу чергу, методологічних основ науково-психологічного та релігійного підходу до вивчення людини.

Можна говорити про наявність методологічних труднощів і в інших сферах психології, наприклад в нейропсихології. Нейропси- хологія як одна з нейронаук, що займаються вивченням мозкової організації психічних явищ, завжди була ареною гострої боротьби матеріалістичних і ідеалістичних концепцій, які по-різному пояс- нюють співвідношення мозку і психіки. Заслугою О.Р. Лурія і його школи стала розробка принципово нового підходу до цієї проблеми, відмінного від двох основних способів її вирішення (вузького лока- лізаціонізму, або психоморфологічної концепції, і концепції еквіпо- тенціальної організації мозку).

Концепція О.Р. Лурія [18] про системну динамічну локалізацію вищих психічних функцій відкрила нові можливості для вивчення проблеми «мозок і психіка» з чисто матеріалістичних позицій. Якщо раніше (до О.Р. Лурія) ніхто не сумнівався в можливості локаліза- ції (у чіткому співвідношенні з певними мозковими утвореннями)

так званих елементарних сенсорних і моторних процесів (зорових, слухових відчуттів, моторних реакцій і таке інше). Проте залишало- ся відкритим питання про можливості локалізації вищих психічних функцій (сприйняття, пам’яті, мови і інших), то після робіт О.Р. Лу- рії це питання було в принципі вирішене. Аналіз чинника порушень вищих психічних функцій дозволив по-новому пояснити їх мозкову організацію і відкрив широкі перспективи подальших досліджень в цій сфері. На сучасному етапі розвитку нейропсихології досить актуальними стають питання про мозкову організацію найбільш складних форм психічної реальності — емоційно-особистісної сфе- ри і свідомості. І знов лунають голоси про принципову неприпусти- мість самої постановки питання про їх мозкову організацію (або ло- калізації), про неможливість пов’язувати ці складні психічні явища з якими-небудь конкретними мозковими утвореннями. Знов дис- кутуються питання про суспільно-історичні, соціальні і біологічні, генетичні детермінанти психіки, причому в процесі таких дискусій нерідко сплутуються питання про зміст психічних явищ (виклика- них соціальними чинниками) і способи їх реалізації (за допомогою конкретних мозкових механізмів). При вирішенні цих проблем у рамках нейронаук на сучасному рівні знову спливають спрощені уявлення про матеріальні основи психіки (ідеї про мозкові «цен- три» емоцій, центренцефалічна теорія свідомості), з одного боку, і сучасні «еквіпотенційні» теорії (голографічні концепції роботи мозку), — з другого. Разом з цими концепціями достатньо поширені і уявлення про принципову неможливість природничо-наукового пояснення таких складних психічних явищ, як особистість і свідо- мість в природничо-науковій матеріалістичній парадигмі.

Як відомо, О.Р. Лурія, розробляючи нейропсихологію як нову галузь психологічної науки, навмисно обмежував сферу своїх інте- ресів вищими психічними функціями (когнітивними, руховими), що відбилося і на назві теорії, яка пояснює співвідношення мозку і психіки («теорія системної динамічної локалізації вищих психіч- них функцій»). Емоційно-особистісні явища і свідомість як пред- мети спеціальних нейропсихологічних досліджень в його працях якщо і зустрічаються, то тільки в контексті загального опису нейро- психологічних синдромів. Проте О.Р. Лурія не сумнівався в без- умовній необхідності і принциповій можливості вивчення проблем особистості і свідомості з позицій нейропсихології.

