§ 4.3. Адміністративно-правова концепція реабілітації дітей, що потрапили у конфлікт із законом

Реабілітація (від лат. «rehabilitatio» - відновлення, поновлення) ді­тей, що потрапили у конфлікт з законом є останнім напрямом, що заве­ршує послідовний ланцюг функціонування ювенальної юстиції.

Законодавець визначає ресоціалізацію як свідоме відновлення засу­дженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повер­нення його до самостійного загальноприйнятого соціально-

нормативного життя. І додає, що необхідною умовою ресоціалізації є його виправлення. У свою чергу, під виправленням засудженого розумі­ється процес позитивних змін, які відбуваються в особистості цієї люди­ни та створюють у неї готовність до самокерованої правослухняної по­ведінки (ст. 6 КВК України). У пенітенціарній психології в широкому сенсі під ресоціалізацією розуміють організований соціально-психолого- педагогічний процес відновлення соціального статусу, втрачених або несформованих соціальних навичок у засуджених, переорієнтації їх со­ціальних установок і референтних орієнтацій за рахунок включення у нові позитивно орієнтовані відносини.

Згідно з КВК України основними засобами виправлення і ресоціалі­зації засуджених є: встановлений порядок виконання та відбування по­карання (режим), пробація, суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив. Такі засоби застосовуються з урахуванням виду покарання, осо­бистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого кримінального правопорушення та поведінки засудженого під час відбування покарання (ст. 6). Втім цей перелік не є повним, і до ньо­го ще слід додати такий засіб як соціальний патронаж, що полягає у до­помозі звільненим особам шляхом здійснення комплексу правових, еко­номічних, організаційних, психологічних, соціальних та інших заходів, зокрема надання послуг, спрямованих на їх соціальну адаптацію (ст. 1 ЗУ «Про соціальну адаптацію осіб, які відбувають чи відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк»). Отже виправлення та соціальна адаптація особи є фактичним позитивним суб’єктивним результатом - наслідком ефективної ресоціалізації.

Проте, у всіх наведених вище термінах, в контексті ювенальної юс­тиції, є суттєвий недолік - вони не охоплюють усіх категорій дітей, які перебувають в конфлікті з законом. По-перше, враховуючи специфіку КВК України мова йде лише про ресоціалізацію засуджених. А з форма­льного боку засудженим у кримінальному провадженні є обвинуваче­ний, обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили (ч. 2 ст. 43 КПК України).

У педагогіці (наприклад, М. М. Фіцула^[542], І. В. Гелебрандт, Г. Ю. Перец^[543]) під перевихованням розуміють виховний процес, спря­мований на подолання негативних рис особистості (важковиховуваних, педагогічно занедбаних неповнолітніх, правопорушників), що сформу­валися під впливом несприятливих умов виховання. З перевиховання починається і процес виправлення.

Отже, реабілітація дітей, що потрапили у конфлікт із законом, за­лежно від правової кваліфікації їх діянь (з одного боку - статусні пору­шення та адміністративні проступки, з іншого - кримінальні правопо­рушення) має здійснюватися у двох основних формах: а) перевиховання та б)ресоціалізація.

В цілому за своїм психічним та соціальним розвитком підлітки у віці 14-16 років здатні повною мірою усвідомлювати свою вину щодо скоє­ного кримінального правопорушення та наслідків своїх дій^[544]. Ефектив­ність превенції будь-яких первинних чи повторних проявів делінквент- ності з боку дитини залежить від знання їх етимології. Стислий перелік суб’єктивно-об’єктивних детермінант девіантної поведінки дитини ми приводили у підрозділі 4.1 нашого дослідження. Оскільки реабілітації дітей-порушників перш за все пов’язана з впливом на внутрішню струк­туру особистості (стан психіки, психологічні процеси, свідомість, рівень культури та освіти, особисті прагнення, вподобання), суттєвого значення набуває уявлення про суб’єктивне ставлення неповнолітнього до проти­правних дій та їх наслідків. Дослідження усвідомлення вини в межах емоційної, когнітивної та поведінкової складових вини дало нагоду по­бачити, що: неповнолітнім правопорушникам з перевагою емоційної складової більшою мірою властивий високий рівень переживання вини (вони розкаюються у скоєному правопорушенні, вважають, що заслуго­вують покарання); з перевагою когнітивної складової - властивий низь­кий рівень усвідомлення вини (такі особи вважають відповідальними за те, що сталося інших людей, зовнішні обставини, не в повній мірі розу­міють наслідки скоєного ними правопорушення); в межах поведінкової складової - усвідомлення вини відбувається на низькому рівні (біль­шість досліджуваних не готові засудити свої попередні протиправні дії і, за аналогічних обставин здатні його вчинити знову).

