§ 2.2. Ґенеза становлення ювенальної юстиції у системі забезпе­чення прав дітей

Наші уявлення про світ і про те, як він працює, неминуче залежать від періоду часу, в якому ми живемо. Так само ідеї про доцільність, при­значення та найкращій спосіб функціонування системи ювенальної юс­тиції залежать від ступеню міжнародного визнання цінності прав люди­ни та дитини зокрема, розвитку інших філософсько-гуманістичних кон­цепцій, багатьох соціально-економічних та культурно-традиційних чинників окремих країн та народів.

Система ювенальної юстиції керується філософією занепокоєння, турботи та реформування. Неповнолітні делінквенти вважаються незрі­лими, тому процедура реагування на їх протиправну поведінку не по­винна бути тотожною реакції щодо дорослих правопорушників. Потра­пляння дитини у ситуацію, де вона конфліктує з законом слід вважати «помилковим».

Складність аналізу історичних та сучасних проблем ювенальної юс­тиції обумовлена тим, що дана тематика в масиві різноманітних соціаль­но-правових досліджень вбудована до різних контекстів:

- протидія ювенальній злочинності та іншим проявам девіантних ві­дхилень серед дітей, включаючи антропологічні, психологічні та інші кримінологічні причини цих явищ;

- трансформація кримінального правосуддя (встановлення та зміни засад кримінальної відповідальності різних вікових категорій неповнолі­тніх осіб, впровадження альтернативних заходів кримінально-правового характеру; виділення особливого правового статусу неповнолітнього у кримінальному провадженні та процедурного формату судочинства, а також виконання покарань щодо цієї категорії осіб);

- зміни суб’єктно-організаційного дизайну системи правосуддя для неповнолітніх (порівняно з загальною системою);

- соціально-політичні процеси у країні та суспільстві, які впливають на рівень життя та стан забезпеченості прав дітей (наприклад, для Укра­їни характерними є такі тенденції як: нівелювання внутрішніх сімейних зв’язків; слабка роль місцевої громади у суспільному житті населення; демографічна криза і при цьому - масова міграція молодого покоління за кордон; різні політичні і соціально-економічні реформи, які, як правило, не здобувають позитивних змін; інтеграція національного права до між­народно-правових стандартів при недостатніх внутрішніх економічних та політичних ресурсах; високий рівень корупції на всіх рівнях держав­ної влади; внутрішній військовий конфлікт та зовнішня військово- політична агресія з боку країни-сусіда тощо);

- взаємозв’язок соціальних реформ і перетворення правосуддя, коли останнє розглядається не лише як форма реалізації судової влади і сис­теми виконання покарань, а як система формальних і неформальних ін­ститутів, покликаних унеможливлювати злочинність та захищати чи ві­дновлювати права особи, зокрема дитини.

Свого часу (наприкінці ХІХ ст.) О. М. Штігліц слушно зауважував: «щоб ґрунтовно ознайомитися з будь-яким науковим питанням, необхідно просте­жити процес його історичного руху»^[236]. При цьому історія будь-якої науки має свою специфіку: кожен з авторів-дослідників знає лише окремі фак­ти, випадки та фрагменти минулого, поєднання уламків яких дозволяє побудувати власну версію «мозаїки» сучасних вчень^[237]. У зв’язку з цим Є. С. Назимко зазначає, що призначення історичного методу полягає у виявленні історичних фактів і відтворенні на їх основі історичного про­цесу, при якому розкривається логіка його руху. Цей метод припускає вивчення виникнення і розвитку об’єктів дослідження в хронологічній послідовності^[238].

Інститут ювенальної юстиції в історичних масштабах є відносно мо­лодим явищем. Розвиток цього інституту в Україні має ще менш трива­лий шлях і, взагалі завчасно казати про його завершеність. Окремі про­яви запровадження ювенальної юстиції на теренах українських земель пов’язані з історичними особливостями правових систем та соціальних процесів тих державних утворень, до складу яких на певному історич­ному етапі входили українські території (Річ Посполита, Австро- Угорщина, Російська імперія, СРСР). Втім, для найбільш повного розу­міння загальних тенденцій еволюції ювенальної юстиції цей інститут слід розглядати у світовому масштабі. Переважна більшість досліджень щодо історичної ґенези ювенальної юстиції безпосередньо пов’язана з питаннями кримінальної відповідальності та процедури кримінального судочинства. Це пояснюється тим, що ювенальна юстиція виникла саме як закономірна реакція прогресивно налаштованого суспільства, в першу чергу правозахисників та правознавців, на вразливе становище дітей (без урахування їх біологічно-психологічних вікових особливостей) у кримі­нальному правосудді та під час відбування покарання. Як зазначають Е. Алеміка та І. Чуквума, на трансформацію ювенальної юстиції вплину­ла діяльність гуманітарних організацій та реформаторів, які протестува­ли проти жорстокого поводження з дітьми під приводом правосуддя.

239 ності та поводження з неповнолітніми правопорушниками.

Увага з боку науковців до історичних аспектів ювенальної юстиції втілюється переважно у дослідженнях з теорії та історії держави і права (Н. М. Крестовська, Н. В. Ортинська, Н. М. Штикова), конституційного права (М. Р. Арпентьєва, Л. В. Ханахмедова), судової та прокурорської діяльності (І. В. Предеїна, О. М. Ярмоц (Слобода)), кримінально- правових (кримінально-процесуальних) дослідженнях (О. С. Автономов,

O. Ю. Андриянова, В. М. Бурдін, Н. І. Кудрявцева, Г. Мартін,

P. Скотт Райдер, П. Елрод). Водночас, в межах еволюції ювенальної юс­тиції науковий інтерес мають викликати і питання адміністративно- правового характеру (адміністрування у цій сфері суспільних відносин). Напевно хтось може скептично зауважити, що дані відносини є предме­том регулювання виключно норм кримінального чи кримінально- процесуального характеру, оскільки мова йде про реагування на злочин­ну поведінку неповнолітнього, але такі категоричні заяви є передчасни­ми. Історичний підхід та метод синтезу допоможуть сконцентрувати увагу на тих аспектах (відносинах), які, на теперішньому етапі розвитку правової системи, становили б об’єкт адміністративно-правового регу­лювання.

