Основні етапи становлення психології

Термін “психологія” в перекладі з грецької означає “вчення про душу” (psuje - душа та logos - вчення, слово). У далекому ми­нулому склалось уявлення про те, що у людини є душа, яка відчу­ває, мислить та спрямовує вчинки, поведінку.

Слово “психологія” вперше з’явилось наприкінці XVI ст. у працях відомого магдебурзького професора філософії Р. Гокле- ніуса. Однак у той час поняття “психологія” не набуло визнання. Воно поширилося в науці лише у XVIII ст. після виходу книг ні­мецького філософа Хрістіана Вольфа (1679-1754) “Емпірична психологія” і “Раціональна психологія”.

Психологія є однією з наймолодших наук, хоча її коріння - в глибині віків. Психологія має тривалу передісторію і коротку істо­рію, яка починається з другої половини ХІХ ст.

Розвиток психологічної думки можна розподілити на три етапи

І етап - донаукова (міфологічна) психологія. Початкові уяв­лення про психіку були пов’язані з анімістичними поглядами пер­вісних народів, які вважали, що все на світі має душу. Душу вони тлумачили як загадкову сутність, що керує всіма живими і нежи­вими істотами.

II етап - філософська психологія. З появою філософських учень намагання теоретично осмислити сутність людської душі починають посідати одне з центральних місць. Психологія була частиною філософії, об’єднана з нею спільним методом (від антич­ності до ХІХ ст.)

III етап - власне наукова психологія (з другої половини ХІХ ст.). Становлення психології як самостійної науки відбулося в 60-70 роки ХІХ ст., коли в психологію ввійшов експеримент. Цей об’єктивний метод, запозичений з природничих наук, дав змогу психології відокремитися від філософії. Початок цього етапу пов’язують з німецьким вченим В. Вундтом, який відкрив 1879 р. першу психологічну лабораторію. У ХІХ ст. психологія стає самостійною і експериментальною наукою.

Розвиток психологічної науки можна розглядати також зале­жно від того, що було її предметом:

I етап - психологію розглядають як науку про душу;

II етап - як науку про свідомість;

III етап - як науку про поведінку;

IV етап - як науку про психіку, що становить єдність свідо­мого та несвідомого у взаємодії людини зі світом.

Розглянемо детальніше процес становлення предмета психо­логії.

Перші спроби з’ясувати сутність психічного в давньогрець­кій філософії були наївноматеріалістичними. Так, іонійські філо­софи, шукаючи матеріальні основи буття, намагалися вивести з нього душу. Фалес із Мілета вбачав ці основи у воді, Анаксімен - у повітрі, а Г еракліт із Ефеса - у вогні.

Демокріт, Епікур та інші уявляли душу як сукупність мале­ньких кулястих і дуже рухливих атомів: просякуючи тіло, вони на­дають йому руху. Демокріт першим створив теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвих і розумових знань.

Засновник філософського ідеалізму Платон вчив, що основу буття становлять незмінні й вічні ідеї, блідим відбитком яких є ма­теріальний світ. Людська душа до свого земного існування пере­буває у світі ідей, споглядає їх, а після смерті знову повертається в надчуттєвий світ. Знання людини - це пригадування її душею 18

того, що вона пізнала до переселення в тіло у світі ідей. Ідеї в душі не виникають під впливом навколишніх речей і явищ. Платон був основоположником дуалізму в психології, що розглядає тіло та психіку як два самостійні і антагоністичні начала.

Цей дуалізм подолав давньогрецький філософ Аристотель у своїй праці “Про душу”, яку вважають першим “підручником” з психології. Критикуючи платонівську теорію душі, він вказав на необхідність дослідного підходу до вивчення психічної діяльності, вважаючи, що душа є невід’ємним началом лише органічного життя, а не всього матеріального світу. В його уявленні душа - це безтілесна сутність живого тіла, завдяки якій людина відчуває і мислить. Аристотеля вважають основоположником психологічної науки.

Поступово поняття “душа” дослідники стали застосовувати не до всіх життєвих проявів, а лише до психічних явищ, що спри­яло виникненню поняття про свідомість.

У III ст. до н. е. александрійські лікарі Герофіл та Еразистрат відкрили нерви і показали, що не тіло загалом, а лише його окремі органи (нерви, мозок) нерозривно пов’язані з психікою.

В епоху Середньовіччя церква, підпорядкувавши собі всі форми ідеології, поставила знання на службу вірі. Вважалося, що душа є місцем зосередження знань, і її можна пізнавати лише шля­хом інтроспекції (самоспостереження). Душа розглядається в ос­новному як божественне, надприродне явище, яке керує людиною в пошуках сенсу життя. Попри утиски, гоніння церкви і в ці складні часи поступово нагромаджувався матеріал про анатомо­фізіологічні особливості людського організму.

З XVII ст. розпочинається нова епоха в розвитку психологіч­ного знання. Для неї є характерною спроба осмислити духовний світ людини із загальнофілософських позицій без експерименталь­ної основи.

