Особистісно орієнтовані відносини і діяльність — основа виховного процесу сучасної загальноосвітньої школи

Досліджуючи структуру особистості, О.Г. Асмолов, Л.С. Виготський, О.Г. Ковальов, О.М. Леонтьев, В.М. Мясищев, А.В. Петровський, К.К. Платонов, С.Л. Рубінштейн, О.І. Щербаков та інші виділяють у ній, крім специфічних індивідуальних психічних процесів (темпераменту, характеру і здібностей), спрямованість і відносини.

Відносини дозволяють виявити в явищах, які вивчаються, головне і суттєве, об’єктивно їх оцінити і, в кінцевому результаті, отримати теоретично обґрунтовані відповіді на найбільш актуальні питання, які виникають у навчально-виховному процесі і вирішуються в ході професійної діяльності вчителя.

У філософській і психолого-педагогічній літературі розгля­даються суспільні і психологічні відносини людини. Суспільні відно­сини — це різноманітні зв’язки між соціальними групами, людьми в суспільстві. Всю різноманітність суспільних відносин, у яких фор­мується і виявляється особистість, можливо умовно поділити на іде­ологічні і матеріальні. Ідеологічні — це спектр політичних, право­вих, моральних, естетичних, пізнавальних та інших відносин.

Психологічні відносини — це індивідуально-цілісна система суб’єктивно-оцінних, свідомо вибіркових ставлень особистості до дійсності, яка являє собою інтеріоризований досвід взаємовідносин з іншими людьми в умовах соціального оточення. Психологічні відно­сини характеризують той конкретний зміст, який мають для особистості окремі об’єкти, явища, люди, їхню належність до певно­го ієрархічного рівня людського буття. Кількість конкретних відно­син, які утворюють змістове багатство особистості, безмежне. Джерелом цих відносин завжди є індивідуальний досвід діяльності і спілкування особистості, а показниками, які визначають зміст тієї чи іншої людини, речей або подій — власні потреби і цінності. Од­нією зі специфічних галузей психологічних „практичних” відносин є процес виховання, в якому відображуються, крім індивідуальних рис людських стосунків, тенденції і закономірності конкретно-істо­ричних суспільних відносин.

„Відносини, — вважає В.М. Мясищев, — інтегративне пси­хічне утворення особистості, що являє собою цілісну систему інди­відуальних, вибіркових, свідомих зв’язків особистості з різними сто­ронами об’єктивної дійсності. Ця система випливає з усієї історії розвитку людини, вона відбиває її особистісний досвід і визначає її дії, її переживання”^[121].

Сталість, стійкість, вираженість, значущість і багатство відносин утворюють різноманітність рис характеру (якостей) осо­бистості. Різні відносини особистості (інтелектуальні, моральні, ес­тетичні, ідейно-правові, міжособові) можуть знаходитися на різно­му рівні розвитку, але в кінцевому результаті вони мають емоційний, оцінний і практично-дійовий характер.

Предметом відносин особистості можуть бути різні види діяльності, а сама діяльність, учинок, дія є не що інше як практично- дійове ставлення до оточуючого світу. Вищим рівнем і вищою які­стю відносин є їхня відповідність естетичним, моральним ціннос­тям, а тип ставлення до людей — егоїстичний або альтруїстичний, який починає формуватися з раннього дитинства й інтенсивно роз­вивається у шкільні роки — визначає вибір людиною свого оточення й її стосунки з іншими людьми, а також напрям її розвитку — гума­ністичний або антигуманістичний.

Отже, формування і розвиток особистості — це й є станов­лення її основних відносин. Міра їх сформованості визначає ступінь зрілості особистості, яка не завжди відповідає її вікові. Таким чином, турбота про багатство і ціннісний зміст відносин дитини є піклуван­ням про багатство її особистісного розвитку.

Педагогічна наука оперує поняттям педагогічна взаємодія, яке розглядається як одна з основних категорій педагогіки. У широ­кому розумінні — це випадковий або передбачуваний, довготрива­лий або короткочасний, вербальний або невербальний міжособи- стісний контакт двох або більше людей, наслідком якого є взаємні зміни установок, поведінки, діяльності і відносин. У вузькому ро­зумінні — це система взаємозумовлених індивідуальних дій, пов’я­заних циклічною причинною залежністю, при якій поведінка кожно­го з учасників процесу є одночасно і стимулом, і реакцією на пове­дінку інших.

Поняття „відносини” і „взаємодія” нами ототожнюються. Педагогічна діяльність завжди пов’язана з розвитком особистості дитини, яка володіє власною активністю, і тому ця діяльність є не що інше, як взаємодія. У рамках цієї взаємодії між суб’єктами педа­гогічної діяльності створюються певні відносини. Вони можуть бути відносинами співробітництва, поваги й турботи, а можуть бути відносинами диктату, вимог, домінування — авторитарними відно­синами. У педагогічному плані „взаємодія” визначає саме існуван­ня освітніх і виховних процесів. Педагогічна взаємодія є основою, базою для формування певних відносин між учителем і учнем у навчально-виховному процесі. На основі відносин між учителем і учнем здійснюється процес формування всього багатства ставлень дитини до оточуючої дійсності. Виходячи з рівня вихованості дити­ни, її інтересів, поглядів, мотивів поведінки, певної діяльності, вчи­тель визначає виховну мету особистісно орієнтованих відносин з учнем, формує, спрямовує і коригує увесь виховний процес для все­бічного гармонійного розвитку особистості школяра.