Доцільно звернути увагу на той факт, що англомовні джерела з дос­лідження означеної тематики сьогодні часто містять таке поєднання слів як «Juvenile Justice Administration» - дослівно «управління ювенальною юстицією» або «управління правосуддям щодо дітей» (наприклад, Б. Фельд «Justice by Geography: Urban, Suburban, and Rural Variations in ^[239] Jwenile Justice Administration» (1991)^[240]; Дж. К. Уорд «Color lines of so­cial control: Juvenile justice administration in a racialized social system, 1825-2000» (2001)^[241]; Е. Алеміка та І. Чуквума «Juvenile Justice Admin­istration in Nigeria: Philosophy and Practice» (2001)^[242]; П.

Історично виникнення ювенальної юстиції пов’язується з появою су­дів для неповнолітніх. Перші суди в світі у справах дітей та підлітків з’явилися понад 100 років тому в Австралії, Канаді, США, як зазначає І.

Передісторію виникнення ідеї ювенальної юстиції деякі дослідники (С. Л. Данильченко, Н. І. Кудрявцева, О. М. Нікітіна) намагаються угле­діти у таких правових пам’ятках історії як: Дигести імператора Юстині- ана (в книзі четвертій, є титул IV, під назвою «Про осіб, які не досягли 25 років», у змісті якого відповідним едиктом претор обіцяв таким осо­бам допомогу і захист проти обману. Проте, якщо ці особи здійснювали крадіжки або протиправно завдавали шкоди, допомога їм не надава­лась)^[247]; Закон XII таблиць (де був вперше закріплений принцип про­щення покарання, який стосувався в першу чергу неповнолітніх - він формулювався як прощення, виправдане неповноліттям)^[248] тощо. Слід визнати, що римське право залишило нам доктрину «parens patriae», що проголосила захист дітей державою. В історії ювенальної юстиції вона спливала неодноразово (наприклад, в момент створення «дитячих судів - в кінці XIX ст., а коли стали висловлювати сумніви у високій ефектив­ності цих судів - вже в кінці століття ХХ-го ст.)^[249]. Так званий принцип «зменшеної осудності» протягом тривалого часу був поширений в тих країнах, які сприйняли римське право. Відомий французький дослідник прав неповнолітніх Ф. Робер оцінює це правило Закону XII таблиць як основу загального для кримінальної відповідальності неповнолітніх принципу розуміння, що остаточно був сформульований пізніше^[250]. Мо­жна вважати, що аналогія цього принципу знайшла втілення і у нормах українського законодавство, що регулює провадження у справах про ад­міністративні правопорушення - ст.ст. 13 та 24-1 КУпАП.

Деякі особливості відповідальності неповнолітніх простежуються і у правових джерелах, що діяли в добу середньовіччя на українських зем­лях - наприклад у Литовському статуті (1529 року), втім вони стосува­лися справ цивільно-правового характеру. У XVIII ст. за вказівкою імпе­ратриці Анни Іоаннівни українські правові джерела були кодифіковані, склавши єдиний звід «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 рік). Артикул Х названого кодексу встановлював, що особи чоло­вічої статі не старші 16 років та жіночої - не старші 13 років, будучи впіймані «на гарячому», не повинні «віддаватися кату» (прояв того ж принципу «зменшеної осудності». - Прим. aβm.y'''ⁱ. Поряд з цим, для тривалого історичного часу аж до ХІХ ст. для всіх країн старого та ново­го світу була характерна відсутність спеціального правового захисту ді­тей та підлітків.

О. С. Автономов взагалі категорично заявляє, що говорити про юве­нальну юстицію аж до кінця XIX ст. недоцільно. І навіть передісторія ювенальної юстиції, на його думку, почалася тільки в XIX ст. До цього, усі відомі ідеї особливого ставлення до дитини в правовому контексті - це лише окремі епізоди, які не тільки не складалися в будь-яку систему, а представляли собою рідкісні відхилення від загальної тенденції, виня­тки із загального правила, які, як відомо, лише підтверджують правило. Інша річ це заходи виховного характеру щодо дітей - протягом століть задовго до виникнення ювенальної юстиції в Західній Європі такі заходи здійснювалися католицькою церквою, яка розглядалася як самостійний від держав інститут і відала, поряд з релігійними питаннями, справами освіти і встановлення критеріїв моралі і моральності. Після Реформації виховні функції, в тому числі і відносно малолітніх правопорушників, стали на себе брати і протестантські громади. Починаючи з XIX ст. по­чала набувати поширення практика залучення до виховної діяльності крім релігійних ще і світських неурядових організацій (щоправда, деякі з них діяли керуючись релігійними ідеалами)^{[251] [252]. Так, вже в 1656 році в Генуї був відкритий перший пенітенціарій - виправний будинок, розра­хований на 600 підлітків. У 1703 році в Римі папою Клементом ХІ був влаштований будинок (госпіталь ім. Св. Михайла) для виправлення не­повнолітніх (існував до 1735 року), де застосовувалися обов’язкові ро­боти з навчанням ремеслу[253] [254] [255].}

За століття до створення виправних закладів для дітей в італійських містах, у 1555 році (за іншими джерелами - у 1556 році) виправний бу­динок був утворений в Лондоні (Англія). Це була спроба вплинути на велику кількість бідних та знедолених людей, які не мали притулку, за­ймалися розпустою, жебрацтвом та злочинною діяльністю (багато серед них було і дітей). Перші виправні будинки були відкриті приватними пі­дприємцями за контрактною угодою з місцевим урядом (можна вважати певним проявом адміністративного договору, оскільки відносини мають публічно-владний характер, обумовлені задоволенням публічних інте­ресів, а один із їх суб’єктів має юридично-владні повноваження щодо інших учасників цих відносин. - Прим. авт.). У цих установах особлива увага приділялася роботі вихованців. Враховуючи, що проблема дитячої безпритульності була характерна не лише для тогочасного Лондона, у 1576 році парламент Англії прийняв Закон про бідність, відповідно до якого подібні установи були створені в кожному графстві країни (також є правовим актом управлінського характеру. - Прим. авт.). З часом за­клади засновані за моделлю англійських виправних будинків поширили­ся на континент^254,255. Беззаперечно, що власники цих закладів своїх утриманців розглядали перш за все як дешеву робочу силу. Втім, для нас цей приклад становить інтерес через те, що організація вирішення соціа­льної проблеми - покращення становища уразливої категорії дітей, здій­снювалася через адміністративне (управлінське) рішення Уряду.

