Взаємозв’язок психіки та нервової системи

Психіка (др.-грец. ψυχη - дихання, душа) - складне поняття у філософії, психології та медицині; особливий аспект життєдіяль­ності тварин і людини та їхньої взаємодії з навколишнім середови­щем; здатність активного відображення реальності чи сукупність душевних процесів і явищ (сприйняття інформації, суб’єктивні відчуття, емоції, пам’ять тощо).

Психіка - продукт діяльності кори великих півкуль головного мозку, що полягає у відображенні об’єктивної дійсності в ідеальних образах, на підставі яких регулюється життєдіяльність організму.

Відображувальна діяльність людини зумовлена рефлектор­ною діяльністю мозку. Фундатором вчення про рефлекторну при­роду психіки є видатний російський фізіолог І. Сєченов (1829­1905). У своїх працях він зазначав, що джерелом психічних актів як відображувальної діяльності є зовнішні подразники, що діють на організм. Ця діяльність виникає у процесі взаємодії індивіда з оточенням, що здійснюється завдяки рефлекторній діяльності мозку. У своїй відомій праці “Рефлекси головного мозку” (1863)

І. Сєченов вказував, що “всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження є рефлексами”, що без зовнішнього чуттє­вого подразнення психічна діяльність неможлива.

Вчення І. Сєченова про рефлекторну природу психіки розви­нув І. Павлов (1849-1936) у своєму вченні про вищу нервову дія­льність. Теорія рефлекторної діяльності спирається на три основні принципи наукового дослідження: детермінізму, тобто поштовху, причини будь-якої дії, її ефекту; аналізу та синтезу, тобто розкла­дання цілого на частини і потім складання нового цілого з елемен­тів; структурності та пристосування динаміки до структури.

Основою вчення І. Павлова про вищу нервову діяльність є ма­теріалістичне розуміння єдності організму та середовища. В орга­нізмі “все із зовнішнього світу”, - зазначає І. Павлов. Зв’язок організму з його середовищем здійснює нервова система.

У своїх дослідженнях І. Павлов довів, що великі півкулі го­ловного мозку відіграють провідну роль у життєдіяльності всього організму. Кора великих півкуль головного мозку, забезпечуючи потреби організму, разом з найближчими до кори підкорковими нервовими центрами здійснює складну аналітико -синтетичну діяльність. У ній утворюються найскладніші тимчасові нервові зв’язки, за допомогою яких регулюються відносини між організ­мом та зовнішнім середовищем, а також діяльність самого організ­му. Цю діяльність великих півкуль головного мозку І. Павлов і називає вищою нервовою діяльністю.

Поведінка живого організму є певною системою реакцій або рефлексів на подразники зовнішнього і внутрішнього середовищ. Рефлекс - це реакція організму на подразнення, яка здійснюється за допомогою нервової системи. Рефлекторна діяльність - основ­на форма діяльності нервової системи.

Існують безумовні та умовні рефлекси. Безумовні рефлекси є вродженими і передаються спадково. Вони характеризуються сте­реотипною формою прояву і забезпечують пристосування організму до постійних умов. Безумовні рефлекси поділяються на прості і складні. До простих належать зіничний, сухожильний, кашлевий та ін.; а до складних - харчовий, захисний, дослідницький, орієн­тувальний тощо. Складні безумовні рефлекси становлять основу життєдіяльності організму.

Безумовні рефлекси спричинені безумовними подразнен­нями, тобто такими, які, діючи на відповідні рецептори - смако­вий, дотиковий та інші, викликають відповідні реакції організму.

Безумовні рефлекси не зникають і постійно діють при нормаль­ному стані організму. Складна система безумовних рефлексів становить діяльність, яку називають інстинктивною. Безумовні рефлекси не можуть задовольнити потреб вищих організмів, що живуть у складних умовах. Вони могли б забезпечити потреби організму лише за абсолютної постійності зовнішнього середо­вища.

Основним принципом роботи великих півкуль головного мо­зку, як довів І. Павлов, є утворення тимчасових нервових зв’язків, або умовних рефлексів. Виконуючи дослідження, він помітив, що за певних умов у тварин виникають рефлекси і за відсутності без­умовних подразників (наприклад, іноді слина у собаки починає ви­ділятися під час появи людини, яка його годує, хоча в цей момент їжі собаці не дають). Рефлекси в цьому разі виникають під впли­вом подразників, які І. Павлов назвав умовними. Він показав, що коли на тварину одночасно діють два подразники: один - безумо­вний, наприклад їжа, і другий - умовний, який сам по собі не викликає рефлексу, наприклад дзвінок, то у головному мозку ви­никають два збудження - від їжі і від дзвінка. Через те що вони діють одночасно, між збудженими нервовими центрами утворю­ється замикання, тобто встановлюється нервовий зв’язок. Унаслі­док цього зв’язку умовний подразник починає викликати рефлек­торну реакцію, як і безумовний. Зі зміною умов життя змінюються рефлекси. Вони зникають, тобто гальмуються, якщо умовний подразник не підкріплювати безумовним, і поновлюються, якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним.