Крім того повторність правопорушень серед дітей може бути певним чином обумовлена і соціально-демографічними факторами, такими як гендер, етнічна приналежність, регіон проживання, вік та спеціальна освіта. Так, за висновками дослідників (Б. Бенди, Р. Корвіна та Н. Тоомбса) протиправні вчинки у молодшому віці (11-12 років) були ймовірними провісниками потрапляння особи до сфери уваги ювеналь­ної юстиції у підлітковому віці^[546]. Подібні ствердження висловлювали Ч. Трулсон, Дж. Маркварт, Дж. Маллингс і Т. Кэйти^[547] та деякі інші ав­тори. Н. Родрігес, аналізуючи результати програм відновного правосуд­дя для неповнолітніх, виявила, що такі заходи видалися більш продукти­вними для дівчат, серед яких кількість повторних арештів була меншою ані ж серед хлопців^[548]. Д. Еспелейдж, С. Мебан та С. Сверер констатува­ли, що хлопці більш швидше та частіше вступають у конфлікт із законом через насильницькі дії^[549]. Однак певні дослідники (наприклад, (Дж. Гарбаріно^[550]) переконують, що відмінності за гендерними ознаками у розподілі правопорушень та повторних арештів серед дітей не є суттє­вими.

Повторність подальших правопорушень більш ймовірна серед підлі­тків та молоді, які мають проблеми з наркотичною, алкогольною залеж­ністю, розладами психіки. Підбиваючи підсумки інших наукових пошу­ків, група американських вчених (Дж. Хонг, Дж. Райан, Ю. Чіу, Б. Сабрі) констатувала, що кількість неповнолітніх з різноманітними діагнозами психічних розладів (а багато з них асоціювалися з вживанням алкоголю та наркотичних речовин) удвічі перевищує показники від загальної кіль­кості осіб у системі ювенальної юстиції.

Отже, наведені спостереження закладають фундамент для форму­вання правової концепції перевиховання та ресоціалізації дітей, що по­трапили у конфлікт із законом. Ця концепція поєднує засоби криміна­льно-правового та адміністративно-правового характеру. Кримінально- правові засоби передбачають встановлення у нормах КК України, КПК України та КВК України більш суворі санкції за повторні криміна­льні правопорушення; інші умови (чи неможливість їх застосування) для звільнення від кримінальної відповідальності або його фактичного вико­нання; заміни кримінального покарання на примусові заходи виховного характеру; вид та тривалість таких заходів; вид та тривалість запобіжних заходів до неповнолітньої особи під час кримінального провадження; умови та порядок відбування кримінального покарання; альтернативи кримінальному покаранню; можливість звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності до розгляду справи судом з покладенням на них певних обов’язків (відвідування корекційних програм, закладу освіти тощо).

У свою чергу, адміністративно-правові засоби:

- встановлюють: адміністративну відповідальність за адміністратив­ні правопорушення для осіб, які досягли 16 років; заходи превентивного реагування на так звані статусні порушення певних соціальних норм з боку дітей, адміністративні правопорушення, вчинені особами, які не досягли віку адміністративної відповідальності чи суспільно-небезпечні діяння (що кваліфікуються за КК України як кримінальні правопору­шення), вчинені особами у віці до 11 років; адміністративну відповіда­льність представників неповнолітніх за скоєні їх дітьми правопорушень;

- забезпечують правове регулювання відносин, спрямованих на реа­лізацію альтернативних форм відновлювального правосуддя щодо дітей, розробку, впровадження та реалізацію корекційних програм щодо дітей- порушників;

- визначають загальні засади соціальної адаптації неповнолітніх осіб, які відбувають чи відбули покарання у виді обмеження волі або по­збавлення волі на певний строк, засади участі у соціальній адаптації цих осіб підприємств, установ та організацій, об’єднань громадян, а також фізичних осіб, забезпечують правове регулювання відносин, спрямова­них на реалізацію такими особами прав і свобод, передбачених Консти­туцією та законами України;