Щодо нейропсихології особистості (або емоційно-особистісної сфери) О.Р. Лурія говорив, що в історії науки відомі невдалі спроби зв’язати поняття «особистість» і «мозок» у вигляді «неоклейстизма» (одного з варіантів вузького локалізаціонізма) або апеляцій до ви- ключно надматеріальної духовної природи особистості. Вирішення цієї проблеми він бачив лише в рамках теорії системної динамічної локалізації психічних функцій, вважаючи, що визнання прижиттє- вого формування особистості і пошуки системною динамічною моз- ковою організацією її різних складових (параметрів, компонентів, аспектів) є необхідними умовами нейропсихологічного розгляду проблеми. Враховуючи великий внесок Б.В. Зейгарника у вивчен- ня проблеми особистості, патології мотивів діяльності їх ієрархії, О.Р. Лурія вказував на необхідність строго диференціювати в особі те, що пов’язане з органічною патологією мозку, і те, що обумов- лене соціальними чинниками життя, заломленими через ситуацію хвороби. До особистісних дефектів, як відомо, О.Р. Лурія відносив порушення саморегуляції поведінки, розлади довільного контролю, порушення критики, які він пов’язував з патологією третього бло- ку мозку, а також емоційні і мотиваційні порушення, що виника- ють при поразці і третього, і першого блоків. Він вважав, що «пи- тання про відношення нейропсихології до проблеми особистості є дуже складним, проте вкрай актуальним... Їх вирішення вимагає сам розвиток і нейропсихології, і загальної психології» [22, 172]. Ці та інші вислови О.Р. Лурія відносно нейропсихологічного аналізу емоційно-особистісної сфери не залишають сумнівів у тому, що він був переконаний в можливостях вирішення цього кола проблем з природничо-наукових позицій. Достатньо, безумовно, О.Р. Лурія [21] висловлювався і про проблему свідомості. Він відзначав її прин- ципову важливість для розуміння предмета психологічної науки і багато разів писав про те, що саме вивчення різних форм свідомої діяльності людини і складає основний предмет психології, причому в завдання психології входить не тільки їх опис, але і пояснення з матеріалістичних, детерміністичних позицій. О.Р. Лурія як послі- довник Л.С. Виготського, поширював культурно-історичний підхід на вивчення не тільки вищих психічних функцій, але і свідомості в цілому. Він проводив чітку межу між соціально-історичними «ви- токами», детермінантами свідомості, що визначають її виникнення і зміст як вищої форми віддзеркалення дійсності, і мозковим

субстратом свідомості, мозком як органом, що реалізовує свідомість. Індивідуальна свідомість розглядалася О.Р. Лурія як суспільно- історична категорія. Він писав, що «для того, щоб пояснити складні форми свідомого життя людини, необхідно вийти за межі організму, шукати джерела... свідомої діяльності і «категоріальної» поведінки не в глибинах мозку і не в глибинах духу, а в зовнішніх умовах жит- тя... у соціально-історичних формах існування людини» [18, 23]. А.Р. Лурія не сумнівався в можливості суворо матеріалістичного пояснення мозкових механізмів не тільки окремих свідомих актів (у вигляді вищих психічних функцій), але і свідомості в цілому. Як послідовник Л.С. Виготського, О.Р. Лурія розвивав уявлення про смислову і системну будову свідомості, об’єднуючи проблему сві- домості (і відвернутого мислення) з проблемою мови.

За роки, що пройшли з часу смерті О.Р. Лурія, ситуація в цих галузях нейропсихології змінилася мало. Нейропсихологія особис- тості і нейропсихологія свідомості поки що не сформувалися як екс- периментальні напрями, як це сталося з нейропсихологією пам’яті.

Вивчення нейропсихології особистості в даний час зводиться до двох типів робіт. По-перше, це використання в клініці локальних поразок мозку особистих опитувальників. Результати тестування прямо зіставляються з локалізацією поразки. Якщо врахувати, що самі тести (опитувальники) складені для інших цілей і не мають спеціального нейропсихологічного обґрунтування, а отримані дані засновані тільки на самоспостереженні пацієнтів, то очевидно, що серйозних висновків на підставі таких даних робити не можна. А головне, в подібних дослідженнях відсутній основний принцип луріевського підходу до вивчення мозкової організації психічних явищ — чинник, або синдромний аналіз наслідків локальних ура- жень мозку. З теоретичної точки зору це варіант сучасного психо- морфологічного підходу до вирішення проблеми «мозок і особис- тість».

