Гуситський рух. Селянська війна в Німеччині.
Розвиток товарно-грошових відносин, які дедалі глибше проникали в усі сфери феодального господарства, вів до істотних змін у соціально-економічному становищі різних класів та соціальних груп.
Прагнення феодальної верхівки збільшити свої прибутки призвело до посилення експлуатації низів суспільства, насамперед селянства; зосередження великих земельних володінь в руках магнатів вело до втрати середнім дворянством свого колишнього становища, а дрібним – нерідко й землі і правових позицій. Розширення панської оранки, як вже зазначалося, супроводжувалось у деяких країнах Європи посиленням кріпосної залежності селянства, його зубожінням, зростанням панщини, позбавленням селян особистої свободи. В селянському середовищі визрівало гостре невдоволення, яке загрожувало вилитись у масштабні форми стихійного протесту.Першим його виявом у Центральній Європі став масовий виступ селян і міського плебсу у Чехії, пов’язаний із загальнонаціональним гуситським рухом. Проте чеський релігійно-національний рух не відразу набрав гострорадикального соціального звучання. Він мав у своєму середовищі чимало поміркованих діячів, які, не бажаючи соціальних потрясінь, ставили, однак, завдання протидії римській курії і германізації чеського населення. Чеські магнати виношували чисто олігархічні плани обмеження влади монарха і конституційного закріплення власних позицій у керівництві державою; чеська шляхта домагалася розширення земського самоврядування і поділу влади з магнатерією. Спільними для всіх гуситських течій були наміри позбавити духовенство маєтностей, обмежити світські претензії церкви.
Ці настрої знаходили підтримку відповідного соціуму Польщі, Литви, а також України і Білорусії. Ян Гус мав прибічників у різних верствах польсько-литовського суспільства і навіть при королівському дворі. Зберігся його лист до Ягайла, в якому він роз’яснював свою позицію щодо індульгенцій і намагався заручитися підтримкою польського короля.
Під час суду у Констанці польська депутація як могла підтримувала Гуса, намагаючись полегшити його долю.Арешт і спалення вождя чеського реформаційного руху стали новим етапом радикалізації суспільних настроїв. У відповідь по всій Чехії у всіх верствах – за винятком вищого чеського панства – прокотилася хвиля обурення. Селянсько-плебейське крило гуситського руху обрало своїм місцем зборів гору Табір у Південній Чехії. Таку ж назву отримало й місто, засноване повсталим народом у 1420 р., яке стало центром опору. Помірковане крило гуситів утворювали середні й дрібні чеські феодали, а також магістри Празького університету, бюргери та інші середні прошарки. Одним з їхніх лозунгів був: «Чаша для мирян!», що означало вимогу причастя мирян не лише хлібом, але й вином з чаші; звідси й назва цієї течії – «чашники».
У 1419 р. після смерті короля Вацлава гусити проголосили його спадкоємця імператора Сигізмунда позбавленим чеського престолу. В результаті розпочалася війна імператора з Чехією, що набула характеру релігійної боротьби католицизму з гуситським реформаційним рухом і боротьби німців зі слов’янами. З-поміж гуситів вийшли талановиті воєначальники – Ян Жижка і Микулаш з Гусинця, які зуміли об’єднати різні течії руху. 14 липня і 1 листопада 1420 р. був розгромлений хрестовий похід, проголошений папою Мартином V і Сигізмундом I. Ця перемога сприяла ще більшому піднесенню повстання і формуванню власної політичної програми таборитів, очолюваних Яном Жижкою. Проте невдовзі в середовищі таборитів виникло ліве радикальне крило хіліастів (від грецької – «тисяча»), або пікартів, які вимагали ліквідації будь-якої власності, твердячи, що настав час «тисячолітнього царства Божого». Розкол між поміркованими таборитами і пікартами, розправи з останніми мали наслідком посилення позицій чеської шляхти і бюргерства. На гуситському сеймі 1421 р. у Чаславі був обраний тимчасовий уряд з 20 директорів, між якими було лише 2 таборити. Під проводом Яна Жижки, а після його смерті (1424) – Прокопа Великого і Прокопа Малого чехи розгромили п’ять хрестових походів і здійснили успішні походи в Угорщину, Австрію, Саксонію, Сілезію, Баварію, Бранденбург.
Вплив таборитів у самій Чехії і Європі в цілому значно зріс, що викликало неабияку тривогу європейських феодалів.Національна боротьба проти німецького панування не привела до послаблення релігійних і соціальних суперечностей у чеському таборі, чим скористалася католицько-феодальна реакція. Чашників заспокоїло прийняття уповноваженими Базельського конгресу чотирьох пунктів їхніх вимог, які встановлювали свободу церковних проповідей, причастя «під обома видами», позбавлення духовенства світської влади і земельної власності, скасування юрисдикції церкви в карних справах. Усобиці, що були викликані незадоволенням таборитів, завершилися розгромом останніх у битві під Липанами (1434). Таборити, які мріяли про повне зруйнування феодального ладу і ліквідацію будь-яких аристократичних привілеїв, зазнали поразки. Для католицького духовенства, імператора і всього феодального світу гуситство було не просто єрессю; воно було проповіддю справжньої політичної і соціальної революції, що загрожувало існуючій соціальній системі.