- регулюють численні питання організації кадрового, професійного,

документально-ресурсного, соціально-адаптивного, фінансово-

економічного, психологічного, медичного, освітнього, педагогічно- виховного, культурного, інформаційного забезпечення виконання пока­рань пов’язаних та непов’язаних з позбавленням (обмеженням) волі, триманням під вартою, реалізацією примусових заходів виховного хара­ктеру, примусового лікування;

- визначають положення про організаційно-штатну діяльність, пере­лік норм належності матеріально-технічного забезпечення, правила вну­трішнього розпорядку функціонування органів, установ та закладів пені­тенціарної системи, пробації, поліції, освіти, охорони здоров’я (в тому числі спеціальних установ для дітей), соціального патронажу; права та обов’язки їх посадових осіб;

- визначають умови, порядок та організаційно-правові форми участі громадських інститутів, правозахисних організацій, інших неурядових суб’єктів у процесі перевиховання та ресоціалізації дітей;

- створюють загальні засади контрольно-наглядової діяльності, зок­рема і національного превентивного механізму, уповноважених органів державної влади та громадськості у забезпеченні гарантованих міжнаро­дними актами, Конституцією та іншими законами України прав та най­кращих інтересів дітей, що потрапили у конфлікт із законом під час їх затримання та тимчасового тримання, застосування до них запобіжних заходів, у процесі відбування кримінальних покарань та виконання при­мусових заходів виховного характеру, примусового лікування (зокрема, госпіталізації до психіатричних закладів), а також забезпечують їх прак­тичну реалізацію.

Тож, адміністративно-правовий компонент у зазначеній сфері від­носин представлений широким спектром різноманітних засобів, що ма­ють свої особливості правового регулювання та практичного втілення. Крім установчої, інтегруючої, забезпечувальної функцій стосовно кри­мінально-правових засобів, низка адміністративно-правових засобів ви­конують і самостійну роль, що цілком обумовлює доцільність виділення цих правовідносин у самостійний об’єкт наукового дослідження на кон­цептуальному рівні, що має і значне прикладне значення. Поняття «ад­міністративно-правова концепція здійснення певної діяльності» розгля­дається як теоретико-методологічна основа правового регулювання про­цедур здійснення державного управління у тій чи іншій сфері, яка містить у собі: головний задум, систему керівних принципів, сукупність погоджених цілей та заходів модернізації цієї справи, заплановані інди­катори результату та індикатори успіху концепції^[552]. Головний задум адміністративно-правової концепції реабілітації дитини, яка потрапила у конфлікт із законом спрямований на сприяння виправленню та соціаль­ній адаптації такої особи шляхом перевиховання, ресоціалізації, вклю­чаючи формування в неї почуття гідності та усвідомлення цінності осо­бистості, а також виховання поваги до прав інших людей. При цьому процеси реабілітації відбуваються не завдяки покаранню та залякуван­ню, а шляхом виховання, заохочення, корекції, постійного контролю та надання адресної соціальної підтримки, у крайньому випадку - такі за­ходи можуть бути пов’язані з певними режимними обмеженнями. Прин­ципи концепції корелюються з загальними та спеціальними принципами ювенальної юстиції, серед яких в даному випадку доцільно ще раз виді­лити такі як: забезпечення належного захисту прав, свобод і законних інтересів дітей; недискримінація; економія кримінальної репресії; відно- влювальний підхід у здійсненні правосуддя за участю дітей; різнобіч­ність та комплексність заходів; системність та наступність; забезпечення професійного підходу осіб, уповноважених на роботу із дітьми; підтри­мка сімей у вихованні дітей та забезпечення їх повноцінного розвитку.