Реформістською епохою ювенальної юстиції в Англії, а надалі і в Новому Світі стало ХІХ ст. Поведінка, яку зараз визначають як ювена­льна злочинність, стала визнаватися в якості окремої категорії девіантної поведінки виключно для неповнолітніх. У цю епоху були створені буди­нки для молоді і суди у справах неповнолітніх. Лондонське філантропіч­не товариство, засноване в 1817 році, перейняло філософію госпіталю Святого Михайла. Товариство було в авангарді реформаторського руху, яке мало важливе значення для подальшого становлення ювенальної юс­тиції в Сполучених Штатах. Відкривши спеціалізовані установи з ліку­вання та догляду за дітьми (відомі як «будинки притулку») спочатку в Англії, цю ж модель реформатори потім перенесли в Америку XIX ст., де також експериментували з наданням лікувальних послуг неповноліт­нім в якості методу реабілітації. Спочатку англійські традиції і закони були адаптовані до американських умов з релігійним тлумаченням коре­кції дитячої поведінки. Через вкрай руйнівні демографічні та соціальні процеси під час промислової революції, в американському суспільстві ХІХ ст. спостерігалося кризове становище з високим рівнем дитячої без­притульності та злочинності, що обумовило появу реформаторських просвітницьких ідей (фундаментальної філософії «рятувальників дітей») щодо поводження з дітьми, які опинялися у конфлікті з законом, що вті­лилося у нормативних приписах. Одним із прикладів реалізації філософії рятування дітей в житті стало створення «реформаторіїв» (спеціальних закладів), більш відомих як «школи реформ», які концептуально відріз­нялися від будинків притулку. Школи реформ пом’якшили суворість режиму перебування вихованців і прагнули створити умови, наближені до домашніх з акцентом на освіту. Концептуальні зрушення змістили доктрину ювенальної юстиції в бік виховання і захисту неповнолітніх, які вчинили злочин. Важка робота і сувора дисципліна були об’єднані з освітою та піклуванням, щоб переорієнтувати молодих людей з групи ризику на соціально адаптованих осіб. Саме в цей час інститут та філо­софія ювенальної юстиції стали впізнаваними з сьогоднішньої точки зо­ру, оскільки були зорієнтовані на потреби саме неповнолітніх^{[256] [257]. Слід наголосити, що до уваги нового підходу піклування про дітей потрапля­ли не лише неповнолітні правопорушники, а й діти групи ризику з вули­ці чи неблагонадійних родин. У 1838 році чоловік на прізвище Круз оскаржував законність примусового тримання без судового рішення сво­єї доньки Мері Енн в будинку притулку без згоди батька, але за звернен­ням її матері, яка відчувала, що дівчина-підліток стала непокірною і не- керованою. При цьому Мері Енн не вчинила жодного злочину. У своєму рішенні суд відмовився звільнити дівчинку, мотивуючи це тим, що бу­динок притулку є не в’язницею, а школою. Підлітку краще залишатися під державним наглядом, а не під наглядом «непридатних» батьків. Та­ким чином суд втілив на практиці доктрину «parenspatriae». Цей новий (на той час) прецедент надав державі юридичні повноваження визначати}

∙ ∖j ∙ ∙ ∖j • 257

долю дітей і сімей, які потрапили до її уваги.

Перший суд у справах неповнолітніх був створений в Австралії (1890 рік), потім зазначені суди були утворені в Канаді (1894 рік) і в 1899 році в США (саме час появи останнього з наведених історичних фактів чомусь вважають відправним моментом появи першого ювеналь­ного суду). У липні 1899 року був прийнятий Закон про суд у справах неповнолітніх в американському штаті Іллінойс. Законопроект, який офіційно мав назву «Закон про регулювання поводження з дітьми, які перебувають на утриманні, бездоглядними та правопорушниками» став першим комплексним правовим актом про правосуддя щодо неповнолі­тніх. Акт кодифікував кілька радикальних на той час доктрин, а саме: ді­ти повинні бути відокремлені від дорослих злочинців; діти є жертвами свого оточення і повинні бути вилучені з цього оточення та реабілітова­ні. Випадки, що підпадали під юрисдикцію ювенальної юстиції, включа­ли всі інциденти, які були пов’язані з ювенальними правопорушеннями, фактами дитячої безпритульності та недбалого піклування щодо дітей у неблагонадійних родинах. Перша система судів у справах неповнолітніх була створена для того, щоб ці доктрини працювали. Це була нова мо­дель і нова система, повністю відірвана від системи кримінального пра­восуддя для дорослих^[258].

Ще однією важливою особливістю американського (як прийнято йо­го називати - «чиказького») суду для неповнолітніх було те, що йому доручалося керувати установами опікунського нагляду над неповноліт­німи. До створення ювенальних судів ці функції як в США, так і в інших країнах виконували добровольці, які нікому не підкорялися і не отриму­вали за це грошової винагороди. З 1905 року в США був створений ін­ститут оплачуваних піклувальників - прообраз сучасної служби проба- ції (опікунського нагляду). Вони вже виступали від імені держави і наді­лялися законом низкою адміністративних повноважень. До 1911 року мережа цих установ, як і самих судів для неповнолітніх, охопила біль­шість штатів США^[259]. Таким чином впровадження інституту піклуваль­ників стало втіленням створення нових органів держави, які розслідува­ли справи щодо неповнолітніх не з поліцейської чи слідчої точки зору, а з позиції потреб та інтересів самої дитини. Втручання ж загальної поліції у ці відносини майже було усунуто. Як свого часу зазначав П. І. Люблінський постановка нової ідеї поводження з неповнолітніми зводилася до реформи судового і частково досудового слідства у спра­вах неповнолітніх і полягала в низці процесуальних змін, реалізація яких залежала від гнучкості відповідної судової системи. В цих межах її вда­валося провести часто шляхом одних адміністративно-судових заходів, без видання особливих законів. Вчений підкреслював, що вже з перших кроків діяльності судів для неповнолітніх стало видно, що успіх цього проекту залежить від ступеню зближення суду з різними громадськими формуваннями, які ставили для себе завданням покращення становища

»260

дітей.