Чеський релігійний і національно-культурний рух вийшов далеко за власні національні межі, отримавши широкий резонанс як на заході, так і на сході Європи. Раніше вже йшлося про участь Сигізмунда Корибутовича і русько-галицької дружини в гуситських війнах. До сказаного слід додати, що партнером Сигізмунда виступав інший український князь – Федько Федорович Острозький, відомий в чеських джерелах як «Bedzich z Ostroha, knize Ruskэ». Вперше в гуситському русі він фігурує як учасник бою біля міста Усті над Лабою у 1426 р. Восени того ж року він брав участь у здобутті міста Бржецлава у Моравії і отримав його у своє управління. З 1428 р. князь Фрідріх (Федько) разом із Сигізмундом Корибутовичем бере участь у воєнних діях в Сілезії. Острозький був серед тих, хто підтримав кандидатуру на чеський престол Казимира – брата польського короля Володислава Ягайловича.
Протекторкою гуситів вважалася четверта дружина Ягайла – Софія, яка походила з українського княжого роду Гольшанських.
З її впливом на чоловіка пов’язаний новий прояв прихильності до чеського руху польського королівського двору. Однак непримиренна позиція у ставленні до гуситів Збігнева Олесницького – єпископа краківського і канцлера – стримувала Ягайла від більш рішучого втручання у чеські справи. Ось чому гусити прагнули зближення з українсько-білоруською партією у Литовській державі та її лідером Свидригайлом. Польсько-литовське протистояння піcля смерті Вітовта призвело до того, що гусити стали предметом запобігань обох партій, внаслідок чого чеські дружини билися в лавах армії Ягайла проти своїх же земляків, що підтримували Свидригайла.Контакти гуситів з українськими аристократичними верствами викликали небезпідставну тривогу католицького світу щодо можливості тісного об’єднання «схизми чеської» зі «схизмою руською». Збігнев Олесницький у листі папському представникові на Базельському соборі зазначав, що «треба боятися біди не тільки з одного боку – від єретиків Чехії, але ще від єретиків і схизматиків руських, що тримаються віри греків». Особливо лякало католицького ієрарха встановлення тісних зв’язків Сигізмунда Корибутовича зі Свидригайлом, який «ще за життя переможного великого князя Вітовта майже всіх схизматицьких князів і шляхту потиху перетягнув на свій бік великими ласками і тісно зв’язав із собою...» Недаремно Сигізмунд Корибутович, який брав участь у битві під Вількомиром на боці Свидригайла і потрапив у полон, був жорстоко замучений своїми супротивниками з католицько-польського табору.
З іншого боку, чимало представників гуситського руху і громад «чеських братів» підтримувало тісні зв’язки з Україною. Поширенню ідей Гуса у Великому князівстві Литовському сприяв, зокрема, його соратник Ієронім Празький, який, перебуваючи при дворі Вітовта (1412–1413), справив особливо сильне враження на православну знать. Він неодноразово демонстрував свою прихильність і повагу до православ’я в присутності католицьких ієрархів, прилюдно віддаючи йому перевагу перед римською церквою.
Після драматичних подій, пов’язаних зі спаленням Гуса, учасники чеського гуситського руху прагнуть відшукати між різноманітними напрямками християнського віросповідання істинну апостольську традицію, не зіпсовану, на їхню думку, папством. Значний інтерес в цьому зв’язку для них становило церковне життя в Україні. У релігійному трактаті одного з «чеських братів» – Григорія, написаному близько 1470 р., зазначалося, що саме в Україні, Сербії та Вірменії він бачив сприятливе середовище для розвитку дійсних християнських чеснот і релігійних традицій. Думки, спрямовані на пошуки релігійно-культурних контактів, простежуються і в інших документах. Відомі досить часті подорожі «чеських братів» до України наприкінці XV ст. Активні зв’язки підтримувалися ними з Галичиною. Відомий факт висвячення чехів у священики українським єпископом у Львові. В період вільного розвитку «jednoty bratrskй» в Чехії і Моравії спілкування з галицькими релігійними громадами, їхніми ієрархами і рядовими членами набули постійного характеру.
Події, що відбулися в Чехії у 1420–1430 рр., стали парадигмою багатьох соціально-політичних і національних явищ у країнах Центральної і Східної Європи, в тому числі і в Україні. Слід зауважити, що піднесення в цих регіонах на тлі слабкої монархічної влади економічної і політичної могутності великих феодалів вело до зростання невдоволення дрібних феодальних елементів, які боялися втратити свої права і потрапити у повну залежність від великих сеньйорів. До цього слід додати, що значна частина дрібної і середньої шляхти – рицарства виявилась нездатною пристосуватися до господарювання в умовах становлення товарно-грошових відносин, а тому розорювалась і дедалі більше нижчала своїм соціальним рівнем. Усе це створювало об’єктивні передумови до розширення класового грунту розмаїтих форм соціальних протестів та рухів у Центральній і Східній Європі нового часу. У боротьбу проти великих феодалів вступає не лише селянство і міська біднота, але й дрібна і навіть середня шляхта.