Тенденція до вчинення неповнолітніми повторних злочинів, яка вже тривалий час залишається майже незмінною в Україні (в середньому 2,5% загальної кількості злочинів, вчинених неповнолітніми) свідчить про недостатній рівень виховного впливу покарання або примусових за­ходів виховного характеру, які застосовуються згідно із кримінальним законодавством. Зараз український Уряд вбачає проблему і у високому відсотку покарань, пов’язаних з ізоляцією від суспільства, що признача­ються неповнолітнім. Так, у 2016 році до позбавлення волі засуджено 14,2 відсотка всіх засуджених неповнолітніх, у 2017 році - 13,5 відсотка. Крім того, звільнено від відбування покарання з випробуванням 57,3 ві­дсотка засуджених у 2016 році та 53 відсотки - у 2017 році, що також не вважається альтернативним заходом, оскільки таким особам призначено покарання у виді арешту чи позбавлення волі на певний строк. Результа­ти аналізу статистичних даних свідчать про те, що під час призначення покарань не завжди враховуються психологічні та вікові особливості не­повнолітніх, сприйняття ними вчинених правопорушень та час, необхід­ний для досягнення позитивних змін у поведінці^[553]. Деякі фахівці вва­жають, що ув’язнення може стримувати неповнолітніх правопорушників від вчинення повторних правопорушень. Інші стверджують, що ув’язнення дає мало гарантій щодо запобігання протиправної поведінки в майбутньому, а в деяких випадках, перебування у таких закладах на­впаки може збільшити ймовірність повторного правопорушення, поси­лює деструктивні зміни особистості неповнолітніх делінквентів^[554].

Двоякість ситуації наглядно простежується на прикладі правового спору між ювенальним омбудсменом та МВС Угорщини. Справа у тому, що у 2012 році нові положення закону цієї країни про нормативні право­порушення (останні не підпадають під дію кримінального закону) скасу­вали попередню заборону затримувати неповнолітніх правопорушників і навіть дозволили накладати на них стягнення у вигляді арешту (від од­ного до шістдесяти днів). Омбудсмен звернувся до МВС з проханням виправити цю недоречність. Втім міністерство вважає цей захід виправ­даним, оскільки в іншому випадку правоохоронним органам бракує не­обхідних засобів впливу на правопорушників, і таке обмеження сприя­тиме формуванню особистості молодих людей^[555]. Конституційний Суд Угорщини вирішив, що ув’язнення (арешт) неповнолітніх відповідає Основному закону країни і є необхідним заходом для «морального вихо­вання молоді» та захисту правил соціального співіснування. Своє рі­шення суд обґрунтував тим, що повага до закону з боку неповнолітніх останнім часом серйозно підірвана, що ставить під загрозу очевидну со­ціальну мету повноцінного становлення молоді та виправдовує застосу­вання зазначених заходів^[556].

Тож, не зважаючи на те, що і у прихильників і у противників ув’язнення (арешту) як заходу реабілітації неповнолітніх правопоруш­ників є аргументи на користь своїх позицій, обом поглядам властива не­достатня верифікованість. Втім впевнено можна казати, що ізоляція не­повнолітніх у закладах пенітенціарної системи порушує і без того не­стійкі соціальні зв’язки та психологічні налаштування таких осіб, вимагає після звільнення тривалої соціальної адаптації, психологічної корекції, що обумовлює пошуки інших ефективних альтернатив караль­ній політиці. Тривала чи тимчасова ізоляція неповнолітньої особи у ме­жах кримінальної ювенальної юстиції суттєво порушує процес здобуття нею якісної середньої чи професійної освіти. Хоча законодавство (на­приклад, ст.ст. 125 та 126 КВК України) створює правові гарантії для за­гальноосвітнього і професійно-технічного навчання засуджених до поз­бавлення волі, механізм реалізації цих норм не є досконалим. Свідчен­ням цьому є результати моніторингу ситуацію стосовно забезпечення права неповнолітніх на освіту, проведеного Секретаріатом Уповноваже­ного ВРУ з прав людини. Зокрема було встановлено, що станом на лис­топад 2018 року 100 неповнолітніх (із 112) здобували освіту в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах (далі - СІЗО). Не зважаючи на те, що організація навчання у загальноосвітніх навчальних закладах при виправних колоніях та СІЗО врегульована відповідним Порядком, за­твердженим наказом Мін’юсту та МОН України від 10.06.2014 р. № 691/897/5, заняття з дітьми подекуди проводилися у непристосованих для навчального процесу приміщеннях, були відсутні навчальні матеріа­ли, робочі зошити з предметів, єдиний підхід до форми навчання дітей. Так, у Київському СІЗО неповнолітні майже рік були позбавлені права на здобуття якісної освіти. Виявлено випадки незабезпечення складання державної підсумкової атестації при поміщенні дітей до установ попере­

, 564

днього ув язнення.