В Англії перший суд для дітей був створений в Бірмінгемі в 1905 році. У зв’язку з позитивними результатами його роботи наприкін­ці цього ж року був виданий спеціальний циркуляр Міністерства внут­рішніх справ Великої Британії (циркуляр Дугласа Екерса), де говорилося про «бажаність» створити суди у справах про неповнолітніх на всій те­риторії Об’єднаного Королівства. У 1909 році в Англії було видано пе­рший Закон про дітей (так звана «Хартія дітей»). Що стосується Шотла­ндії, то в цій частині Об’єднаного Королівства спроби створити подіб­ний суд в кінцевому рахунку успіху не мали, хоча спочатку деяку подобу «дитячого» суду і було утворено. Фактично ж в Шотландії вже на початку XX ст. стала створюватися дуже своєрідна юрисдикція для неповнолітніх. Вона була не судова, а скоріше адміністративна - спеціа­льні комісії у справах дітей (Children's Hearing). У дещо зміненому ви­гляді вони діють в Шотландії донині^{[260] [261].}

Прикладу Австралії, Канади і США, які створили суди для неповно­літніх слідували й інші країни світу. Протягом нетривалого часу виник­ли національні суди для неповнолітніх в: Ірландії (1904 рік) - спеціальна сесія загального суду, Єгипті (1904 рік) - закон від 14.02.1904 р. про створення суду для неповнолітніх в м. Олександрії; Нідерландах (1901 рік) - створено тимчасові суди для неповнолітніх, що діяли за спрощеною судовою процедурою; Німеччині (1907-1908 роки) - з’єднання функцій опікунських судів і суддів у кримінальних справах щодо неповнолітніх в судах Кельна, Франкфурта-на-Майні, Бреслау то­що^[262]. Про зародження системи ювенальної юстиції у Франції можна го­ворити, починаючи з 1914 року. Остаточно автономна судова система у справах неповнолітніх склалася лише в 1958 році^[263]. В Австрії (до якої на той час входила чимала територія українських земель: Галичина, За­карпаття, Північна Буковина. - Прим. авт.) перший законопроект про спеціалізацію справ щодо неповнолітніх у судах було розглянуто та прийнято у 1907 році. Законом від 25.01.1919 р. суди для неповнолітніх за германським типом було введено на території всієї Австрії^[264]. Протя­гом першої половини ХХ ст. ювенальна юстиція була створена на всіх континентах. Склались такі її моделі: 1) автономна судова система або, принаймні, окремі спеціалізовані суди у справах неповнолітніх; 2) опікунські (сімейні) суди; 3) суди змішаної юрисдикції; 4) підрозділи загального суду; 5) позасудові органи^[265]. До 1931 року ювенальні суди існували в 30 країнах світу.

У Росії система дитячих судів з’явилася в 1910 році в Санкт- Петербурзі. Пізніше суди у справах неповнолітніх були утворені в інших частинах держави, зокрема в таких українських містах як Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі (сучасний Дніпро), Миколаїві. Російська модель ювенальної юстиції була дуже вдалою. До 70% неповнолітніх правопо­рушників «дитячі» суди відправляли не до тюрем, а під нагляд опікунів, які спостерігали за їх поведінкою. Та й сам суд розглядався як «орган державного піклування про неповнолітніх»^266,267. Київський патронат ще у 1911 році вирішив зосередити свою діяльність на організації боротьби з дитячою злочинністю та порочністю в м. Києві. У квітні 1912 року, за­слухавши доповідь В. М. Левитського «Про суд для малолітніх», загаль­ні збори Патронату визнали введення останнього в м. Києві вкрай необ­хідним і доручили правлінню розробити проект положення про нього та провести роботу з організації допоміжних йому установ. 07.08.1912 р. мотивованою доповідною запискою правління клопотало перед Київсь­кою міською думою про асигнування допомоги у розмірі 5 тис. карбова­нців на витрати, пов’язані з уведенням суду для малолітніх. До 01.01.1913 р. правлінням Патронату було закінчено розробку проекту організації ювенального суду і положення про його введення. 12.01.1913 р. ці проекти були надані на розгляд Київському з’їзду миро­вих суддів. У грудні 1913 року Мін’юст повідомило, що не заперечує проти встановлення особливого порядку розгляду справ стосовно непо­внолітніх в м. Києві, а вже 07.01.1914 р. Київський міський з’їзд миро­вих суддів постановив: «-усі кримінальні провадження як з малолітніми обвину­ваченими, так і з малолітніми потерпілими виділити і їх ведення доручити додат­ковому мировому судді В. М. Левитському»^{[266] [267] [268].}

Функції судді у справах неповнолітніх здійснював спеціальний ми­ровий суддя. До його компетенції належали справи про злочини непов­нолітніх, а також дорослих підбурювачів підлітків. Питання цивільного та опікунської провадження не входили до юрисдикції «дитячого» суду. Суддя цього суду здійснював судовий нагляд за роботою установ, які