Умовний рефлекс - це реакція організму, яка засвоюється за певних умов у процесі індивідуального розвитку. Біологічна роль умовних рефлексів полягає в розширенні діапазону пристосуваль­них можливостей організму. Умовні рефлекси набуваються, змі­нюються залежно від умов, згасають, якщо потреби в них немає, виконують сигнальну (попереджувальну) функцію.

Утворення умовних рефлексів є функцією кори головного мозку, а умовний рефлекс - одиницею вищої нервової діяльності. Вища нервова діяльність - це об’єднана діяльність кори великих півкуль, підкоркових утворень і нижніх відділів центральної нер­вової системи, яка забезпечує складні стосунки організму із зовні­шнім середовищем.

Утворення умовних рефлексів полягає у встановленні функ­ціонального зв’язку в корі головного мозку між нервовими центрами умовного та безумовного подразників. Діяльність кори з утворення нових зв’язків виявляється в аналізі і синтезі. Корковий аналіз - це виокремлення інформації, яка закономірно збігається з іншими сигналами або діями організму. Корковий синтез - зами­кання зв’язку між центрами, які відповідають за сприймання різ­них сигналів або за різні дії організму.

Умовно-рефлекторна діяльність людини надзвичайно скла­дна, різноманітна й тонка система зв’язків. Нові нервові зв’язки утворюються на основі не лише безумовних, а й існуючих, раніше утворених умовних зв’язків, які набрали відповідної сили та стій­кості. Необхідними умовами утворення умовних рефлексів є опти­мальна сила подразника, активність кори великих півкуль голов­ного мозку та підкріплення умовних подразників безумовними. У навчанні такими підкріпленнями є інтерес до знань, допитливість, здивування новизною явищ.

Основними процесами нервової діяльності є збудження та гальмування.

На кору великих півкуль головного мозку одночасно діє ба­гато різних подразників, але на велику кількість подразників орга­нізм не реагує, оскільки збудження, викликані ними, гальмуються. Гальмування відбувається одночасно зі збудженням. Завдяки галь­муванню ряду ділянок кори збудження скеровується в якомусь од­ному напрямку й зосереджується в певній ділянці кори. За певних умов збудження та гальмування поширюються, іррадіюють по корі великих півкуль, викликаючи збудження або гальмування інших ділянок кори, чи знову зосереджуються, концентруються в пункті свого виникнення.

Завдяки іррадіації збудження у свідомості виникають різні асо­ціації - образи, думки, почуття, які або посилюють, або гальмують виконувану діяльність.

У разі концентрації збудження у певній ділянці кори інші її ділянки в цей час гальмуються. Поширення чи зосередження збудження та гальмування здійснюється за законом іррадіації й концентрації нервових процесів.

Збудження та гальмування взаємодіють. Збудження в певних ділянках кори великих півкуль головного мозку викликає гальму­вання в інших ділянках і навпаки: гальмування в одних ділянках кори викликає збудження в інших. Таке явище відбувається за законом взаємної індукції збудження та гальмування.

Кора великих півкуль головного мозку виконує такі функції:

1. За І. П. Павловим, кора є розпорядником і розподілювачем усіх життєвих функцій.

2. Функція вищого аналізу і синтезу всіх аферентних подраз­ників.

3. Замикальна функція - утворення нових рефлексів, що вдо­сконалює індивідуальне пристосування організму.

4. Завдяки пам’яті в корі нагромаджується великий обсяг ін­формації.

5. З корою пов’язані свідомість, мислення, мова.

Взаємодіючи із середовищем, організм відповідає не на всі подразнення, що надходять до мозку, а лише на ті, які слугують задоволенню його потреб. Розрізняючи подразники, мозок на одні з них відповідає, а на інші не відповідає. Так аналізуються пред­мети зовнішнього світу.

Найпростіший, елементарний аналіз виконують і нижчі від­діли центральної нервової системи. Вищий аналіз, який є основ­ним щодо актів поведінки, здійснюється за допомогою кори вели­ких півкуль головного мозку. Сутність роботи кори полягає в ана­лізі та синтезі подразнень, що доходять до неї.

Аналітична діяльність відбувається за допомогою спеціаль­них механізмів, які І. Павлов назвав аналізаторами. Вони виникли й розвинулись у процесі біологічного розвитку тварин унаслідок їх пристосування до умов життя, різних видів енергії зовнішнього 61 світу, що впливали на організм світлової, звукової, хімічної, меха­нічної, температурної тощо. Великі півкулі є грандіозним аналіза­тором як зовнішнього, так і внутрішнього світу організму.

Одночасно з аналізом великі півкулі головного мозку здій - снюють синтез, сутність якого полягає в замиканні нервових зв’яз­ків. Синтетична діяльність великих півкуль досить складною. Ут­ворюються цілі ланцюги й системи тимчасових зв’язків.