Важливим у контексті особистісно орієнтованої взаємодії є питання ціннісних орієнтацій учителя й учня. Обмін цінностями у процесі педагогічної взаємодії з боку вчителя характеризується орі­єнтацією на загальнолюдські цінності в культурі, творчість і само­розвиток, залучення дитини до співтворчості, гуманізм, свободу, повагу до особистості учня. З боку учня ціннісна взаємодія спрямовується на пізнання істини і краси, творчість у діяльності і спілкуванні, гуманізм, свободу й екологію життя. Оскільки основою ціннісних орієнтацій є ціннісні відносини, то процес формування особистісно орієнтованих відносин починається з перетворення цінно­стей суспільства на особистісному рівні. Як зазначав О.М. Леонтьев, цінності, які склалися в культурі, є тільки тоді чинними для людини, коли „знайдуть для неї особистісний зміст”.

Загальна цільова характеристика діяльності й особистісно орієнтованих відносин, які у ній формуються, включає спрямованість на особистість.

Особистісно орієнтовані відносини учителя й учнів мають чітко виражений змістовий аспект, основу якого складає обмін між суб’єктами когнітивним, вольовим й емоційним потенціалом, прак­тичним досвідом. Разом із тим, специфіка особистісно орієнтованих відносин полягає не тільки в обміні інформацією, діями, емоціями, але і в „обміні з прирощенням”, який дозволяє збагачувати внутріш­ню сферу, практичний досвід кожного з суб’єктів, упливати на стан їхньої спільності, характер взаємовідносин. Елементи подібного об­міну існують і в інших видах соціально зумовлених контактів, але саме в особистісно орієнтованому процесі педагогічної взаємодії цей обмін здійснюється цілеспрямовано і систематично. Таким чином, особистісно орієнтовані відносини—це суб’єкт-суб’єктна взає­модія педагога й учня, гуманістично спрямована професійна діяльність і діалогічне спілкування, підґрунтям яких є особис- тісно-гуманістичний підхід до дитини, обмін змістово- ціннісними орієнтаціями і практичним досвідом, побудованим на основі взаємоповаги, емпатїі, співробітництва і взаєморозвитку обох суб’єктів.

У реальному шкільному житл і ми бачимо різноманітні до­мінуючі відносини як у різних навчальних колективах (класах), так і всередині одного класу. Ставлення учня до вчителя, особливо на першому етапі взаємодії, може повністю визначатися зовнішністю і його віком. В одному випадку переважають оцінні відносини, в іншо­му — емоційні, в третьому — практично-дійові. Часто виникають суперечності між домінуючими діловими відносинами і потребою в особистісному емоційному спілкуванні. Проте які б не були ці домі­нанти, в умовах формування особистісно орієнтованих відносин у загальноосвітньому навчально-виховному закладі визначальними виступають моральні відносини.

На кожному з вікових переходів розвитку дитини в неї сфор­мовані певні моральні відносини: повага до дорослих, співчуття, то­вариськість, симпатії, антипатії на основі морального чи іншого ви­бору. Кожні з цих відносин знаходяться на різному рівні (оцінному, емоційному, практично-дійовому, бувають ситуативними і стійкими), але в системі „вчитель — учень” вони отримують нове осмислення, мотиваційно-цінісне значення. Якими б моральними чеснотами не володів учитель — це може бути нейтральним, не актуалізуватися в умовах відносин з учнями. Всі добрі почуття повинні отримати про­фесійну спрямованість, предметність, що безпосередньо впливає на організацію виховного процесу. Важливо не просто любити дітей — суттєво, як їх любити. Для вчителя важлива здатність пристосуван­ня до емоційного життя дитини, переживання її психічного стану як власного. Емпатія мусить домінувати в усіх емоційних ситуаціях, щоб, як зауважував В.О. Сухомлинський, „людина серцем відчува­ла витончені порухи серця іншої людини і відповідала на них власни­ми рухами душі”.

Формування особистісно орієнтованих відносин неможливо всебічно охарактеризувати без оцінювання. Базою, основою оцін­них відносин є етичні, естетичні, правові й інші критерії вчинків, по­ведінки і життєдіяльності вчителів і учнів.

Отже, загальну характеристику особистісно орієнтованих відносин у загальноосвітньому навчально-виховному закладі мож­на представити як моральну, громадянсько-соціальну, ціннісно- культурну, особистісно-індивідуалізовану, у якій домінує емпа- гія і гуманістично-оптимістичне ставлення до дитини.