Проте, форми взаємодії цих об’єктивних союзників були у різних країнах різними. У Чехії чимало представників шляхти влилося до лав таборитів, що надало можливість гуситському руху в цілому отримати ряд важливих перемог.Інша ситуація склалася в Німеччині. Хоча Ульріх фон Гуттен у низці своїх памфлетів пропагував ідею союзу рицарів з селянами і бюргерами, проте організу-вати спільний виступ невдоволених станів проти всевладдя князів не вдалося. Ненависть німецького імперського рицарства до великих світських і духовних феодалів усе ж таки не привела до подолання його станової упередженості що-до селянства, що й завадило можливому спільному виступу. У 1522 р. імперським рицарем Францем фон Зіккінгеном було скликано рицарський з’їзд у Ландау, де було утворено союз з метою боротьби проти порушення прав рицарів князями Німеччини. Спроба Зіккінгена захопити Трірське архієпископство зазнала невдачі і викликала рішучу спільну протидію більшості князів. У травні 1523 р. рицарі були розгромлені. Зіккінген, оточений у своєму замку Ландштулі, тяжкопораненим здався переможцям і помер в їх присутності.
Після придушення рицарського руху в Німеччині розпочалася Велика Селянська війна (1524-1525). На початку селянство виступило з досить поміркованою програмою, викладеною у так званих «Дванадцяти статтях». Вони містили низку чисто реформаторських побажань в дусі Євангелія, що стосувалися обмеження всевладдя сеньйорів, повернення відторгнутих общинних земель, встановлення помірних панщини й оброку, ліквідації права поміщика привласнювати спадок померлого селянина тощо. Проте відмова князів і сеньйорів-землевласників прийняти ці побажання призвела до радикалізації руху. Селяни почали збиратись у великі загони, громити шляхетські маєтки й загрожувати містам. Часом до них приєднувались ландскнехти, або окремі дрібні рицарі, які, однак, переслідували свої власні цілі. Серед повсталого селянства не було єдності. Поряд з поміркованими вимогами на зразок «Дванадцяти статей» між ними поширювалися анабаптистські ідеї повного знищення існуючого соціального ладу і заміни його новим ідеальним суспільством.
Анабаптизм був не лише релігійним вченням, але й цілісним соціальним світовідчуттям; він поєднував у собі містичне сектантство з проповіддю революційного перевороту. Одним з його представників був Томас Мюнцер. У своїх виступах за всі страждання народу він обіцяв прихід царства Божого на землі, земний рай тотального братерства й рівності під керівництвом богонатхненних пророків. Коли почалися селянські виступи, його проповіді набули похмурого й жорсткого характеру. Він став називати себе новим Мойсеєм й закликати до очищення землі вогнем і мечем. Для нього всі представники влади – це нечестивці, що ображають Бога. «Поки злодії живі, ви не звільнитесь від людського страху; вам не можна говорити про Бога, доки вони керують вами. Отже за діло, доки ще не вийшов час!.. Не ваша йде війна, а Господня!» – закликав він повсталих.
Рух селян спочатку видавався дуже грізним. Проте він дуже швидко зазнав поразки. Селянство не отримало необхідної підтримки від інших станів. Заможні городя-ни об’єдналися з князями і прелатами для придушення виступу. Погано озброєні, ненавчені воєнній справі селянські загони (оскільки серед них майже не було професійних військових – рицарів) повсюди зазнавали поразок від найманих ландскнехтів. Після придушення повстання становище селян не покращилося; лише в деяких місцях полегшили десятину і оброки. На засіданні рейхстагу обмежилися балаканиною про відміну кріпосницьких звичаїв. Сеньйорам і рицарям повернули права на панщину і мита. Але повернувшись у свої маєтки з допомогою князівських військ, вони були змушені підкоритися князям, які в результаті придушення селянської війни отримали найкращі позиції. Поразка селян була крахом надій на поліпшення свого існування для багатьох інших станів: ремісників, дрібних чиновників, священиків, вчителів, частково дрібних рицарів.
Розрізнені виступи станів не могли перерости у довготривалий визвольний рух проти великих феодалів, що на кілька століть зуміли забезпечити собі панівне становище у Священній Римській імперії германської нації і надовго паралізувати політичну свідомість інших верств суспільства.
Інша ситуація склалася в Україні, де поява козацтва стала фактором консолідації усіх станів, зацікавлених у ліквідації панування магнатерії, а зрештою – і польсько-шляхетського панування в цілому. Саме козацтву, яке сформувалось як стан, що поєднав у собі прикмети, здавалось би, антагоністичних верств – селянства й дрібного служилого боярства – шляхти, судилося трансформувати стихійні селянські бунти у довготривалі селянсько-козацькі війни проти феодально-кріпосницької системи. Цей могутній рух дуже швидко набув характеру національно-визвольної боротьби і привів до ліквідації влади польської адміністрації в Україні та утворення незалежної української держави.