Інший тип більш традиційних досліджень — аналіз внеску осо- бистісних компонентів (планування, контролю і таке інше) в пору- шення різних психічних функцій (пам’яті, мислення, мовного спіл- кування і таке інше). Але ці дослідження не можуть розглядатися як ті, що розкривають тему «мозок і особистість» по суті.

Більш продуктивно в нейропсихології розробляються пробле- ми, пов’язані з мозковою організацією емоцій, особливо в контексті

проблеми міжпівкульної асиметрії мозку. Проте і ці дослідження не присвячені власне нейропсихології особистості.

Подібні дослідження, як і всі клінічні описи порушень свідо- мості в психіатрії, засновані тільки на спостереженнях за хворими і їх висловами. Тому у ряді випадків їх інтерпретація виглядає не дуже переконливо (наприклад, твердження, що в свідомості хворих присутнє тільки минуле або тільки майбутній час і таке інше). Опи- си патології свідомості у хворих з локальними ураженнями мозку, безумовно, містять дуже цікавий пласт клінічної реальності, який потребує точного експериментального дослідження. На жаль, в сучасній нейропсихіатрії, як і в нейропсихології, немає достатньо виразної концепції свідомості, що гальмує розвиток експеримен- тальних досліджень. Гідністю цих нейронаук є те, що обидві вони виходять з положення про іманентний зв’язок свідомості з мозком. У цій галузі знання психіатри прокладають дорогу нейропсихоло- гічному експерименту, проте поле фактів, описаних ними, потребує перш за все теоретичного осмислення.

В інших нейронауках (наприклад, в нейрофізіології) проблема свідомості також далека від свого вирішення. Головне питання в цих нейронауках теж, що і в психології, а саме: чи є свідомість пер- соною, але матеріальною за своєю основою функцією мозку або нематеріальним явищем, втіленням духу? В цілому в нейронауках переважає природничо-наукова традиція у вивченні проблеми сві- домості, відповідно до якої свідомість визначається як «усвідом- лення нашої розумової або фізичної діяльності» і розглядається як функція мозку [2]. При цьому багато нейробіологів, як і О.Р. Лурія, вважають, що усвідомлюються тільки ті внутрішні події, які про- йшли переробку в мовній системі.

Що стосується конкретних мозкових механізмів, відповідальних за процеси свідомості, то найбільш популярні в нейробіології уяв- лення, згідно з якими свідомість як прояв інтеграційних процесів вищого порядку забезпечується корою великих півкуль, переважно асоціативною. Широко відома гіпотеза В. Маунткастла і співавто- рів, згідно з якою основу свідомості складає широко розгалужена по всій корі мережа нейронних ансамблів, організованих за принци- пом вертикальних «колонок», що об’єднують нейрони різного типу. Вважається, що важливою гідністю цієї гіпотези є її доступність експериментальній перевірці.

Таким чином, фахівці з нейронних мереж пов’язують свідомість з конкретними нейронними утвореннями. Проте на іншому полюсі нейронаук до ідеї пошуку конкретних «носіїв» свідомості ставлять- ся негативно. Представники багатьох зарубіжних нейропсихологіч- них шкіл, що не розділяють поглядів О.Р. Лурії, заперечують саму можливість мозкової організації таких складних психічних явищ як особистість і свідомість. Так, в добре відомому керівництві по клі- нічній нейропсихології, яке вийшло в 1993 році, розділи, присвячені нейропсихології особистості і нейропсихології свідомості, відсутні. Немає будь-яких згадок про ці проблеми і в інших авторитетних не- йропсихологічних джерелах.