беруть на себе турботу про малолітніх порушників. Саме тому, за сло­вами Н. І. Кудрявцевої, російські юристи розглядали суд для неповнолі­тніх як «орган державного піклування про неповнолітніх, що діє в судо­вому порядку». Для довідки - у Росії того часу діяло кілька типів випра­вних закладів для неповнолітніх: притулки-кораблі, трудові колонії та ін. Всього в передреволюційній Росії діяло близько сотні виправних установ. Відповідно до Закону «Про виховно-виправні заклади для не­повнолітніх» від 19.04.1909 р такі заклади мали виховний, попереджува­льний характер^[269]. Пізніше, в 1913 році, до компетенції «дитячого» суду були включені справи про безпритульних неповнолітніх у віці до 17 років. Це відразу розширило сферу його адміністративного та опікун­ського судочинства. Маючи нагоду ознайомлюватися з організацією дія­льності таких щойно створених судів на власні очі та, аналізуючи стати­стичні показники ефективності його роботи, дореволюційні російські юристи вважали саме модель російської ювенальної юстиції найбільш вдалою. Суд у справах неповнолітніх в Росії відрізняли наступні ознаки: розгляд справ про неповнолітніх одноосібно мировим суддею; обрання його, як і будь-якого мирового судді, серед населення, що проживає в судовому окрузі; спеціалізація професійної підготовки судді на знанні засад дитячої психології; досить широка предметна підсудність цього суду (тобто коло справ, що розглядалися); відсутність формальної судо­вої процедури; спрощене судочинство, яке зводилося в основному до бе­сіди судді з підлітком за участю його піклувальника; застосування в пе­реважній більшості випадків як запобіжного впливу опікунської нагля­ду. Н. І. Кудрявцева підкреслювала, що всі ці процесуальні особливості, так само як і особливості судочинства, характеризували на початку

XX ст. і характеризують нині англосаксонську модель ювенальної юсти- -.270

ції.

Реформи ХІХ і початку ХХ століть завершилися тим, що найкраще можна назвати судовим періодом ювенальної юстиції. По завершенню цього переходу філософія і інститути, які були створені, радикально змі­нили процес здійснення правосуддя щодо неповнолітніх. Уряд, суди і приватні установи стали невід’ємними учасниками системи ювенальної юстиції, що постійно розвивалася. В результаті реформ кінця ХІХ і по­чатку ХХ століть були встановлені стандарти і інститути, які продовжу­ють існувати і в сучасну епоху.

Втім тенденції еволюції ювенальної юстиції не завжди та й не у всіх країнах були послідовними та передбачуваними. Залежно від історичних соціально-політичних та економічних катаклізмів вектори розвитку за­сад ювенальної юстиції в окремих країнах та в окремі часи суттєво змі­нювалися.

В період від початку до другої половини ХХ ст. (до 60-70 років) державна реформа класичної моделі ювенальної юстиції та зміцнення прав дітей в ювенальному правосудді в США досягла своєї кульмінації на загальнонаціональному рівні. Крім судів для неповнолітніх було створено Федеральне дитяче бюро, яке в 1925 році спільно з Національ­ною асоціацією пробації запропонували прийняти Стандартний закон про суд у справах неповнолітніх. Прихильність у становленні політики національної згоди щодо поводження з неповнолітніми простежувалася навіть після закінчення Великої депресії, в роки Другої світової війни та повоєнного періоду. У 1940-х роках проводилися державні і загальнона­ціональні конференції з питань неповнолітніх. Законодавство 1950-х років узаконило модель поводження з молоддю на федеральному ^[270] рівні. Так, Федеральним законом про виправні установи для неповноліт­ніх 1951 року в Департаменті охорони здоров’я, освіти і соціального за­безпечення було засновано Бюро ювенальних правопорушень. В 1956 році Федеральне дитяче бюро займалося першою національною виплатою допомоги по соціальному забезпеченню дітей, які перебува­ють в групі ризику.

Однак наприкінці 1970-х років стався культурний і політичний пере­гляд відправлення правосуддя. Це було пов’язано зі зростанням рівня злочинності і жорстокості злочинів в країні, в тому числі рецидивної злочинності з боку неповнолітніх. Громадська думка полягала в тому, що неповнолітні злочинці «виграють» від поблажливого ставлення до них і їм надається занадто багато прав. На початку 80-х років минулого століття до влади прийшла консервативна адміністрація президента Р. Рейгана, яка почала проводити жорстку політику, спрямовану на при­душення злочинності. Закони, спрямовані на підтримання порядку і за­безпечення благополуччя суспільства витіснили громадську турботу про благополуччя неповнолітніх правопорушників. Сучасна ера ювенальної юстиції стала відбивати зростаючу культурну і політичну нетерпимість до злочинної поведінки. У цей період суд у справах неповнолітніх в США став більш формальним і змагальним. Неформальність та індиві­дуалізація, яку так високо цінували соціальні реформатори та прихиль­ники молоді в перспективі формалізації процесуальної процедури на по­чатку 1900-х років зробили ювенальний суд уразливим (див. публікацію Дж. Баттса та Д. Мірса^[271]. - Прим. авт.). У міру того, як кримінальні су­ди для дорослих застосовували принцип справедливого покарання за тяжкість вчиненого діяння, суди у справах неповнолітніх також стали більш жорстко підходити до розгляду насильницьких злочинів і злочи­нів, скоєних особами зі стійкою девіантною поведінкою. Виправні за­клади для неповнолітніх стали більш суворими, імітуючи установи для дорослих. Деякі спеціальні навчальні заклади для неповнолітніх були перенесені в сільську місцевість (під приводом розвитку програм рефо­рмування молоді на рівні громад), фактично, - втілюючи філософію ізо­ляції неповнолітніх правопорушників від суспільства. Збільшилась кіль­кість випадків передачі справ неповнолітніх правопорушників до кримі­нального суду для дорослих. Неповнолітні, які вважалися загрозою суспільству, стали піддаватися превентивним затриманням до винесення судового рішення, так само як дорослі могли бути затримані в очікуван­ні суду. Усе зазначене свідчить про переорієнтацію ювенальної юстиції США на каральну модель правосуддя і реабілітації правопорушників^{[272] [273].}

Дж. Баттс і Д. Мірс назвали це кінцем традиційної ювенальної юсти-

...273

ції.

Те, що філософ Т. Кун назвав зміною парадигм, відбувається під час кризи, викликаної нездатністю існуючої парадигми полегшувати розу­міння проблем або допомогти у напрацюванні рішень і розробці нових варіантів^{[274] [275]. Зміна парадигм неминуче призводить до плутанини, неви­значеності, тому що старі способи мислення та дії піддаються критич­ному переосмисленню та перевірці. З іншого боку, нова парадигма може також викликати і сильний сплеск творчої активності, а також позитивні}

275

зрушення.