Пізнавальні процеси, мислення - це складна аналітико-син- тетична діяльність кори великих півкуль головного мозку. Специ­фічно людське мислення виникає на ґрунті складнішої аналітико- синтетичної діяльності кори великих півкуль на основі мови.

Діяльність великих півкуль головного мозку - це сигнальна діяльність. Великі півкулі головного мозку завжди реагують на різноманітні подразники, які сигналізують про те, що має для життя організму важливе значення. Наприклад, світло або звук мо­жуть сигналізувати живій істоті про наявність їжі, небезпеку тощо.

Сигнали, які викликають предмети та їх властивості або явища природи, становлять першу сигнальну систему, що влас­тива і тваринам, і людині.

Перша сигнальна система - це фізіологічне підґрунтя від­чуттів, сприймань, уявлень. Дійсність для тварин сигналізується майже виключно подразненнями, які безпосередньо надходять до спеціальних клітин зорових, слухових й інших рецепторів органі­зму, та їх відображеннями у великих півкулях.

Вища нервова діяльність людини як суспільної істоти якісно відрізняється від вищої нервової діяльності тварин. У процесі праці, суспільному житті люди виробили звукову мову як засіб зв’язку, взаємного спілкування.

Мовна функція внесла новий принцип у діяльність великих півкуль. Слово у житті людини стало своєрідним сигналом. Воно є другою специфічно людською сигнальною системою дійсності.

Кожне слово як назва предмета, властивості чи дії замінює відпо­відний перший сигнал, тобто сигналізує перші сигнали.

Якщо відчуття та сприймання предметів і явищ навколиш­нього світу є для людини першими конкретними сигналами дійс­ності, то мова, насамперед кінестезичні подразнення, що йдуть до кори головного мозку від мовних органів, - це другі сигнали, сиг­нали сигналів.

Слово завдяки попередньому життю дорослої людини пов’язане з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять до великих півкуль. Воно їх сигналізує, замінює і тому може викликати всі ті дії, реакції, що викликають конкретні под­разнення.

Друга сигнальна система виникає на основі першої і без неї існувати не може. Вона діє лише у зв’язку з першою сигнальною системою, вступаючи з нею в найскладніші взаємозв’язки.

Друга сигнальна система у взаємодії з першою є фізіологіч­ним підґрунтям вищого, абстрактного мислення людини та її сві­домості, засобом пізнання самої себе. Фізіологічним підґрунтям ряду інших психологічних процесів (сприймання, пам’ять, уява, утворення навичок тощо) також є взаємодія першої та другої сиг­нальних систем.

Участь другої сигнальної системи в цих психологічних процесах робить їх свідомими. Великі півкулі головного мозку - надзвичайно складна динамічна система. У процесі діяльності постійно утворюються нові й нові умовні зв’язки. Вони об’єдну­ються в певні системи. Системність зв’язків забезпечує успішну діяльність тварини та людини. Процеси, які відбуваються у великих півкулях головного мозку, постійно прагнуть до об’єднання, сте­реотипної об’єднувальної діяльності. Безліч подразнень, що над­ходять до великих півкуль як ззовні, так і зсередини організму, стикаються, взаємодіють, систематизуються й завершуються ди­намічним стереотипом.

Динамічний стереотип потрібний для успішної взаємодії ор­ганізму із середовищем. Повторення однакових рухів і дій, одна­кових актів поведінки, подібних реакцій організму забезпечує йому успішну діяльність, задоволення потреб. Відомо, що людина 63 звикає до певного способу дій, виробляє певний спосіб сприй­мання, запам’ятовування, мислення. Автоматизуючи свої дії, вона виробляє навички та звички, які полегшують свідомо спрямовану діяльність. Провідну роль у цьому відіграють динамічні стерео­типи. У процесі діяльності постійно утворюються нові динамічні стереотипи. Старі ж динамічні стереотипи не зникають, вони взаємодіють з новими, сприяють їх утворенню або, навпаки, пере­шкоджають цьому, внаслідок чого успішне утворення нових стереотипів гальмується. Вироблення й перебудова динамічного стереотипу потребують великої роботи нервової системи. Ця робота може займати багато часу й залежати від складності вико­нуваної діяльності, а також від індивідуальних особливостей та стану тварини чи людини.

Вироблення й підтримка динамічного стереотипу завжди пов’язуються з певними переживаннями. Нервові процеси, що ві­дображаються у великих півкулях головного мозку під час встано­влення й підтримування динамічного стереотипу, є підґрунтям по­чуттів і зумовлюють характер та інтенсивність почуттів. Фізіоло­гічним підґрунтям почуттів труднощів, бадьорості і стомленості, задоволення і засмученості, радості й відчаю тощо є зміни, пору­шення старого динамічного стереотипу чи складність встанов­лення нового. Динамічний стереотип краще утворюється тоді, коли подразники діють у певній системі, послідовності та певному порядку.

Підтримується динамічний стереотип дотримання певного зовнішнього порядку, системи та режиму діяльності.

3.2.