Таким чином, у сучасних нейронауках, які займаються пробле- мами особистості і свідомості, можна констатувати надто широкий набір позицій: від повного заперечення зв’язку особистості і свідо- мості з мозком до вузько конкретних уявлень про певні типи не- йронів — «носіїв» свідомості. Ця ситуація, безумовно, свідчить про неопрацьованість проблем, що відносяться до особистості і свідо- мості, у тому числі і на теоретичному і методологічному рівнях, а не тільки про особисті смаки, пристрасті, позиції різних дослідників цих проблем (включаючи і нейропсихологів).

Можна навести приклади методологічних труднощів і супереч- ностей, пов’язаних з проблемами особистості і свідомості, і з інших галузей психології. Проте сказаного цілком достатньо, щоб зробити деякі висновки.

У сучасній психології, і особливо у вітчизняній, можна бачити ознаки методологічної кризи, яка краще виявляється в тих галузях психології, які займаються проблемами особистості і свідомості. Як це вже було в історії психології, пожвавилися (або з’явилися) різні

«альтернативні» підходи до вивчення людини. Ця ситуація в психо- логії не випадкова. Як вже підкреслювалося вище, вона є частиною більш загальної методологічної кризи, яка розповсюдилася і на інші наукові дисципліни (фізику, астрономію, біологію та інші), яка обу- мовлена, мабуть, і зовнішніми, і внутрішніми причинами. Зовніш- ні (соціальні чинники) — це припинення ідеологічного «тиску» на науку, повна свобода думок. А також проникнення в психологію непрофесіоналів, не знайомлених (або які навіть не вважають по- трібним знати) з уже накопиченими психологічними відомостями (фактами, законами, теоріями) і внаслідок цього схильних до інших,

спрощених або взагалі зовнішньо-наукових пояснень психологіч- них даних. Внутрішні (логіка розвитку самої науки) — це розши- рення сфери інтересів сучасної психології, поява нових проблем, для вирішення яких вона ще не готова, що природно для розвитку науки.

В історії вітчизняної і світової психології можна виділити де- кілька критичних періодів, коли проблеми методології обговорюва- лися особливо активно.

У 60–70-х роках минулого століття, після публікації робіт І.М. Сеченова («Рефлекси головного мозку», «Кому і як розробля- ти психологію»), як відомо, розгорнулася гостра дискусія між при- хильниками «об’єктивної» і «суб’єктивістської» психології, тобто між І.М. Сеченовим і його послідовниками, які розглядали психіку людини (включаючи і найскладніші її форми) як об’єкт науково- го пізнання, з одного боку, і тими, хто заперечував подібну можли- вість, — з другого.

На межі XX століття загострюється боротьба двох методологій в психології, а саме тієї, що лежала в основі «пояснюючої» (або номо- тетичної) психології, прагнучої, як і будь-яка наука, знайти загальні закономірності психіки, і тієї, на якій базувалася «розуміюча» (або ідеографічна) психологія, що прагнула зрозуміти конкретну люди- ну зі всією її своєрідністю, яка заперечує загальні закони психіки.

На початку 20-х років минулого століття знову вибухнула пси- хологічна криза, якій Л.С. Виготський надавав історичне значення. Суть її полягала в боротьбі за нову психологію проти редукціона- лізму і дуалізму, в спробі Л.С. Виготського і його школи сформулю- вати нові методологічні основи психології.

При всіх кризах зрештою відбувається боротьба двох основних методологій: природознавчо-наукової і гуманітарної. Відповідно центральним у всіх випадках є питання про принцип детермінізму психічних явищ, їх ролі в психології.

Представники природознавчо-наукових напрямів у психології відстоюють принцип детермінізму як основу вивчення причинно- наслідкових відносин у психології. Представники протилежного підходу («суб’єктивістського») відмовлялися від всякого детермі- нізму, проголошуючи «духовну особистість» (суб’єкта, індивіда), її непередбачуваність і незалежність від об’єктивної реальності. Таким чином, визнання або невизнання принципу детермінізму психічних

явищ — одна з важливих відмінностей між природознавчою і гума- ністичною парадигмами в психології.