Суттєві зміни ґенези системи ювенальної юстиції відбулися і на те­риторії колишньої (дореволюційної) Російської держави. Після жовтне­вої революції автономна російська ювенальна юстиція перестала існува­ти - за Декретом Ради народних комісарів Російської Радянської Феде­ративної Соціалістичної Республіки (далі - РНК РРФСР) від 14.01.1918 р. вона була замінена на іншу систему, яка, на думку її «твор­ців», мислилася гуманнішою, більш пристосованою до поводження з ді­

тьми і підлітками. Дія цього Декрету згодом була поширена і на Украї-

ну

276

Декретом встановлювалося, що «справи неповнолітніх обох статей до 17 років, які помічені в суспільно небезпечних діяннях, підлягають веденню комісією у справах неповнолітніх». Комісії перебували у віданні Народного Комісаріа­ту (далі - НК) громадського піклування і включали представників трьох відомств: громадського піклування, освіти та юстиції. Обов’язковим членом комісії був лікар. Після розгляду справи щодо неповнолітніх, комісія або їх звільняє, або направляє до одного з притулків НК громад­ського піклування, згідно з характером діяння. Напрацювання інструкцій для комісій і типу притулків доручається згаданому НК. Наступного ро­ку, беручи до уваги важкі умови життя в країні і обов’язок оберегти в небезпечний перехідний час дітей, Постановою РНК РРФСР від 04.01.1919 р. була заснована Рада захисту дітей, якій були надані повно­важення видавати обов’язкові постанови, що стосуються охорони здо­ров’я дітей, успішної організації їх харчування і постачання; накладати «вето» через відповідні НК на розпорядження відомств, що не входять до Ради, якщо такі розпорядження можуть завдати явної шкоди дітям тощо.

На зміну Декрету 1918 року у березні 1920 року РНК РРФСР затвер­дило новий декрет «Про справи неповнолітніх, які обвинувачуються в суспільно небезпечних діяннях». Зокрема нові правила допускали пере- ^[276] дачу справ неповнолітніх у віці від 14 до 18 років до народного суду, якщо комісія про неповнолітніх встановила неможливість застосувати до них медично-педагогічних заходів. Це свідчило про повернення до деяких дореволюційних правил ювенальної юстиції. Проте останній правовий акт не мав на меті відновлення автономної ювенальної юсти­ції. Навпаки, він зберігав юрисдикцію комісій у справах неповнолітніх, які проіснували до 1935 року. Судове втручання здійснювалося тільки у випадках вчинення неповнолітніми тяжких злочинів. Ці справи були ві­днесені до компетенції загальних народних судів, де організовувалися спеціальні склади суддів. Дослідники підкреслюють дещо більшу лібе­ральність українського радянського законодавства у порівнянні з росій­ським. Зокрема, 21.06.1921 р. до Постанови 1920 року були внесені змі­ни (які діяли тільки в Українській Соціалістичній Радянській Республіці (далі - УСРР)), згідно з якими всі справи про злочинні діяння неповнолі­тніх були підвідомчі комісіям у справах неповнолітніх. Виняток склада­ли тільки справи осіб, що досягли 17 років, у випадку вчинення ними бандитизму^[277]. Крім того, Постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (далі - ВУЦК) від 04.01.1922 р. встановлювалося: «1) до осіб, які не досягли повноліття, арешт, як спосіб адміністративної і дисциплінарної кари, не прикладати; 2) при необхідності накласти ад­міністративну або дисциплінарну кару на осіб неповнолітніх, арешт для них замінюється другим способом кари; 3) жодне місце ув’язнення УСРР, не повинно приймати для утримання неповнолітніх, які заареш­товані в адміністративному або дисциплінарному порядку» (деякі слова застосовано згідно з текстом оригіналу, деякі - змінено відповідно до правил правопису сучасної української мови. - Прим. авт.). В якості прикладу адміністративно-правового забезпечення життєдіяльності ди­тячих установ в ті складні перехідні часи, можна привести Постанову РНК УСРР від 03.01.1922 р. «Про наділення землею дитячих установ со­ціального виховання». Огородні ділянки земель комунальної власності надавалися для задоволення потреб цих установ (дітей та родин робіт­ників). У березні 1931 року Центральним виконавчим комітетом (далі - ЦВК) і РНК УСРР було прийнято Постанову «Про комісії в справах не­повнолітніх».

Прикладом каральної переорієнтації радянської системи ювенальної юстиції стала Постанова ЦВК і РНК Союзу Радянських Соціалістичних Республік (далі - СРСР) від 07.04.1935 р. «Про заходи боротьби зі зло­чинністю серед неповнолітніх». Як і в багатьох випадках, основні зміни ювенальної політики стосувалися засад кримінальної та кримінально- процесуальної практики щодо неповнолітніх, які у кінцевому результаті обумовлювали усі інші організаційно-правові, зокрема й адміністративні аспекти ювенальної юстиції того часу. Постановою від 07.04.1935 р. вік кримінальної відповідальності по значній частині складів злочинів був знижений до 12 років. Відновлювався принцип застосування до непов­нолітніх всіх видів покарань; була скасована ст. 8 Основних засад кри­мінального законодавства СРСР, в якій йшлося про обов’язкове застосу­вання до малолітніх правопорушників заходів медично-педагогічного характеру і про переважне їх застосування до неповнолітніх. На вико­нання директиви ЦВК і РНК СРСР 1935 року, «щоб скоріше ліквідувати злочинність серед неповнолітні» на теренах українських земель ЦВК і РНК УСРР 09.04.1935 р. прийняли аналогічну Постанову «Про заходи боротьби з злочинністю серед неповнолітніх».

