ФУНКЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

це: цілісний управляючий вплив держави, специфічний за предметом, змістом і засобом його забезпечення [84, с.88; 16, с.418];

­ роль, яку виконує державний апарат для того, щоб здійснити відповідний вплив на суспільну систему для досягнення цілей держави, напрям його владного впливу [13, с.118];

цілеспрямовані, організуючі та регулюючі впливи на певне явище, суспільні відносини чи стан [41, с.211].

Через функції держави розкривається її суспільна природа і призначення. Функції державного управління показують, як, якими способами і в процесі яких взаємозв’язків з різними сегментами суспільства держава реалізує свої функції [13, с.118-120].

Кожна з державних функцій є певним видом управлінського впливу, що пронизує всю структуру державного апарату і є спільним, типовим для певної підсистеми чи кількох підсистем державних органів.

На думку відомого українського вченого В.Авер’янова, удос­ко­на­лен­ня глибинної підсис­те­ми державно-управ­лінсь­ких відносин здійс­ню­єть­ся через побудову та онов­лення іншої підсистеми - функ­ціо­наль­них відно­син, які безпосередньо взає­модіють з державним управ­лін­ням. При цьому необ­хідно виходити з взаємо­обу­мов­леності цілей і функцій державного уп­равління. За визначенням О.Обо­ленського, цілі системи транс­формуються в певну сукупність функцій з їх реалізації. Якщо перші відповідають на за­пи­тання "Що робити?", то другі - на запитання "Як роби­ти?". Таким чином, питання визначення основних функцій держави безпо­середньо пов’язане з визначенням її основних цілей. Серед останніх є такі, що необхідні для будь-якої держави на всіх етапах її існування, а тому фак­тично постійні функції, а також такі, що визначаються об’єктивними об­ста­ви­на­ми в окремих країнах (традиціями, наявністю багатьох націо­нальностей, релі­гій, віддалених або особливих територій тощо), і які ми надалі назвемо спе­цифічними. Як правило, саме наявність останніх приз­во­дить до різних набо­рів функцій у різних держав.

Серед функцій держави прийнято виділяти основні та забезпечуючі. Ос­новні функції, в свою чергу, можна поділити на внутрішні і зовнішні, а також класифікувати за головними сферами суспільної діяльності як полі­тичні, економічні, соціальні та гуманітарні. Реалізація цих функцій забезпечує дося­гнен­ня поставлених цілей розвитку держави, причому кожна з функцій являє со­бою певний напрям або вид суспільної діяльності, який, як правило, характеризується своєю методологією і технологіями, і не є похідним від інших напря­мів або видів діяльності.

Функції влади змінюються за змістом і складом залежно від історичної стадії суспільства, динаміки суспільних по­треб та інтересів, політико-ідеологічної орієнтації суб’єктів влади. Здійснення основних та управлінських функцій завжди потребує певних меха­нізмів забезпечення їх реалізації, а саме забезпечення ресур­са­ми, правове та організаційне забезпечення (адміністративна організаційно-координаційна та контролююча діяльність).

Забезпечуючі функції відріз­няються від інших видів функцій (основних та управлін­ських) тим, що вони (організовані в певні структури) можуть одночасно забез­печувати реалі­зацію кількох основних та управлінських функцій.

Національне агенство України з питань державної служби тощо.

Перетворення призначень держави в дії здійснюється шляхом ство­рен­ня певних органів влади для реалізації виділених функцій держави та на­дан­­ня їм відповідних повноважень. Влада реалізується через організацію, яка стає її матеріальною силою. Про­блема становлення дер­­жавних структур є достатньо складною. Вона, часто, набуває характеру адміністративної рефор­ми, метою якої є подолання кризи влади та відновлення довіри населення до неї.

В управлінні широко використовуються принципи формування ра­ці­о­наль­ної струк­тури організації. Основним з таких принципів є принцип пер­­вин­ності страте­гії перед струк­­турою, який був сформульований американським вченим А.Чанд­ле­ром і перед­бачає, що "страте­гія визна­чає стру­к­туру", тоб­то проек­­ту­ван­ня структури має базуватися на стратегічних пла­нах організації і струк­­тура організації має забезпечити реалізацію цих планів.