У вченні видатного французького мислителя Рене Декарта (1596-1650) зародилося поняття про рефлекс як закономірну від­повідь організму на зовнішній вплив. Людину він розглядав як “живу машину”, в якій всі життєві процеси, в тому числі й психі­чні, зумовлені зовнішніми впливами. Декарт дійшов висновку про

повну відмінність між тілом і душею:..тіло за своєю природою

завжди подільне, а душа неподільна”. Проте душа здатна породжу­вати в тілі рух. Він наголошував на провідній ролі свідомості й мислення, акцентуючи їх своєрідність. Душа, за Декартом, прирівнювалась до свідомості як здатності індивіда шляхом самоспостереження, або інтроспекції, отримувати нове знання про власні психічні явища.

У XVII ст. психологія перестає бути наукою про душу і стає наукою про свідомість.

Велику роль у розвитку психології на цьому етапі відіграли: Б. Спіноза, який розробляв питання про співвідношення психіч­ного і фізіологічного; Г. В. Лейбніц, який уперше в історії вжив поняття “несвідома психіка”; Д. Локк - основоположник емпірич­ної психології, який ввів у психологію поняття асоціації.

У XVIII ст. у зв’язку з новими відкриттями особливостей нервової системи визріло вчення про психіку як функцію мозку.

На початку XIX ст. було запроваджено в науковий обіг по­няття “рефлекторна дуга”, за допомогою якого пояснювали най­простіші рухові реакції.

Видатний російський учений Іван Сєченов (1829-1905) у своїй праці “Рефлекси головного мозку” поширив декартівський принцип рефлексу на діяльність головного мозку, показавши, що всі акти свідомого і несвідомого життя людини мають рефлекторне походження. Він розробив також програму створення об’єктивної психології.

У XX ст. ідеї Сєченова продовжував розробляти його співві­тчизник Іван Павлов (1849-1936), створивши вчення про дві сиг­нальні системи. Рефлекторне вчення І. Сєченова та І. Павлова справило значний вплив на розвиток психологічних поглядів і сприяло на початку XX ст. виникненню багатьох нових наукових течій у психології.

Початком розвитку психології як самостійної науки прийн­ято вважати 1879 рік. У цьому році Вільгельм Вундт (1832­1920) - німецький психолог, фізіолог і філософ - відкрив першу експериментальну психологічну лабораторію при Лейпцігському університеті. Через два роки на базі цієї лабораторії було створено 20

Інститут експериментальної психології, в якому навчалися багато видатних психологів світу, у тому числі і з Росії - В. М. Бехтерев, Г. І. Челпанов, Н. Н. Ланге. У цьому ж році В. Вундт заснував пе­рший психологічний журнал. Завдяки зусиллям В. Вундта 1889 року в Парижі був проведений перший міжнародний психологі­чний конгрес і засноване наукове психологічне співтовариство.

В кінці ХІХ століття психологія стала поступово втрачати ха­рактер світоглядної науки. Експериментальні методи В. Вундта проникли в психіатричні клініки - клініку Е. Крепеліна (1879), найбільшу психіатричну клініку Франції. Такі експериментально - психологічні лабораторії були відкриті в психіатричних клініках Росії - лабораторії В. М. Бехтерева в Казані, потім в лабораторії В. Ф. Чижа в Юр’еві, В. А. Сікорського в Києві. 1904 року В. М. Бехтерев писав про те, що новітні успіхи психіатрії багато в чому були зобов’язані клінічному вивченню психічних розладів хворого і лягли в основу особливого розділу знань - патологічної психології; вона вже допомагала вирішити багато психологічних проблем, а в майбутньому буде мати ще більше значення.

У 20-х роках ХХ століття з’являються роботи з медичної пси­хології відомих зарубіжних психіатрів: “Медична психологія” Е. Кречмера, яка трактує проблеми розпаду і розвитку з позиції конституціоналізму, “Медична психологія” П. Жане, в якій автор розкриває проблеми психотерапії.

Вітчизняну психологію після революції 1917 р. розвивають Павло Блонський (1884-1941), Лев Виготський (1896-1934), Гри­горій Костюк (1899-1982), Олексій Леонтьев (1903-1979), Сергій Рубінштейн (1889-1960) та інші вчені. Саме в цей час у Харкові при Всеукраїнській психоневрологічній академії було створено психологічну школу, в якій у різний час працювали видатні радян­ські психологи Лев Виготський, Лідія Божович (1908-1981), Петро Гальперін (1902-1989), Олександр Запорожець (1905-1981), Петро Зінченко (1903-1969), Олексій Леонтьев (1903-1979), Олександр Лурія (1902-1977) та багато інших. В середині XX ст. радянська психологія почала інтенсивно розробляти проблему особистості та інші фундаментальні проблеми.

Інтенсивний розвиток експериментальної психології (XX ст.) призвів до розширення кола досліджуваних явищ, що, у свою чергу, робило очевидним недостатність психології свідомості і інтроспективного методу для пояснення душевного життя лю­дини. Змінилося і саме уявлення про свідомість, її перестали розг­лядати як замкнений у собі внутрішній світ, доступний пізнанню лише самого суб’єкта. Назріла необхідність у принциповому пере­гляді поглядів на предмет психології. У цей час з’являється кілька конкуруючих концепцій, кожна з яких відстоює свою точку зору на те, чим повинна займатися психологія.

1.4.