Проте відомо, що детермінізм як основний методологічний принцип у психології по-різному трактується різними напрямами. Це або механістичне розуміння детермінанту психіки, що апелює безпосередньо до зовнішніх стимулів (біхевіоризм, рефлексологія), або спрощене зведення психічного до фізіологічного («фізіологіч- на» психологія), або визнання психічного наслідком природжених приваблень (психоаналіз і його варіанти), або безпосереднє ви- ведення психічного з соціального («марксистська» психологія і її варіанти); нарешті, це може бути «гнучкий» (внутрішній) детермі- нізм у вигляді опосередковування психічних процесів знаряддями, знаками, мовою, що мають культурно-історичне (зовнішнє) похо- дження, як це стверджує школа Л.С. Виготського.

Можна, отже, говорити про «якість» детермінізму, але сам принцип детермінізму, тобто застосування до психіки філософ- ських законів про загальну обумовленість психічних явищ реалія- ми об’єктивного матеріального світу і розповсюдження на психіку причинно-наслідкових закономірностей є найважливішим критері- єм природознавчо-наукової парадигми в психології.

Можна говорити і про інші критерії цього підходу: раціональ- ності пізнання, доступності для емпіричної перевірки, включення в систему вже накопиченого і таке інше. Абсолютно очевидно, точки зору — змінні «альтернативні».

Розвиток вітчизняної психології в значній мірі знаходиться під впливом робіт Л.С. Виготського і його школи [6], [7] та інші. Це пов’язано перш за все з тим, що Л.С. Виготський і його послідовни- ки внесли найважливіший внесок до формування методологічних основ сучасної психології. У 20-х роках минулого сторіччя Л.С. Ви- готський вперше зробив спробу сформулювати основну методоло- гічну концепцію, яка дозволила б створити нову наукову психоло- гію. Як методолог психологічної науки Л.С. Виготський спирався на філософію марксизму, але для нього марксизм був не ідеологі- єю, а філософською методологією, яка мала бути використана для розробки конкретної методології «загальної психології», тобто для розробки конкретно-психологічної «філософії людини» [24]. Проте завершити цю роботу він не встиг. Л.С. Виготський вперше зумів подолати спрощене соціологізаторське розуміння співвідношення

людини і суспільства, яке було властиве іншим будівничим «марк- систської» психології. Він висунув тезу про опосередковану (через знаряддя-знаки, символи, мову) детермінацію психічних процесів і свідомості. Культурно-історична концепція Л.С. Виготського і була тією конкретною методологічною позицією, яка дала можливість розпочати створення нової наукової психології і її різних галузей не тільки в нашій країні, але і за кордоном, де за останні роки від- бувається друге народження праць Л.С. Виготського, які здобули велику популярність.

Л.С. Виготський відповідно до філософії марксизму виділяв де- кілька рівнів методологічного осмислення (методологічних принци- пів) науки, а саме: 1) загальні методологічні принципи марксизму (діалектичного матеріалізму) як загальної методологічної основи всього природознавства; 2) методологічні принципи конкретної на- уки — психології («загальної психології»); 3) більш приватні мето- дологічні принципи певної сфери психології (наприклад, нейроп- сихології, дитячої психології та інші).

У якості ще конкретніших форм методології, створеної на основі культурно-історичної теорії, Л.С. Виготський починав, наприклад, розробку теоретичних основ нейропсихології [6]. Всі рівні методо- логічного аналізу, на думку Л.С. Виготського, мають тісно взаємоді- яти один з одним, складаючи цілісну будівлю методології психоло- гічної науки. У працях класиків марксизму Л.С. Виготський шукав лише метод побудови психології як науки, а не конкретні рецепти вирішення психологічних проблем.