Виходячи з цього, необхідно сфор­мулювати основні цілі держави, по­будувати дерево її цілей, виді­лити важливі та вагомі функції, які необхідні для досягнення основних ці­лей держави, та утворити для їх реалізації певні органи державної влади. Визначення спектру цілей дер­жав­­ного управління, набору основних функцій, виділення з них окремих підфункцій - все це фактори впливу на вибір структури органів державної вла­ди. Їх формування здійснюється методами орга­нізаційного проекту­ван­ня та потребує врахування зако­но­мір­ності стабільності організацій, що на практиці по­тре­­бує прагнення до прийнятного спрощення організа­цій­них структур. Над­мірне усклад­нення таких структур може при­вести до по­ру­­­шен­­ня стабільності орга­ні­зації, посилення протиріч між стру­к­­турними еле­мен­­тами, фактичної втрати управління окремими її ланка­ми.

Структура і функції державного управління складають дві взаємо­по­в’язані та взаємо­обу­мовлені сторони системи державного управління, що висту­пають, відповідно, як форма та зміст. Структура – це форма, а функції, що реалізуються нею, - це зміст. Форма має відповідати змісту.

При зміні стратегії, а, відтак, й цілей та функцій держави, це має позначитися на змінах в організаційній структурі органів державної влади. Такі зміни від­бу­вають­ся відповідно до принципу самоорганізації соціальних систем за рахунок власних ру­­шій­них сил і ставлять за мету досягнення стану рівноваги та ефективного функ­ціо­ну­­ван­ня державного управління.

Після формування нової структури центральних органів виконавчої влади здійснюється визначення повноважень, чисельності штату і концепцій діяль­ності кожного з таких органів та їх закріплення у відповідних положеннях про ці органи. Важливою обставиною, яка, з одного боку, забезпечує уніфікацію державних структур, а, з другого боку, дозволяє узагальнювати їх при проведенні досліджень (розглядати типові моделі органів державної влади), є можливість виділення в них типових функцій і завдань.

Функції державного управління також можна класифікувати іншим способом на загальні, спеціальні та допоміжні. До загальних функцій можна віднести: адміністративно-політичні, економічні, соціальні, культурно-освітні. До спеціальних функцій доцільно віднести планування, організацію, мотивацію, контроль, прийняття управлінських рішень, комунікацію, тобто відомі функції менеджменту, які, фактично, завжди застосовуються для реалізації загальних функцій (як просте у складному). Серед допоміжних функцій слід виділити: управління персоналом, фінансування і бюджетування, юридично-судові, діловодство, зв’язки з громадськістю, звітування, представництво інтересів, моніторинг та інші.

Слід розрізняти функції державного управління і управлінські функції державних органів.

Функція організації має три складові. Це організаційні структури, організаційні відносини та управління персоналом.

Організаційні відносини – це відносини координації та субординації в організаційних структурах. Перші з них – це відносини управлінських ланок та виконавців за управлінською горизонталлю, а другі – це відносини між вищими

та нижчими ланками системи управління, між тими, хто приймає рішення, і тими, хто їх виконує, тобто за управлінською вертикаллю. Організаційні відносини забезпечують стан упорядкованості суб’єкта та об’єкта управління, системи інформації, прямих і зворотних зв’язків.

З досягненням певних організаційних відносин процес управління не вичерпаний. Виникає нове завдання: зберегти і підтримати, удосконалити та розвинути стан упорядкування, організованості системи, що вирішується функцією регулювання. Виходячи з цього, у найбільш поширеній на сьогодні концепції функцій управління, запропонованій М.Месконом, М.Альбертом та Ф.Хедоурі, функція організації охоплює і функцію регулювання

Мотивація є рушiйною силою діяльності організацій, окремих працівників, що ґрунтується на задоволеннi певних потреб; загальною функцією управлiння, що потребує розумiння людської природи з метою спонукання організацій та окремих людей до максимальних зусиль, досягнення ефективних результатiв працi. Це усвідомлене і цілеспрямоване спонукання працівника до праці через постійний вплив на його потреби, інтереси та цілі; одна з основних складових управління. Під час реалiзації i формування М. слiд ураховувати три ключові складові змiсту мотивації: зусилля, органiзацiйнi цiлi та iндивiдуальнi потреби. Керiвники мають домагатися вiд працівників енергiйних зусиль з метою досягнення органiзацiйних цiлей. Для цього вони мають забезпечити потреби iндивiдiв, що становлять основнi цiлi мотивацийних зусиль. До сучасних концепцiй мотивацiї належать змiстовi та процесуальнi теорії.