У травні 1935 року ЦК ВКП(б) і СНК СРСР прийняли Постанову «Про боротьбу з дитячою безпритульністю і бездоглядністю». Наявність цього негативного соціального явища в країні пояснювалося поганою роботою місцевих радянських органів, партійних органів і громадськос­ті. Документ містив заходи з поліпшення стану дитячих будинків та тру­дових колоній; попередження дитячої безпритульності; організації боро­тьби з хуліганством дітей на вулицях; посилення відповідальності бать­ків і боротьби з правопорушеннями малолітніх. Зокрема, ліквідувалися комісії у справах неповнолітніх; відповідальність за своєчасне улашту­вання та забезпечення дітей-сиріт покладалась на голів відповідних мі­ських і сільських рад; посилювалася роль міліції у протидії фактам ди­тячої безпритульності та бездоглядності; надавалося право органам мі­ліції штрафувати батьків в адміністративному порядку за пустощі і вуличне хуліганство дітей; упроваджувалася цензура з боку відповідних органів культурно-освітньої роботи та органів преси та видавництва що­до дитячої літератури та фільмів тощо. На виконання цієї союзної Дире­ктиви 1935 року ЦВК і РНК УСРР прийняли Постанову від 04.08.1935 р. «Про зміни в законодавстві УСРР у зв’язку з заходами до ліквідації ди­тячої безпритульності й бездоглядності», відповідно до якої зі ст. 4 та п. 4 ст. 156 Устави про судоустрій УСРР виключалося згадування про комісії у справах неповнолітніх. Встановлювався мінімальний вік для застосування «судово-поправних заходів соціальної оборони» (мається на увазі заходи кримінального покарання. - Прим. авт.) з 14 років (у КК УСРР 1927 року), а також для заходів адміністративного впливу (за порушення обов’язкових постанов і за малозначні порушення) - з 12 ро­ків (Адміністративний кодекс УСРР 1927 року). За пустощі і вуличне хуліганство дітей до 12 років начальники міської і районної міліції мали накладати штраф до 200 карбованців на їх батьків. Органам НК Освіти наказувалося у випадках, коли батьки не забезпечували належного до­гляду за поведінкою дитини, порушувати перед судовими органами пи­тання про вилучення дитини від батьків і поміщення її до дитячого бу­динку, з оплатою вартості утримання її за рахунок батьків. У 40-х роках ХХ ст. у складі НК внутрішніх справ було створено підрозділи з бороть­би з дитячої безпритульністю та бездоглядністю, а у 50-х роках - дитячі кімнати міліції (у структурі підрозділів карного розшуку).

КК УРСР 1960 р., який діяв в Україні до вересня 2001 року, повернув дві вікові межі кримінальної відповідальності - загальний вік (16 років) та знижений (14 років). Проте, Н. М. Крестовська з жалем відзначає, що даний Кодекс на довгий час зберіг стару каральну парадигму криміналь­ної відповідальності неповнолітніх, відповідно до якої до даної категорії осіб застосовувалися ті ж самі покарання, що й до дорослих (єдино що - з пом’якшенням умов їх призначення і відбування)^[278]. В самому кінці 1961 року в УРСР були відновлені комісії у справах неповнолітніх (по­чали фактично працювати з 1962 року)^[279]. І. О. Русанова вважає, що саме з цього часу в Україні починається розвиток ювенальної юстиції^[280]. У 1968 році Указом Президії Верховної Ради УРСР було затверджене оно­влене Положення про комісії в справах неповнолітніх УРСР, яке (з де­якими змінами) проіснувало до 1994 року (захопивши навіть кілька пе­рших років незалежності України), коли на підставі Постанови ВРУ від 15.11.1994 р. № 245/94-ВР втратило чинності у зв’язку з внесенням змін і доповнень до КУпАП - розгляд усіх справ про адміністративні право­порушення вчинені неповнолітніми передавалися до виключної компе­тенції судів.

Згідно з вказаним Положенням головними завданнями комісій в справах неповнолітніх були організація роботи по запобіганню бездог­лядності, правопорушенням неповнолітніх, влаштуванню дітей і підліт­ків та охороні їх прав, координація зусиль державних органів і громад­ських організацій в цих питаннях, розгляд справ про правопорушення неповнолітніх і здійснення контролю за умовами утримання та прове­денням виховної роботи з неповнолітніми в установах Міністерства вну­трішніх справ України (далі - МВС) і спеціальних навчально-виховних і лікувально-виховних установах. Комісії утворювалися при виконавчих комітетах районних, районних у містах, міських, обласних Рад народних депутатів, а також при Раді Міністрів України. До складу комісії входи­ли депутати Рад, представники профспілкових, комсомольських та ін­ших громадських організацій, трудових колективів, а також працівники народної освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, органів внутрішніх справ (далі - ОВС), культурно-освітніх та інших установ. Слід зазначити, що цей колегіальний орган мав певні адміністративні повноваження, які дозволяли йому впливати на вирішення як загальних, так і індивідуальних питань захисту прав дітей у різних правовідносинах (сімейних, освітніх, трудових тощо)^[281]. Додатково, з метою підвищення ролі громадськості у вихованні неповнолітніх, які вчинили правопору­шення у серпні 1967 року було засновано інститут громадських вихова­телів. Згідно з Положенням про громадських вихователів неповнолітніх такий вихователь призначається, коли це буде визнано за необхідне, для запобігання бездоглядності, правопорушенням, виправлення і перевихо­вання неповнолітнього, який: а) звільнений з місця позбавлення волі; б) засуджений умовно, або до міри покарання, не зв’язаної з позбавлен­ням волі, або відносно якого виконання вироку до позбавлення волі від­строчено і т. ін. Громадськими вихователями можуть бути найбільш ак­тивні громадяни, які за своїми діловими і моральними якостями здатні виконувати покладені на них обов’язки, при умові їх згоди взяти на себе обов’язки громадського вихователя^[282]. До речі назване Положення з пе­вними змінами є чинним до теперішнього часу, але зазначений інститут зараз практично не діє. У 1996 році спільним наказом Голови Верховно­го Суду України і Міністра освіти України за № 113/113814 було затвер­джено «Положення про судових вихователів», згідно з яким основними завданнями цих осіб мало б бути: участь у виконанні судових рішень по справах неповнолітніх; усунення причин та умов, які сприяли вчиненню протиправних дій, профілактика правопорушень; надання батькам (уси­новителям) або опікунам (піклувальникам) допомоги у вихованні їх не­повнолітніх дітей тощо. Вони мали б працювати при кожному місцевому суді. Втім, зміст і цього інституту не було втілено у життя^[283].