Методологічні проблеми психологічної науки, як відомо, ак- тивно обговорювалися і після Л.С. Виготського в працях багатьох провідних психологів (С.Л. Рубінштейна, О.Н. Леонтьєва, О.Р. Лу- рія, П.Я. Гальперіна, Б.Ф. Ломова, В.П. Зінченко і С.Д. Смірнова, Г.М. Андреєвої, О.В. Брушлинського, О.К. Тихомірова, Н.І. Чупри- кової та інших). У результаті склалася достатньо стійка природо- знавчо-наукова парадигма, в рамках якої було отримано багато досягнень вітчизняної психологічної науки, визнаних світовою нау- ковою громадськістю. Продуктивно розвивалися намічені Л.С. Ви- готським різні напрями наукової психології в працях О.Н. Леонтьє- ва (у вигляді концепції діяльнісного підходу до вивчення психіки), О.Р. Лурія (у вигляді створення нової галузі психологічної науки — нейропсихології), П.Я. Гальперіна (у вигляді теорії поетапного

формування розумових дій) і інших вітчизняних учених. Проте процес створення нової наукової («загальної») психології не за- вершений. Не завершена і робота по формуванню методологічних принципів психологічної науки (загальних і окремих). Про це свід- чить і та ситуація, в якій опинилася сучасна психологія, — ситуа- ція методологічної кризи. Крім традиційної для нашої вітчизняної психології природознавчо-наукової матеріалістичної позиції, що йде від І.М. Сеченова і інших природодослідників і продовженої плеядою видатних учених (Л.С. Виготським, С.Л. Рубінштейном, О.Н. Леонтьєвим, О.Р. Лурія, П.Я. Гальперіним і іншими), достат- ньо популярними, якщо не сказати модними, стали різні немате- ріалістичні концепції психіки, особливо в психології особистості і свідомості.

Е.Д. Хомська [32] пропонує в процесі цієї дискусії спробувати відповісти на запитання чи вичерпала себе природознавчо-наукова матеріалістична парадигма в психології? Якщо так, то що саме може її замінити? Можливо, не вичерпала, але має обмеження в сферах застосування? Якщо так, то які її межі? І, головне, чи справедлива доктрина загального детермінізму в психології (включаючи і най- складніші явища — рівні особистості і свідомості)? Іншими словами, чи справедлива природознавчо-наукова матеріалістична методоло- гія психологічної науки? Для того щоб її спростувати, необхідна не просто декларація нового шляху (або шляхів) в психології (типу

«християнської» психології), а переконлива аргументація.

Після публікації у 1977 році статті Хомської Е.Д. «Про методо- логічні проблеми сучасної психології» розгорнулися дебати щодо методологічних проблем у психологічній науці. Так, Н.М. Чуприко- ва (доктор психологічних наук) вказує на те, що «… намітився при- хований або явний відхід від питань, пов’язаних з чітким визначен- ням методологічних основ психологічних досліджень і намітилася тенденція до заперечення природознавчо-наукової, матеріалістич- ної методології як філософської основи наукового психологічного знання, що завжди вважалося одним з безперечних завоювань ві- тчизняної психології. … збільшується розрив між теорією і психоте- рапевтичною практикою, позбавленою, як правило, скільки-небудь міцних теоретичних основ, що загрожує наслідками для всієї психо- логічної науки, тому що ніщо так не розкладає науку зсередини, як неувага до теорії».