На думку литовських дослідників Г. Меркіса та Й. Рушкуса, цілі, за­вдання та методи освіти та ресоціалізації є несумісними, і тому не дуже ефективними, якщо вони поєднані через концепцією покарання та ізоля­ції. Концепція освіти у поєднанні з соціальною інтеграцією дає змогу отримати інші (позитивні) результати в ресоціалізації неповнолітніх правопорушників^{[557] [558]. Освіта та цілеспрямована соціалізація поєднані з належними превентивними заходами догляду (патронажу) за дітьми, що потрапили у конфлікт з законом є тими «інгредієнтами», які здатні за­безпечити ефективну реабілітацію таких осіб. Превентивні заходи до­гляду за дітьми з поведінковими розладами нами розглядались у попере­дньому підрозділі як засіб ювенальної юстиції. Враховуючи те, що реа­білітація дитини, яка потрапила у конфлікт з законом є третім рівнем ювенальної превенції, цілком логічним виглядає їх включення і до арсе­налу перевиховання та ресоціалізації.}

Вважаємо, що заходи мінімального превентивного догляду (патро­нажу) за дитиною мають призначатися також у разі вчинення адмініст­ративного правопорушення особою, яка не досягла віку адміністратив­ної відповідальності чи особою, яка вчинила суспільно небезпечне діян­ня, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого КК України до досягнення одинадцятирічного віку. Прийняття такого рішення слід включити до повноважень територіальних координаційних рад з питань ювенальної юстиції (у разі їх утворення. - Прим. авт.). Заходи середньо­го (помірного) догляду за дитиною, які полягатимуть у поміщені її до дитячого центру соціалізації можуть стати більш гуманною альтернати­вою її ізоляції у загальноосвітніх школах та професійних училищах со­ціальної реабілітації (як засіб ресоціалізації) або посиленим заходом до­гляду для неповнолітніх осіб зі стійкою девіантною поведінкою (як засіб перевиховання).

Серед проблем сучасних сімей, загальноосвітніх закладів злободен­ним питанням є поведінка дітей, яка не відповідає загальноприйнятим нормам суспільства. Так звана соціально дезадаптована поведінка є нас­лідком порушення процесу соціалізації дитини. Виправлення дитини зі стійкими проявами такої поведінки вимагає створення ефективної сис­теми соціальної, педагогічної, психологічної та іншої підтримки^[559], яка має бути органічно поєднана з навчально-виховним процесом. Як було зазначено нами у попередніх частинах дитячі центри соціалізації пе­редбачається створити як спеціалізовані навчально-виховні заклади для дітей, які мають стійкі проблеми з поведінкою, в яких навчально- виховний процес поєднуватиметься із корекцією агресивної поведінки неповнолітньої особи та відновленням у неї соціальних комунікаційних зв’язків. На прикладі функціонування подібних закладів у Литві А. Гумуляускене підкреслює, що призначення дитячого центру соціалі­зації полягає у наданні дитині, яка знаходиться в центрі, належної ква­ліфікованої освітньої допомоги та інших послуг, які допоможуть досягти позитивних змін у поведінці дитини і розвинути її цінності та соціальні навички^[560]. За нашим переконанням, ці заклади мають посісти проміжне місце між звичайними закладами освіти та спеціальними закладами освіти соціальної реабілітації.

Перебування дітей в дитячих центрах соціалізації передбачає під­вищений нагляд за їх навчанням, дозвіллям з використанням широкого спектру заходів стримування та заохочення. Це може мати вираз у на­данні можливості вихованцям на вихідні дні та свята відвідувати свої родини, мати години для вільного виходу до міста з батьками чи іншими особами (наприклад, волонтерами громадсько-профілактичних центрів (в перспективі їх утворення. - Прим. авт.)), користуватися мобільними телефонами, комп’ютерами, Інтернетом або навпаки. Але ці заходи ма­ють поєднувати розумне співвідношення певної довіри з боку адмініст­рації та вихователів центру з контролем та аналізом дій та рішень дітей, що перевиховуються.