Отже, як слушно підсумовують О. І. Мальчук та М. В. Румянцев лік­відацією на території колишньої дореволюційної Росії «дитячих» судів початку ХХ ст. ювенальній юстиції було завдано істотної шкоди. У пе­ріод реформи радянського кримінального та кримінально- процесуального законодавства (1959-1961 рр.) робилися спроби створи­ти модель правосуддя, яка відображатиме його специфіку щодо непов­нолітніх. У перші роки після реформи цей задум реалізовувався (ство­рювалися додаткові гарантії прав особистості, спеціалізація суддів, про­курорів, слідчих). Однак в подальшому зміни у законодавстві не дозволили розвинути сформовану модель ювенальної юстиції та право­суддя залишилося звичайним загально-кримінальним^[284]. Науковці дуже скептично відносяться до заходів адміністративно-правового характеру у цій галузі правовідносин, які мали місце у радянську добу. Так, можна визнати, що підкреслені у вказаній публікації недоліки (формування двох, паралельно існуючих систем розгляду справ щодо прав та інте­ресів неповнолітніх, - адміністративної (комісії у справах неповноліт­ніх) і судової (в особі спеціальних складів загальних судів); низька пра­вова кваліфікація складу цих комісій тощо) дійсно були наявні у радян­ській практиці, водночас позасудові форми ювенальної юстиції та превенції, які перебувають у площині адміністративно-правового регу­лювання недооцінювати було б неправильним.

З урахуванням вищевикладеного, до уваги наукової спільноти ми пропонуємо наступні висновки, які покликані підкреслити значення ад­міністративно-правового регулювання у розвитку та функціонуванні інституту ювенальної юстиції у системі забезпечення прав дітей.

1. Відправним моментом початку історії ювенальної юстиції як соці­ально-правового інституту у світовому масштабі ми вважаємо період створення перших ювенальних судів в Австралії (1890 рік), Канаді (1894 рік), США (1899 рік). З цього часу в процесі співіснування кримі­нального судочинства та ювенальної юстиції як інституту забезпечення прав дітей, що підлягають реабілітації відбувається вичленення нового предмету (соціального, організаційного, профілактичного), який стає об’єктом регулювання не лише норм кримінального, а й інших галузей права, зокрема адміністративного (в сучасному нашому уявленні).

2. Процесу еволюції ювенальної юстиції властиві такі риси як:

- асиміляція (перейняття країнами або спільнотою позитивних ідей та апробованих в інших країнах інституційно-правових моделей функці­онування ювенальної юстиції);

- інтегрованість (утворення взаємозв’язків між інститутом право­суддя, державним адмініструванням та інститутом громадськості; взає­мопроникнення адміністративно-правових відносин в процес правосуддя щодо неповнолітніх та ресоціалізації останніх);

- циклічність (зміна діючих парадигм ювенальної юстиції в країні під впливом соціально-політичних чинників (може мати як негативні, так і позитивні тенденції), що обумовлює зміни законодавства; з розвит­ком системи правового регулювання адміністративне право стає консо­лідуючим елементом державної стратегії розвитку нової парадигми).

3. Історичний досвід розвитку інституту ювенальної юстиції на українських землях, за нашим баченням, починається зі створення спеці­алізації суду для малолітніх у м. Києві (1913 рік) та включає наступні етапи:

- дореволюційний період початку ХХст. (1913-1918 роки) - включає утворення ювенальних (дитячих) судів в українських містах Києві, Хар­кові, Одесі, Катеринославі (Дніпрі), Миколаєві. Адміністративно- правовий аспект цього періоду включав такі елементи як розробка прое­кту організації ювенального суду і положення про його введення, орга­нізація діяльності цих судів з боку Міністерства юстиції; організація ді­яльності виправних закладів для неповнолітніх; виконання контрольно- наглядових функцій «дитячих» судів за діяльністю названих установ;

- післяреволюційний радянський період (1918-1935 роки) - ліквідація ювенальних (дитячих) судів, утворення комісій у справах неповнолітніх (адміністративний колегіальний орган); адміністрування щодо діяльнос­ті притулків для дітей та забезпечення прав та благополуччя дітей у скрутні перехідні часи; забезпечення реалізації призначених народними судами до неповнолітніх злочинців медично-педагогічних заходів;

- середній радянській («карально-центричний») період (1935­1960 роки) - ліквідація комісій у справах неповнолітніх; посилення ка­рального впливу на неповнолітніх правопорушників; посилення адмініс­тративно-правових превентивних (по-суті - примусових) заходів міліції у сфері протидії дитячій безпритульності, бездоглядності та дитячим правопорушенням; запровадження адміністративної відповідальності батьків за неналежний догляд за поведінкою дітей; створення у складі НКВС спеціалізованих підрозділів з боротьби з дитячої безпритульніс­тю, бездоглядністю та злочинами тощо;

- пізній радянській («адміністративно-центричний») період (1960­1990 роки) - відновлення комісій в справах неповнолітніх; запрова­дження інституту громадських вихователів;

- ранній (пострадянській) період української самостійності (1991­2011 роки) - поступове реформування соціального забезпечення та охо­рони дитинства в Україні; створення встановлення виключної компетен­ції суду у розгляді справ про адміністративні правопорушення неповно­літніх; правове забезпечення системи органів і служб у справах дітей та спеціальних установ для дітей тощо;

- сучасний український період (з 2011 року - по теперішній час) - ухвалення Концепції розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні, Національної стратегії реформування системи юстиції щодо дітей; утворення підрозділів ювенальної пробації; реформування у скла­ді Національної поліції підрозділів ювенальної превенції; тощо.

4. Не зважаючи на те, що за часів радянського періоду правовідно­сини у сфері ювенальної юстиції були засновані на загальносоюзному радянському законодавстві нормативно-правові акти Української РСР з питань забезпечення прав та інтересів дітей відрізнялися більшою лібе­ральністю.

5. Зміни парадигм ювенальної юстиції та особливості інституційно- правової системи в цій сфері за радянських часів вплинули на процес фо­рмування національної моделі і зумовили наявні проблеми функціонуван­ня інституту ювенальної юстиції в сучасній (суверенній) Україні^[285].