Мотивація займає важливе місце у державному управлінні як діяльність суб’єкта управління, спрямована на дослідження структури мотивів, внутрішніх причин, що лежать в основі вибору дій, трудової поведінки державних службовців або об’єктів управління взагалі, формування системи доказів, аргументів, мотиваційних регуляторів з метою проектування поведінки і забезпечення впливу на неї для досягнення особистих цілей та цілей організації системи.

Основними науковими теоріями, спрямованими на дослідження проблем мотивації, є теорії А.Маслоу, Ф.Герцберга, Мак-Келланда, в яких мотивація характеризується як процес виникнення мотивів і як механізм, що визначає напрями та способи здійснення конкретних форм діяльності. Визначальними у трудовій діяльності працівника є потреби та інтереси, отже, вироблення в державних службовців тривалих мотивів до праці передбачає вплив на розвиток їх потреб, особистого інтересу та сприяння розкриттю їх творчих здібностей.

Існують три види трудової мотивації: матеріальна, моральна та адміністративна.

Матеріальна мотивація реалізується через систему оплати праці, моральна – через оцінювання заслуг, адміністративна спирається на дисципліну праці, на відповідальність за виконання службових обов’язків.

У державному управлінні мотивація як процес стимулювання працівників найкращим чином виконувати свою роботу використовується ще не достатньо ефективно.

Контроль менеджменту являє собою різновид контролю, який охоплює всі етапи управлінської діяльності – плани, процедури й практичні дії, необхідні управлінцям для досягнення завдань організації. Його часто ототожнюється з терміном “внутрішній контроль”. Він містить методи і засоби контролю, які допомагають формуванню планів, складанню бюджетів, реалізації всіх функцій управління, обліку та аудиту й забезпечують постійний зворотний зв’язок із керівництвом організації. Система такого контролю охоплює дії керівництва, технології, методи, процедури та інші засоби, що забезпечують досягнення основних завдань організації .

Більшість діючих на сьогодні систем контролю менеджменту складаються із комбінацій таких різновидів контролю: контролю до-аудиту (попереднього контролю), в якому, наприклад, здійснюється узгодження документа (акта) з усіма зацікавленими сторонами до його прийняття; спільних ау диторських контролів (поточний контроль), коли, наприклад, перевіряються фінансові витрати та своєчасність виконання запланованих робіт; контролю після-аудиту (заключний контроль), в якому перевіряються та оцінюються результати й ефективність виконаних завдань і витрат.

При характеристиці ролі контролю менеджменту в організаційній структурі він, як правило, поділяється на загальні категорії функціонального (управлінського), адміністративного та фінансового (бухгалтерського) контролю.

Функціональний контроль пов’язаний з основною діяльністю організації, її політикою, процедурами і методами, необхідними службовцям для досягнення завдань організації.

Адміністративний контроль включає у себе процедури і документацію стосовно процесу прийняття рішень, яким керуються у своїй діяльності службовці длядосягнення завдань організації.

Фінансовий контроль пов’язаний із процедурами і веденням фінансової документації.

Для ефективного функціонування контроль менеджменту повинен відповідати трьом основним критеріям: бути належним (належний контроль у належному місці пропорційно до ризику виникнення порушень); послідовно здійснюватися згідно з планом (використовуватися всіма відповідними службовцями та не зневажатись за будь-яких умов); бути економічно виправданим (витрати на здійснення контролю не повинні перевищувати отримані результати).

При оцінці ефективності контролю менеджменту завжди необхідно пам’ятати, що його структура залежить від людського чинника, тобто на її функціонування можуть впливати недоліки в розробці, помилки у поглядах і розумінні, зневажання, стомленість або відволікання уваги як у керівників, так і у персоналу. Організаційні зміни й ставлення керівництва також можуть сильно впливати на ефективність цієї структури. Таким чином, керівництву необхідно постійно перевіряти та у досконалювати контроль, повідомляти персонал про зміни та надавати власний приклад дотримання вимог контролю.