Не залишається без уваги і питання реабілітації дітей у межах адмі­ністративно-деліктних правовідносин. Зараз серед намічених цілей розг­лядається можливість звільнення неповнолітніх від адміністративної ві­дповідальності до розгляду справи судом з покладенням на них певних обов’язків (відвідування корекційних програм, закладу освіти тощо); за­провадження механізму заміни адміністративного стягнення у виді штрафу іншим видом стягнення для неповнолітніх осіб, які не мають самостійного джерела доходів. З свого боку ми пропонуємо запровадити до законодавства у справах про адміністративні правопорушення меха­нізму «реверсивних штрафів», які, на нашу думку, зможуть посилити у правопорушників внутрішні стимули для виправлення своєї асоціальної поведінки. Цей механізм доцільно розповсюдити як на неповнолітніх правопорушників, так і на їхніх батьків чи осіб, що їх замінюють за пра­вопорушення передбачені ч.ч. 3 та 4 ст. 184 КУпАП. Грошове стягнення у вигляді штрафу може погіршити матеріальне становище малозабезпе­чених родин та дітей, що у підсумку негативно вплине на їх морально - побутові умови. Передбачення, так би мовити, «реверсивного штрафу» дозволить надати нагоду неповнолітнім правопорушникам чи їх батькам (особам, що їх замінюють) виправити свою поведінку чи відношення до правопорушення з метою заощадження власних коштів, що становитиме додатковий стимул до їх реабілітації. Зазначене обумовлює внесення до­повнень до КУпАП у вигляді проекту нової статті 301-1 «Відстрочка та скасування виконання постанови про накладення штрафу на неповнолі­тніх та їх батьків або осіб, які їх замінюють». Зміст цього правового ме­ханізму полягає у тому, що у разі вчинення неповнолітнім правопору­шення вперше, за наявності обставин, що переконливо свідчать про мо­жливість виправлення протиправної поведінки неповнолітнього право­порушника, суд, який виніс постанову про накладення адміністративно­го стягнення у вигляді штрафу, може відстрочити її виконання на строк від п’ятнадцяти днів до одного місяця. Якщо протягом встановленого строку неповнолітній виправляє свою поведінку, а батьки, чи особи, що їх замінюють починають виконувати покладені на них зобов’язання що­до виховання та належного догляду за дітьми - суд може скасувати на­кладене на них раніше грошове стягнення у вигляді штрафу повністю або частково. Таке рішення приймається судом на підставі інформації, наданої уповноваженим підрозділам Національної поліції. Залишена по­вністю чи частково сума штрафу має бути сплачена порушником не піз­ніш як через п’ятнадцять днів з дня останнього рішення суду у порядку встановленому ст.ст. 307 та 308 цього Кодексу.

Поряд з кримінально-правовими та адміністративно-правовими при­мусовими заходами, що застосовуються до неповнолітніх правопоруш­ників, в Україні необхідно активно розвивати підхід «громадська підт­римка». В межах цього напряму до реабілітації дітей слід включати но­вітні організаційно-правові форми соціальної роботи з неповнолітніми правопорушниками, які повинні починати охоплювати увагою таких ді­тей відразу після припинення чи виявлення факту правопорушення. Як зазначають деякі британські автори (наприклад, П. Рейнор та Дж. Маківор^[561], Т. Чепмен і Д. О’Махоні^[562]), цей підхід до соціальної ро­боти з неповнолітніми правопорушниками полягає у: а) мультимодальному характері і надається міждисциплінарними коман­дами або партнерствами; б) в більшості випадків така взаємодія та робо­та з дітьми ґрунтується на добровільних відносинах; в) реагуванні на по­треби інших агенцій та установ, що працюють з дітьми та підлітками, що перебувають у групі ризику; г) ґрунтується на партнерстві насампе­ред з тими суб’єктами, які надають послуги з догляду за дітьми та їх ре­абілітації; д) пріоритетності засобів, що сприяють добровільному, а не примусовому виконанню неповнолітніми правопорушниками вимог за­конодавства чи рішення суду.

Деякі дослідники вважають, що поліція діє примусово, щоб переко­нати неповнолітніх не оскаржувати їх справи у формальному суді для неповнолітніх. Поряд з цим громадські форми роботи з дітьми, що пот­рапили у конфлікт з законом («сімейні конференції», «слухання у справах дітей») є більш сприятливими для налагодження контакту, ефективні­шої інтеграції таких осіб до суспільно корисного життя. Конференція сімейних груп - це відносно неформальна, слабко структурована зустріч, на якій правопорушники та їх представники зустрічаються зі своїми «жертвами», їхніми представниками за участю третіх осіб, щоб обгово­рити правопорушення та домовитись про шляхи позасудового вирішен­ня конфлікту. Серед фахівців існує загальна згода, що діяльність сімей­них конференцій в різних її формах підлягає регулярному моніторингу, щоб бачити, чи здатні вони досягти поставленої мети та уникнути поте­нційних вад^[563]. Адже, владнання «мирним шляхом» конфлікту за участю дитини не завжди здатне запобігти рецидиву правопорушення з боку цього неповнолітнього.