О.Д. Давидов (доктор психологічних наук) вказує на те, що

«Е.Д. Хомська правомірно констатує наявність тепер у вітчизня- ній психології абсолютно різних методологічних (або теоретич- них) позицій: «глибинної», «вершинної», релігійної і ін. Вони час- то служать базою для відповідних видів практики. Справедливо наголошується, що джерела таких позицій існують давно. Так же правомірно зазначається, що саме тут найбільш гострі теоретичні і методологічні труднощі і суперечності. Разом з тим не можна пого- дитися з твердженням, що в цих сферах немає розгорнених теорій. Вони фахівцям відомі, інша справа, що поки що відсутній чіткий зв’язок окремих теоретичних положень, що жорстко простежуєть- ся у результаті практичних дій на людину. У цьому дійсно осно- вна біда всієї світової психології. … необхідне відкрите обговорення науково-психологічного і релігійного підходів до людини. В уся- кому разі прихильниками «християнської психології» таке обго- ворення вже ведеться, проте потім чомусь переходить до сучасних проблем нейропсихології». На погляд О.Д. Давидова ці проблеми лежать дещо в іншій площині, ніж проблеми загальнотеоретичного характеру.

М.Г. Ярошевський (доктор психологічних наук) підтримуючи необхідність обговорення окресленої проблеми, вказує на те, що

«абсолютно не зрозуміло, який буде предмет цієї дискусії: вона сві- домо не може бути науковою, оскільки прихильники критикованих автором поглядів не приймають наукової парадигми, а зване ними альтернативною парадигмою за жодною ознакою до науки (у тому саме розумінні, яке історично властиве цій формі культури і діяль- ності) відношення не має. Це ж стосується і хіромантії, астрології, спіритизму і тому подібне».

Таким чином порушена проблема щодо методологічних основ в психології залишається дискусійною. Необхідна нова науково обґрунтована думка яка з відвертістю і об’єктивністю визначила б ситуацію методологічного розброду, що веде до втрати досягнень нашої психологічної науки і компрометації самої психологічної на- уки.

Запитання для самоперевірки

1. У чому специфіка емпіричних і феноменологічних ознак пси- хічних явищ?

2. У чому полягає психофізіологічна проблема?

3. Які напрями дослідження психофізіологічної проблеми існу- ють у науці?

4. Як добитися правильності та об’єктивності знань у ході на- укових досліджень?

5.Яківимогипред’являютьсядосучаснихнауково-психологічних теорій?

6. Які існують способи пояснення психічних явищ?

7. Чим характеризуються закони в психології?

8. Які суб’єктивні утруднення і помилки можуть виникати при аналізі суб’єктом власних психічних особливостей і можливостей?

9. Які конкретно-наукові методи психологічного дослідження ви знаєте?

Завдання для самопідготовки

1. Використовуючи метод об’єктивного спостереження, напи- шіть психологічну характеристику учня.

2. Використовуючи метод інтерв’ю, доберіть первинну інформа- цію у психологічних, соціологічних та педагогічних дослідженнях (за вибором).

3. Здійсніть аналіз з будь-якого дослідження з точки зору його методології та методів.

Література

1. Андреева Г.М. Методологические проблемы и практика социально-психологических исследований // Теоретические мето- дологические проблемы социальной психологии / Под ред. Г.М. Ан- дреевой, Н.Н. Богомоловой. — М. Изд-во МГУ, 1977. — 443 с.

2. Блум Ф., Лейзерсон А., Хофстедтер Л. Мозг — разум, поведе- ние. — М.: Мир, 1988.

3. Брушлинский А.В. Углублять фундаментальные исследова- ния, повышать культуру научных дискуссий // Вопр. психол. 1988.

№ 1. — С. 5–8.

4. Веккер Л.М. Психика и реальность: единая теория психичес- ких процессов /Л. М. Веккер. — М.: Смысл, 1998. — 685 с.

5. Веккер Л.М. Психические процессы: В 3 т. / Л.М. Веккер. — Л.,

1974–1981. — 411 с.

6. Выготский Л.С. Исторический смысл психологического кри- зиса / Л.С. Выготский // Собр. соч.: В 6 т. — М., 1982. — Т. 1.

7. Выготский Л.С. Этюды по истории поведения: Обезьяна. При- митив. Ребенок / Л.С. Выготский, А.Р. Лурия. — М., 1993.