За нашим досвідом, не кожна дитина, що потрапила у конфлікт з за­коном, має бути піддана покаранню чи іншим примусовим заходам, але будь-яка така дитина має пройти відповідну реабілітаційну програму. На сьогодні нормативно-правові акти чітко визначають підстави застосу­вання, порядок розроблення та реалізації лише таких видів реабілітацій­них програм як: а) пробаційні програми (див. ч. 7 ст. 12 ЗУ «Про проба- цію»; Постанова КМУ від 18.01.2017 р. № 24 «Про затвердження Поряд­ку розроблення та реалізації пробаційних програм»; Наказ Мін’юст України від 28.03.2018 р. № 926/5 «Про затвердження Переліку заходів щодо реалізації пробаційних програм». - Прим. авт.) та б) програм для кривдників (див. ст. 28 ЗУ «Про запобігання та протидію домашньому насильству»; Наказ Мінсоцполітики України від 01.10.2018 р. № 1434 «Про затвердження Типової програми для кривдників». - Прим. авт.).

Пробаційні програми реалізуються сектором ювенальної пробації спільно з центральним органом виконавчої влади, що формує державну політику у сфері соціальної політики (центри соціальних служб) щодо специфічної категорії дітей - неповнолітніх осіб, звільнених від відбу­вання покарання з випробуванням. Програми для кривдників реалізують­ся місцевими державними адміністраціями та органами місцевого само­врядування (групами фахівців, які пройшли відповідне навчання) стосо­вно дітей-кривдників, тобто - осіб, які не досягли 18 років та вчинили домашнє насильство у будь-якій формі. У разі притягнення дитини- кривдника, до кримінальної відповідальності судом на нього може бути покладено обов’язок пройти пробаційну програму. Завданням реалізації названих програм є застосування комплексу заходів, необхідних для ко­рекції соціальної поведінки, зазначених категорій осіб або її окремих проявів (агресивної поведінки), формування соціально прийнятних норм, гуманістичних цінностей і ненасильницької поведінки, тобто соці­ально сприятливих змін особистості, які можливо об’єктивно перевіри­ти. Програми розробляються на засадах когнітивної психології. Когніти- вні методики спрямовані на досягнення довгострокових і тривалих пози­тивних результатів через зміну переконань особи, мотивів поведінки, розв’язання її психосоціальних проблем. Проходження програми для кривдників допускає участь і за власною ініціативою такої особи. Вра­ховуючи наведене, слід ще раз підкреслити, що тими реабілітаційними програмами, які на сьогодні мають чіткий адміністративно-правовий ме­ханізм реалізації охоплюється лише частина категорій дітей, які потра­пили у конфлікт з законом. Залишаються поза увагою такі категорії як- от діти: зі стійкими проявами деструктивної поведінки (які постійно вчиняють статусні порушення, порушують дисципліну у закладах осві­ти, проявляють агресію, булінг тощо); які вчиняють адміністративні правопорушення; які вчиняють такі порушення до досягнення віку адмі­ністративної відповідальності; звільнені від кримінальної відповідально­сті; які вчинили суспільно-небезпечні діяння у віці від 11 років до досяг­нення віку кримінальної відповідальності; які вчинили суспільно- небезпечні діяння у віці до 11 років; які звільнені із загальноосвітніх шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації або спеціальних ви­ховних установ ДКВСУ тощо.

Вважаємо, що ця прогалина у правовому регулюванні реабілітації неповнолітніх правопорушників має бути заповнена завдяки включенню відповідних положень до Проекту закону «Про ювенальну юстицію», а також розробленню та затвердженню Типових положень про мультимо- дальні реабілітаційні програми для дітей, які потрапили у конфлікт з за­коном. Завдання щодо розроблення та забезпечення реалізації програм реабілітації зазначених категорій дітей слід покласти на Координаційний центр ювенальної юстиції та превенції при Мін’юсті України (за умови його створення в перспективі. - Приміт. авт.), безпосереднє виконання - на територіальні координаційні ради з питань ювенальної юстиції, му- льтидисциплінарні ювенальні команди, громадсько-профілактичні центри.