8. Гальперин П.Я. Лекции по психологии / П.Я. Гальперин. — М.: Книжный дом «Университет»: Высшая школа, 2002. — 400 с.

9. Гальперин П.Я. Психология как объективная наука / П.Я. Галь- перин. — М.; Воронеж, 1998. — 480 с.

10. Зинченко В.П., Смирнов С.Д. Методологические вопросы пси- хологии. — М.: Изд-во МГУ, 1983. — 416 с.

11. Ильясов И.И. Проектирование курса обучения по учебной дисциплине / И.И. Ильясов, Н.А. Галатенко. — М., 1994. — 40 с.

12. Ильясов И.И. Структура процесса учения /И.И. Ильясов. — М., 1986. — 236 с.

13. Леонтьев А.Н. Избранные психологические произведения: В 2 т. / А.Н. Леонтьев — М.: Педагогика, 1983.

14. Леонтьев А.Н. Лекции по общей психологии /А.Н. Леонтьев. — М.: Смысл, 2000. — 455 с.

15. Леонтьев А.Н., Лурия А.Р. Из истории становления психологи- ческих взглядов Л.С. Выготского // Вопр. психол. 1976. № 6. С. 83–93.

16. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1984. — 411 с.

17. Ломов. Б.Ф. Системность в психологии / Б.Ф. Ломов. — М.; Воронеж, 1996.— 543 с.

18. Лурия А.Р. Мозг человека и психические процессы: В 2 ч. Ч. 2. — М.: Педагогика, 1970. — 333 с.

19. Лурия А.Р. Основы нейропсихологии. — М.: Изд-во МГУ,

1973. — 233 с.

20. Лурия А.Р. Философские приключения известного нейрофи- зиолога // Вопр. философ. 1972. № 6. С. 174–178.

21. Лурия А.Р. Язык и сознание. — М.: Изд-во МГУ, 1979. — 234 с.

22. Лурия. А.Р. Высшие корковые функции человека и их нару- шения при локальных поражениях мозга / А.Р. Лурия. — М.: Акаде- мический проект, 2000. — 512 с.

23. Лурия. А.Р. Основные проблемы нейролингвистики / А.Р. Лу- рия. — М., 1975. — 332 с.

24. Налимов В.В. Возможно ли учение о человеке в единой тео- рии знания? // Человек в системе наук / Отв. ред. И.Т. Фролов. — М.: Наука, 1989. — 256 с.

25. Начала христианской психологии: Учебное пособие для ву- зов / Отв. ред. Б.С. Братусь. — М.: Наука, 1995. — 433 с.

26. Петровский А.В. Теоретическая психология / А.В. Петров- ский, М.Г. Ярошевский. — М., 2001. — 455 с.

27. Решетова З.А. Реализация принципов системного подхода в учебных предметах / З.А. Решетова. — М., 1986.

28. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. — М.: Учпед- гиз, 1946. — 411 с.

29. Соколова Е.Е. Тринадцать диалогов о психологии: Хрестома- тия. — М.: Наука, 1994. — 233 с.

30. Тихомиров О.К. Понятия и принципы общей психологии. — М.: Изд-во МГУ, 1992. — 321 с.

31. Холодная М.А. Психология интеллекта: парадоксы иссле- дования / М.А. Холодная. — Томск: Изд-во Томского ун-та; — М.: Барс, 1997. — 392 с.

32. Хомская Е.Д. О методологических проблемах современной психологии // Вопросы психологии. — 1977. — № 3. — С. 112–134.

33. Хомская, Е.Д. Нейропсихология / Е.Д. Хомская. — М., 1987.

34. Чуприкова Н.И. Психика и сознание как функция мозга. — М.: Наука, 1985.

35. Щедровицкий Г.П. Избранные труды / Г.П. Щедровицкий. — М., 1995.

36. Щедровицкий Г.П. Философия. Наука. Методология / Г.П. Щед- ровицкий. — М., 1997. — 332 с.