На підставі положень публікації Г. Меркіса, Й. Рушкуса та А. Юодрайтіса^[564] ми спробуємо визначити універсальні засади побудови адміністративно-правової концепції реабілітації дітей, що потрапили у конфлікт з законом: гнучке соціальне замовлення; спрямованість на зміну поведінки дітей; психологічно безпечний клімат для ювенально- реабілітаційних структур; професійний розвиток, навчання та спеціалі­зація персоналу цих органів, закладів та установ; зменшення штрафних санкцій до дітей; постійна оцінка (моніторинг) діяльності уповноваже­них суб’єктів та результатів їх роботи; підзвітність та гласність такої ді­яльності; щільний зв’язок з навчанням дітей; постійний зв’язок із зовні­шнім середовищем та оточенням дитини; інтегративність, інклюзія; на­дійність та матеріально-фінансове забезпечення діяльності органів, установ закладів реабілітації; динамічна структура та організація систе­ми суб’єктів реабілітації; соціальний порядок та творча дисципліна.

Запорукою ефективності забезпечення прав дітей під час проведення їх перевиховання та ресоціалізації є чітке уявлення основної та допомі­жних цілей цього напряму ювенальної юстиції та визначення індикато­рів успіху оновленої концепції.

Отже, під реабілітацією дитини, що потрапила у конфлікт із за­коном радимо розуміти систему організаційно-правових, контрольно- наглядових, медичних, психологічних, педагогічних, освітніх, соціально- побутових заходів, спрямованих на сприяння виправленню та соціальній адаптації неповнолітнього правопорушника шляхом перевиховання, ре- соціалізації, включаючи формування в нього почуття гідності та усві­домлення цінності особистості, а також виховання поваги до прав ін­ших людей, відновлення порушених сімейних комунікацій, підтримання соціальної та матеріальної незалежності, з метою запобігання повто­рних правопорушень з боку такої особи.

З метою модернізації адміністративно-правової реабілітації цієї категорії дітей пропонується:

1) розвивати в межах напрямку «громадська підтримка» новітні ор­ганізаційно-правові форми соціальної роботи з неповнолітніми правопо­рушниками - утворити громадсько-профілактичні центри - некомерцій- ні організації на базі місцевих громад, які у взаємодії з органами місце­вого самоврядування сприяють залученню позабюджетних фінансових та матеріальних ресурсів юридичних та фізичних осіб (безоплатної доб­ровільної допомоги), розробці та реалізації мультимодальних реабіліта­ційних програм для дітей-правопорушників тощо;

2) створити організаційно-правові, науково-методологічні та фінан­сові передумови моніторингу та оцінювання ефективності мультимода- льних реабілітаційних програм для дітей, які потрапили у конфлікт із за­коном;

3) включити до Проекту закону «Про ювенальну юстицію», систему основних видів мультимодальних реабілітаційних програм для дітей, що потрапили у конфлікт з законом, їх призначення, завдання, очікувані ре­зультати, відповідальних за їх розробку та реалізацію (виконання) суб’єктів, а також розробити та затвердити Типові положення про такі програми;

4) передбачити у КУпАП механізм реалізації «реверсивного штра­фу» для неповнолітніх правопорушників, які мають самостійний дохід, а також батьків, осіб, що їх замінюють за правопорушення передбачені частинами 3 та 4 ст. 184 цього Кодексу - суд скасовує накладене раніше грошове стягнення повністю або частково, якщо особа, яку покарали протягом п’ятнадцяти днів - одного місяця, виправляє свою поведінку або починає виконувати покладені на неї зобов’язання;

5) як засіб реабілітації неповнолітніх правопорушників активно ви­користовувати систему заходів мінімального та середнього (помірного) превентивного догляду (патронажу) за дитиною, а також комплексної допомоги членам її сім’ї, коли дитині призначено такі заходи (пропози­ції впровадження таких заходів до українського законодавства обґрунто­вувалися у попередніх підрозділах цього дослідження. - Прим. авт.);

6) передбачити можливість призначення спеціалізованим колегіаль­ним органом, що здійснює адміністрування у сфері ювенальної юстиції (у перспективі ним може стати територіальні координаційні ради з пи­тань ювенальної юстиції. - Прим. авт.) заходів мінімального превентив­ного догляду (патронажу) за дитиною у разі вчинення адміністративного правопорушення особою, яка не досягла віку адміністративної відпові­дальності чи особою, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що під­падає під ознаки діяння, передбаченого КК України до досягнення оди­надцятирічного віку^[565].